Розділ 2.4 - Равлик Майої

Історія чудовиськ
Перекладачі:

Гадаю, нарешті настав час поговорити про те, що сталося на весняних канікулах.

Про канікули, під час яких на мене напав вампір.

Хоча це радше була добровільна здача моєї шиї на поталу — буквально — парі іклів. Так чи інакше, я, Арараґі Койомі, народжений в епоху великих наукових звершень, коли не лишилося жодної темряви, яку не можна було б осяяти, потрапив до лап вампіра у закутні провінційного японського містечка.

До прекрасного демона.

До демона холодної, моторошної вроди.

Який висмоктав із мене всю кров.

Так я і став вампіром.

Знаю, звучить як жарт. Але мені не смішно.

Моє тіло спалахувало на сонці, ненавиділо хрести, пекло від часнику й тануло від святої води — зате я здобув неймовірну фізичну силу. А на останніх сторінках цієї моторошної казки на мене чекала… пекельна реальність. Витягнув мене з неї один перехожий. Хоча який він там «перехожий» — Ошіно Меме. Людина без ідеалів, дому і цілі, у якої є лише шлях. Йому якимось дивом вдалося здолати вампіра — і створити ще кілька чудес після цього.

Отак… я знову став людиною.

Вампіризм лишив по собі кілька слідів: трохи регенерації, прискорений метаболізм, та й по всьому. Я знову міг спокійно виходити на сонце, не боявся хрестів, часнику й святої води.

Історія на два абзаци, якій забракло місця для щасливого кінця.

Закрита справа. Закрита тема.

Лише декілька нових обов'язків, які навіть проблемами не назвати, — наприклад, раз на місяць віддати трохи крові в обмін на тимчасове загострення зору і тому подібне — це вже мої особисті труднощі. Жити можна.

Та зрештою мені ще пощастило.

Уся катавасія почалась і скінчилася за одні весняні канікули.

Моє пекло тривало всього два тижні.

Не те що в Сенджьоґахари.

Дівчина, яка зустріла краба.

Вона на понад два роки обміняла старий тягар на новий.

Тягар, який обмежував її свободу.

Два роки суцільного пекла — що це взагалі за відчуття?

Тож не дивно, що Сенджьоґахара, попри свою стриманість, щиро, хоч і трохи надмірно, вдячна мені. Фізичні симптоми можна пережити; по-справжньому безцінним даром було зцілення розуму.

Її розуму.

Її психіки.

Урешті-решт, проблеми подібного штибу — ті, про які не скажеш уголос, бо ніхто не зрозуміє, — найчастіше оселяються не в тілі, а в душі. Понад усе — саме так.

Мені от досі щоранку страшно, коли крізь фіранки пробивається сонячне світло, хоча, здавалося б, усе вже минуло.

Наскільки мені відомо, окрім мене та Сенджьоґахари, Ошіно допоміг також нашій старості Ханекаві Цубасі. Правда її випадок тривав усього кілька днів та майже не лишив по собі спогадів. Виходить, що з нас трьох Ханекаві пощастило найбільше. Без такого погляду на її історію — сподіватися там узагалі немає на що…

— Десь тут.

— Га?

— Дім, у якому я колись жила. Стояв десь тут.

— Твій дім… — я уважно прослідкував за пальцем Сенджьоґахари, але перед очима постала лише, — …вулиця.

— Вулиця.

Гарна, свіжа, рівненька ділянка дороги. Новенький, чорний, як змоклий попіл, асфальт, який нещодавно поклали. А отже…

— То це і є та сама житлова реновація? — припустив я.

— Міське перепланування, якщо точніше.

— Ти знала?

— Ні.

— То бодай удай, що здивована.

— З мене кепська акторка.

Дійсно, вона навіть бровою не повела.

Утім… її погляд як смола пристав до того місця. Якщо вдивитися в її вираз, то, за бажання, можна було б прочитати в ньому безпорадність людини, якій більше нікуди повертатися.

— Усе тут… так кардинально змінилося. Аж не віриться, що минув лише рік.

Я не відповів.

— Яка ж нудота.

А потім прошепотіла: «Дарма тільки йшли».

Воістину знудженим голосом.

Утім, це також означало, що одне з головних завдань Сенджьоґахари на сьогодні — разом із «пробним виходом» у новому вбранні, чи як вона там висловилася — добігло кінця.

Я обернувся.

