Одного разу, в сиву давнину — та ні, не так вже й давно; десять років тому — жила-була подружня пара, яка зрештою розійшлася. Чоловік і жінка. Вони були разом. Пара, якою захоплювалися всі довкола, пара, про яку всі казали: от у кого точно все буде добре. Але їхній шлюб виявився нетривким: не протягнув і десяти років.
Не думаю, що тут узагалі є сенс шукати, хто правий, а хто винен.
Адже ситуація теж була свого роду... природня.
Так само як і те, що в них була єдина донька — і після важкої, хоч і короткої розмови, вирішили, що дівчинку виховуватиме батько.
У фіналі той шлюб загруз, як у багні. Його не стільки завершили, як дочекалися, поки він сам розсиплеться — і розсипався настільки, що здавалося, ще рік під одним дахом, і все могло б скінчитися кров’ю. Тоді батько змусив матір поклястися, що та більше ніколи не побачиться з їхньою єдиною дочкою.
Без суду чи візиту до нотаріуса.
Просто клятва, до якої її частково примусили.
Та донька все одно вагалася.
Чи справді маму змусили?
Бо й її саму батько так само змусив поклястися, що вона ніколи не зустрінеться з матір’ю. І вона весь час думала: чи справді та жінка, яка колись так сильно любила її батька, а тепер так люто його ненавиділа… ненавиділа і її теж? Інакше як вона могла дати таку обіцянку? Якщо її навіть «частково примусили», то де в цей час була інша її частка? Але дівчинка могла сказати те саме і про себе.
Вона теж присягнула ніколи не бачити свою матір.
Авжеж.
Бо то була її мама.
Бо вона — її єдина донька.
Жодні стосунки не тривають вічно.
Клятва, хай навіть вимушена, не скасовується. Лише безсоромні поганці перекладають відповідальність за свої рішення на інших — це, між іншим, втовкмачила їй мати..
Опіку оформив батько.
Вона змушена була відмовитися від маминого прізвища.
Втім… навіть такі думки з часом зникають.
Забувається навіть скорбота.
Бо час до всіх однаково добросердний.
Доброта його настільки чиста, що межує з жорстокістю.
Минув час — і дев’ятирічній дівчинці виповнилося одинадцять.
І раптом вона жахнулась.
Вона не могла згадати обличчя мами. Ні, не зовсім так — вона досі могла уявити його в деталях. Але… вже не була певна, чи справді те обличчя належить її матері.
Те саме стосувалося й фотографій.
Фотокарток матері, які тато потай зберігав у себе… Вона вже не знала, чи дивиться на свою маму, чи на чужу жінку.
Час.
Усі думки тьмянішають.
Усі думки розпадаються.
Саме тому…
Донька вирішила зустрітися з мамою.
Другої неділі травня.
На День матері.
Звісно, вона не могла розповісти про це батькові. Звісно, не могла й попередити матір. Донька гадки не мала, як та живе… і ще…чи не зненавиділа вона її?.. Чи не втомилася від власної дитини?.. Чи, може, просто забула її?
Це був би жахливий удар.
Щоби мати змогу будь-якої миті розвернутись і піти додому, щоби до самого кінця зберегти шанс усе скасувати — дівчинка нікому не сказала про свою поїздку. Навіть найближчим подругам. І вирушила до матері.
Спробувала вирушити.
Вона сама себе причепурила, напхала свій улюблений рюкзак пам’ятними речами з минулого — тим, що мало б потішити маму. Щоб не заблукати, міцно стискала в руці записку з її адресою.
Але.
Єдина дочка так туди й не дісталася.
Так і не дійшла до маминого дому.
Чому, запитаєте?
Чому?
Справді… як таке можливо?
Вона ж точно бачила, що світлофор був зелений…
— …а та єдина дочка — це я.
Визнала… Хачікуджі Майої.
Ні, швидше зізналася.
Інакше й не скажеш, дивлячись на її винувате обличчя, на блискучі від сліз очі.
Я поглянув на Сенджьоґахару.
Її вираз не змінився.
Вона й справді ніколи не показує, що відчуває.
