— То… Що воно таке, ця Загублена корова? Дух, привид, гуль, гоблін? І як її перемогти?
— А тобі б тільки все кулаками махати, Арараґі. Щось хороше з тобою сталося останнім часом?
Схоже, Сенджьоґахара розбудила Ошіно, поки той солодко хропів. Він пробурмотів щось про те, яка вона жахлива, що зіпсувала йому спокійний недільний ранок. Хоча, якщо вже на те пішло, був глухий південь. Та й зрештою, для Ошіно будь-який день — як літня неділя. Конституція не гарантує ледацюгам права обурюватися роботою, тож я просто промовчав у слухавку.
У нього ж навіть телефона власного не було, тому й дзвонив з Сенджьоґахариного. Ну, як дзвонив… Тримав у руці, дивився на кнопки й страждав. Його технічна грамотність десь на тому ж рівні, що й фінансова — тобто чисто нуль. Коли я почув, як він питає: «Агов, пані цундере, яку тут кнопку тицяти, щоб говорити?» — в мені щось защеміло. Дуже хотілося натиснути одну конкретну кнопку — оту з червоним значком.
Він що, подумав, що йому рацію видали?
— Втім… Навіть не знаю, що думати. Тут не просто дивно — тут якесь надмірне скупчення. Аж не віриться, що ти примудрився натрапити на стільки аберацій за такий короткий час, Арараґі. Комедія, та й годі. Більшість людей одного вампіра на все життя пам’ятає, а ти… Спочатку мадемуазель староста, потім мадемуазель цундере, а тепер тебе занесло до равлика?
— Ото ж бо, що саме занесло. Воно якось саме виходить.
— Гм? Справді?
— Що тобі розповіла Сенджьоґахара?
— Ну… наче й усе, тільки я спросоння був, може, щось і переплутав… О, але знаєш що. Я завжди мріяв, щоб мене будила мила старшокласниця. Дякую тобі, Арараґі. Завдяки тобі моя мрія ще з середньої школи нарешті здійснилася.
— І як воно?
— Гм-м… навіть не знаю. Я ще не до кінця прокинувся.
Може, отак воно й буває — коли мрії збуваються, а ти навіть не встигаєш усвідомити, що вже сталося.
І не тільки для нього. Для всіх.
— Ой-йой… Вона на мене так дивиться, наче от-от діру просвердлить. Тепер мені трохи лячно. Може, і з нею щось хороше трапилось?
— Хтозна.
— Тобі, значить, невідомо? Ха. Дійсно — де ти, а де дівчата, Арараґі. Хоча, гаразд, досить про це. Гм. Кажуть, хто вже раз ступив у світ надприродного, тому легше потрапити туди знову, але… у тебе це вже якийсь конвеєр. І староста, і цундере з твого класу, ще й, наскільки я зрозумів, усе це сталося в одному й тому ж районі, еге ж?
— Ну, Сенджьоґахара тут уже не живе. Але це до справи не стосується. Хачікуджі тут і взагалі ніколи не мешкала.
— Хачікуджі?
— А, ти не знав? Це дівчинка, яка зустріла равлика. Хачікуджі Майої.
— А-а…
І він замовк.
І навряд чи через сонливість.
— Хачікуджі Майої, кажеш… Ха-ха. Ну звісно. Усе стає на свої місця. Потроху згадую. Звісно, так. Гарна зачіпка, до речі. Майже як гра слів.
— Гра слів? А, через те, що «майої» — це «загублена»? Мовляв, «Загублена корова» і «загублена дитина»… Слухай, Ошіно, як на того, хто постійно всміхається, у тебе доволі нудні ідеї.
— Та я радше вмру, ніж почну жартувати настільки банально. Я не просто так усміхаюся, малий. Посмішка — найкраща схованка для зброї. Я мав на увазі не тільки ім’я, а й прізвище. Майої й Хачікуджі. Хачікуджі — як у п’ятому вірші Шінономе Моноґатарі?
— Що?
Щось подібне казала й Ханекава…
Не те щоб я її зрозумів.
— Ти, Арараґі, взагалі хоч щось знаєш? Добре хоч, що ти даєш мені привід усе пояснити… але зараз, здається, трохи не на часі. Та й я ще не до кінця прокинувся… Гм? Що таке, мадемуазель цундере?
Сенджьоґахара перервала розмову, щоб сказати Ошіно ще щось. Навіть мій вампірський слух не допоміг — вона явно говорила так, щоб я не чув.
Секрет? Та ні, навряд.
Хоча…
— Гм-м… Гаразд.
Це все, що я почув. Ще ніби щось зашурхотіло — здається, він кивнув. І тоді:
— А-а-ах… Арараґі, ти ж знаєш? З тебе користі — як з парасолі під водою.
— Е? І що я такого зробив? Я навіть не сказав, що просто тиняюся.
— Ти довів мадемуазель цундере до того, що вона за тебе переживає. Вона вже думає, що це все через неї. Жалюгідно. Наче тобі самому штани вдягнути важко — їй ще й за тебе треба все вирішувати. Ви там уже розподілили, хто з вас головний?
— Та я й сам почуваюся винним, чесно. Незручно якось, що втягнув її у це. Вона тільки тиждень тому впоралася зі своєю проблемою, а я вже лізу з новою дурнею…
— Ай, не про те мова. Арараґі, мені здається, ти вже почав занадто собою пишатися після трьох поспіль вирішених справ. Але щоб ти знав — те, що ти бачиш і відчуваєш, ще не єдина правда.
— Та я й не сперечаюсь…
Нічого собі мене просмажили… Ошіно точно знав, куди бити, — бо це в мене вже було.
— Хоча, знаючи тебе, Арараґі, ти ж не зі зла. Я вже приблизно уявляю, що ти за людина. Просто було б непогано, якби ти став трохи уважнішим до інших — от і все. Якщо це не зарозумілість, то, мабуть, щось тебе добре затисло. Слухай уважно: не завжди варто довіряти тому, що бачиш… Але й те, чого не бачиш, не обов’язково вигадка, Арараґі. Я ж, здається, вже казав тобі це, коли ми вперше зустрілися. Сподіваюся, ти ще не забув?
— Зараз мова не про мене, Ошіно. Просто скажи — що робити з цією… Загубленою коровою? З цим равликом? Як його перемогти?
— Знову за старе. Ну не кажи так, ніби вже кулаки розминаєш. Ти й справді нічого не тямиш, еге ж? Потім ще пошкодуєш — і я сподіваюся, візьмеш відповідальність, а не втечеш з хвостом між ніг. Зрозумів? А, ще… Загублена корова — це… ох, гм…
Ошіно на мить замовк.
— Ха-ха. Навіть якось надто просто. Що б я зараз не сказав — виходить, що рятую тебе. Так не годиться… Ти повинен сам себе врятувати.
— Просте, кажеш? Справді?
— Ми ж не про вампірів говоримо. То був справжній виняток. Рідкісна штука, Арараґі. Тому й не дивно, що після такого в тебе хибне враження склалося про все інше… Але гаразд. Загублена корова — вона ближча до того краба, з яким мала справу мадемуазель цундере.
— Гм.
Краб.
Той самий краб.
— Ага, і про неї теж… — сказав Ошіно. — Не знаю, чи мені це подобається. Я тут не для того, щоб людей між собою мирити. Я зводжу людей із потойбічним, розумієш? Людей з іншими людьми — це не моя спеціальність… Ха-ха. І що тепер? Схоже, я трохи надто з тобою заприязнився, Арараґі. Немов ми вже в змові. Я й гадки не мав, що ти отак запросто подзвониш і попросиш мене про допомогу — і щоб я ще й узявся розрулювати все телефоном.
