— Мати рідна, ви тільки погляньте на це. Здалеку здалося, що хтось дохлу собаку на лаві залишив, а це ти, Арараґі.
«Ого, такого новаторського привітання людство ще не чуло», — подумав я і, піднявши очі на його автора, побачив свою однокласницю, Сенджьоґахару Хітаґі.
Як і годиться в неділю, стояла вона не у шкільній формі. Я почав думати над тим, як відповісти людині, яка щойно назвала мене дохлою собакою, і вже майже виштовхав потрібні слова назовні, але при погляді на її акуратно заплетений хвостик і стильне вбрання, проковтнув їх назад.
Ого…
Стриманий верх, який дивним чином прикривав майже все, окрім зони декольте, приправлений короткими кюлотами, у яких Сенджьоґахару навряд би пропустили у школу. Від спідниці на ній звисало хіба слово, а тугі чорні колготи лише підкреслювали звабливі лінії ніг.
— У чому справа? Уже й привітатися не можна? Я ж пожартувала. Боже, не був би ти таким скиглею, Арараґі. У тебе хоч натяк на почуття гумору є?
— А, н-ні, просто…
— А, чи мій чарівний образ розплавив твоє невинне серденько й ти знемігся від блаженства?
…Вона влучила у ціль. Чи принаймні так близько підібралася до істини, що я не спромігся дотепно висміяти її криве формулювання.
— Хіба не чудесне слово — «плавити»? Кажуть, воно споріднене із «танути», але звучить набагато сильніше. Танути може що завгодно, а от плавлення — це зовсім інший рівень. Люди вважають його проривним емоційним словом нового покоління. Наприклад: «Ця покоївка розплавила моє серце!» або «Мене плавить від котячих вушок», — щось у такому дусі.
— Хоч і бачив тебе не в шкільній формі, не очікував такого разючого перевтілення. От і все.
— Ой, твоя правда. Можливо тому, що тоді я намагалася одягтися по-дорослому.
— Та невже?
— Насправді, я придбала це вбрання тільки вчора. Щоб відсвяткувати моє поки що остаточне одужання.
— Поки що остаточне одужання…
Сенджьоґахара Хітаґі.
Дівчина з мого класу.
Донедавна її турбувала проблема. Проблема, яка супроводжувала її всю старшу школу.
Більш як роки.
Безперервно.
Ця проблема не давала їй завести друзів чи банально взаємодіяти з оточуючими. Вона практично замкнула Сенжьоґахару в клітці й обрекла старшокласницю на життя в тортурах. На щастя, минулого понеділка цю проблему вдалося більш-менш вирішити. Я випадково став свідком цього розв’язання — тоді ми вперше за три неповних роки навчання в одному класі з нею поговорили. Можна сказати, що того дня між мною та нею, у кому я донедавна вбачав лише мовчазну, тендітну і хворобливу відмінницю, зав’язалися певні відносини.
Її проблему було вирішено.
Вона її вирішила.
Хоча зі сторони людини, яка потерпала від неї понад два роки, ситуація виглядала не настільки однозначно, — а як по-іншому? Тож Сенджьоґахара відпросилася зі школи до суботи. Схоже, увесь цей час вона пробула в лікарні на обстеженнях та аналізах.
А потім настало вчора.
Вона звільнилася. Від усього.
Принаймні, так виглядало.
Врешті-решт.
Чи навпаки: та й по всьому.
Чи навиворіт: нарешті.
— Видужала, можна й так сказати. Але це не означає, що корінь проблеми зник, — вимовила Сенджьоґахара. — Чесно не знаю, чи варто мені зараз радіти.
— Ой. Корінь проблеми.
От з такою проблемою вона зіткнулася.
З іншого боку, більшість життєвих феноменів, які ми називаємо «проблемами», уже за своєю природою — вирішені й закриті ще до того, як ми встигаємо про них замислитись.
Це стосувалося Сенджьоґахари.
І мене — теж.
— Та й таке. Це моя проблема, мені й переживати, — відпустила вона.
— Он як. Ну що ж, твоя правда.
Так і було.
Для нас обох.
— Моя правда, — погодилася Сенджьоґахара. — Моя абсолютна правда. І я рада, що маю достатньо інтелектуального ресурсу, щоб принаймні відчувати переживання.
— Я б волів, щоб ти не говорила, ніби серед твоїх знайомих є пропаща душа, яка навіть не здатна на елементарні переживання.
— Ти бовдур, Арараґі.
— Ще й прямим текстом про це заявила!
Цей момент узагалі випав із контексту.
Ніби все, що вона намагалася цим зробити, це обізвати мене дурнем…
З нашої останньої зустрічі минув майже тиждень, а вона зовсім не змінилася.
Я було надіявся, що вона хоч трішки гальмуватиме на поворотах, але…
— І все ж я рада, — м’яко усміхнувшись, промовила Сенджьоґахара. — Узагалі-то, сьогодні мав бути пробний вихід, але я від початку сподівалася, що ти будеш першим, хто побачить це вбрання.