Але ж не могла вона залишитись без жодних думок у таку мить…
— Отож… — запитав я, — ти відтоді й загубилася?
Хачікуджі не відповіла.
Навіть не глянула в мій бік.
Сенджьоґахара заговорила:
— Сутність, яка сама не дісталася куди прямувала — й тепер не дає іншим повернутись додому. Пан Ошіно не став уточнювати, але якщо казати по-простому, то це щось на кшталт прив’язаного до місця духа. Дорога туди, дорога назад — подорож і повернення. Паломницький шлях від однієї точки до іншої. Інакше кажучи, «Хачі-ку-джі» — вісімдесят дев’ять храмів. Так він сказав.
Загублена корова.
Бо вона справді загублена — а не та, що губить інших.
Ось чому все сталося саме так.
Авжеж — сама аберація… теж заблукала.
— Але… равлик? — запитав я.
— Ой, ну подумай сам, — холодно відповіла Сенджьоґахара. — Перетворення на равлика… відбулося вже після смерті. Пан Ошіно не називав це прив’язаним духом, але одного разу вжив слово «привид». Можливо, це саме те, що він мав на увазі?
— Але ж…
— І саме тому, — повела вона далі, — вона не схожа на звичайного привида. Не поводиться, не виглядає — інакша. І, мабуть, від краба мого теж відрізняється…
— Як же так…
Утім, так і є. Як вона могла бути коровою — лише через назву? Або равликом — лише тому, що її так назвали?
Я просто неправильно зрозумів. Неправильно збагнув, що таке аберація.
Імена формують природу речей.
Їхнє єство.
Те, що бачиш, не завжди істина… але й невидиме — не обов’язково вигадка, Арараґі.
Хачікуджі Майої.
Загублена корова.
«Майої» (紕) — слово, що первісно означало заплутане ткання, вузли й нитки, що сплелися у клубок. Тому і в ієрогліфі ліворуч радикал «нитка» (糸). Через це, окрім «загубленої», ця назва ще й натякає на прив’язаність, яка не дає мертвим душам упокоїтись. А «йої» (宵) саме по собі — це сутінки, час, коли зустрічаються природнє з надприроднім. А «ма» (真), що зазвичай означає «справжній», у цьому разі — підсилюся приставка. І тому старе слово «ма-йої» (真宵) — означає «глибоку ніч», десь близько другої години після опівночі. Мертва тиша, мертва пітьма. Іноді — корова. Іноді — равлик. Іноді — людина. Але ж, як сказав Ошіно…
…усе надто очевидно, хіба ні?
— Ем… ти справді не бачиш Хачікуджі? Вона ж от, прямо тут… —
Я обійняв понуру Хачікуджі за плечі, майже підняв її над землею і повернув обличчям до Сенджьоґахари. Хачікуджі Майої. Вона тут. Я її торкався. Відчував її тепло, її м’якість. Бачив, як вона відкидає тінь. Мені було боляче, коли вона мене кусала, і… весело, коли ми базікали.
— Я її не бачу, — наполягла Сенджьоґахара. — І не чую.
— Але ж ти весь цей час поводилася так, ніби…
Ні. Стривай.
Я помилився.
Сенджьоґахара сказала це ще на самому початку.
«Я її саму навіть не бачу».
— Я тільки бачила, як ти щось собі бурмотів перед тим вказівником, а потім почав розмахувати руками, ніби з кимось бився… Грець його знає, що ти витворяв. Але якщо вірити твоїм словам…
…моїм словам.
Ось і все.
Я щоразу переказував усе Сенджьоґахарі — від початку й до кінця. Ага… Тепер зрозуміло. Ось чому Сенджьоґахара… ніколи не брала ту записку з адресою.
Вона її навіть не бачила.
Вона взагалі нічого не бачила.
— Але ж… — запротестував я. — Якби ти просто з самого початку мені сказала…
— Ти ж чув. Як я мала це зробити? Я не могла. Коли відбувається щось подібне… якщо я не бачу того, що бачиш ти, — то що мені ще лишається, як не подумати, що це зі мною щось не так?