— Ну, мабуть, я й справді трохи перегнув.
Це було надто просто, і я сам не в захваті від того, що обрав цей шлях. Але, направду, іншого й не було.
— Хотілося б, щоб ти не ставився до мене аж так по-приятельськи. Зазвичай у людей, які стикаються з абераціями, немає під рукою знайомого спеціаліста. І ще, хоч я не з тих, хто любить повчати очевидним, але… не дуже це благородно — надсилати юну леді в напівзакинуту будівлю, де снує якийсь підозрілий тип.
— О, то ти таки визнаєш, що підозрілий і живеш буквально на румовищі?
Утім, сперечатися було марно. Він мав рацію. Абсолютну. Сенджьоґахара погодилася так легко — фактично сама викликалася, — що я навіть не подумав про її почуття.
— Наче ти справді щось із нею зробиш. Не сміши.
— Я ціную твою довіру, хлопче. Але навчися вже визначати адекватні межі. Правила існують не просто так. Даси вислизнути одному, і не встигнеш оговтатися, як розповзеться усе інше. Втямив? Проведи для себе нарешті червоні лінії, які не можна переступати попри будь-які обставини. Бо інакше, поступка за поступкою, компроміс за компромісом, сповзеш на саме дно. Знаєш, люди люблять повторювати, ніби правила створені, щоб їх порушувати — але це не так. Вони для того і є, що мають бути. Інакше це вже не правила. До того ж якщо не буде їх, то не буде чого й порушувати. Ха-ха, я вже починаю говорити, як мадемуазель староста.
— Угх…
Він мав рацію.
Цілковиту.
Я обов’язково потім вибачусь перед Сенджьоґахарою.
— Арараґі, не думай, ніби вона довіряє мені так само як ти. Її довіра — умовна. Вона тримається лише тому, що ти довіряєш мені… Тож якщо щось із нею станеться, вся повнота відповідальності — на тобі. Звісно, я нічого їй не зроблю. Та ну, справді, нічогісінько! Ей, поклади степлер!
…Отже, вона досі носить його з собою.
Ну, такі звички за день не зникають.
— Хух… Оце так. Виявляється, мадемуазель цундере — справді лячна мадемуазель цундере. Нічого собі персонаж. Ну що ж… Ех, не люблю я ці телефони. Якось через них важко говорити.
— Важко? Ти серйозно? Знаю, бувають люди, що не надто дружать із технікою, але, Ошіно, це вже трошки занадто.
— Та я й сам не святий, але справа не тільки в цьому. От я зараз серйозний, як ніколи, діловий — а ти, може, тим часом розлігся собі, сьорбаєш колу і читаєш манґу. Як подумаю про це — аж мотивація пропадає. Усе якесь порожнє.
— Ого… І не знав, що ти такий чутливий.
Схоже, є люди, яких таке справді зачіпає.
— Гаразд, Арараґі, тоді зробимо так. Я поясню їй, як упоратися з Загубленою Коровою, а ти залишайся тут.
— Поясниш? Тобто досить буде просто переказу?
— Якщо вже на те пішло, сама Загублена Корова — це переказ. Усна традиція.
— Я трохи не про те… Тобто ніякої церемонії, як у випадку з Сенджьоґахарою, не буде?
— Ніт. За природою вони дійсно схожі, але з равликом впоратися набагато простіше. Це ж не бог, а просто… ну, щось на кшталт чудовиська. І навіть не в сенсі якогось гуля чи гобліна. Це щось ближче до привида.
— Привида?
Хоча чесно кажучи, я не бачив особливої різниці між богами, привидами, гулями й чудовиськами. Але ж я говорив з Ошіно. Для нього уся суть у подібних нюансах.
Привид, значить.
— Привиди — це теж свого роду йокаї. Загублена Корова — не локальна легенда, вона з’являється по всій Японії. Аберація, що передається фольклорною традицією із регіону в регіон. Не дуже відома, ім’я її змінюється від місця до місця — але спершу це був саме равлик. Ем, і ще, Арараґі. Насправді слово «Хачікуджі» спершу означало храми, розташовані в бамбукових гаях. «Джі» — це, звісно, «храм», але «хачі-ку» — це не цифри «вісім» і «дев’ять», як їх зазвичай записують. Насправді воно походить від слова, яким називали чорний бамбук. Ти ж знаєш, що в Японії є два основні типи: чорний і листоколосник (його ще черепаховим називають)? Словом, звучання лишилося, а написання змінили — зробили гру слів, підставивши звичні ієрогліфи для «вісім» і «дев’ять». Чув колись про паломництво по вісімдесяти восьми храмах на Шікоку чи по тридцяти трьох храмах у регіоні Кансай?
— О… Ну так, навіть я щось таке чув.
— Ага, отже навіть ти чув. Логічно. Так от, таких паломництв насправді повно, просто більшість менш відомі. Одне з них — «Хачікуджі» — включає вісімдесят дев’ять храмів. І воно теж має стосунок до бамбукових гаїв, як я казав. Але загалом його задумали, щоб побити кількість храмів у маршруті Шікоку — мовляв, на один більше.
— Гм…
Тобто воно якось пов’язане з Шікоку, найменшим із чотирьох основних островів Японії?
Але ж Ханекава згадувала західний Кансай…
— Саме так, — кивнув Ошіно. — Бо більшість із тих вісімдесяти дев’яти храмів розташовані в Кансай. У цьому сенсі маршрут навіть ближчий до тридцяти трьох храмів, ніж до шікокуських вісімдесяти восьми. Але — і ось тут починається найважливіше, суть всієї історії, звідси й трагедія — ці самі ієрогліфи «вісім» і «дев’ять» разом можна прочитати не як «хачіку», а як «яку» — себто «лихо», «нещастя». Як корабель назвеш, так він і попливе. Те ж саме з храмами. Ідея була не з найкращих.
— Га? Точно. Я ж спершу не зміг розібрати ту частину її імені й подумав, що це «яку». Але ж не могли вони вкласти в нього такий сенс, правда?
— Ні. Але навіть не маючи такого наміру, вони все одно його вклали. Слова — страшна штука. Ненароком усе може піти шкереберть. Мова — жива. Хоч цю фразу зараз і повторюють занадто легковажно. Хай там як, трактування прижилося, й незабаром ці вісімдесят дев’ять храмів перестали вважати однією групою. Більшість із них усе одно закрили під час антибуддистського руху в дев’ятнадцятому столітті. До сьогодні лишилася десь чверть, і майже всі ретельно приховують, що колись входили до тієї вісімдесятдев’ятки.
…Його пояснення звучали невимушено, навіть трохи недбало, — можливо, саме тому їх було так легко сприймати. Але водночас я ризикував отримати по обличчю, якби повторив його комусь іншому.
Факти, які він розповідав, навіть на останніх стінках ґуґлу не знайти, і я все ніяк не міг вирішити, скільки з цього варте довіри.
Скептицизм напрошувався сам собою.
— І от, якщо подивитися на ім’я Хачікуджі Майої на тлі всього цього — всієї цієї історії — воно, як не крути, виглядає занадто влучним, аж ніяково. Бачиш, ці імена пов’язані. Таке іноді трапляється в класичній літературі, як-от у «Великому дзеркалі»*, ви ж мали це проходити в школі. Хоча, чесно кажучи, щодо імені «Майої» я не певен. Майої — «загублена»? Це аж надто по-простецьки. Якщо тут щось і виглядає надуманим — то саме воно. У того, хто це вигадував, явно проблеми з іменуванням. Гм. Було б добре, якби ти з самого початку щось відчув, Арараґі.