Хачікуджі Майої ховалася за моєю ногою, крадькома спостерігаючи за Сенджьоґахарою. Дівчинка мовчала, ніби насторожене цуценя. І хоч вона ще дитина, — а може, саме тому — добре відчувала, наскільки небезпечною є Сенджьоґахара, і вже якийсь час трималася від неї подалі, використовуючи мене як щит. Звісно, з людини стіни не збудуєш, тому її силует проглядався за моїм настільки ж чітко, як і намагання не впадати в очі Сенджьоґахарі. Настільки очевидно, що навіть я, сторонній спостерігач, почувався ніяково. Зі свого боку Сенджьоґахара також не промовила до малої ні слова — тільки командувала мені сухо «туди» чи «звертаймо ось тут», — тому у якомусь сенсі вони знайшли рівновагу.

Мені ж просто не хотілося вічно бути прокладкою для їхньої мовчанки.

Втім, річ не у тім, що Сенджьоґахара не любить дітей чи ніяковіє в їхній присутності. Судячи з усього, вона просто їх не розуміє.

— Не те щоб я очікувала, що будинок лишиться цілим після продажу. Але уявити собі, що на його місці так скоро прокладуть дорогу... Правду кажучи, мене це пригнічує.

— Та… цілком розумію.

Я міг лише співчутливо погодитися.

Було нескладно уявити, що вона відчуває.

Дорога з парку до відси плелася вервечкою старих та нових доріг, а місцевість уже майже нічим не нагадувала ту, що на табличці з мапою району. Така метаморфоза навіть мене, хто не мав стосунку до цього місця, трохи похитнула.

Але що вдієш?

Міста змінюються так само як люди.

— Хух, — видихнула Сенджьоґахара. — Виглядає так, ніби я тільки змарнувала твій час на дурниці. Ну, рушаймо, Арараґі.

— Га… вже? Точно?

— Точно.

— Ну що ж, добре. Ходімо, Хачікуджі, — мовив я.

Та мовчки кивнула.

Боялася, що Сенджьоґахара її помітить, якщо вона заговорить.

Сенджьоґахара рушила далі сама.

Ми з Хачікуджі попленталися слідом.

— Слухай, Хачікуджі, може, відчепишся від моєї ноги? Мені ж іти важко. Ти висиш на ній, як коала на гілці. А якщо я перечеплюся і впаду?

Жодної відповіді.

— Алло, прийом, може хоч щось скажеш? — зажадав я.

— Насправді, — озвалася нарешті Хачікуджі, — це ж не тому, що я прямо хочу триматися за вашу криву ходулю, пане Арараґі!

Я відліпив її від себе.

«Хр-р-р» — такий звуковий ефект я уявив собі в голові.

— Брехун! Мерзотник! Я все розповім Пе-Те-А! — пожалілася вона.

— Ого, прям «Пе-Те-А»?

— Щоб ви знали, «Пе-Те-А» — це надпотужна організація! Вони розчавлять такого беззахисного і нікому не потрібного школяра, як ви, навіть пальцем не поворухнувши, пане Арараґі!

— Не поворухнувши пальцем? Нічого собі запрягаєш. До речі, Хачікуджі, а ти сама знаєш, що воно таке — це твоє «Пе-Те-А»?

— Га? Ну…

Хачікуджі раптом принишкла. Не знала, напевно.

Щиро кажучи, я теж не знав.

Просто радів, що це не розтягнулося у багатогодинну суперечку.

— PTA — це Parent-Teacher Association, — долинув голос Сенджьоґахари з переду. — З англійської: асоціація батьків і вчителів. Хоча таке ж скорочення позначає периферичну транслюмінальну ангіопластику — медичний термін. Але сумніваюся, що ти мав на увазі саме це, Арараґі. Тож перше пояснення підійде.

— Ого. Я здогадувався, що воно мало якийсь стосунок до батьківських зборів, але й подумати не міг, що це ще й вчителів стосується. Слухай, Сенджьоґахаро, а ти досить освічена.

— Ні, Арараґі, це просто ти неосвічений телепень.

— «Неосвічений» я прийму, як антонім, але «телепень»…

— Не до вподоби? Тоді назву тебе «патороччю», — вона навіть не обернулася.

Видно, справді була не в настрої.

Непосвячений спостерігач, мабуть, і не помітив би різниці в поведінці Сенджьоґахари. Та якщо ти зазнав від неї стільки вербальних знущань, скільки я, то вже почнеш розрізняти напівтони. Сенджьоґахарі немов не доклали гостроти. Зазвичай вона так просто не замовкає, навіть якщо в доброму гуморі.

