— Загублена корова, — буркнув Ошіно Меме хриплим голосом людини, яку витягли з глибокого тисячолітнього сну — роздратованого не менше, ніж сонного. Наскільки я знав, на малокрів’я він не страждав, але прокидатися йому явно давалося важко. Його тон зараз анітрохи не нагадував звичного розслабленого балагура. — Тобі трапилася загублена корова.
— Корова? Та я ж сказав «равлик».
— Ти ж знаєш, як пишеться «равлик» ієрогліфами. Там є «корова», правда ж? Не кажи, що ти записуєш його фонетично. У тебе що, IQ нульовий, Арараґі? Бери ієрогліф від слова «водоверть» — той, де зліва «вода», — і замість «води» встав «комаху». А потім другим ієрогліфом додай «корову».
— А, здається, зрозумів.
— Перший ієрогліф майже ніде, крім як у «равлику», не трапляється. А равлик — він же в мушлі, спіральній. Тому й пишеться так, припускаю. Хоча він також схожий на ієрогліф зі слова «лихо» чи «катаклізм», що метафорично навіть ближче. Бо ж є безліч аберацій, які змушують людину збиватися зі шляху. З японських йокаїв, що перекривають шлях, ти ж, мабуть, чув про нурікабе… Якщо це щось таке, і якщо це равлик — то це загублена корова. Річ у тім, що назва описує суть, а не вигляд. Що равлик, що корова — значення те саме. До речі, на деяких ілюстраціях ця істота має взагалі людську подобу… Арараґі, ім’я для аберації та її зовнішній вигляд рідко вигадує одна й та ж людина. Можна сказати, майже ніколи. Здебільшого ім’я з’являється першим. Та навіть не ім’я, а ідея. Уяви, ніби це ранобе — ілюстрації в ньому з’являються вже після опису. Кажуть, імена формують природу речей, але «природа» тут — не зовнішність чи форма, а радше єство… Хррррр.
Напевне, ледь тримався, щоб не заснути на півслові.
З іншого боку, саме через цю втому з нього зникла звична легковажність, і з ним було якось легше говорити. Розмови з Ошіно зазвичай виснажують.
Равлик.
Молюск з легеневим диханням, клас — черевоногі.
Частіше бачиш слимаків, але ж це ті самі равлики, просто без мушлі.
Посип їх сіллю — і вони розтануть.
Після цього.
Я, Арараґі Койомі, разом із Сенджьоґахарою Хітаґі та Хачікуджі Майої, почали все з початку — і зробили аж п’ять спроб. Ми зрізали дорогу так, ніби не боїмося правосуддя; петляли такими виснажливо довгими гакуватими маршрутами, що подекуди у нас опускалися руки. Перевірили все, що тільки могли вигадати, — але, коротко кажучи, марно витратили купу часу. Ми точно були десь зовсім поруч із пунктом призначення… але чомусь ніяк не могли до нього дістатися. Зрештою, ми навіть пішли на крайній захід: почали перевіряти будинки один за одним. І все одно сіли маком.
Наостанок Сенджьоґахара ввімкнула своє таємне суперзнаряддя — якусь особливу навігаційну систему на телефоні (не питайте, звідки вона це взяла), щось на основі дже-пе-ес чи чогось подібного…
Але щойно мала завантажитися карта — сигнал зник.
І от тоді я нарешті — чи, може, неохоче — все зрозумів. Цілком і повністю. Сенджьоґахара, здається, здогадалася набагато раніше, просто мовчала. А Хачікуджі, найімовірніше, розуміла все ще з самого початку. Але то таке.
Мені дістався демон.
Ханекаві — кіт.
Сенджьоґахарі — краб.
А Хачікуджі, схоже, дістався равлик.
А це означало… Я більше не міг відступити. Якби це була звичайна загублена дитина, я б просто відвів її до найближчого відділку й з чистою совістю вважав би справу закритою. Але якщо мова про той світ…
Сенджьоґахара теж виступила проти того, щоб вести її до поліції.
Сенджьоґахара… яка два роки прожила у тому світі.