— Що-о?..
— Моя проблема вирішена, тому я можу носити що завгодно. Я можу обрати будь-що, будь-який одяг, без заборон і застережень.
— А й правда…
До цього вона не могла носити, що хотіла.
Такою була одна із Сенджьоґахариних проблем.
У її віці дівчата починали модно вбиратися.
— Ну, я типу… дякую. За честь бути першим, кому ти хотіла показатися.
— Я не казала, що хотіла «показати» тобі вбрання, Арараґі. Я хотіла, щоб ти його побачив. Різниця між одним та іншим, як між небом та землею.
— Як скажеш…
Хай каже, що завгодно, але в понеділок, окрім «дорослого вбрання», вона показала мені багато іншого… Однак не міг заперечити, що вбрання з явним акцентом на декольте привернуло мою увагу. Не знаю, як це назвати, — почуття стилю, мабуть, — але мене, немов магнітом, притягувало до неї й не відпускало. Дівчина, яка донедавна видавала з себе хворобливу сіру мишу, кардинально змінилася — майже впевнений у цьому. З пов’язаним назад волоссям обриси її стрункого тіла вимальовувалися набагато чіткіше. Особливо, це стосувалося зони декольте… Заждіть, щось часто я фокусуюся на її «декольте», чи не так… Інші частини її тіла прикривало вбрання: руки ховалися під довгими рукавами, а ноги — під панчохами. Напрочуд консервативно, зважаючи на те, що надворі вже травень, але водночас і екзотично. Що це за відчуття і як його пояснити? Невже, переживши випадок із Сенджьоґахарою Хітаґі у понеділок та Ханекавою Цубасою під час Золотого тижня, я став віддавати перевагу вдягненим жінкам на противагу жінкам у спідній білизні?
О ні…
Тільки не це, тільки не в старшій школі…
З погляду здорової людини, сприймати своїх однокласниць у подібному світлі — це банальна неповага. Від однієї лише думки про це мені стало соромно.
— До речі, Арараґі, що ти взагалі тут робиш? Невже заробив собі відрахування, поки мене не було? І тепер під виглядом ходіння до школи марнуєш час у парку, бо не можеш наважитися розповісти родині… Невже мої найгірші побоювання справдилися?
— Ти зараз говориш так, ніби я голова сім’ї, який потрапив під скорочення.
Та й неділя сьогодні. День матері, взагалі-то.
Якраз це я й хотів їй сказати, але вчасно проковтнув слова. Через складні родинні обставини Сенджьоґахара жила з батьком, а взаємини з матір’ю перебували, так би мовити, у складній фазі. Не те щоб потрібно було її жаліти, але й піднімати такі теми без особливої нагоди теж не слід. На тім вирішив позначити вираз «День матері» як небажаний, поки Сенджьоґахара поряд.
Та і я теж…
Я теж не хотів зараз про це розмовляти.
— Нічим особливо не займаюся. Просто вбиваю час, — промовив я.
— Чула, що усі, хто на питання «що робиш?» відповідають як ти, не варті навіть пожовклої єни. Проте, сподіваюся, ти не такий, Арараґі.
— Ну, як бачиш, трохи байкую… — після чого додав: — «байкую» в сенсі не на мотоциклі, а на велосипеді.
Сенджьоґахара кинула сухе «зрозуміло» і озирнулася на вхід до парку. Так, туди, де стояв мій велосипед.
— Отже, то твій велосипед, Арараґі?
— М? Так.
— Він так заіржавів, що я подумала, у тебе оксидована рама. Ціпок взагалі обірваний і спав, сидіння й переднього колеса бракує. Не знала, що велосипеди здатні рухатись у такому стані.
— Ні, все не так! — це був один із покинутих велосипедів. — Ти хіба не помітила той крутий, що стояв поряд?! Червоний такий! Це мій!
— Гм… Ой, той гірський велосипед.
— Так точно.
— Ем-Те-Бе.
— Е-е… Так, якщо англійською.
— А-Те-Бе.
— Дякую, не голодний.
— Гмф. Отже, то твій був. Дивно. Мене ти на початку тижня на іншому катав.
— То в мене суто для школи. По-твоєму, я й на вихідних маю їздити на тій бабиній чортопхайці?
— Слушно. Ти ж усе-таки старшокласник, Арараґі.
Сенджьоґахара кивнула. Я сподівався, вона усвідомлює, що це її також стосується.
— Старшокласник, гірський велосипед, — перелічила вона.
— Не впевнений, що я в захвати від твого тону.
— Старшокласник — гірський велосипед. Середньокласник — складаний ніж. Молодшокласник — задирає спідниці.
— Що це за зловісний логічний ряд такий?!