Гм-м.

Що з нею?

Переживає через знесення будинку… чи на мене за щось образилася?

Схоже, і те, і те.

Хай там як, я ж буквально покинув її на півслові заради Хачікуджі. Дорослі на те й дорослі, щоб дітей виручати, якщо забути, що наша розмова вилилася у бійку. Але Сенджьоґахару це навряд утішало.

Тому зараз переді мною стояло головне завдання: якнайшвидше доправити цю дівчинку, Хачікуджі Майої, куди їй треба, а потім спробувати задобрити Сенджьоґахару. Почастувати, повести по магазинах і якщо вистачить часу — розважити. Усе одно після історії з сестрами додому не дуже хотілося. Тож вирішив: проведу день разом із Сенджьоґахарою. Тим паче з собою в мене була солідна сума грошей…

Почекай… Я їй що, раб?

Не знаю як, але я навіть сам себе здивував.

— До речі, Хачікуджі.

— Що таке, пане Арараґі?

— Оця адреса, — сказав я, витягши з кишені папірець. Я досі його не повернув. — Що це за місце?

А головне, що вона зібралася там робити?

Якщо вже я її супроводжую, то хочу хоча б знати, куди саме ми прямуємо. Особливо з огляду на те, що ця мала мандрує туди сама, без жодного нагляду.

— Ха, так тобі й сказала! Я маю право зберігати мовчання!

…Ох і мала розумака.

Хто це там сказав, що діти — святі і чисті створіння?

— Не скажеш, то почимчикуєш сама, — пригрозив я.

— Я, між іншим, про допомогу не просила! І без тебе знайду дорогу!

— Ти ж заблукала?

— Ну й що з того?

— Отож… На майбутнє, Хачікуджі, якщо знову заблукаєш, не соромся питати людей про допомогу.

— Якщо ви, пане Арараґі, не в змозі бодай собі довіряти, то, будь ласка, питайте кого хочете! Можете хоч усе місто обійти! А мені того не треба. Для мене такі ситуації — як щоденне страхування!

— О… тобто у тебе поліс і це покриває, — ох і дивна відмовка.

З іншого боку я прекрасно розумів почуття Хачікуджі. У молодшій школі мені теж ввижалося, що увесь світ у мене на долоні, і не потрібно ні в кого просити допомоги… що я все подужаю без стороннього втручання.

Я, міг подужати усе?

Ага.

Звісно, ні.

— Ну що ж, шляхетна юна пані, чи не будете ви такі ласкаві й не відкриєте мені таємниці того, що нас чекає за цією адресою?

— Щось ти якось дуже підлещуєшся! — підозріло примружилась вона.

Міцний горішок.

Така репліка розколола б обох моїх молодших сестер, але очі у Хачікуджі аж занадто розумні. Розвести її на дурня швидше за все не вийде. Що ж робити?

— Гаразд…

На мене найшла геніальна ідея.

Я намацав рукою гаманець у задній кишені штанів.

Я ж казав, що взяв з собою грошенят.

— Юна пані, що скажете, якщо я докину вам трішки грошенят?

— Юху! Я тобі все розповім.

Мале дурбецало.

Щось я поквапився вихваляти її розум. Мабуть, вперше в історії дитину вдалося заманити таким способом. Втім Хачікуджі мала потенціал для сумнівної світової слави.

— Там живе пані Цунаде.

— Цунаде? Це прізвище якесь?

— Це чудове прізвище! — чомусь обурилася Хачікуджі.

Розумію, неприємно, коли кепкують з імені когось знайомого… але не кричати ж через це. Вона що, емоційно нестабільна?

— Як скажеш… То звідки ви знайомі?

— Вона моя родичка.

— Он як?

Іншими словами, Хачікуджі йшла провести неділю вдома у родичів. Або батьки за неї зовсім не слідкують, або вона втікла з дому, поки ті не бачили. Яка б версія не була ближча до правди, її самотнім походенькам по місту прийшов кінець.              

— Це твоя двоюрідна сестра? Зважаючи на розмір твого рюкзака, живете ви точно не через вулицю. Такі походи краще влаштовувати на канікулах. У Золотий тиждень, наприклад. Чи є якась причина, чому тобі закортіло прямо сьогодні?

— Угу, щось таке.

— Сьогодні ж День матері. Тобі б бути хорошою дитиною і вдома сидіти.

Хоча, хто я такий, щоб їй про це дорікати.