…Понад два роки.
Сенджьоґахара Хітаґі жила поряд з аберацією.
«Це я дивна. Це в мене щось із головою».
Цю думку загнали в неї, як забивають кілки кувалдою. Хоч раз зіткнувшись з аберацією — тягнеш її за собою все життя. Якою мірою — якщо обирати, то більшою. Бо щойно дізнаєшся, що подібне існує, — вже не можеш вдавати, що не бачив. Уже не пройдеш повз.
Ось чому.
Але Сенджьоґахара, яка щойно звільнилася від дворічної каторги, не хотіла вірити, що знову щось не так. Не хотіла думати, що проблема повернулась. Не хотіла, щоб я так подумав. Тому… вона вдала, що бачить Хачікуджі.
Підіграла мені.
Еврика…
Ось чому здавалося, ніби Сенджьоґахара просто закриває на Хачікуджі очі… Хе, вираз «закриває очі» звучить навіть занадто буквально. А Хачікуджі, своєю чергою, теж не дурна — ховалася за моїми ногами, уникаючи Сенджьоґахари…
З тієї ж причини.
Вони жодного разу не перекинулися й словом.
Сенджьоґахара і Хачікуджі.
— Сенджьоґахаро… Ось чому ти тоді погодилась їхати до Ошіно…
— Я хотіла розпитати у нього. Розпитати, що зі мною відбувається. Натомість він на мене нагримав… чи, радше, був приголомшений. Хоча ні, просто насміхався.
І я розумію чому.
Така безглузда ситуація.
Немов із поганого анекдоту.
І сміх, і гріх.
— Виходить, тим, хто зустрів равлика, був я.
Спершу демон… а тепер, бляха, равлик.
Ошіно теж… попереджав мене про це ще з самого початку.
— Аберації в подобі дітей, — продовжила Сенджьоґахара, — особливо дівчаток, виявляється, трапляються доволі часто. Я, звісно, й раніше щось таке підозрювала. Про них навіть у шкільних підручниках з японської мови згадують. Наприклад, примара в кімоно, що заводить мандрівників у хащі, або дівчинка, яка вплутується до гурту дітей, грається в хованки, а під кінець — краде когось із них… Хоча от про Загублену Корову я раніше не чула. Арараґі, пан Ошіно сказав ще дещо. Щоби зустріти такого духа, ти маєш захотіти не повертатися додому.
Називати це «бажанням» — трохи дивно, бо це радше щось мимовільне. Але кожен із нас хоч раз таке відчував. У всіх бувають проблеми в сім’ї.
— А-а!..
Ханекава Цубаса.
Це стосувалося і її.
Переломлена, перекручена, мов у кривому дзеркалі, родина — настільки, що вона й неділями намагалася не з’являтися вдома.
Прямо як я. А може, й гірше.
Тож і Ханекава могла бачити Хачікуджі.
Бачити її. Торкатися. Говорити з нею.
— Аберація… — пробурмотів я, — яка виконує бажання.
— Гарно звучить, коли так сказати. Але, по суті, вона просто користується людськими слабкостями. Ти ж насправді не хочеш не повертатися додому, правда, Арараґі? Тож, мабуть, це навіть не бажання, а скоріше нав’язлива думка.
…
— Але саме тому, Арараґі, від Загубленої корови так легко відкараскатися. Пам’ятаєш, що я казала спочатку? Не йди за нею. Просто відійди. Цього буде достатньо.
Бажання… заблукати.
Це правда. Все стало на свої місця.
Іти за равликом, який приречений вічно блукати, не добравшись до місця призначення, — найпростіший спосіб загубитися самому.
Якщо сказати вголос — усе звучить елементарно.
Ханекава змогла вийти з парку.
Так само і я — щоби дістатися додому, потрібно було просто встати і піти.
З вічним блукачем так не вийде.
Але…
Не хотіти повертатися додому? Це ж єдине місце, куди людина може повернутися.