— Звідки ти знаєш, зловісний чи ні? Звичайний собі список, жодних звинувачень, жодних вироків. Арараґі, не верещи на дівчат тільки тому, що тобі щось здалося. Залякування, до речі — одна із форм насильства, ти в курсі?
Тоді це й твоїх образ стосується.
Тільки от говорити їй про це не було жодного сенсу.
— Добре. Тоді хоча б складай список із повних речень, — відрубав я.
— Старшокласник із гірським велосипедом — це як середньокласник зі складаним ножем чи молодшокласник, який задирає спідниці. Що далі, то жалюгідніше.
— Отже, мені не здалося!
— Ну ти даєш, Арараґі. Не ту репліку видав. Натомість ти мав сказати, що я, як ти просив, зв’язала всі частинки в одне речення, а не зробила їх окремими.
— Я тобі, може, робот, щоб одразу таке просікати?!
Хороші оцінки на неї не з неба впали.
Чи пак я був єдиним у класі, хто одразу цього не помітив…
Словесне мистецтво давалося мені складно.
— А знаєш що, забудь про мене, — сказав я їй. — Мені ці гірські велосипеди й даром не здалися. До того ж за цей час я дещо звик до твоїх вербальних плювків і навіть, якщо хочеш, навчився їх проковтувати. А все ж, у світі, цейво, мільйони школярів їздять на гірських велосипедах. Тобі так сильно хочеться їх образити?
— Гірські велосипеди просто неймовірні, чи не так? Ідеальні агрегати. Будь-який старшокласник захоче собі один, — миттєво змінила пісню Сенджьоґахара.
Самозбереження її цікавило більше, ніж я спочатку подумав.
— Такі неймовірні, що розчарування від того, як сильно вони тобі не пасують, Арараґі, змусило мене промовити таке, що й на вухо людині не покладеш.
— Тобто, ти ще й мене звинувачуєш…
— Не придирайся до дрібниць. Якщо тобі так не терпиться померти, тільки скажи, і я все влаштую.
— Та досить! Я вже й так напівмертвий!
— Часто тут зависаєш, Арараґі?
— Ще й тему безсоромно міняєш? Ні, я тут вперше. Катався собі, випадково натрапив на цей парк і вирішив зупинитися. От і все.
Чесно кажучи, я був певен, що вже десь під Окінавою. Але раз мені на шляху трапилася Сенджьоґахара, то це (очевидно) означало, що я не виїхав навіть за місто. Немов я якась корова на прив’язі.
Ай, чорт.
Раптом думка про водійські права не здавалася такою абсурдною.
Ніт, це вже, напевно, після випуску.
— А ти шо, Сенджьоґахара? У тебе сьогодні якийсь пробний вихід, чи як його? Що це означає? Типу, вийшла на терапевтичну прогулянку?
— «Пробний вихід» стосувався мого одягу. Хіба ви, хлопці, такого не робите, Арараґі? Маєш же робити. Хоча б зі взуттям, ні? Але так. Простіше кажучи, я прогулююся.
— Он як.
— Це колись була моя територія.
…Вона тільки що сказала «територія»?
— А, точно, — пригадав я. — Ти ще у початковій школі переїхала. Виходить, до цього десь тут жила?
— Можна й так сказати.
Отже, так і було.
Тоді все стає на свої місця. Іншими словами, вона не просто «вигулює» новий одяг. Після одужання її, здається, потягнуло на спогади. Навіть така, як Сенджьоґахара, іноді поводиться по-людськи.
— Стільки часу минуло, а це місце… — почала вона.
— Що, зовсім не змінилося?
— Навпаки. Його майже не впізнати, — ляснула вона. Певно, не перший день тут блукає. — Не те щоб я розпливлася в ностальгії, але… як тобі пояснити… Коли бачиш, як змінилося рідне місто, якось уся мотивація щось робити вивітрюється.
— Не варто сподіватися, що воно вічно лишатиметься таким.
Я з народження жив в одному місці, тож не зрозумів почуттів, які описала Сенджьоґахара. До того ж я не мав місця, яке міг би назвати по-справжньому своїм…
— Ти правий. Не варто.
На мій подив, Сенджьоґахара погодилася. Зазвичай у неї завжди була якась думка навзаєм, а тут змовчала. Може, вирішила, що сперечатися зі мною на цю тему не варто.
— Агов, Арараґі? Можна я тут присяду, біля тебе?
— Біля мене?
— Хочу з тобою поговорити.
…Вона ніколи не соромилася казати такі речі.
Якщо їй було що сказати чи зробити, вона просто казала й робила.
Просто так. Прямо, відкрито.
— Звісно, — відповів я. — А то мені вже ніяково, що займаю усю чотиримісну лавку сам.
— О? Тоді, гадаю, присяду, — повідомила Сенджьоґахара і відразу сіла поряд.
Примостилася так близько, що наші плечі ледь не торкалися.