«Ось чому, Койомі…»

Ось чому що? Що я знову зробив не так?

— Навіть слухати вас не збираюся, пане Арараґі.

— Гей, а ти звідки про мою ситуацію знаєш?!

— Нутром чую.

…Схоже, нічого конкретного вона не знала — просто інстинктивно огризнулася на мої повчання.

Жорстоко.

— А що це ви самі робили в такому місці, пане Арараґі? Сидіти на лавці в порожньому парку в неділю зранку… Порядні люди так не роблять.

— Нічого особливого. Просто…

«…вбивав час», — ледь не зісковзнуло з язика, але я вчасно стулив губи.

Я добре пам’ятав: якщо чоловік так відповість, він не вартий пожовклої єни. Ледве не підставився.

— Вирішив сьогодні побайкувати.

— Побайкувати, кажете? Крутяк! — похвалила мене Хачікуджі.

Я приготувався, що з мене кепкуватимуть, але цього не сталося.

«Ого», — подумав я. — «Хачікуджі мене похвалила?..»

— На велосипеді, а не мотоциклі.

— Он як. Чуючи «байкування», я одразу думаю про мотоцикли! Скорботно чути! А у вас що, прав нема, пане Арараґі?!

— На жаль, у моїй школі учням заборонено здавати на права. Але навіть якби дозволили, я б усе одно більше хотів машину. Мотоцикли ж страшенно небезпечні.

— Як скажете. Але тоді виходить, вам доведеться паркувати?!

…Хех, мило вона викрутила «байкувати». Дійсно, на авто в парк не заїдеш. Що добріше з мого боку: виправити чи проігнорувати? Я не впевнений.

Сенджьоґахара тим часом не виказувала жодної реакції і йшла мовчки попереду.

Вона навіть не намагалася приєднатися до розмови.

Може, її мозок автоматично фільтрує діалоги з низьким IQ.

Все ж таки.

Безтурботна усмішка пасувала Хачікуджі Майої. Чиста й ясна, її усмішка розквітнула на обличчі, як ранкова зоря. Звучить банально, але більшість з віком втрачають здатність так усміхатися.

— Хух… Отакої.

Знову я ледь не попався. Якби мені дійсно подобалися дівчата молодше, моє серденько вже давно б капітулювало. Добре хоч, що я не такий.

— До речі, ну й заплутані ж тут вулички, — змінив тему я. — Як ними взагалі хтось орієнтується? І ти серйозно намагалася дістатися сюди сама?

— Не вперше тут, знаєте.

— О? Тоді чому заблукала?

— Просто давно тут ходила… — відповіла Хачікуджі тихо, зніяковіло.

Гмф…  Такий сценарій я міг уявити. Здається, ніби пам’ятаєш дорогу, а коли доходить до діла — губишся в трьох соснах. Думати можна що завгодно, але життя завжди закрутить по-своєму. Це стосується що учнів молодших класів, що старшокласників, що взагалі будь-кого.

— До речі, пане Арарараґі…

— Одне «ра» зайве!

— Вибачте. Язик заплутався.

— Ну, дивись там, не повторюй…

— А що ви від мене хочете? Усі час від часу обмовляються. Чи ви хочете сказати, що ні разу в житті не бовкнули зайвого? Га, пане Арараґі?

— Не те щоб ніколи… Але коли я називаю чиєсь ім’я — не плутаюся.

— Що ж, прийнято. Тоді повторіть тричі: «шило шубку Шурі шило, шовком, шерстю шви обшило».

— Це не ім’я.

— Як це ні? У мене троє друзів так звуть, взагалі-то. Тож цілком собі звичайне ім’я.

Промовила це з такою упевненістю.

Дитячий обман легко роздивитися.

Як книгу читати.

— Шило шубку Шурі шило, шовком, шерстю шви обшило, шило шубку Шурі шило, шовком, шерстю шви обшило, шило шубку Шурі шило, шовком, шерстю шви обшило, — відторохтів я.

— А ким ви стаєте, коли ваші мрії не збуваються? — спитала Хачікуджі, не гаючи ані секунди.

Пішли, значить, загадки.

— Невдахою?

— Бзз. Неправильно! — оголосила вона з виглядом, ніби давно знала відповідь. — Ви стаєте…

Вона всміхнулась безстрашною, майже зухвалою посмішкою:

— …Людиною.

— Думаєш, ти така дотепна?! — вигукнув я дещо загучно.

