Дівчинка на вигляд років одинадцяти-дванадцяти прямувала до металевого стенда на розі парку — мапи району. Я не бачив її обличчя, бо вона стояла спиною. Але непропорційно великий портфель на її тендітному тілі допоміг одразу її упізнати. Точно, саме вона кілька хвилин тому вже стояла перед тією мапою — ще до того, як з’явилася Сенджьоґахара. Тоді вона швидко зникла, але тепер повернулась. Схоже, звіряла щось на клаптику паперу з тим, що було надруковано на стенді.
Гм-м.
Інакше кажучи — загубилася. На записці, певно, була адреса чи намальована схема.
Я краще приглянувся до дівчинки.
На очі трапилася нашивка на портфелі: «5-В клас» та ім’я, виведене товстим перманентним маркером.
Не певен на всі сто, як воно читалося… виглядало, як «Майої».
А от прізвище… Як його правильно прочитати? Вперше таке бачив.
«Якудера»… чи що?
Я був ще той японіст.
«У такому випадку, — подумав я, — спитаю когось ерудованішого».
— Агов, Сенджьоґахаро. Бачиш ту школярку біля стенду? Як читається прізвище, що в неї на портфелі написано?
— Га? — озвалася вона здивовано. — Знущаєшся? Я її саму навіть не бачу.
— Ой…
Точно.
Геть забув.
Моє тіло вже не зовсім нормальне — а вчора, у суботу, я ще й згодував Шінобу свою кров. Мої фізичні здібності зараз значно перевищували людські, хай і не так, як на весняних канікулах. Це стосувалося й зору: коли напружую очі — бачу речі далеко так, наче вони перед носом. Не те щоб це створювало проблеми… Але коли бачиш те, чого не бачать інші — це викликає певний дискомфорт.
У всіх навколо.
Сенджьоґахара донедавна теж із цим боролася.
— Ем-м… — протягнув я. — Ієрогліфи «вісім», «дев’ять» та «храм»…
— А, тоді читається як «Хачікуджі».
— Хачікуджі?
— Так. Ти наскільки безграмотний, Арараґі? Я взагалі в шоці, як тебе з твоїм академічним рівнем випустили з дитсадка.
— Та я б і з зав’язаними очима випустився.
— Яке грубе перебільшення, Арараґі.
— Критикуєш навіть те, як я до тебе огризаюся?!
— Твої чванливі випади нікого не вразять.
— Знаєш що, вражаєш зараз мене тільки ти…
— Я серйозно. Будь-хто, хто хоч трохи цікавиться історією і японською класикою — себто виявляє бодай мінімальну інтелектуальну цікавість — зміг би це прочитати. На світі повно дурних запитань, Арараґі, але ти дурний незалежно від того, ставиш ти їх чи ні.
— Кепський з мене учень. Дякую, відкрила Америку.
— Ти глибоко помиляєшся, якщо думаєш, що визнання власної неповноцінності тебе якось виправдовує.
…Що я їй поганого зробив?
Ми ж буквально тільки що обговорювали, як вона може мені віддячити.
— Господи, помилуй мене грішного, — прошепотів я, а тоді вже вголос: — отже, її ім’я читається як «Хачікуджі Майої».
Дивне ім’я.
Хоча, може, й менш дивне, ніж «Сенджьоґахара Хітаґі» чи «Арараґі Койомі». Хай там як, негарно кепкувати з чужих імен.
— Ем… — покосившись на Сенджьоґахару, протягнув я.
Гмф.
Не виглядала вона людиною, якій подобаються діти… Швидше вже з тих, хто навмисне копне м’яч у протилежний бік, щойно він до неї прикотиться. Мені легко було уявити, як вона відштовхує заплакану дитину, бо та надто голосно ридає.
А отже, йти найкраще було самому.
Якби поруч був хтось, крім Сенджьоґахари, я б узяв із собою дівчину, щоб малеча менше лякалася.
Але не вийде.
— Чу’ш, посидь тут кілька хвилин, гаразд?
— Та без проблем. А ти куди?
— Піду побалакаю з тією молодшокласницею.
— Я б на твоєму місці не ходила. Тільки серце собі розіб’єш.
…Вона що, справді не думає, перш ніж щось образливе ляпнути?
Ну, то потім обговоримо.
Зосереджуся поки на тій малій.
Хачікуджі Майої.