— Аберація ця, — мовила Сенджьоґахара, — не надто злісна, не надто сильна. Справжньої шкоди майже не завдає. Принаймні, так казав Ошіно. Загублена корова — це радше жарт. Дрібка містики і нічого більше. Тож…
— Тож? — перебив я.
Я більше не міг це слухати.
— То що, Сенджьоґахаро?
Вона не відповіла.
— Так не можна. І ти це знаєш. Це зовсім не те, Сенджьоґахаро. Я усе зрозумів, справді. Все логічно, чудово пояснила — пазл склався. Але ж не цього я хотів дізнатися від Ошіно.
Дякую, звісно, за лекцію з етимології, але я ж не за цим тебе до нього посилав.
— А за чим тоді?
— Та годі вже! — cтиск.
Я ще сильніше зціпив пальці на плечі Хачікуджі.
— Усе, чого я хотів дізнатися, — це як повернути Хачікуджі до її мами. Оце і все. Пам’ятаєш? Від самого початку. Навіщо мені ці купи дріб’язкових фактів? Кому я цим маю щось доводити? Порожня тривія — не знання, а сміття в голові. Вона тут ні до чого. І ти це знаєш.
Справа не в Арараґі Койомі.
А в Хачікуджі Майої. І в ній одній.
Просто… відсторонитися від неї? Та ну, зараз прям.
Це — саме те, чого я не маю робити.
— Арараґі, ти що, досі не розумієш? Цієї дівчинки… її насправді немає.
Вона не тут — і не деінде. Хачікуджі… Хачікуджі Майої, так? Ця дівчинка… вона вже померла. Її тут бути не мало. Вона не одержима аберацією. Вона сама і є аберація…
— І що з того?! — закричав я.
Я накричав на Сенджьоґахару.
— Їй тут не місце?! А кому тоді тут місце!?
…Ні мені. Ні тобі. Ні Ханекаві Цубасі.
Ніщо не вічне.
Та все ж.
— П-пане Арараґі? Мені боляче…
Хачікуджі безпорадно пручалася під моєю рукою. Я навіть не помітив, що стис її надто сильно — мої пальці боляче впилися їй у плече.
Їй було боляче.
Утім, вона продовжила:
— Е-е, пане Арараґі. Ця пані… Сенджьоґахара… вона має рацію. Я…
— Тихо! — я не дав їй договорити.
Сенджьоґахара в будь-якому випадку не почує жодного її слова.
Їх почую лише я.
Але саме тим голосом, який міг почути тільки я, вона з самого початку чесно попередила: що вона загублений равлик.
Вона зробила все, що могла, аби мене попередити.
Вона ще дещо сказала.
Її найперші слова.
— Ти ж її не чуєш, Сенджьоґахаро… Тож я повторю. Ти не повіриш, з яких слів вона почала розмову — спершу зі мною, потім із Ханекавою. Просто так, нізвідки…
Прошу, не розмовляйте зі мною. Ви мені не подобаєтеся.
— Розумієш, Сенджьоґахаро? Повторювати ці слова кожному, хто трапляється їй на шляху, аби тільки не дозволити нікому йти за нею…Ти можеш уявити, що відчуває людина, якій доводиться кусати кожну руку, що тягнеться її приголубити? Бо я не можу.
«Не соромся просити про допомогу» — жорстокі слова.
Сенджьоґахара ж сама була такою.
Дивною.
Загубленою.
Як вона може так нехтувати Хачікуджі?
— Але навіть якщо ми цього не розуміємо… відчуття, ніби мусиш відштовхувати інших, навіть коли сам заблукав, навіть коли ти зовсім сам… Хіба ми обидва не пережили щось схоже, хай і в різній формі? Можливо, ми відчували не те саме, але біль у нас був однаковий. Я отримав безсмертне тіло. Тебе обрало божество. Хіба не так? Хіба це не правда?
Тоді ким би вона не була — загубленою коровою, равликом…
Якщо це її суть, якщо вона сама є аберацією — це тільки більше означає…
Я знаю, ти її не бачиш. Не чуєш. Навіть не відчуваєш запаху.
Саме тому привести її до мами… це вже моя справа.