Ем… Чому вона поводиться так, ніби ця чотиримісна лавка — насправді для двох? Вам не тісно, пані Сенджьоґахаро? Так близько, що, хоч ми й не дотикались тілом, будь-який порух — і контакт неминучий. Дивовижно, настільки точно вона трималася отієї тоненької межі — затонкої навіть для друзів, не те що для однокласників. Але якщо я зараз хоч трохи відсяду, то це виглядатиме так, ніби я від неї тікаю.
І тільки уявивши, який словесний терор мене чекатиме, якщо вона раптом так це сприйме, я застиг.
Просто не наважився зрушити з місця.
— Це про той день.
У цій ситуації, у цій позі.
Сенджьоґахара спокійно заговорила:
— Я хотіла ще раз тобі подякувати. За все.
— А…Та нема за що, правда. Якщо подумати, я ж нічого особливого не зробив.
— Твоя правда. Навіть від сміттєвого лантуха більше було б користі.
…По суті, ми сказали одне й те саме, просто вона зробила це грубіше.
Ох і нестерпна жінка.
— У такому разі дякуй Ошіно, — порадив я. — Це все, що від тебе треба.
— Пан Ошіно — це окрема історія. Та й узагалі, ми домовилися: я йому заплачу. Сто тисяч єн, якщо не помиляюсь?
— Саме так. Підеш працювати?
— Так. Але, враховуючи мій характер, я до важкої праці не пристосована. Тож наразі формую план.
— Ну, бодай усвідомлення є — вже непогано.
— Має ж бути якийсь спосіб вибратися з цієї боргової ями…
— А, так от що ти мала на увазі, коли говорила про «план».
— Жартую. Своє я обов’язково заплачу. Але, як я вже сказала: пан Ошіно — це окреме питання. Про тебе, Арараґі, мені хочеться подбати по-іншому.
— У такому разі ти вже достатньо сказала. Навіть подяки втрачають сенс, якщо повторювати їх надто часто.
— А хто сказав, що вони мали сенс?
— Що?!
— Жартую. Мали вони сенс.
— Тобі все треба переводити у жарти? — я, чесно кажучи, просто випав.
Сенджьоґахара тихо кахикнула.
— Даруй. Просто мені чомусь хочеться заперечувати кожне твоє слово.
…Таке навіть вибаченням назвати важко. Вона немов казала мені, що навіть під примусом не може порозумітися зі мною.
— Хоча, здається, я знаю, у чому справа, — задумливо промовила Сенджьоґахара. — Так маленькі діти зазвичай роблять — дражнять тих, хто їм насправді подобається.
— А ти впевнена, що це не поведінка дорослих, які зриваються на тих, кого вважають слабшими?
Стоп. Я що, їй подобаюсь?
Та ну, це просто така аналогія.
Пора вирости зі своїх підліткових мрій і усвідомити, що ви не подобаєтеся кожній дівчині, яка вам усміхається (панянки, усмішка ні до чого вас не зобов’язує!). Тому я спробував повернути нашу розмову у продуктивне русло:
— Ну серйозно, чуєш? Я ж нічого не зробив, щоб заслужити таке ставлення. Як каже Ошіно: «Люди рятуються самі». Тож не заморочуйся з подяками. Це тільки ускладнить наші стосунки.
— Наші стосунки, — однаково монотонно повторила Сенджьоґахара. — Я… Арараґі, я можу вважати, що ми з тобою близькі?
— Так, звісно.
Ми поділилися нашими проблемами. Більше ми не просто однокласники і тим паче не незнайомці.
— Так… так, ти правий, — погодилася вона. — Тепер ми тримаємо слабкості одне одного в руках.
— Що? Наші стосунки настільки напружені? — вона сказала це так, ніби нам судилося стати ворогами. — Справа не в слабкостях. Вважай це емоційною близькістю без зобов’язань. Якщо зможеш ти, то зможу і я.
— Але ти ж за характером не дуже товариський. Хіба ні, Арараґі?
— До минулого року — так. Але це не риса характеру, а швидше правило. З усім тим, весняні канікули дещо перевернули моє уявлення про стосунки, тож… Що думаєш, Сенджьоґахаро?
— До минулого понеділка я теж була такою, — промовила вона. — А якщо точніше, поки не зустріла тебе, Арараґі.
Що з нею відбувається?..
Та й взагалі — у що я встряг?
Здавалося, ніби Сенджьоґахара зізнається мені у коханні. Повітря загусло і сперлось у грудях… ніби я зовсім не очікував подібного повороту подій. Якби знав, хоч би вдягнувся по-людськи, голову помив чи що… Стоп!
Сором небесний, я всерйоз розмірковую про те, як реагувати, якщо Сенджьоґахара мені зізнається! І чому мої очі відразу пристали до її грудей?! Невже я настільки примітивне створіння?! Невже Арараґі Койомі — безтактовний і гривуазний тип, що судить дівчат за виглядом їх гру…
— У чому справа, Арараґі?