Я підвівся з лавки й підтюпцем рушив через парк — до металевого знака, біля якого стояла дівчинка з портфелем. Здавалося, вона так захоплено звіряла свою записку з картою, що навіть не помітила, як я підійшов зовсім близько.
Коли між нами лишався один крок, я звернувся до неї.
Намагався, щоб голос звучав якнайдружніше й якомога доброзичливіше:
— Агов. Що сталося? Ти загубилася?
Дівчинка повернулася обличчям до мене.
Два хвостики, короткий чубчик, крізь який виднілися брови, розумні очі.
Ця дівчинка — Хачікуджі Майої — змірила мене пильним поглядом, а тоді промовила:
— Будь ласка, не говоріть до мене. Ви мені не подобаєтеся.
…Я приплентався назад до лавки, мов зомбі.
Сенджьоґахара кліпнула на мене здивовано:
— У чому справа? Щось сталося?
— Мені боляче… Я тільки що розбив собі серце… — рана боліла навіть більше, ніж я собі уявляв.
Минуло секунд із десять, перш ніж я оговтався.
— Піду ще раз…
— І куди це ти знову зібрався — і навіщо?
— А ти хіба не бачиш? — з цими словами я знову рушив у бій.
Хачікуджі тим часом знову втупилася в знак, наче наша розмова їй просто привиділася. То дивилася на записку, то на табличку. Я зазирнув їй через плече — й побачив не мапу, а просто адресу. Район я знав поганенько, але, мабуть, це було десь поблизу.
— Агов, чуєш.
Тиша.
— Ти ж загубилася, так? Куди намагаєшся дістатися?
Нічого.
— Точно, дай гляну твій папірець.
Абсолютно нічого.
Я знову приклигав до лавки, як зомбі.
— У чому справа? Знову щось сталося?
— Мене проігнорували… Удала, що мене взагалі не існує. Молодшокласниця.
Навіть уявити не міг, що це завдасть мені стільки душевного болю.
Минуло з десяток секунд, поки я прийшов до тями.
— Цього разу все буде інакше… Я йду.
— Арараґі, я не розумію, що ти намагаєшся зробити, і головне — навіщо…
— Облиш мене.
На тім вирушив у третій похід.
Дівчинка на прізвище Хачікуджі стояла обличчям до знака. Усвідомлюючи, що ініціатива завжди за тими, хто перший діє, я вперіщив її по потилиці. Застана зненацька, вона вгатилася лобом просто в металеву табличку..
— Щ-що ти робиш?! — але принаймні озирнулася.
Дякувати богу.
— Якби тебе штовхнули в спину, ти б теж обернувся! — обурилася вона.
— Е… Вибач, що так сталося, — попередні невдачі підірвали мою витримку. — Життя взагалі штука болюча
— Навіщо мені це знати?!
— Життєві істини… краще відчути на собі, розумієш?
— Та відчула вже! У мене в очах аж мерехтить!
— От бачиш…
Я її не обманював.
На жаль.
— Тебе, схоже, щось турбує. От я й подумав, щоб міг би допомогти.
— Людина, яка підкрадається до молодшокласниць, щоб всадити їм по потилиці, апріорі не може принести нічого доброго! Абсолютно й беззастережно!
Дівчинка пішла в оборону. Глуху оборону.
І це не дивно.
— Я ж сказав: вибач. Справді, мені дуже шкода. Ем, мене звати Арараґі Койомі.
— Койомі? Дівоче ім’ячко.
…А язик у неї гострий.
Я рідко чую таке на першому знайомстві.
— Від тебе аж тхне дівочістю! — вигукнула вона. — Будь ласка, не наближайся!
— Я не збираюся терпіти таке навіть від жінки, хай вона хоч у початкову ходить...
Стоп. Спокійно.
Починай із довіри.
Якщо я поліпшу ситуацію, то далі образ розмова не зсунеться.
— А як тебе звати? — запитав.
— Хачікуджі Майої. Мене звати Хачікуджі Майої. Це ім’я — дорогоцінний подарунок від мами й тата.
— Ха…
Отже, не помилилися з прочитанням.
— У будь-якому разі, будь ласка, не розмовляйте зі мною! Ви мені не подобаєтесь!
— Чому? — чому на «ви»?..
— Бо ви влупили мене ззаду.
— Але ж ти ще до того казала, що я тобі не подобаюсь.
— Тоді це ваша карма з минулого життя!
— Вперше мене не люблять із такої причини…
— У минулому житті ми з вами точно були заклятими ворогами! Я була прекрасною принцесою, а ви — лихим королем демонів!