Якщо вже вона була проти — значить, нема чого сперечатися.
Звісно, ми навіть не мріяли про те, щоб розв'язати цю проблему власноруч. Нам обом бракувало для цього відповідних здібностей. Ми просто знали, що є ще одна сторона — не наша.
Кажуть, знання — це сила.
Але коли окрім знань більше нічого, то, рахуй, і сили немає.
Ось чому, після напружених консультацій, ми з Сенджьоґахарою обрали найпростіший і найнадійніший варіант — звернутися за порадою до Ошіно.
Ошіно Меме.
Мій… наш рятівник.
Без цього я, мабуть, і близько не захотів би мати з ним справу. Йому вже за тридцять, а він досі не має постійного житла і вже понад місяць ночує в закинутій підготовчій школі. Однієї такої характеристики було б достатньо, щоб відлякати будь-яку нормальну людину.
«Мене, бачте, поки що цікавить це містечко».
Ось і вся його відмазка.
Ніхто не знав, коли він зникне. Він як перекотиполе — справжній майстер кочового життя. Але ми з Сенджьоґахарою бували в нього зовсім нещодавно: минулого понеділка я привів її до нього з її проблемою, у вівторок ми навідувалися, щоби довести справу до кінця, а вчора я бачився з ним іще раз, сам.
Тож з цього виходило, що він досі має бути в тій закинутій школі.
Єдина проблема — як із ним зв’язатися.
Чолов’яга не користувався телефоном.
Тож залишалося тільки йти до нього особисто.
Не те щоб між Сенджьоґахарою і Ошіно було якесь особливе знайомство — вони зустрілися тільки минулого тижня. Я знав його краще, тож, логічно, мав би піти сам… Але Сенджьоґахара сказала:
— Я сама поїду. Позич мені свого велосипеда, — сказала вона.
— Та без питань… Ти, до речі, знаєш, як туди дістатися? Якщо треба, я можу начеркати карту…
— Мене анітрохи не тішить, коли людина з такою жахливою пам’яттю, як у тебе, переживає за мене. Ба більше, мене це навіть пригнічує.
— Он як, — я й сам трошки пригнітився.
Ні, серйозно. Мені справді стало сумно.
— Якщо чесно, — в доважок кинула вона, — як побачила його на стоянці, одразу захотіла покататися.
— То ти не жартувала, коли розхвалювала гірські велосипеди… Я був упевнений, що ти мене тролиш. У тебе ж правда звучить так само як і брехня.
— Я просто… — почала Сенджьоґахара, а тоді, нахилившись до мого вуха, майже прошепотіла: — Не хочу лишатися з нею наодинці.
Я не знайшов слів.
— Гадки не маю, що з нею робити.
Прозвучало щиро.
І схоже, що Хачікуджі відповіла б так само.
Я простягнув Сенджьоґахарі ключі від велосипеда. Згадав, що вона, здається, ніколи не мала власного, тож трохи переживав за свою «ластівку». Але потім подумав, що якщо це вона, то нехай.
Отак.
Залишалося тільки чекати на її дзвінок.
Я знову сидів у тому парку з дивною назвою.
Поряд на лавці вмостилася Хачікуджі Майої.
«Поряд» — це коли між нами цілком могла сісти ще одна людина.
Можливо, вона навмисне лишила собі шанс для втечі.
І, здається, була до неї цілком готова.
Я вже встиг розповісти Хачікуджі трохи про наше з Сенджьоґахарою минуле — і теперішні складнощі, чим тільки більше її насторожив. Одним необачним рішенням я звів нанівець усе, чого досяг за прогулянку. Довелося почати спочатку.
Довіра настільки ж крихка пані, настільки вона важлива.
Ех…
Спробую хоча б зав’язати діалог.
У мене, зрештою, лишилось кілька питань.
— Гей, трохи раніше… Ти згадувала маму, так? Що ти мала на увазі? Хіба пані Цунаде не твоя родичка?
Вона не відповіла.
Знову мовчазний протест.