— Ой, ем… Вибач.
— За що ти вибачаєшся?
— Я починаю думати, що саме моє існування — це злочин проти людяності.
— Ще пак. У тебе на лобі написано: «Посадіть в тюрму, поки не пізно».
…Хвилиночку.
Вона знову повторювала мої слова, але з геть іншим забарвленням.
— Слухай, Арараґі, — промовила вона. — Щоб ти не казав, а я хочу тобі відплатити. Інакше вічно вважатиму себе винною. Якщо ми справді хочемо стати друзями, це можливо лише після того, як я віддам тобі борг. Так ми зможемо бути друзями на рівних.
— Друзями…
Друзями.
А як інакше?
По ідеї, це мало бути емоційне й чуйне слово, але щось у мені відізвалося на нього з розчаруванням — ніби я очікував чогось значно більшого..
Ні, не тому…
Зовсім не тому…
— Що з тобою, Арараґі? Я ж щойно, здається, видала непогану промову, а ти сидиш вгаслий, наче на похороні побував.
— Ні, що ти. Це не так. Я просто з усіх сил намагаюся приховати справжні емоції. Від твоїх слів мені так радісно, що от-от гопака станцюю.
— Ясно.
Сенджьоґахара кивнула зі свою фірмовою непереконаністю.
Можливо, навіть почала підозрювати, що я проти неї щось замислив.
— Що ж. Хай там як… Арараґі, що я можу для тебе зробити? Що завгодно. Тільки цього разу.
— Б-будь-що?
— Будь-що.
— Ой…
Однокласниця щойно заявила, що зробить усе, що я в неї попрошу…
На мить здалося, що сягнув непокореної досі висоти.
…Однак Сенджьоґахара точно знала, що робить.
— Так, справді, будь-що, — підтвердила вона. — Я виконаю будь-яке одне твоє бажання: покладу увесь світ перед твоїми ногами, дам вічне життя або навіть переможу всіх Саянів, які летять на Землю.
— Хочеш сказати, ти могутніша навіть за Шенлонґа?!
— Аякже.
Вона погодилася?!
— Але тільки не прирівнюй мене до зрадника, який в найважливіший момент нічого не може, а потім ще й зраджує тебе наприкінці... А якщо серйозно, я б воліла виконати більш особисте бажання. З ними простіше.
— Можу собі уявити…
— Але бачу, Арараґі, ти з переляку забув, як бажання загадувати? У такому разі чому б не піти проталеним шляхом і не побажати ще сто бажань?
— Що?.. Зажди, а так можна?
Це ж найпоширеніша заборона в подібних історіях. Я не настільки безсовісний, щоб навіть пробувати подібне.
Та вона й сама мені сказала.
Це все одно, що присягнути мені на вірність.
— Що завгодно, якщо твоя ласка. Я зроблю усе, щоб виконати твоє бажання. Має ж бути щось, що тебе приваблює. Наприклад: тиждень закінчувати усі фрази на «ня» чи цілий тиждень не надягати в школу білизну, або стільки ж будити тебе щоранку в одному фартусі, або тиждень робити тобі клізму, щоб сісти на дієту.
— Ти правда вважаєш мене таким збоченцем?! Це неподобство!
— Що ж, емм… Вибач, але я не впевнена, що змогла б робити щось із цього до кінця життя…
— Ні! Ні-ні-ні! Я злий на тебе не через те, що ти недооцінила мою попаяність. Усе навпаки!
— А, он як? — манірно витиснула з себе Сенджьоґахара.
Вона сто відсотків із мене знущалася.
— І взагалі, Сенджьоґахаро. Хочеш сказати, що погодишся цілий тиждень виконувати щось із цього списку?
— Цілком готова, так.
«...Що ж, не варто було», — подумав я.
— Особисто я б рекомендувала тиждень із фартухом. Я жайворонок, легко прокидаюся уранці, тому можу ще й готувати тобі сніданки. І все це, як і домовлялися, — в одному фартусі. Хіба чоловіки не фантазують про таке — милуватися дівчиною, поки та готує?
— Гей! Не зводь чоловічі фантазії до такого банального рівня! Вони набагато крутіші! До того ж якщо утнеш щось подібне, поки вдома хтось є, мене сім’я за три секунди на німецький хрест порве!
— Тобто якщо родини не буде, проблема зникає? У такому випадку чому б тобі не пожити тиждень у мене? Хоча підсумок, гадаю, буде той самий.
— Послухай мене, Сенджьоґахаро, — цього разу я заговорив серйозно. — Навіть якщо ми якимось чином домовимося, я не уявляю, як нам після цього дружити.
— Ой. А й справді. Маєш рацію. У такому разі — нічого хтивого.
У жодному разі.