*«Велике дзеркало» (Ōkagami, 大鏡) — класичний твір XI ст., історична хроніка, написана у формі діалогу двох старців. Часто використовується як приклад класичної японської літератури. Імена з підтекстом — типове явище в таких творах.
— Добре? Це ще чому? Та й взагалі…
Хачікуджі тим часом терпляче сиділа на лавці й чекала, поки я закінчу дзвінок. Не схоже, що вона нас підслуховувала… але хіба могла не слухати? Ми ж говорили про неї.
— Вона стала Хачікуджі зовсім нещодавно. До того її прізвище було Цунаде.
— Цунаде? Та ну… Сплети три прядки між собою — і вийде вузол. Чи радше навіть канат*. Це вже не доля, а якийсь фатум. Ніби Мойри на свій лад посмикали за ниточки. Хачікуджі, Цунаде… а тоді ще й Майої. Ага. Значить, уся суть саме в ньому. Ма-йої — «справжні сутінки». Пфу-у… дайте вже спокій старому, — і на додачу пробурмотів: — Маячня.
*綱手 (яп. «цунаде») — швартовий канат, зазвичай плететься із трьох або більше прядок.
Сказано нібито собі під ніс… але адресовано мені.
— Коротше, Арараґі, забудь. Це справді цікаве містечко. Суцільний фестиваль непізнаної дичини. Здається, я тут надовго… Ну, подробиці я розповім мадемуазель-цундере — дізнаєшся від неї.
— Гм? Г-гаразд.
— Тільки… — докинув Ошіно з такою саркастичною інтонацією, що я аж бачив його усмішку, — якщо тобі пощастить, і вона взагалі вирішить із тобою заговорити.
І кинув слухавку.
У нього було правило — ніколи не прощатися.
— Отже, Хачікуджі. Схоже, вихід усе-таки є.
— З того, що я чула, не дуже схоже.
Ага. Таки підслуховувала.
Хоч навряд чи з уривків почутого можна було все збагнути.
— Між іншим, пане Арараґі.
— Ась?
— Ви ж розумієте, що я голодна?
…І що з того?
Тільки не кажи, що це такий тонкий натяк, ніби я забув про якесь важливе зобов’язання. Аж тут мене й осяяло: за всіма цими клопотами з равликом я геть забув нагодувати Хачікуджі. Та й Сенджьоґахару, мабуть, теж… Хоча вона, швидше за все, просто заскочила кудись перекусити перед тим, як піти до Ошіно. І справді, як я про це не подумав? Певно, тому, що тепер моєму тілу вже не потрібно стільки їжі, як раніше.
— Ну добре. Як тільки Сенджьоґахара повернеться, сходимо щось поїсти. Хоч навколо й самі житлові будинки… Але ти ж можеш ходити будь-куди, тільки не до мами, так?
— Так. Можу.
— Чудово. Тоді спитаємо Сенджьоґахару, вона точно знатиме, де тут поблизу ресторан. Скажи, а ти маєш якісь улюблені страви?
— Я люблю все, що їстівне.
— Гм…
— Ваша рука була дуже смачна, пане Арараґі.
— Це не їжа.
— Ой, та не прибідняйтеся. Було дуже смачно.
…Вона ж мене й справді трохи пожувала.
Малолітня людожерка.
— До речі, Хачікуджі. Це правда, що ти вже колись ходила до мами?
— Правда. Я не брешу.
— Он як…
Але ж вона все одно заблукала. І не тому, що дорогу забула, — її завернув равлик. Отже, навіть якщо вона раніше вже туди ходила, то… Стоп. Як узагалі вона натрапила на ту штуку?
Причина.
Вампір напав на мене не просто так.
Так само з Ханекавою, так само з Сенджьоґахарою.
Тож і в Хачікуджі мала бути своя.
— Слухай… Може, це надто прямолінійно, але ж ти не стільки дійти хочеш, як просто маму зустріти, так?
— Щаслива та мати, чий син у таке речення встромляє «просто». Але так.
— То, може, хай вона тебе зустріне? Навіть якщо ти не можеш дістатися до її дому, навряд вона там під замком сидить. Батьки ж, здається, мають право бачитися з дітьми й після розлучення… — я, звісно, не експерт. — Ну, принаймні чув таке.
— Це неможливо. Та й сенсу нема, — відповіла вона без жодних пауз. — Якби могла, зробила б це ще на самому початку. Але не можу. Навіть подзвонити їй не можу.
— Гмф…
— Усе, що мені лишається — це отак от приходити. Навіть якщо я знаю, що ніколи не дійду.
Через усі ці абстрактні балачки проглядалася один мотив: родинні незгоди. Все складно. Утім, я й так мав би здогадатися, коли вперше почув про дівчинку, яка в День матері сама приїхала в інше місто, аби побачити маму.
І все ж… Мало б бути якесь логічне рішення. Наприклад, можна було б відправити Сенджьоґахару вперед — нехай знайде дім пані Цунаде без нас… Але ні. З аберацією така лобова стратегія не спрацює. Це не дасть нам дістатися туди, куди прагне Хачікуджі, так само як і Сенджьоґахара не змогла скористатися GPS — зв’язок просто зник.
Я зміг поговорити з Ошіно лише тому, що наша розмова не суперечила «правилам» равлика.
Аберації — не просто істоти, що населяють світ. Вони є сам світ.
І через це наука безсила. Як би ми не старалися, природа не видасть усіх своїх таємниць.
Так само як вампіри ніколи не перестануть нападати на людей.
Можливо, настане день, коли ми зможемо освітити всі закутки світу. Втім, темрява сама собою не зникне.
Значить, залишається тільки чекати на повернення Сенджьоґахари.
— Аберація… — промовив я. — Хоч я, чесно кажучи, сам у них не дуже тямлю. А ти, Хачікуджі? Розумієшся трохи на йокаях, монстрах, оцьому всьому?
— Гм?.. — протягнула вона трохи дивно, а тоді відповіла: — та не дуже. Хіба що на нопперабо.
— Безликий монстр із Лафкадіо Герна…
— Ага. Така смачна історія, що я б її з’їла за раз.
— Радий за тебе.
Навіть не сумнівався.
Але про цю істоту в Японії хіба що глухий не чув.
— Страшна історія, еге ж? — підтакнув я.
— Авжеж. Але… окрім неї більше нічого й не знаю.
— Так, воно й зрозуміло.
Це міг бути і йокай.
Але у моєму випадку — вампір… хоча, ні, неважливо.
Для людей це все одне й те саме.
Різниця радше в концепції.
А суть питання була глибше.
— Хачікуджі… Не зрозумій хибно, але ти справді настільки хочеш побачити маму? Чесно кажучи, я не розумію, чому ти ладна аж на таке йти.
— Це ж нормально — дитині хотіти побачити маму… Хіба ні?
— Звісно. Звісно ж, так… але…
Але.
Я подумав, що якщо в її словах прозвучить якась особлива причина, то ми, можливо, зможемо зрозуміти, чому вона натрапила на равлика. Але скільки б я її не слухав, не міг вивудити жодної конкретики. Усе зводилося до простого пориву…
Схожого на безумовний інстинкт, з якого проростають наші бажання.
— Пане Арараґі, ви ж живете разом з обома батьками, так? От тому й не розумієте. Коли щось маєш — не задумуєшся, як це, коли бракує. Люди хочуть того, чого в них немає. Якби ви жили окремо, ви б теж хотіли їх побачити.
— Он як…
Ось як воно виходить.