Попередній трюк вже не подіє… Як одноразова акція — це кумедно і несподівано, але якщо утнути щось подібне ще раз, люди подумають, що я серйозно «того»… Під людьми я маю на увазі себе.
Отже…
— Агов, Хачікуджі, я куплю тобі морозивко. Сядеш трошки ближче?
— Уже лечу!
Хачікуджі підтягнулася швидше, ніж аукціоніст оголосив «Продано!».
Схоже, її цілком влаштовувало просто повірити мені на слово і дочекатися обіцяного згодом.
А я ж їй ще навіть жодної єни не дав… Ох і ж легко її підкупити.
— То що я там казав… — підхопив я.
— Що саме? — перепитала вона.
— Ну… про твою маму.
Знову право на мовчання.
Я вдав, що не помітив.
— То ти збрехала, коли сказала, що йдеш до родички?
— Я не брехала, — насупилась Хачікуджі. — Мама ж теж родичка, хіба ні?
— Ну… технічно так, але… — ми сповзли у буквоїдство.
Та й загалом, дівчинка з рюкзаком, яка в неділю сама прямує до мами — якось дивно це виглядало…
— І взагалі, — додала вона, не міняючи невдоволеного виразу, — хоч я й кажу на неї «мама», але вона мені вже не мама.
— А…
Розлучення.
Вона жила з батьком.
Десь я вже чув подібну історію… Буквально днями.
Від Сенджьоґахари.
— До третього класу я теж була Цунаде. А потім, коли тато почав мене виховувати, стала Хачікуджі.
— Га? Секундочку.
Історія різко заплелася у тугий вузол, тож я зупинився, щоб перебрати кінці. Отже: зараз Хачікуджі у п’ятому класі, до третього її звали Цунаде (от чому вона так завелась, коли я перепитав її за прізвище) — а згодом, коли її забрав батько, вона стала Хачікуджі. Тобто… Коли батьки одружилися, вони взяли мамине прізвище. У Японії подружжя зобов’язане носити одне прізвище, але не важливо, чиє саме — чоловіка чи жінки. Виходить, після розлучення мати — пані Цунаде — пішла з дому. Переїхала сюди… або, скоріше, повернулася до батьків. І от чому… Хачікуджі з’явилась тут у неділю.
Скористалася святковим днем, щоб навідати маму?
Її ім’я — подарунок мами й тата.
— Упс… А я ще ліз із моралями, як старший, розказував, як правильно поводитися з батьками…
Не дивно, що вона не хотіла мене слухати.
Роздратував — і ще як.
— Ні, це не тому, що сьогодні День матері. Я пішла б до неї будь-коли, якби тільки могла.
— Розумію…
— Але я ніколи не можу туди дістатися.
…Після розлучення її мама покинула дім.
Хачікуджі не могла з нею зустрітися.
Але вона хотіла.
Тому й вирушила.
Спробувала.
Закинула рюкзак — і пішла.
І тоді… з’явився равлик.
— От тоді ти його й зустріла, — підсумував я.
— Я не знаю, що саме я зробила не так.
— Гм.
З того часу, скільки б Хачікуджі не намагалася відвідати свою маму...
Вона жодного разу не змогла дістатися до неї.
Запитати, скільки саме разів вона пробувала, і чи справді жодного разу не вийшло, було б надто жорстко. Та лиш те, що дівчинка досі не здалася, викликало відверте захоплення.
Вражаюча сила духу… але.
«…Не хочу применшувати те, що вона пережила, і порівнювати з досвідом інших — але, порівняно з тим, через що проходили Ханекава, Сенджьоґахара і я сам, це видавалося… не настільки вже й страшним».
Це була не тілесна проблема. І не психологічна… А радше феноменологічна.
Вона просто не могла зробити те, що, здавалося б, мала б змогти.
Корінь проблеми був не в ній.
Він проростав ззовні.
Він не загрожував її існуванню.
Не перекроював її щоденного життя.
Саме тому я почувався так, як почувався.
Але все ж. Навіть якщо в моїх словах і ховалася крихта істини, я не мав тицяти нею в обличчя Хачікуджі…Щоб там не сталося. Я не мав жодного права повчати її — навіть з огляду на те, що сам пережив під час весняних канікул.