Стоп, тобто Сенджьоґахара вважає непристойним, коли хтось закінчує всі фрази на «ня»?.. Попри холодне ставлення, у неї в голові ще ті заскоки. Правду кажуть, тиха вода глибока.
— Але я й без того впевнена, що нічого хтивого ти в мене не попросиш, — сказала вона.
— Ого. Настільки мені довіряєш?
— Ти ж у нас незайманий.
…З іншого боку, я сам їй про це розповів.
Якраз на початку тижня.
— З незайманими просто. Вони ніколи забагато не просять.
— Ем… Зажди, Сенджьоґахаро. Ти ж мене на кожному кроці називаєш незайманим… А сама ж, либонь, в дівках ходиш?
Тому якось складно в цій темі серйозно на тебе реагувати.
— Ти що верзеш? Є у мене досвід.
— Та невже?
— Мене все місто знає, — мимохідь зізналася вона.
Я їй слово, а вона мені десять… Та й взагалі, яке ще «все місто»? Хто в це повірить?
— Е-е, навіть не знаю, як на це відповісти. Але навіть якщо це десь, якось, гіпотетично, теоретично правда, то який сенс мені про це розповідати. Га, Сенджьоґахаро?
— Гм, — пробурмотіла вона.
Не без рум’янцю, але не на її щоках.
Червонів я.
Ця розмова вже кілька разів тестувала мою моральну витримку.
— Гаразд, твоя взяла… Дозволь зробити уточнення, — нарешті вимовила Сенджьоґахара. — Насправді, у мене досвіду нема. Я незаймана.
— Окей…
Чесно кажучи, не на таке зізнання на початку розмови я сподівався.
Хоча вона перша змусила мене це сказати — ми квити.
— Інакше кажучи! — Сенджьоґахара тицьнула в мене пальцем і прокричала так, що, певно, весь парк почув: — Єдина, хто погодиться розмовляти з придуркуватим незайманим, як ти, — це така ж поплавлена незаймана, як я!
Нічого собі… Вона готова навіть собою пожертвувати, аби лиш втоптати мене у багнюку.
Навіть не знаю, що я хотів більше: шапку перед нею зняти, чи білим прапором помахати.
Я був готовий до безумовної здачі.
Враховуючи, як боляче я дізнався тиждень тому про її фіксацію на непорочності, не хотілося знову копати в цьому напрямку. Це не просто хиба характеру — це, швидше, умова контракту.
— Ми трохи відволіклися, — нагадав я.
Сенджьоґахара знову стримано заговорила:
— Ну правда, Арараґі, може є щось, що тебе просто дратує? Хоч щось дрібне.
— Щось, що мене дратує, так?
— Язик у мене підвішений так собі, тому говорю іноді невпопад. Але я дійсно хочу тобі чимось допомогти.
Так собі підвішений? Ой не знаю, не знаю.
Та їй би радше вибачитися за те, що язик підвішений занадто добре.
Та все ж, Сенджьоґахара Хітаґі — у своєму корені — не погана людина.
Тож навіть без заборони на хтивість…
Мені було б важко вигадати для неї непристойне прохання.
— Ну от, наприклад… Може ти хочеш, щоб тебе навчили, як позбутися страху виходити з дому, — запропонувала Сенжьоґахара.
— У якому всесвіті я боюся виходити на вулицю? Де ти бачила, щоб хікікоморі мав велосипед?
— А ти звідки знаєш. Хоч один, та й знайдеться. Арараґі, я не потерплю дискримінації хікікоморі. Вони, може, знімають колеса і крутять педалі просто в кімнаті.
— Це вже не велосипед, а велотренажер.
Хікікоморі-спортсмен… це щось новеньке.
Утім, можливо, і такі існують.
— Важко отак спрожогу сказати, що мене турбує.
— Угу, це видно. Чуба зранку причесав — значить, порядок.
— По-твоєму, усі мої проблеми в житті зводяться до розпатланого волосся?!
— Це ти сам придумав чи на паркані прочитав? І хто б подумав, що в тебе така манія переслідування. Арараґі, може, годі шукати підтекст у кожному моєму слові?
— А що ж іще ти хотіла цим сказати?
Мати рідна.
Вона як троянда. Тільки замість пелюсток теж колючки виросли.
— Я й із проблемами іншого штибу допомогти можу. Наприклад, якщо в тебе є однокласниця, яка добра до всіх, крім тебе.
— Наступне питання!
Здавалося, ця розмова триватиме вічність, якщо я не примушу себе вигадати щось.
Ех…
Серйозно?
— Щось, що мене турбує, кажеш… Ну, якщо вже на те пішло… Це не зовсім турбота, але…
— О, то все-таки щось є.
— Звісно, є.
— Ну ж бо, розповідай.
— Ти завжди така прямолінійна?
— Аякже. Це ж момент істини. Я дізнаюся, чи зможу віддячити тобі. Зажди, Арараґі. Може, тобі незручно про це говорити?
— Та наче ні.