Бо, як не крути, а було ж дотепно.

Тим часом.

Ми йшли районом, який можна було б назвати спальним — тихі вулички, жодної живої душі. Здавалось, усі, кому треба кудись іти, вже пішли зранку, а решта сиділи по домівках. Та й мій район схожий — тільки тут усе виглядало значно дорожче. Великі показні будинки, ніби самі хизуються своїм розміром. Ясно, що тут мешкають люди при грошах. Я раптом згадав, що батько Сенджьоґахари займав високу посаду в іноземній компанії. Для таких сусідів — звичайна справа.

Іноземна компанія, еге ж?

Не те що одразу спадає на думку, коли згадуєш про наше провінційне забуте містечко.

— Агов, Арараґі, — вперше за довгий час озвалася Сенджьоґахара. — Можеш ще раз продиктувати мені адресу?

— Га? Та без питань. Уже близько?

— Можна й так сказати… або ні, — двозначно відповіла вона.

Не дуже розуміючи, до чого це, я знову прочитав їй адресу з записки.

Сенджьоґахара кивнула:

— Схоже, ми пройшли повз.

— Що, серйозно?

— Схоже на те, — спокійно відповіла Сенджьоґахара. — Якщо маєш потребу покритикувати — не стримуй себе. Критика вітається.

— Е-е, та ні… через таку дрібницю не буду.

Дивний спосіб виказати невдоволення.

Вона зреагувала благородно, але неприступно.

— Гаразд.

Сенджьоґахара розвернулася і попрямувала назад тим же шляхом, зовні абсолютно незворушна. А Хачікуджі тим часом зробила широкий маневр довкола мене, аби не перетнутися з нею навіть поглядом.

— Чого ти так боїшся Сенджьоґахари? Вона ж, наскільки я бачу, нічого тобі не зробила. Ба більше — може, на перший погляд, і не скажеш, але це вона показує тобі дорогу, не я.

Я взагалі просто за компанію пішов. Мені справді не пасувало приписувати собі чужі заслуги.

Навіть якщо дитяча інтуїція підказувала Хачікуджі триматися від неї подалі, усьому мала бути межа. Сенджьоґахара яка завгодно, але не черства. Як їй не засмутитися, коли її так явно уникають? Незалежно від мого власного ставлення до неї — поводилася Хачікуджі, м’яко кажучи, не надто коректно.

— Тут мені нема що заперечити… — несподівано тихо й сором’язливо визнала вона. А потім прошепотіла: — але ж ви самі відчуваєте, пане Арараґі… чи не так?

— Відчуваю що?

— Убивчу злостивість, що від неї йде…

…Це вже не просто інтуїція — це майже екзорцизм.

І найгірше… я не міг з нею не погодитися.

— Я їй не подобаюся… Від неї така потужна аура, ніби каже: «Ти мені заважаєш. Зникни…»

— Ну, це вже трохи занадто, але…

Гаразд.

Я вирішив спитати. Хоч і страшнувато було.

Мені й самому відповідь була майже очевидна, але хотілося почути її з перших вуст.

— Сенджьоґахаро.

— Що? — відповіла вона, знову не обертаючись.

Цілком імовірно, що те її «зникни» першочергово стосувалося мене.

Дивно, авжеж. Ми ж наче друзі, а спільну мову знайти якось важкувато.

— Тобі подобаються діти?

— Ні. Я їх ненавиджу. Щоб вони повиздихали, до одного, — безжалісно.

— Їп! — Хачікуджі голосно зойкнула і сховалася за мною, немов від цього залежало її життя.

— Поняття не маю, як із ними поводитися. Напевно, ще з середньої школи. Я тоді пішла до універмагу, й натрапила на малого — десь років семи.

— І що, довела його до сліз?

— Та ні, не в тому справа. Я зненацька випалила: «Ой лишенько, пане, ви в порядку? Не травмовані? Щиро перепрошую. Будь ласка, пробачте мені.»

Я не знайшов що сказати.

— Я розгубилася, бо не знала, як говорити з дітьми. І те, що я повелася з ним аж надто чемно й скромно, шокувало мене настільки… що відтоді я вирішила виявляти до всіх істот, яких можна назвати дітьми — людських чи ні, — виключно ненависть.

По суті, вона просто зганяла на них злість.

Логіка зрозуміла. Але здорового глузду й людяності в ній як кіт наплакав.

— Арараґі, я тут подумала.

— Ага?

— Здається, ми знову завернули не туди.