Тому я просто сказав:
— Слухай… схоже, тобі теж було непросто.
Ці слова йшли з самого серця.
Аж захотілося погладити її по голові.
Що я і зробив.
— Грряу!
Вона вгризлася в мою руку.
— Ай! Ти на кого ікла точиш, гімно мале!?
— Грррррр!
— Ау-ау-ау! Ай!
К-кусала вона не жартома. Хачікуджі не прикидалася і ховала зніяковіння — вона гризла мою руку, наче від цього залежало її життя… Я й без попереднього огляду зрозумів: її зуби прокусили мою шкіру і вп’ялися у плоть, — а з рани юшила кров! Тут вже було не до ігор. З якого дива вона раптом… чи, може, я випадково активував бій з босом?
Невже почався реванш?!
Я стис кулак на вцілілій руці — аж пальці захрустіли. І цим кулаком вдарив їй просто в живіт. Сонячне сплетіння — універсальна слабка точка. На диво, Хачікуджі навіть тоді не розтиснула щелепи, але все ж її хват трохи ослаб. Я не змарнував шанс і заходився розмахувати рукою в усі боки, щосили трясучи її тілом. Вона мало не відгризла мені шмат м’яза, зате лишила решту тіла повністю беззахисною, тож я різко струсив її з лавки.
Я розкрив долоню, щоби перехопити її тулуб; доволі пухка, як на п’ятикласницю, але це враження не вплинуло на мене жодним чином, бо я не педофіл. Відтак, скориставшись інерцією, я перекинув її через себе. Вона досі висіла на моїй руці, страхітливо викрутивши шию. Але це не так уже й важливо: поки вона трималася зубами за мою руку, будь-який удар по її голові міг завдати шкоди й мені. Зате відкрився її корпус — так і просився під удар, мов акуратно виставлені дошки на показовому виступі з карате. Я прицілився і вчергове всадив їй у сонячне сплетіння!
— Ґххак!..
Кінець.
Хачікуджі нарешті відпустила мою руку.
Разом з цим у неї з рота потекло щось схоже на шлунковий сік.
А потім… вона знепритомніла.
— Хех… Стоп, це взагалі не смішно.
Я поворушив покусаною рукою, ніби намагаючись зняти напругу.
— Друга поспіль перемога завжди якась порожня…
Ось він, старшокласник із виразом байдужого нігіліста на обличчі, який щойно відправив п’ятикласницю в нокаут двома точними ударами по центру тулуба.
І цим старшокласником, на жаль, знову виявився я.
…Одне діло — вщипнути чи ляснути, навіть схопити й пожбурити, але бити кулаком? Серйозно?
Арараґі Койомі не потребував, щоб Сенджьоґахара Хітаґі ставала перед ним навколішки і голою просила вибачення. Він вже й так став найогиднішою людиною на світі.
— Енх… Не думав, що в неї така вовча хватка.
Я глянув на місце укусу.
Святий травматолог… Та я кістки свої бачу… Ніколи не думав що люди здатні так сильно кусатися.
Хоча… я ж про себе.
Рана добряче скімлила, але загрози життю не несла і загоїлася майже миттєво — без бинтів та дезинфекції.
Запінена кров’ю плоть на очах зрослася над кісткою і сховалася під шаром нової шкіри, немов хтось натиснув на кнопку перемотки. Я ще раз усвідомив, наскільки сильно перевернулося моє життя. Настрій почав спадати… поки знову не опустився до від’ємної позначки.
Ну правда… настільки ж жалюгідним треба бути.
Огидна людина, я? Аж самому смішно стало.
І я, з усією серйозністю, думав, що знову став людиною?
— Ууух, ну і страшнючий у тебе вираз, Арараґі, — хтось обізвався збоку.
На мить здалося, що це Сенджьоґахара. Але її слова ніколи б не пролунали так лагідно.
Переді мною постала класна староста.
Ханекава Цубаса.