— Тоді уважно тебе слухаю. Просто виговоритися — вже полегшення. Принаймні, так кажуть.
…Не надто переконливо, як на людину, яка ще донедавна тримала своє життя під сімома замками.
— Емм… Я посварився з сестрами.
— Трішки сумніваюся, що зможу чимось зарадити.
Швидко вона здалася.
Навіть не дослухала…
— Хоча знаєш — розказуй, — передумала Сенджьоґахара. — Раз я вже тут, то послухаю всю історію.
— «Раз я тут», кажеш?
— Добре-добре. Поки є час, викладай усе як є.
— Нахіба було перефразувати? Тепер тільки гірше…
— Час не чекає.
— Ну гаразд. Ем…
Я ж сам собі пообіцяв не порушувати цю тему, а тепер… Доведеться. Бо як же її обійти, якщо розмова вже зайшла так далеко.
— Сьогодні ж День матері, так? — спитав я.
— А? Ой, точно, — відгукнулася Сенджьоґахара спокійно. — Геть вилетіло з голови.
Виходить, дарма я так переймався.
Залишалося тільки пояснити, що саме мене гризе.
— То з якою саме сестрою ти посварився? У тебе ж їх двоє, якщо не помиляюсь.
— Ага. Виходить, ти знала. Якщо вибирати одну, то зі старшою… Хоча, якщо чесно, то з обома. Вони ж нерозлийвода — де б не були, що б не робили, усі п’ять відкритих питань разом проходять.
— Знамениті Вогняні сестри з Другої середньої школи Цуґанокі.
— Ти навіть їх прізвисько знаєш?..
Щось у цьому мене насторожувало.
Хоча те, що в моїх сестер було прізвисько, турбувало мене більше.
— Та вони й мамині улюблениці… А мама з ними, мов курка з курчатами. Тож…
— Зрозуміло, — урвала Сенджьоґахара, ніби картина вже склалася і їй більше нічого не треба було чути. — Отже, у День матері нікчемний старший син не знаходить собі місця в рідній хаті.
— Якось так…
Слово «нікчемний» вона, мабуть, додала за звичкою — як частину свого фірмового репертуару. Та проблема в тому, що воно аж надто точно передавало суть. Я міг лише погодитися.
Сказати, що вдома мені не було місця — це, може, й перебільшення.
Але й стверджувати, що «всюди добре, а вдома найкраще», язик не повертався.
— Тому тебе й занесло аж сюди, — підсумувала Сенджьоґахара. — Гм. Але все одно не розумію. Як це могло закінчитися сваркою з сестрами?
— Я спробував вислизнути з дому ще вдосвіта, але вони спіймали мене, коли я вже сідав на велосипед. Ну й понеслося.
— Понеслося?
— Вони хотіли, щоб ми разом відсвяткували День матері. Але… ну, ти ж розумієш — це просто не для мене.
— «Розумієш», кажеш. «Не для мене», кажеш, — багатозначно повторила Сенджьоґахара.
Мабуть, намагалася мені щось донести.
Мовляв, оце у людей проблеми.
З її позиції воно й не дивно. Сенджьоґахара вже кілька років жила без матері.
— У нас, дівчат, буває, що до середньої школи починаєш ненавидіти батька, — задумливо мовила вона. — А у хлопців з матерями таке ж буває?
— Е-е… Я не те щоб її не люблю чи, боронь боже, ненавиджу. Просто відчуваю себе з нею… ніяково. І з сестрами — приблизно те саме. І…
«Ось чому, Койомі…»
«Ось чому ти ніколи не…»
— Але, знаєш, Сенджьоґахаро, проблема не в тому, що я посварився з сестрами. І не в Дні матері. Подібне стається на кожне свято. Просто…
— Просто що?
— Просто я не можу змусити себе відсвяткувати День матері, як би не старався. А ще я по-справжньому розізлився на слова своєї чотирнадцятирічної сестри… Не знаю. Бісить від того, наскільки я дріб’язковий. Нудить від самого себе.
— Ого, ну й закручена в тебе проблема, — прокоментувала Сенджьоґахара. — Почав з одного, а закінчив на «я сердитий, бо серджуся». То що перше: курка чи яйце.
— Курка, звісно.
— Як скажеш.
— Це не складна проблема. Вона банальна, от і все. Я жалюгідний і дріб’язковий, хай мені грець. Коли уявляю, як доведеться вибачатися перед сестрою, їхати додому зовсім не хочеться. Ще трошки й поселюся в цьому парку назавжди.
— Не хочеш додому, га? — Сенджьоґахара зітхнула. — Шкода. Але твою дріб’язковість вилікувати — не в моїй компетенції…
— Може, бодай спробуєш?..
— Очевидно ж — вилікувати твою дріб’язковість мені не під силу…
…Її пряма і безжальна відмова, якою б очевидною вона не була, лише сильніше мене пригнітила. Звісно, впадати в депресію через її жартівливий докір не було сенсу, що лише підкреслювало мою дріб’язковість.