— Ти зараз себе сама викрадаєш, якщо що.
Не йди за незнайомцями.
Якщо незнайомець до тебе заговорить — просто ігноруй.
Ці правила у нинішніх молодшокласників, мабуть, втовкмачені ледве не на підкірці… Чи, може, діти вважають мене страшним і нехорошим?
Хай там як, а не подобатися дітям — це трохи пригнічує.
— Вспокойся на секунду, дитино, — промовив я. — Я не збирався тебе кривдити чи що. Мене тут взагалі знають як «друга людей і бестій».
Ну, «знають» — це я, звісно, загнув, але трохи перебільшення, зважаючи на обставини, не завадить. Незалежно від віку, з такими як вона, краще одразу продемонструвати, що ти безпечний.
Дівчинка двозначно кивнула на мій закид і промовила:
— Зрозуміла. Більше не буду відпиратися.
— Красно дякую.
— Будь ласка, пане Звіроподібний.
— Пане Звіроподібний?! Це ти до мене?!
Ай…
Звична фраза, але варто відокремити кінець — і виходить нищівна образа. І я ж сам це вголос вимовив… І не просто вимовив, а ще й на себе повісив!..
— Ви крикун! Ви страшний! — сказала вона.
— Добре, вибач, що накричав. Але ти теж не називай людей «звіроподібними»! Тут хто завгодно почне кричати!
— Справді?.. Але ж це ви самі сказали, що вас так називають. А я просто щиро повторила.
— Щирість не дає права казати перше, що на думку спаде. Світ не так влаштований…
Так, фраза справді була моя, і можливо, вона навіть не хотіла мене образити. Але все ж.
— Одним словом, «друг людей і звірів» — це не те що варто переінакшувати, — застеріг я.
— Ага, зрозуміла. Це як «коник стрибунець!» Людина, яка стрибає від радості може в пориві емоцій назвати себе «коником стрибунцем», але якщо «коник» замінити на «слоник», то стає сумно і страшно, адже слони не вміють стрибати і дуже важкі. Все так?
— Навіть не знаю… Як на мене, кричати «я коник стрибунець», коли радієш — теж якось не дуже…
— Тоді як мені до вас звертатися?
— По-нормальному.
— Добре. Пане Арараґі.
— Можна й без «пане», але це вже непогано. Так, навіть добре. Прості звертання — найкращі.
— Ви мені не подобаєтеся, пане Арараґі.
…Моє становище анітрохи не поліпшилося.
— Ви смердите мертвечиною! Будь ласка, не наближайтеся!
— Це ж ще гірше, ніж смердіти дівочістю?!
— Гмф… Ви маєте рацію. «Смердіти мертвечиною» звучить занадто грубо. Дозвольте перефразувати.
— Якщо вже взялася — давай.
— Ви смер-ти-те! Будь ласка, не підходьте!
— Я тобі повірив, а ти все зіпсувала!
— Мені байдуже! Ідіть геть, якнайшвидше!
— Постривай… Ти ж заблукала, так?
— Я прекрасно справляюсь із такими ситуаціями! Звикла до подібних труднощів! Для мене це звична справа! Я звикла до орієнтування на місцевості!
— Ти в армії служиш?! В такому віці?! — якби так, вона не губилася б. — Та не впирайся ж ти, — заблагав я.
— Я не впираюся!
— Ще й як.
— Ха-йя! Ось вам! — вигукнула вона і замахнулася на мене ногою, перенісши на неї усю вагу.
Як не дивно, удар для учениці початкових класів вийшов напрочуд вправний. Амплітуду тримає, постава — мов зі штангою у хребті, усе чітко. Але, на жаль, є така річ, як різниця у зрості між дітьми та підлітками. Її технікою не компенсувати. Якби поцілила прямо в обличчя, можливо, все склалося б інакше. Але її нога дістала лише до моєї пахви. Не те щоб зовсім безболісно — носок черевика таки добряче черкнув — але біль був не смертельний. Прийнявши удар, я відразу взяв у замок її щиколотку та литку.
— Ой-ой! — вигукнула Хачікуджі, але запізно.