Проблема щасливої людини.
«Знаєш, Койомі, ось чому…»
— Пробачте, що так кажу, пане Арараґі, але я вам заздрю. Просто через те, що у вас обоє батьків поруч.
— О…
— Заздрю, як синьоокий гоблін.
— Ой… Ти щойно з обох боків промахнулася.
Що сказала б на це Сенджьоґахара? Якби вона почула історію Хачікуджі, то… Ні. Вона, мабуть, не сказала б нічого. Вона б навіть не стала себе з нею порівнювати, як це зробив я.
Хоч їхні історії, як не крути, мали куди більше спільного між собою, ніж у порівнянні з моєю.
Краб і равлик.
Істоти, що жили на межі води й суші.
— Судячи з вашого тону, пане Арараґі, складається враження, ніби ви не дуже ладнаєте з батьками. Це правда?
— Та ні, не зовсім… Просто…
Я на мить задумався — може, не варто таке розповідати дитині. Але я вже вліз у справи Хачікуджі, тож, попри її вік, замовкати на півслові було б не по-людськи.
— Знаєш, я колись був справжнім зразковим сином, — зізнався я.
— Брехати недобре.
— Я й не брешу…
— Он як. Тоді вважатимемо, що ні. Трохи брехні ще нікому не зашкодило.
— То ти з селища брехунів?
— Я з селища правдорубів.
— Та невже. Коротше, хоча я й не говорив так по-дурному ввічливо, як ти, я добре вчився, займався спортом і проблем особливих не мав. І ніколи без причини не конфліктував з батьками, як багато хто з моїх однолітків. Я щиро цінував те, що вони мене виховують.
— О-ох, правда гідно.
— А ще в мене є дві молодші сестри, майже такі самі, як я. Усе вдома було гаразд. Але коли прийшов час вступати до старшої школи, я трохи перегнув.
— Перегнули?
Я не відповів.
Попри свій вік, дівчинка легко тримала ритм розмови.
Ось як розмовляють люди, які вміють слухати?
— Я подав документи до школи сильно вище мого рівня знань — і таки вступив.
— Але ж це чудово. Вітаю.
— Ні, нічого чудового. Якби я подав документи і просто не пройшов відбір, то усе було б добре. Натомість я потрапив, куди хотів, але не стягнув навантаження. Ти собі не уявляєш, як це — відставати у школі для обдарованих. До того ж усі навколо — страшенно серйозні… Ми з Сенджьоґахарою там як винятки, які підтверджують правило.
А Ханекава Цубаса, втілення самої серйозності, була винятком хоча б тому, що взагалі зв’язалася з таким учнем, як я. Вона просто могла собі це дозволити — ось і вся причина.
— От тоді я й став повною протилежністю зразкової дитини, — вів я далі. — Не те щоб зі мною щось особливе сталося. Батьки лишилися тими самими, я вдома поводився, як і раніше — чи принаймні мені так здається. Але між нами з’явилась якась напруга, щось таке, що складно описати. Щоб я не робив — лишалося відчуття незручності, і з часом воно лише наростало. У результаті ми всі почали надто сильно перейматися одне одним, і… — мої молодші сестри.
Дві мої сестрички.
«Знаєш, Койомі, ось чому…»
— Ось чому я… ніколи не подорослішаю, казали мені. Я так і залишуся дитиною й ніколи не стану дорослим… так мені казали.
— Тобто ви дитина? — перепитала Хачікуджі. — Виходить, ми однакові.
— Не зовсім. Вони мали на увазі, коли тіло росте, а всередині — порожньо.
— Яке ж це грубе зауваження для юної леді, пане Арараґі. Щоб ви знали, я — одна з найкраще розвинутих учениць у своєму класі.
— Це правда. Груди у тебе добрячі.
— Що?! Ви їх мацали?! Коли?!
Очі на її обличчі округлилися аж до блюдець.
— Ем… коли ми борюкались?
— Це ще гірше, ніж те, що ви мене вдарили! — схопилася вона за голову.
Здається, вона справді була в шоці.
— Та зачекай… Я ж не навмисно, і лише на мить.
— На мить?! Справді?! Чесно?!
— Ну так. Усього тричі торкнувся.
— Це не просто більше за «на мить» — усе після першого вже точно навмисне!
— Ти мене звинувачуєш у тому, чого я не робив. Це був нещасний випадок.
— Ви вкрали в мене перше мацання!
— Перше мацання?..
Оце у дітей нині лексикон.
Сучасна малеча справді дорослішає не по роках.
— Подумати тільки: ще не цілували, а вже мацали… Хачікуджі Майої тепер погана дівчинка! Хто ж мене тепер заміж візьме!
— Ой, точно, Хачікуджі. Ти мені цим нагадала, що я забув дати тобі обіцяні кишенькові.
— Молодець, ідеальний момент обрали!
На додачу до закритого руками обличчя, вона почала звиватися на місці так, ніби їй під одяг залетіла оса.
Бідолашна.
— Годі тобі, не сумуй. Краще так, ніж якби твій перший поцілунок був від батька.
— Це звучить геть буденно!
— Ну добре. Тоді краще так, ніж якби ти першим поцілувала власне відображення.
— Та не було такого ні з однією дівчинкою в усьому світі!
Ага.
Можна ще й з того світу додати.
— Гррааа!
Тільки я подумав, що вона вже заспокоїлась, як Хачікуджі зненацька кинулася мені до горла. І саме до того місця, де мене вкусив вампір під час літніх канікул — аж мороз шкірою пішов. Я ледве встиг схопити її за плечі й відштовхнути від гріха подалі.
— Гррррааааррр! — загрозливо загарчала вона.
Мені згадалась потвора з якоїсь старої відеогри: наче металева куля на ланцюгу.
— Н-ну, годі, годі. Хто тут у нас хороша дівчинка?
— Не треба зі мною як із собакою! Чи це ви натякаєте, що я як сука тічна?!
— Якщо вже порівнювати з собаками… ти радше скажена.
Хоч зуби в неї — нічогенькі. Прокусила мені руку до самої кістки, а сама без жодної тріщинки, ні молочний, ні постійний не постраждав. Ідеально рівні, ще й надзвичайно міцні.
— Пане Арараґі, та скільки вже можна поводитися так нахабно?! У вас ні краплі сорому на обличчі! Ви б хоч щось сказали після того, як помацали молоду дівчину за груди!
— Дякую?..
— Ні! Я вимагаю від вас вибачень!
— Кажеш так, немов це не в розпал бійки сталося. Що це як не боже провидіння? Гадаю, тобі ще пощастило, що все обійшлося грудьми. І, як казала Ханекава, це ж ти винна, що вчепилася мені в руку, наче скажений собака.
— Зараз не про винуватість! Навіть якщо я й не права — я в стані глибокого шоку! Справжній чоловік має вибачатися перед дівчиною в шоці, навіть якщо він ні в чому не винен!
— Справжні чоловіки не вибачаються, — проказав я басом. — Це знецінює їхню душу.
— Чому це звучить так круто?!
— А може, ти хочеш сказати, що не пробачиш мені, якщо я не попрошу вибачення? Але пробачати тільки після вибачення — це ж значить, що ти не здатна на великодушність, якщо людина не приповзе до тебе навколішки.
— І чому це мене вже критикують?! Нахабство як у злодія серед білого дня… Та ви мене вже остаточно розлютили… Я, може, й терпляча, але це вже як обидві щоки вивернути!
— Надзвичайний прояв терплячості…
— А взагалі, я вас не пробачу, навіть якщо ви вибачитеся!