— Так і знала, що ти скажеш щось подібне…
Гучна тирада допомогла мені випустити пару. Голова вже починала трохи варити. Я чудово розумів, наскільки дико звучала моя пропозиція. Та Сенджьоґахара навіть не змигнула. Тим самим рівним, монотонним голосом відповіла:
— Нарешті… Здається, я починаю розуміти, хто ти такий, Арараґі.
— Що?
— Я помилялася щодо тебе. Хоча… ні, не зовсім. Мене давно не полишало якесь передчуття, щось мене непокоїло. Можна сказати, я просто більше не маю ілюзій. Арараґі, чуєш, Арараґі. Минулого понеділка, через одну мою необережність на сходах, ти дізнався про те, що зі мною коїться… І вже того ж дня, просто отак — ти простягнув мені руку. Сказав, що, може, зможеш чимось допомогти.
Я тут подумав, що, можливо, міг би тобі зарадити, — так я тоді й сказав.
— Чесно кажучи, — продовжила Сенджьоґахара, — я все ніяк не могла зрозуміти, навіщо ти це зробив. Адже нічого з того не мав. Тобі ж нічого не світило за те, що врятуєш мене. То чому? Може, тому, що це була я?
Я не відповів.
— Але ні. Причина не в мені. Річ у тому, що ти врятував би будь-кого, Арараґі.
— Врятував? Та годі. Не варто перебільшувати. Будь-хто на моєму місці зробив би те саме.
Ти ж сама казала: мені просто пощастило — я вже мав схожий досвід, та ще й знав Ошіно…
— Навіть якби ти не мав жодного схожого досвіду. Навіть якби не знав пана Ошіно. Ти все одно не пройшов би повз… хіба ні? Принаймні, з того, як він про тебе говорив, я це так зрозуміла.
Що цей волоцюга Ошіно їй нагородив?..
Та там, мабуть, самі напівправди, щедро приправлені вигадками.
— Принаймні, — вела вона далі, — я б ні за що не заговорила до якоїсь там школярки, яку побачила лиш двічі перед картою району. Ну тобто… хто взагалі так робить?.. Коли довго залишаєшся на самоті, починає здаватися, що ти особлива. Бо ж нема з ким порівнювати. Ти — не просто одна з інших, ти — сама по собі. Насправді ж… це просто тому, що інакше бути не може. І це смішно. За ці два з гаком роки чимало людей щось підозрювали. Помічали, що щось не так. Але що б там не було — єдиний, хто повівся, як ти, був ти, Арараґі.
— Ну… логічно. Бо я — це я.
— Так. Беззаперечно, — всміхнулася Сенджьоґахара.
А тоді — чи то справді щасливий випадок, чи просто вдало підібраний кут — вона повернула голову й поглянула прямо на Хачікуджі Майої.
— Арараґі, у мене для тебе останнє повідомлення від пана Ошіно. Він сказав: «Б’юся об заклад, Арараґі зараз знову заговорить якоюсь наївною, окриленою дурнею, тож я, зі своєї безмежної доброти, залишаю йому маленький фокус. Має спрацювати — цього разу».
— Маленький… фокус?
— Боже… немов усе бачить наскрізь. Хай йому грець, я взагалі не розумію, чого він хоче від життя.
«Гаразд, рушаймо», — кинула Сенджьоґахара і, мов нічого й не було, осідлала мій гірський велосипед.
Легко, граційно, наче це вже її власність.
— Рушаймо? І куди ж це?
— До дому пані Цунаде, а куди ж іще. Як добрі самаритяни, проведемо бідолашну Хачікуджі. Я поведу, тож тримайся позаду. І ще, Арараґі?
— Ась?
— I love you, — вимовила Сенджьоґахара англійською.
…Однаковим спокійним тоном. І ще й пальцем на мене вказала.
…Я ще кілька секунд осмислював почуте, поки нарешті не дійшло: схоже, я щойно став першим хлопцем у Японії, кому однокласниця зізналася в коханні англійською.
— Вітаю, — сухо сказала Хачікуджі.
Ні слово, ні тон не пасували ситуації аж ніяк.