Я вирішив пізніше уточнити у Сенджьоґахари, чи допустимо у граматиці подвоювання вигуку «ой», а поки Хачікуджі балансувала на одній нозі, я смикнув її вбік — десь як фермер, що видирає редьку з грядки. У джюдо це, певно, назвали б «коші-ваза» або кидком через стегно. Щоправда, за ногу там хапати заборонено, але на жаль для неї, ми не спарингувалися, а билися по-справжньому. Щойно інша її нога відірвалася від землі, я мимохіть зазирнув їй під спідницю. Ракурс був, м’яко кажучи, пікантний, але як людина без пристрасті до малолітніх дітей, я не розгубився і просто метнув її через плече.
Цього разу, однак, різниця в нашому зрості зіграла проти мене. Через свою мініатюрність Хачікуджі провела в повітрі трохи більше часу, ніж я розраховував — і цього «трохи» їй вистачило, щоб схопити мене за волосся. Я ж, як на зло, саме відрощував його з певною метою — тож навіть її короткі пальці без проблем у нього вп’ялися. Біль у скальпі пробігся електричним імпульсом по тілу, і рука, що тримала її ногу, мимоволі розтиснулась.
Але Хачікуджі не була настільки милосердна, щоб змарнувати таку нагоду. Замість того, щоб упасти, вона застрибнула мені на спину, обернулась довкола на моїх лопатках — і почала щосили товкти мене по голові. Ліктями. Била точно, але не глибоко. Без опори важко було вкласти у це хоч якусь силу. Тут і виявилась наша різниця у віці та досвіді. Якби вона замість поспішати вклала силу в один пробивний удар — усе могло б завершитись інакше. Але я вже перегрупувався для контратаки. Усе йшло до перемоги.
Я схопив руку, якою ліктювали мій череп (схоже, ліву; хоча, з огляду на розворот, виходить праву) — коротше, праву — й перекинув її через себе новим кидком.
Цього разу… усе вийшло.
Спина Хачікуджі з розмаху вгатилася об землю.
Я одразу відскочив убік, готуючись до можливого контрудару…
Але дівчинка лишилася нерухомо лежати на землі.
Я переміг.
— От шелепа мала… Думала, що учениця молодших класів зможе перемогти старшокласника!? Уха-ха-ха-ха-ха!
Мені явилось видіння про старшокласника, який щиро вихвалявся, що побив дитину, ще й після справжнього кидка через бедро.
І цим старшокласником був я.
Мені, Арараґі Койомі, вистачило сорому побити школярку, а потім ще й обсміяти її… Аж самому стало моторошно.
— Арараґі… — долинув холодний голос.
Сенджьоґахара, якій, певно, набридло просто спостерігати, підійшла до мене. Її обличчя… було важко витлумачити.
— Я звісно обіцяла, що піду за тобою навіть у пекло, — спокійно промовила вона, — але ми тоді обговорювали твою дріб’язковість. Оцей сором — це вже щось якісно інше. Сподіваюся, ти це усвідомлюєш.
— Дозволь мені все пояснити…
— Дозволяю.
…Я намагався знайти хоч якесь виправдання — марно.
Довелося перегрупуватися:
— Коротше, що було, те загуло. Дівчинка он, — я показав на Хачікуджі, яка безпомічно розпласталася на землі, — схоже, заблукала, — хоч вона й не рухалася, але я не надто хвилювався: удар прийшовся на спину, а її рюкзак, напевно, пом’якшив падіння. — Наскільки я бачу, ні батьків, ні друзів з нею немає. Я, цей-го, доволі довго сидів у парку ще зранку, і помітив, що вона тоді роздивлялася карту району. Я спочатку не звернув на це увагу, але раз вона знову тут, то точно заблукала. Не хотілося б, щоб хтось потім хвилювався через неї, тому я й вирішив… запропонувати допомогу.
— Гм-м-м…
Попри те, що Сенджьоґахара ствердно кивнула, вираз її обличчя лишався непевним. Немов питала себе: як узагалі все це вилилося в бійку. Та що я міг відповісти? Один самурай відгукнувся на виклик іншого — і все.
— Ясно.
— Ой сумніваюся.
— Ні, справді. Усе логічно… Тепер мені усе зрозуміло.
Точно зрозуміло?
Чи вона просто вдала, ніби зрозуміла? Хе.
— До речі, Сенджьоґахаро, мало не забув. Ти ж колись жила у цьому районі, так? Якщо я покажу тобі адресу, зможеш прикинути, де це?
— Ем, звісно… як будь-яка пересічна людина, — відповіла вона напрочуд мляво.