— Так у чому тоді трагедія? Інакше ж добра справа пропаде.
— Та ви геть знахабніли, пане Арараґі?! Річ зовсім не в тому! І взагалі, я тільки почала рости. Нічого там не пропаде!
— Кажуть, якщо масажувати, то краще ростуть.
— У таке вірять тільки чоловіки!
— Сумний і прісний став цей світ…
— Ви що, цією дурнею прикриваєтесь, щоб лапати дівчат?! Огидно!
— Та не було в мене такої нагоди, на жаль.
— Жалюгідний дівич!
…Вона в початковій школі, а вже таке слово знає?
Діти тепер не просто рано дорослішають — вони вже ніби віджили своє.
Я жив не в нудному світі. А в катастрофічному.
Хоч як би я вдавав, що сумую через моральний занепад сучасного світу, якщо чесно, у п’ятому класі поводився так само.
Так завжди працює ота тривога за «молоде покоління».
— Грар! Граарр! Граррарараа!
— Ай, ох, гей, обережно! Кажу ж, це вже небезпечно!
— Мене торкнувся незайманий! Тепер я зганьблена!
— І що це, цікаво, змінює?!
— Я хотіла віддатися досвідченому ловеласу! А натомість — ви, пане Арараґі! Мої мрії розбиті!
— Ти де такого понахапалася?! Якщо я й відчував якусь провину в глибині душі, то вона тільки що випарувалася!
— Грааар! Грар, грааа, грр!!
— Та цить уже! Ти ж і справді як скажений пес! Високолоба, хапуча, лиха жінко! Все! Тепер я жмакатиму їх, аж поки ти забудеш і про перший раз, і про перший поцілунок!
— Кяяяя?!
Ось він, старшокласник, що з’їхав з глузду через молодшокласницю, погрожує їй насильством, і я хотів би вірити, що це не я.
Але це був я…
На щастя, Хачікуджі Майої виявилася куди стійкішою, ніж я уявляв, тож усе скінчилося не логічним фіналом, а просто тим, що я весь був вкритий слідами її зубів і кігтів. П’ять хвилин потому молодшокласниця й старшокласник сиділи без сил на лавці, задихані, мокрі, знесилені. Пити хотілося, а поблизу не було жодного автомата…
— Мені… дуже шкода, — сказала вона.
— Та ні… це мені слід вибачитися.
Вибачились обидва.
Жалюгідне перемир’я.
— Знаєш, Хачікуджі… А ти добре б’єшся.
— У школі часто доводиться.
— Прямо такі сутички? Гм… Хоча так, у молодших класах ще не дуже звертаєш, хто хлопець, а хто дівчина. Але ж ти буквально сама шукаєш пригоди на свою голову…
Попри таку інтелігентну фізіономію.
— Дивлюсь, ви теж не вперше б'єтеся, пане Арараґі. Це що, звична справа для неповнолітніх правопорушників?
— Я не правопорушник. Я просто невдаха, — було боляче це казати.
Наче сам себе підрізав.
— Я ж ходжу в підготовчу школу. Тож навіть якщо я провалююсь по всіх фронтах, це ще не робить мене хуліганом. У нас у школі взагалі немає ніяких банд чи угрупувань.
— Але ж у манзі зазвичай учнівські ради елітних шкіл потай коять різну нечисть. Найрозумніші — найнебезпечніші хулігани.
— У реальному житті цю теорію можеш сміливо відкинути. Але так, я справді часто змагаюся… з молодшими сестрами.
— З сестрами, кажете? Здається, ви вже згадували, що їх у вас двоє. Вони мого віку?
— Ні, обидві в середній школі. Але, якщо чесно, розумом і поведінкою вони ближчі до тебе — справжні діти.
Хоча до укусів ще не доходило.
Одна з них, до речі, займається карате, тож до неї краще не лізти.
— Знаєш, думаю, ти з ними поладнала б. Вони добре вправляються з дітьми. Точніше самі як діти. Як буде нагода — обов’язково познайомлю.
— О… Дякую, але я, мабуть, утримаюсь.
— Як скажеш. До речі, як у тебе виходить бути одночасно такою гострозубою і сором’язливою?
Не те щоб це мало велике значення. Ну… принаймні, такі сутички зазвичай закінчуються, коли хтось вибачається.
Але сьогоднішня — це була битва волі.
Хоча й вона, подумав я, має завершитися вибаченням.
Я розумів, що це правильно. Та все одно…
— Щось сталося, пане Арарраґі?
— У тебе цього разу зайва «р» проскочила.
— Даруйте. Обмовка.
— Мені здається, це було навмисно.
— Обломка-проломка.
— …Або ні?!
— Вибачте, але усі час від часу в словах плутаються. Чи ви хочете сказати, що ні разу в житті не заїкалися?
— Не те щоб зовсім ніколи, але ім’я ще жодного разу не плутав.
— Добре. Тоді повторіть тричі: «пиляв Пилип Поліну з лип, притупив пипку Пилип».
— Ти ж сама її щойно запорола.
— Ви про що — «Поліну»?! У вас одні дівчата на думці?
— Це ж ти сказала, не я.
— Чи це ви про «пипку»!? Ну ви й збоченець.
— Куди тебе понесло, дитино… — розмова була весела. — Якщо замислитись, — пробурмотів я, — це ж насправді непросто навмисне перекрутити. Пиляв Пилип поліна з лип…
— Притулив пипку Пилип!
…За сьогодні її язик перепрацював за трьох.
— То що сталося, пане Арараґі? — знову спитала вона.
— Та нічого. Зажурився кецик — думаю, як би то перед сестрою вибачитись.
— Через те, що лапали її груди?
— Я б ніколи в житті не став чіпати груди своєї молодшої сестри.
— А-а, тобто груди учениці початкової ще можна, а от сестри — вже ні? А у вас, виявляється, такі чіткі моральні рамки.
— Гей, нічого собі. Це що, сарказм такий? Дякую, що показала, як будь-яку ситуацію можна перекрутити так, щоб невинного хлопця виставити збоченцем.
— Та я, здається, нічого не перекручувала.
І справді. Вона лише описала події. То мені доводилось вигадувати, викручуватись і вдавано героїчно крутити контекст, аби себе виправдати.
— Гаразд, тоді сформулюю інакше, — підхопила вона. — Ви надаєте перевагу грудям учениць молодшої, а не середньої школи.
— Не знаю, хто той пан Арараґі, про якого ти говориш, але звучить, як доволі мерзотний педофіл. Я з такими не вожуся.
— Звучить так, ніби ви намагаєтеся заперечити, що ви педофіл.
— Ще б пак.
— Кажуть, справжні педофіли за жодних умов не визнають себе такими. Вони щиро вважають маленьких дівчаток дорослими жінками, гідними собі ровесницями.
— Дякую за непрошену тривію…
Краще вже нічого в голові не мати, ніж забивати її непотребом.
До того ж останнє, чого мені бракувало в житті, — це щоб про таке мене повчала п’ятикласниця.
— Але, як на мене, — додала вона, — у бійці з молодшою сестрою це можна списати на божественне провидіння.
— Ти ж навмисно мені це згадуєш. У грудях молодшої сестри ще менше жіночого, ніж у молодшокласниці. Затям це раз і назавжди.
— Шляхи грудей непізнані. Просвітління не за горами.
— Давай без колорелігійних дотепів, я тебе благаю. Хай там як…
Коли я сьогодні виходив із дому, ми трохи посварилися. Не билися, звісно, але добряче посперечалися. І хай я не хочу повторювати твоїх слів, але таки відчуваю, що мушу вибачитись, навіть якщо технічно я не винен. Якщо це допоможе залагодити ситуацію. Я… це розумію. Знаю, що так треба.