Те, що вона спокійнісінько розгулювала в шкільній формі посеред неділі, здавалося їй цілком природним і навіть підкреслювало її образ зразкової учениці. Та сама зачіска, ті самі окуляри; єдине, що вирізняло її зараз від шкільної версії, — це сумка через плече.
— Х-Ханекаво.
— Виглядаєш здивованим. Ну, гадаю, так навіть краще.
«Хе-хе-хе» — Ханекава зігнула губи у вдоволену усмішку.
Так само як кілька хвилин тому усміхалася Хачікуджі…
— Що сталося? — запитала вона. — Я тебе сюди занесло?
— Н-ну… Я мав би те саме тебе спитати, — з мене, як з дірявого мішка, сипалося приголомшення.
Головне, що я хотів знати в цю мить — скільки вона встигла побачити?
Бо якщо Цубаса Ханекава — втілення добропорядності, ходячий підручник з моралі, сама чистота в людському обличчі — бачила, як я лупцюю ученицю початкової школи… то це вже проблема. І зовсім не така, яку б створила Сенджьоґахара.
Якось не дуже хотілося вилетіти зі школи на останньому році…
— Що значить «те саме»? Я взагалі-то звідси. Якщо вже хтось заслуговує на таке запитання, то це ти, Арараґі. Ти тут часто буваєш?
— Ем.
Ой, точно.
Сенджьоґахара з Ханекавою ж ходили до однієї середньої школи.
І до державної, тож… звісно. З огляду на те, як поділяють райони, нічого дивного, що території їхніх «природних ареалів» десь перетиналися. Хоча, мабуть, не повністю — здається, до середньої вони перейшли з різних початкових…
— Та ні, не дуже. Просто… нічого було робити, от і тинявся тут, — ой.
Взяв і бовкнув «просто тиняюся». Геній і стратег, нічого не скажеш.
— Ха-ха. Просто тинявся, кажеш? Симпатично. Приємно, коли немає справ. Це значить, що ти вільний. Я, виходить, теж просто тиняюся.
…Вони з Сенджьоґахарою були геть різні — як небо й земля.
А, може, це так проявлялася різниця між просто розумними і найрозумнішими?
— Знаєш, Арараґі, мені важко сидіти вдома. А бібліотека в нас неділями зачинена, тож я просто гуляю цілий день. Це й приємно, й корисно для здоров’я.
— Можна й не раціоналізувати кожен свій крок, ти ж не в суді.
Ханекава Цубаса.
Дівчина з неоднаковими крилами.
У школі вона втілення порядності, ходячий підручник із моралі, сама чистота. Справжня староста серед старост. Ідеальна дівчина. Але вдома в неї, м’яко кажучи, не все так просто.
Переломлено, перекручено, немов у кривому дзеркалі.
Ось чому… вона стала жертвою кота.
Він протиснувся крізь вузеньку шпаринку в її серці.
Певно, це слугувало доказом, що не існує по-справжньому бездоганних людей. Але хоч ми й вигнали кота, хоч вона й забула, що з нею було, втім її дім — усе ще такий самий.
Однаково викривлений, однаково складний.
— Скажи, якось соромно неділями закривати місцеву бібліотеку? Ніби офіційно визнають, що район неосвічений.
— А я, якщо чесно, навіть не знаю, де моя бібліотека.
— От цього вже не варто казати з такою приреченістю. У тебе ж ще є час підготуватися до вступу. Зможеш, якщо постараєшся.
— Знаєш, Ханекаво, іноді безпідставна підтримка ранить більше, ніж криклива лайка.
— Але ж ти добре даєш раду з математикою, правда? Люди, які розуміють математику, зазвичай і в інших предметах не пасуть задніх.
— У математиці багато чого запам’ятовувати не треба. Тому вона мені й легша.
— Ох, ти як в’юн в ополонці. Ну гаразд. Поступово щось із тебе зліпимо. До речі, Арараґі… дівчинка біля лавки — це твоя сестра?
Губи Ханекави злегка витяглися в бічну усмішку, і вона кивнула в бік Хачікуджі, що лежала поруч із лавкою.