А може, вона думає, що я дитячий насильник? Звучить навіть гірше, ніж педофіл. Якщо взагалі можна таке порівнювати.
— Агов, Земля викликає Хачікуджі, — озвався я до дівчинки. — Я знаю, що ти прикидаєшся. Вставай, показуй чемній пані свою записку.
Я присів і глянув на обличчя Хачікуджі.
Її очі закотилися під самого лоба.
Дійсно знепритомніла…
Бачити одні білки без зіниць було трохи моторошно.
— Щось сталося, Арараґі?
— Та ні, нічого…
Я швидко підхопився і затулив Хачікуджі спиною від Сенджьоґахари, після чого кілька разів поплескав її по щоках. Це, звісно, була невинна спроба її розбудити, і аж ніяк не черговий акт насильства.
Вона прийшла до тями:
— Гм… Мені ніби снився сон.
— Та невже? І що ж тобі наснилося? — найсолодшим голосом, як ведучий дитячого телешоу, запитав я. — Розкажи, Хачікуджі! Який сон тобі наснився?
— Сон, у якому якийсь дикун-старшокласник мене побив.
— Звучить, як один із тих абсурдних снів, який не може статися на яву.
— От воно що. Зрозуміла.
Якраз це перед зомлінням з нею і сталося.
Докори сумління шматували мою пропащу душу.
Я взяв папірець із рук дівчинки і протягнув його Сенджьоґахарі — та навіть не поворухнулася. Лиш вп’ялася простиглим поглядом в мою руку.
— Що таке? Бери.
— Мені якось не хочеться тебе торкатися.
Ух.
Я вже був думав, що звик до її гострого язика. А ні — щоразу різало, немов уперше.
— Ти ж не мене торкатимешся, а папірця.
— Я не хочу торкатися нічого, чого торкався ти.
…Вона мене зненавиділа…
Сенджьоґахара взяла і просто мене зненавиділа…
Чому б це раптом? Ми ще кілька хвилин тому непогано ладнали.
— Добре, зрозумів… Тоді я просто зачитаю. Отож…
Я дослівно продиктував адресу, написану на листочку. На щастя, обійшлося без складних ієрогліфів, тому я навіть не запнувся.
— А, — відгукнулася Сенджьоґахара. — Я знаю, де це.
— Чудово.
— Це трохи далі від мого старого будинку. Район я не те щоб добре пам’ятаю, але як будемо неподалік, зорієнтуюся. Ходімо.
Ледве договоривши, Сенджьоґахара обернулася і широким кроком поснувала до виходу з парку. Я ще очікував, що вона почне бурчати чи заявить, що не має ані найменшого бажання возитися з дитиною, але натомість отримав миттєву згоду. Щоправда, знайомитися з Хачікуджі чи хоча б поглянути на неї Сенджьоґахара навіть не подумала, тож я вирішив триматися старої версії, що вона просто терпіти не може дітей. Або — сприйняла це як моє «єдине бажання».
Ай…
У такому разі я справді змарнував своє бажання…
— Ну, маємо, що маємо… Ходімо, Хачікуджі.
— Що? Куди? — щиро здивувалася дівчинка.
Вона що, розмови не слухала?
— За адресою у записці, куди ж іще. Он та пані знає, де це, й згодилася провести нас туди. Чудово ж, скажи?
— Ой… Вона справді хоче?
— Гм? Стій. Ти що, не заблукала?
— Ні, заблукала, — підтвердила Хачікуджі. — Я загублений равлик.
— Що? Загублений равлик?
— Ні, я… — Вона похитала головою. — Нічого.
— Як скажеш. Тоді — гайда за тією пані. Її звати Сенджьоґахара. Загрозливе ім’я, чи не так? Так от, його власниця ще страшніша. Але ти не бійся. За усіма цими шипами та колючками ховається напрочуд чесна та порядна людина. Іноді навіть занадто чесна.
Тиша.
— Чого застигла? Давай, хутенько за мною.
Хачікуджі не зрушила, немов ногами до землі приросла, тому я взяв її за руку і потягнув — майже поволочив — за собою, щоб не втратити Сенджьоґахару з поля зору.
— Ах, урр, ерр, оррк-орк, — хрипіла Хачікуджі десь на межі між морським левом і дельфіном, але, кілька разів ледь не перечепившись, наздогнала мене.
А свій гірський велосипед я тимчасово лишив на стоянці.
Ми ж покинули той парк — як його там. Так і не розібрався, як він правильно називається.