— Правильно, — серйозно кивнула Хачікуджі. — Мої тато й мама постійно сварилися. Не билися, а саме сперечалися.
— А потім… розлучилися.
— Може, мені як їхній єдиній доньці й не личить таке казати, але я знаю, що спочатку в них усе було добре. Я чула, що перед шлюбом вони шалено кохали одне одного. Та… я ніколи не бачила, щоб вони ладнали. Вони завжди лише сварилися.
Навіть так, вона сказала, що не вірила, ніби вони колись розлучаться. Вона навіть не уявляла, що таке можливо. Вважала, що сім’я — це назавжди. Вона, мабуть, і слова «розлучення» тоді не знала.
Вона просто не знала.
Що її тато й мама можуть більше не бути разом.
— Але з погляду природного, — сказала вона, — це якраз і є природно. Вони люди, тож цілком нормально, що сварилися й конфліктували. Кусаєш — тебе кусають, любиш — ненавидиш, усе це йде в комплекті з людською природою. Отже… якщо хотіли залишатися закоханими, їм просто треба було старатися сильніше.
— Щоб зберегти кохання, треба докладати зусиль? Не знаю… Це не те щоб нещиро, але й щирим якось не дуже здається. Коли треба навмисне змушувати себе кохати… ніби це вже щось свідоме.
— Але ж, пане Арараґі, — наполягла Хачікуджі, — хіба саме почуття, яке ми називаємо коханням, не є дуже свідомим?
— …Ага. Мабуть.
Вона мала рацію.
Можливо, це й справді те, над чим варто працювати. Що потребує зусиль.
— Знаєте, як боляче — втомитися від того, кого кохав. Зненавидіти того, кого колись любив. Це пригнічує, правда ж? Якщо ти любив когось на десятому рівні, то щоб дістатися до такого ж рівня ненависті, потрібно пройти вдвічі більше. Це так… виснажливо.
— Хачікуджі, — озвався я, — ти ж і справді любиш свою маму.
— Так, люблю. І тата також. Я розумію, як йому було. Я знаю, що він не хотів, аби все вийшло так, як вийшло. Йому було складно. З багатьох причин. Він же був єдиним, хто додому хліб приносив.
— То твій батько ще й пік хліб… Ого.
Не дивно, що йому все набридло.
— Вони сварилися, і врешті розійшлися… але я й досі люблю їх обох, — твердо сказала Хачікуджі.
— …Розумію.
— Але саме через це мені так тривожно, — вона опустила очі, її голос пролунав глухо, але впевнено. — Здається, тато тепер просто ненавидить маму… і навіть не хоче, щоб я з нею бачилась. Не дозволяє дзвонити, каже, що не маю більше ніколи її бачити… І я думаю: а раптом я колись її забуду? Або раптом розлюблю, якщо ми так і не побачимось… Це мене дуже лякає.
Ось чому вона прийшла сюди.
Одна-однісінька.
Не з якоїсь великої причини.
Просто… хотіла побачити маму.
— Равлик, га… — от біда.
Хіба складно було виконати таке скромне бажання?
Вона ж не вимагала чогось надприродного.
Але якась там аберація… чи Загублена корова, чи як її там, — постійно стоїть у неї на шляху.
Знову й знову.
Вона ніколи не може дістатися, куди хоче.
Вона завжди губиться.
…Гм?
Почекай-но секунду, — подумав. — Ошіно ж казав, що ця Загублена корова — те саме, що сталося із Сенджоґахарою й крабом. Та сама схема… Що він мав на увазі?
Звісно, той краб не приніс Сенджьоґахарі ніякої трагедії. Звісно, наслідки були трагічні, але це ж були лише наслідки.
У певному сенсі — в дуже важливому сенсі, — Сенджоґахара просто отримала те, чого прагнула.
Краб виконав її бажання.
І якщо це та сама схема… Та сама формула, просто з іншими змінними, тоді що це означає?
Які з цього наслідки?
Якщо равлик, якого зустріла Хачікуджі, насправді не намагався її спинити…
А навпаки — виконував її бажання?
Що саме він робив?
Чого насправді хотіла Хачікуджі Майої?
Якщо подивитися на це з такого боку… Хіба не здавалося, що вона й сама особливо не рветься позбутися Загубленої корови?..
— М? Щось сталося, пане Арараґі? Ви раптом так на мене витріщились. Мені скоро ніяково стане!
— Ем… Навіть не знаю, як це сказати.
— Закохаєтесь у мене — отримаєте опік.
— …Що, це, ще, мало, означати?
Змушує мене розкидатися комами без жодної на те причини.
— А що тут незрозумілого? Я ж фатальна зірка. Само собою, мої фрази будуть крутими і холоднокровними.
— Ну, Хачікуджі, ти, очевидно, мала на увазі фатальну жінку, але я навіть не знаю, з якого боку підійти до цього дотепу. До речі, тобі як, не дивно — називати застереження про опіки холоднокровними?
— Гм. І справді… Гаразд, тоді так, — вона на мить зависла, ніби генерувала нову репліку. — Закохаєтесь у мене — і отримаєте холоднокровний опік.
— …Та це ж узагалі нікуди не годиться!
— Ну, принаймні не обпечетеся по-справжньому.
То вона що, тепла, як електрична ковдра?
Чудова вона людина, як виявилося.
— О, я знаю, що треба зробити! — просяяла Хачікуджі. — Просто трохи змінимо підхід. Репліку залишимо, а от опис під неї підберемо інший. Шкода, звісно, прощатися зі статусом холоднокровної, але, як то кажуть, яєчню без розбитих яєць не приготуєш.
— Логічно. Узагалі, це доволі стандартна тактика — підлаштувати контекст, щоб фраза «вистрілила». Типу, як написати на обкладинці «вже всесвітній хіт», хоча це лише другий том серії. Ну що, спробуємо? Інакше ж не дізнаємось. Отже, замість того, щоб казати, що ти холодна…
— Скажемо, що я гаряча штучка.
— Скоротимо до «гаря-чка Майої».
— І все одно я звучатиму як чудова людина! — вигукнула вона вдавано ображено, а потім раптом замовкла, наче її щось осяяло: — пане Арараґі, ви ж щойно навмисно змінили тему розмови!
Ага, зрозуміла-таки.
— Ми ж говорили про те, як ви на мене витріщились, пане Арараґі. Що сталося? Ви, бува, не закохалися в мене?
…Та ні, не зрозуміла нічого.
— Хоч мені й не до вподоби, коли мене так поїдають поглядом, мушу визнати — мої передпліччя вельми спокусливі.
— Це якийсь дуже… специфічний фетиш.
— Ого? Тобто ви нічого не відчуваєте до моїх передпліч? Ви ж їх бачите, так? Вони ж функціонарно прекрасні!
— Їх що, у міськраді такими визнали? — може, все-таки функціонально.
— Пане Арараґі, ви що, засоромились? Як мило! Виходить, у вас є ніжна сторона. Що ж, я це розумію. Я зачекаю. Видайте мені, будь ласка, відстрочку.
— Вибач, але мене не цікавить куца малеча.
— Куца малеча?! — Хачікуджі глянула на мене з таким шоком, що я реально подумав: зараз очі з орбіт повипадають. Потім вона почала хитати головою, наче їй запаморочилося. — Яка жахлива образа… Це таке страшне словосполучення, що я б не здивувалась, якби його колись заборонили на телебаченні…
— Так, трохи жорстко вийшло.