— Мої сестри не настільки дрібні…
— Та невже?
— Вони вже в середній школі.
— Ого.
— Ем… Вона загубилася. Звати її Хачікуджі Майої.
— Майої?
— Пишеться через ієрогліфи «правда» та «світанок». А прізвище…
— Прізвище я знаю. «Хачікуджі» — доволі поширене слово в Кансайському регіоні. Здається, в районі Шінономе Моноґатарі є храм з такою назвою… хоча, може, там воно трохи по-іншому пишеться.
— Ти прямо усе на світі знаєш?
— Не все. Просто знаю те, що знаю.
— Як скажеш.
— Гм. «Хачікуджі» та «Майої»… Поетичне ім’я. М? О, прокинулася.
Я теж глянув на Хачікуджі — вона повільно кліпала очима, ніби намагаючись змусити себе отямитись. Зосереджено, хоч і трохи розгублено, озирнулася довкола, після чого нарешті сіла.
— Привіт, Майої! Я — Ханекава Цубаса, подруга отого милого хлопця!
Ого. Та вона говорить, як ведуча з дитячого телеканалу.
Ханекава із тих добрячок, які розмовляють з домашніми улюбленцями, як з дітьми, навіть коли навколо ні душі.
— Прошу, не розмовляйте зі мною. Ви мені не подобаєтесь, — відповіла Хачікуджі.
Тобто цю репліку вона казала всім…
— Гмм? Невже я тебе чимось розлютила? Не варто так говорити при першій зустрічі, Майої. Ну ж бо, не сердься, — Ханекава навіть оком не змигнула. Навпаки, спокійнісінько погладила її по голові. Я б так не зміг.
— То тобі діти подобаються, Ханекава?
— А хіба буває інакше?
— Не дивись на мене так, я взагалі-то не про себе.
— А, ясно. Так, люблю. Мені тепло на серці, коли думаю, що колись і сама такою була.
Гладь, гладь — вона продовжила лагідно проводити долонею по голові Хачікуджі.
Дівчинка пручалася.
Та опір був марний.
— У, уу…
— Яка ж ти лапонька, Майої! Просто з’їла б тебе. Поглянь на ці пухкенькі щічки. О-о! Але, знаєш… — Ханекава раптом змінила тон. На той самий, яким іноді говорила до мене в школі. — Не можна без причини кусати людей за руку. Йому, може, й нічого, але це був хтось звичайний — боліло б довго і сильно. Погана дівчинка!
Бумс.
Вона її вдарила. Кулаком. І зовсім не жартома.
— Уу… у, уу?
Її спершу приголубили, потім дали прочухана — не дивно, що Хачікуджі трохи розгубилася. Ханекава тим часом розвернула її до мене.
— А тепер вибачся.
— Вибачте за те, що я зробила, пане Арараґі, — чемно сказала вона.
Вперше її звертання на «ви» прозвучало ввічливо, а не іронічно.
У мене щелепа відвисла.
Виходить, Ханекава вже певний час нас спостерігала… Ну, якщо подумати, в мене ж, зрештою, справді шмат м’яса з руки вирвали — мав повне право себе захищати. Та й тоді, під час нашого першого двобою, усе почалося з її копняка.
Ханекава не з тих, хто гне правила, але й не з тих, хто живе за ними сліпо.
Вона просто справедлива.
А ще я мусив визнати: з дітьми вона ладнала блискуче. Особливо враховуючи, що в неї, здається, не було ні братів, ні сестер.
Ця сцена змусила мене й про інше згадати — в школі вона зі мною теж поводилась, наче я якийсь малюк… Але гаразд, поки що залишмо це осторонь.
— І ти, Арараґі! Поганий хлопчик! — посварила вона мене тим самим тоном.
Мабуть, таки не вийде залишити це осторонь.
Зрозумівши, що загралася, Ханекава прочистивши горло й перефразувала:
— Коротше, не роби так.
— Не роби… Тобто не будь жорстоким?
— Та ні. Ти маєш її нормально насварити.