— Що-о?

Тобто ми знову пройшли повз адресу?

Серйозно? Уже вдруге підряд.

Ще можна зрозуміти, коли хтось уперше потрапляє в нове місце й плутає карту з реальністю… але ж Сенджьоґахара тут донедавна жила.

— Якщо тобі так не йметься, то вперед, критикуй мене скільки влізе.

— Та ні, я ж казав, що не буду через таку дрібницю… Хвилинку. Минулого разу ти якось стриманіше це сказала?

— Та невже? Я й не помітила.

— Аякже… Слухай, ти ж згадувала щось про міське перепланування? Якщо навіть твій колишній двір тепер дорога, то, може, й не дивно, що місцевість відрізняється від того, як ти її пам’ятаєш.

— Ні. Проблема не в цьому, — вона знову повела поглядом довкола. — Так, доріг побільшало, десь знесли старі будинки, десь виросли нові, але ж старі вулиці нікуди не поділися… Об’єктивно, я не могла тут заблукати.

— Ем-м…

Але раз вона таки заблукала, то все було не так просто.

«Може, Сенджьоґахара просто не хотіла визнавати, що безглуздо помилилася? Вперта вона буває ще та…» Поки я так міркував, від неї раптом почулося:

— Що? По очах бачу, що тебе аж пре поскаржитися. Якщо щось муляє — не мовчи, скажи по-чоловічому. Я роздягнуся догола і молитиму пробачення на колінах, якщо тебе це втішить.

— Ти ж навмисно малюєш мене найогиднішим чоловіка на Землі?

Наче я дозволю їй отаке влаштувати просто посеред житлового району.

Та й взагалі, не палаю бажанням спостерігати за чужим приниженням.

— Стати на колінах голяка — це дешева ціна, аби ім’я Арараґі Койомі запам’ятали як найогиднішого чоловіка у світі.

— Дешева тут лише твоя гордість.

Я вже й сам не розумів, вона вдає з себе пихату, чи просто до всрачки безсовісна.

— Не переживай. Шкарпетки я залишу, — додала вона.

— Говориш так, ніби зараз прозвучить закадровий сміх. І взагалі, я тобі не збоченець якийсь.

— Під «шкарпетками» я мала на увазі колготи в сіточку.

— Можеш зі мною не торгуватися… 

Хоча, з іншого боку… Якась частинка мене хотіла побачити конкретно Сенджьоґахару в сітчастих колготах... і не обов’язково голу. Якщо вже звичайні чорні колготи на ній виглядають так…

— З таким виразом обличчя зазвичай думають про щось непристойне, Арараґі.

— Хто, я?! Невже ти мене, добропорядну і чесну людину, за збоченця сприйняла? Як ти могла, Сенджьоґахаро.

— О? Я, взагалі-то, від самого початку це про тебе казала. З доказами чи без — це не принципово. І дуже підозріло, що ти, замість бодай якось віджартуватися, одразу кинувся усе заперечувати.

Я ковтнув слину.

— Тобто тобі вже недостатньо, щоб я стала гола на карачки, ти ще хочеш маркером списати все моє тіло непристойними словами?

— Я не збирався так далеко заходити!

— А наскільки далеко збирався?

— Ем… До речі, Хачікуджі, — я згадав, що вмію різко змінювати тему не гірше за Сенджьоґахару. — Вибач, мабуть, доведеться ще трохи поблукати. Але не хвилюйся, ми ж уже знаємо, що це десь тут, тож…

— Ні, — сказала Хачікуджі несподівано спокійно. Тим безбарвним, майже механічним тоном, яким на уроці математики відповідають на очевидне рівняння. — Це, мабуть, неможливо.

— «Мабуть»? Що ти маєш на увазі?

— Якщо «мабуть» тебе не влаштовує — тоді «абсолютно точно».

…Насправді мене не влаштовувало ані «мабуть», ані «абсолютно точно».

Та… я нічого не зміг на це відповісти.

Не на такий тон.

— Бо скільки б я не намагалася, я все одно туди не дістануся, — мовила Хачікуджі. — Я ніколи туди не дістануся. Я ніколи не зможу дістатися… до мами.

Немов затерта платівка. Або, радше, платівка, яка так і не зламалась.

— Тому що я… загублений равлик.

Підтримати Команду

Допоможемо створити та перекласти ще більше захоплюючих історій рідною мовою!

Коментарі

Наразі відгуки до цього розділу відсутні!

Увійти, аби лишити коментар!