— Ви мене вбили! Смертельно поранили! Та я ж прекрасно розвиваюсь, чесне слово! Побійтесь же ви бога, пане Звіроподібний!
— Гей, ми ж домовлялися більше не згадувати оте прізвисько. Воно не менш жахливе, ніж моє. А то й гірше.
— Гаразд, тоді будете паном Людиноподібним.
— Тепер звучить так, ніби я не зовсім людина!
А мені, між іншим, як напівбезсмертному після укусу вампіра, від цього жарту було зовсім не смішно. Боліло сильно, бо майже описувало мою ситуацію.
— О, придумала! Все просто, треба лише глянути на це з іншого боку, пане Арараґі. Вигадаємо нові слова. Неологізми. Бо ж суспільство постійно диктує нам, що можна казати, а що — ні, адже люди ображаються. Але з новими словами є шанс, що їх сприймуть.
— Логічно. Справді, вигадувати нове слово — це як сідати за нову парту, яку ще не встигли пошкрябати та обписати образами. Як от «лолікон» не звучить так жорстко, як «педофілія». Ну що ж, пробуємо. Треба вигадати по слову: замість «куцої малечі» для тебе і «людиноподібного» для мене…
— Юрчина і Бі́стус.
— Ого, тепер ми звучимо як дует супергероїв!
— Точно! Мені аж луска з очей спала!
Звучало боляче.
Хоча, певно, не так боляче, як слухати нашу розмову збоку.
— Гаразд, беру свої слова назад. Але знаєш, Хачікуджі, як на п’ятикласницю, ти доволі… ну…
— Ви про мої груди? Ви точно про груди зараз говорили, зізнавайтесь!
— Та ні, я загалом. Але все одно ти ще виглядаєш як учениця початкової школи. Навряд чи хтось назвав би тебе «не по роках розвиненою».
— Ага, тобто з ваших старшокласницьких висот я просто струмка?
— Плоска, як тарілка для суші, — форма і вигини — ще не про неї.
Хоч вона й справді, як сама казала, розвивалася.
До речі, Хачікуджі хотіла сказати «струнка».
— То чому ж тоді, пане Арараґі, ви дивились на мене таким пристрасним поглядом?
— Ну, це… Стоп. Пристрасним?
— Ваш погляд змусив мою діафрагму затріпотіти.
— Це називається гикавка.
Я вже ледь встигав за її стендапом.
Здається, ця розмова вже давно перетворилася на битву коміків-самозванців.
— Нема про що хвилюватися, — запевнив я.
— Справді? Ви впевнені?
— Ну… мабуть.
А може — навпаки?
Може, всупереч своїм словам, вона насправді не хоче бачити маму?
Або хоче, але боїться, що та її відштовхне?
Цілком можливо, що мати сама заборонила їй приходити. І, якщо зважити на все, що я вже чув про родину Хачікуджі, ця версія звучала більш ніж переконливо.
Якщо все так і є… буде непросто.
І не треба навіть приклад Сенджоґахари згадувати, щоб…
— Тут пахне іншою жінкою.
Сенджьоґахара з’явилася несподівано, без жодного попередження.
В’їхала в парк верхи на моєму гірському велосипеді, ніби все життя на ньому каталася.
Ну й вправна.
— О-Оу… Ти швидко, Сенджьоґахаро.
Назад вона примчала вдвічі швидше, ніж їхала до Ошіно.
З’явилась настільки раптово, що я навіть не встиг як слід здивуватися.
— Кілька разів звернула не туди, поки їхала, — пояснила вона.
— Ага, буває. Знайти ту школу ще той квест. Треба було карту намалювати чи щось таке.
— І це після того, як я стільки вихвалялася… Тепер мені соромно.
— Ти ж, здається, пам’яттю своєю пишалася, хіба ні…
— Мене прилюдно принизили, Арараґі… Просто не віриться, що ти знаходиш задоволення в тому, щоб ганьбити мене.
— Та зачекай, я тут до чого?! Це ж ти сама все запорола!
— Он воно що, Арараґі. Значить, тебе збуджує принижувати дівчат у рольових іграх? Ну, гаразд, я тебе прощаю. Не можу ж я засуджувати здорового юнака за такі… інтереси.
— Та це зовсім не здоро́во!
Її слова нагадали мені, що Ошіно згадував про якийсь духовний бар’єр — межу чи щось таке — навколо закинутої школи. Може, й справді треба було їхати мені.
Хай там як, Сенджьоґахара, як для «приниженої», поводилася занадто зухвало. Та що там — вона взагалі не виглядала засоромленою. З кожною секундою починало здаватися, що це я граю у принизливу рольову гру…
— Я не проти… — сказала вона. — Можу витримати що завгодно… якщо це ти робиш, Арараґі…
— Та визначся вже з образом! Ти не поглиблюєш персонаж, коли ламаєш його через коліно! І якщо тобі хоч трохи не байдуже, Сенджьоґахаро, то ти маєш бити на сполох, щойно в мені проскакує щось таке!
— Насправді мені глибоко байдуже, Арараґі.
— Так і знав!
— Мені головне, щоб було весело.
— Ну дякую бодай за чесність.
— І ще, Арараґі. Якщо вже чесно: так, я трохи заблукала, але ще й заїхала на обід.
— Звісно… Саме цього я й очікував. Не те щоб мене це хвилювало — це ж у твоєму стилі.
— Я й за тебе поїла, до речі.
— Правда?.. Ну, сподіваюся, було смачно.
— Було. Дякую, — і майже миттєво перейшла від формальностей до своєї першої репліки: — тут пахне іншою жінкою. Тут хтось був?
— Е-е-е…
— Цей аромат… Ханекава?
— Що? Як ти це вгадала? — її точність мене щиро вразила. Я думав, вона просто пожартувала. — Стоп… Коли ти кажеш «аромат», ти маєш на увазі… косметику? Але ж Ханекава, здається, не фарбується…
Вона навіть у неділю ходить у шкільній формі. Не здивуюсь, якщо вважає, що навіть гігієнічна помада — це порушення. У цій формі вона як солдат у мундирі: суворо дотримується всіх правил школи, до найменшого пробілу й коми. Навіть випадково не згрішить.
— Я про запах шампуню, яким вона користується. Здається, єдина в нашому класі, хто бере саме цей бренд — це Ханекава.
— Серйозно? Жінки вміють таке розрізняти?
— Певною мірою, — відповіла Сенджьоґахара тоном вчительки, яка читає інструктаж. — Уяви, що це як твоя здатність упізнавати дівчат за формою стегон, Арараґі.
— Я щось не пригадую, щоб коли-небудь таке демонстрував!
— Ой? Тобто, ти цього не вмієш?
— Перестань удавати, що тебе це дивує!
— Але ж ти сам днями так люб’язно сказав мені: «А які ж у тебе гарні сіднички й такі… материнські стегна. Б’юсь об заклад, ти й не змигнеш як одразу здорового карапуза народиш! Ґе-хе-хе-хе!»
— Таке тільки старі збоченці кажуть!
До того ж щоб довести мене до «ґе-хе-хе!», треба трохи більше, ніж просто стегна. І, якщо вже на те пішло, я б не назвав їх аж такими «материнськими».
— Отже, Ханекава… Вона тут була.
…Вона хоч розуміє, наскільки мені зараз страшно? Ще трохи — і я б уже тікав.
— Ну, була, — відповів я. — Але вже пішла.
— Це ти її сюди покликав, Арараґі? Хоча, якщо подумати, вона ж десь тут і живе, правда? Як на мене, з неї б вийшов кращий гід, ніж з мене.