— Гм? А, еге ж…
— Бити когось — це теж недобре, звісно. Але якщо вже вдарив дитину, чи взагалі будь-кого, треба чітко пояснити, чому і за що.
Я не знайшов, що сказати.
— Я маю на увазі: поговори з нею. Вона ж зрозуміє.
— Знаєш, я щоразу так багато від тебе дізнаюся.
Ого.
Вона просто як цілюща ікона.
Не перевелися ще на світі хороші люди.
Одна ця думка вже підбадьорює.
— То вона заблукала? А куди саме прямувала? Кудись тут поблизу? Тоді я могла б їй показати дорогу.
— Е-е… не варто, дякую. Сенджьоґахара недавно пішла питати когось про допомогу.
Попри те, що Ханекава й сама мала справу з іншим світом, жодних спогадів про те не збереглося, — або ж усе це вона вже давно стерла з пам’яті. Було б дурістю з мого боку колупати рану, яка щойно затягнулася.
Проте її готовність допомогти я щиро оцінив.
— Поспішає вона повільно, але вже має ось-ось повернутися, — сказав я.
— Що? Сенджьоґахара? Тобто ви були тут разом? Гмм? Вона ж останнім часом у школі не з’являлася, але… гмм? О, до речі, ти ж кілька днів тому розпитував мене про Сенджьоґахару, хіба ні… гмм.
Капітальний промах, Арараґі.
У неї закралася підозра. Причому, серйозна.
Ханекавина здатність вибудовувати однобокі, але надто переконливі теорії вже не вміщалась у рамки здорового глузду.
— О! Зрозуміла! — вигукнула вона.
— Ні, здається, не зовсім…
Було якось неправильно — так одразу відмахнутися від здогадки, до якої дійшла така розумна людина… але ж.
— Знаєш, твою уяву не переплюнуть навіть найзавзятіші фанатки яою.
— Яой? Що це? — схиливши голову, запитала Ханекава.
Зразкова учениця не знала про існування такого жанру медіа.
— Це скорочено від «Яскраво, але образно, йойкаються», — навмисне дезінформував я.
— Звучить підозріло. Гаразд, пізніше сама перевірю.
— Як завжди, суцільна серйозність.
…Я мимоволі замислився. А раптом я наставив Ханекаву на хибний шлях?
І це буде на моїй совісті?
— Що ж, не хочу заважати, піду вже, — оголосила Ханекава. — Вибач, що відволікла, і передай від мене привіт Сенджьоґахарі. Сьогодні неділя, тож не дорікатиму. Але, постарайся не сачкувати. А ще — завтра ж контрольна з історії. А ще — скоро вже доведеться серйозно братися за підготовку до культурного фестивалю, тож не забудь. А ще…
Вона додала ще дев’ять таких «а ще».
Немов згусток невичерпної людської енергії.
— До речі, Ханекаво. Перед тим як підеш — можна тебе дещо спитати? Ти, бува, не знаєш, де тут живе пані Цунаде?
— Пані Цунаде? Гм-м, дай подумати…
Ханекава театрально поринула в роздуми. Так вправно, що я вже майже повірив — от-от скаже щось корисне. Але…
— Ні, не знаю такої, — нарешті зітхнула вона.
— Тобто, буває, що й ти чогось не знаєш.
— Я ж казала. Я знаю тільки те, що знаю. А про інше й гадки не маю.
— Он як.
Логічно. Зрештою, вона ж і про яой уперше почула.
Легко не буде.
— Вибач, що не виправдала твоїх сподівань.
— Та годі тобі.
— Ну, тоді бай-бай. Цього разу вже точно, — сказала Ханекава й рушила геть через центральні ворота парку.
Цікаво, подумалося мені, а вона взагалі знала, як читається його назва?
Якщо вже й було щось, що я мав у неї запитати — то саме це.
Мій телефон задзвонив.
На рідкокристалічному екрані з’явилося одинадцять цифр.
…Неділя, чотирнадцяте травня, чотирнадцята година, п’ятнадцять хвилин і тридцять секунд.
Мить, коли я отримав номер Сенджьоґахари.