— Та ні, ми просто випадково перетнулися. Як і з тобою.
— Випадково, як і зі мною, — повторила Сенджьоґахара. — Ну що ж, такі вони — збіги. Ніколи не знаєш, буде один… чи одразу пара. А вона щось говорила?
— Що саме ти маєш на увазі?
— Та будь-що.
— Ні, нічого особливого. Перекинулись парою слів… Потім вона погладила Хачікуджі по голові — і подалася… в бібліотеку?.. Ні, вона ж зачинена. Словом, пішла кудись.
— Погладила її по голові. Гм… гаразд… Ну, можу уявити, що це в стилі Ханекави… Напевно?
— А? Типу, на відміну від тебе, вона любить дітей?
— Так, ми з Ханекавою абсолютно різні. Так, ми геть не схожі. Ми геть не схожі… тож, якщо дозволиш, Арараґі, — сказала Сенджьоґахара і нахилилася до мого обличчя. Я спершу не зрозумів, що вона задумала, аж раптом дійшло: вона мене нюхає. Точніше, мабуть, не мене, а…
— Гм, — вона відхилилася. — Виходить, цього разу без жодної любовної сценки.
— Перепрошую? Ти що, перевіряла, чи ми з нею не обіймалися? То ти ще й здатна вловити точну силу її запаху… У тебе справжня суперсила, ти знала?
— Це ще не все. Тепер я, крім усього іншого, знаю, як пахнеш ти. Вважай це попередженням: віднині поводься так, ніби я стежу за кожним твоїм кроком.
— Не знаю, що на це сказати, крім як «будь ласка, не треба»…
І все ж, те, що зробила Сенджьоґахара, не було пересічним — у неї, схоже, і справді відмінний нюх.
Але стривай… Я ж уже двічі бився з Хачікуджі, поки її не було. Невже її запах узагалі до мене не пристав? Може, Сенджьоґахара просто вирішила про це не згадувати. А може, вважала, що це залишки першої бійки, яку вона встигла застати. Або Хачікуджі користується шампунем без запаху. Так чи інакше, великого значення це не мало.
— То як, Ошіно вже розповів, що до чого? Давай, Сенджьоґахаро, кажи. Що нам треба зробити, щоб допомогти їй дістатися, куди вона хоче?
Якщо чесно, мені й досі не йшли з голови прощальні слова Ошіно — про те, що мені ще пощастить, якщо мадемуазель цундере (вона ж Сенджьоґахара) взагалі вирішить зі мною про це говорити.
Тобто… телефоном він мені розповів лише початок.
Тож тепер я майже благав Сенджьоґахару викласти всю правду — Хачікуджі також тривожно дивилася на неї знизу.
— Виявляється, все навпаки, — озвалася Сенджьоґахара. — Арараґі. Схоже, мені треба вибачитися перед тобою. Так сказав пан Ошіно.
— А? Ой, постривай, ти зараз тему змінила? У тебе ж справжній талант перескакувати з одного на інше. Що значить — навпаки? Вибачитися переді мною?
— Якщо передати словами пана Ошіно, — продовжила Сенджьоґахара, ігноруючи мої питання, — припустімо, є якийсь факт. І двоє людей спостерігають його, кожен зі своєї позиції, і доходять до різних висновків. У такому разі не існує об’єктивного способу визначити, чия думка правильна… У цьому світі не буває остаточних доказів того, що саме ти маєш рацію.
…
— Але й вважати, що ти неодмінно маєш помилятися, теж неправильно… принаймні за його словами. Він узагалі говорить так, ніби бачить усіх наскрізь, еге ж? Я це ненавиджу, — сказала вона.
— Секундочку… Ти про що, Сенджьоґахаро? Ну, не ти, а Ошіно? І як це все стосується нашої ситуації?..
— За його словами, позбутися равлика, загубленої корови, на диво просто. Пояснити словами ще простіше. Пан Ошіно так і сказав: допоки йтимеш за равликом — губитимешся, а якщо відійдеш — одразу знайдешся.
— Йдеш за ним — і через це губишся?
Що це взагалі має означати? Його пояснення звучало настільки просто, що не вкладалося в голові. Наче в ньому бракувало слів. Або він навмисне щось упустив. Звучало навіть не в його стилі. Я зиркнув на Хачікуджі — та ніяк не зреагувала. Але слова Сенджьоґахари точно якось на неї діяли — вона тільки ще дужче стиснула губи.
Не мовила ані слова.
— Тобто жодних ритуалів чи молитов не треба. Ніхто не одержимий, ніхто не постраждав… схоже на те. Це як і з крабом у моєму випадку. Ба більше, з равликом все ще простіше. Це не аберація знаходить жертву — це жертва наближається до неї. І не мимохіть чи підсвідомо, а за власним бажанням. Вона сама вирішує йти за равликом, бо… хоче цього. Через це й губиться. Тому й потрібно відступити від равлика, Арараґі. Усього лише.
— Зачекай, ми ж говоримо не про мене. Мова про Хачікуджі. І в такому разі — який у цьому глузд? Не можна ж сказати, що Хачікуджі хоче ходити за цим равликом. З якого дива вона мала б цього прагнути?
— От саме це я й хочу сказати. Схоже… все навпаки.
Інтонація в Сенджьоґахари не змінилася. Така ж пласка і безбарвна, як завжди. Жодних емоцій.
Та вона й не театральна акторка.
І все ж… здавалося, вона роздратована.
Дуже роздратована.
— Схоже, — повела далі вона, — аберація Загублена корова не заважає дістатися до місця призначення. Вона заважає повернутися назад.
— Н-назад?
— Вона не блокує дорогу «туди», вона заважає дістатися «звідти»… якщо вірити Ошіно.
Тобто йдеться не про те, щоб прийти… а про те, щоб повернутися?
Повернутися… куди?
Додому?
Приходиш — і… прибуваєш?
— Ну добре, — мовив я. — Наче я вловив суть. Та все ж… дім Хачікуджі… Вона ж не намагається туди повернутися, правда? Вона ж наче хоче дістатися до дому пані Цунаде…
— Ось чому мені й треба перепросити перед тобою, Арараґі. Треба, я знаю. Але, прошу, дай усе пояснити. Це не зі злості… я навіть не навмисне. Просто я була впевнена, що помиляюся я.
…Поки що я не зовсім розумів, до чого вона хилить — але…
…відчував, що її слова щось важили. Мали вагу.
— А як інакше? — мовила вона. — Понад два роки зі мною коїлося казна-що. І тільки минулого тижня я, нарешті, стала нормальною. Тож коли почалося це — я просто не могла не подумати, що знову винна я. Що це я помиляюся.
— Гей… Сенджьоґахаро.
— Те саме, що й з крабом. Загублену корову видно лише тим, у кого є на це причина. Саме тому вона й з’явилася тобі, Арараґі.
— Ні, ти не так зрозуміла. Я ж кажу — равлик не переді мною з’явився, а перед Хачікуджі…
— Саме так. Хачікуджі.
…
— Арараґі, ось що я намагаюся сказати. Ти почувся ніяково через День матері, посварився з сестрами, не хотів повертатися додому. Тож ця дівчинка, Хачікуджі? — Сенджьоґахара вказала на неї. Або мала намір вказати: бо напрям обрала зовсім не той. — Я її не бачу.
Спантеличений її раптовим зізнанням, я миттю глянув на Хачікуджі.
Маленька дівчинка з розумними рисами обличчя.
З коротким чубчиком, що відкривав брови, і хвостиками з обох боків.
Стоячи там із тим здоровенним рюкзаком за плечима… вона справді нагадувала равлика.