— Не людина, а «шапіто» якесь. Краще б переживав про глобальне потепління і голодних дітей в Африці, а не про оце все, їй богу.
Натомість я поводився як одна суцільна дрібниця. За це й не міг себе терпіти.
— Малодушний ти…
— Мабуть, «жалюгідний» все-таки краще. Типу, граєш, граєш в лотерею, а виграєш тільки нові білети.
— Не знецінюй риси, які тебе красять, Арараґі.
— Красять?! Тобто, мій шарм — це вигравати безоплатні лотерейні білети?!
— Жартую. До того ж цей приклад з лотереєю трохи применшує твою жалюгідність.
— Хочеш сказати, що я ніколи нічого не виграю, скільки білетів не купував би?
— Та ти що, знущаєшся? Це навіть вражає по-своєму. Коли я думаю про твою жалюгідність, Арараґі… — Сенджьоґахара зробила театральну паузу, щоб підвищити градус трагізму перед фінальним акордом: — це жалюгідність рівня «виграв джекпот, радісно всім розповів, а потім виявилося, що виграш — чисто символічний».
Я помалу розжував і проковтнув її слова.
— Господи, як же це вбого!
Дно западини людської жалюгідності… І вона вигадала це на ходу. Страшна жінка… Страшна як ніколи.
— Якщо забути на секунду про матір, то сварка з сестрою справді того не вартувала. Я думала, ти з тих братів, які няньчать молодших.
— Та ми тільки те й робимо, що гриземося.
А сьогодні — особливо.
Бо й день не простий.
— Тобто, вони для тебе не милі, а кринджові?
— Мої сестри ніякі не кринджові!
— А може, це любов на виворіт? Ти, бува, не закохався в них, Арараґі?
— Та ні. Таке можуть вигадати тільки ті, у кого ніколи не було молодших сестер. У реальному житті так не буває.
— Ого, Арараґі. То ти вважаєш себе кращим, бо маєш те, чого інші не мають?
…На що вона натякає?
— Знаєш, як ті, що кажуть: «Та гроші — то не головне», чи: «Господи, краще б я з нею не зустрічався!», або: «Який диплом — головне людиною хорошою бути»… Не дратують тебе такі чванькуваті типи?
— Ну, молодша сестра — це трохи не те саме, що гроші…
— Ясно. Отже, ти не маєш романтичного інтересу до сестер? І навіть у теорії не закохався б у них?
— Яким чином?
— Твоя правда. Якщо подумати, то ти дійсно більше схожий на прихильника сорорату.
Сорорату?
Такого слова я ще не чув.
— Ну, типу, сороратний шлюб? Жіночий еквівалент левірату: коли після смерті дружини чоловік одружується з її сестрою.
— Твоя ерудиція бездонна, як завжди, але з якого дива я став соро-як-там?
— Твої сестри молодші за тебе, а не старші. Зуб даю, ти знайдеш собі молодшу дівчину з іншої родини, привчиш її називати себе «старшим братиком», немов ви з нею зведені, і одружишся, щоб вона називала тебе так до кінця життя. От тепер це правдоподібне відтворення терміну…
— Хочеш сказати, що я її сам після цього уб’ю?! — перервав я Сенджьоґахару на півслові, грубо порушуючи правила жанру.
— Ехем. Отож, любителю сорорату…
— Та назви вже мене сестролюбом!
— Ти ж сказав, що нізащо не закохаєшся у своїм кровних сестер.
— Але це не означає, що зведені мені якось ближчі!
— Отже, ти закохаєшся у зведену дівчину?
— Знову ж таки… Стій, що? Хто така «зведена дівчина»?
Боже поможи…
Це ще якось можна було уявити. Але якщо є зведена, то, виходить, може бути ще й кровна... Стоп. Мене явно занесло не туди.
— Ти й справді дріб’язковий, якщо так заводишся від їдної невинної ремарки, — уколола Сенджьоґахара.
— Твої ремарки які завгодно, але не невинні.
— Я просто тебе перевіряла.
— Нахіба мене перевіряти? І, постривай… виходить, ти ще й стримувалась?!
— Якби я виклалася на повну, то довелося б трансформуватись.
— Трансформувалася?! Ого, я б на таке поглянув!
Хоча, якщо чесно, сам не знав — хочу я того насправді чи ні.
Сенджьоґахара зітхнула й на мить задумалась:
— Кажуть, чим менший пес, тим гучніше гавкає. Цікаво, чи це правда? Але знаєш, я все одно тебе не покину, Арараґі. Я супроводжуватиму кожен твій крихітний, жалюгідний крок.
— Майстриня тонких натяків, як завжди.
— Я завжди буду на твоєму боці. Від карпатських хребтів до таврійських степів. І навіть у пеклі, якщо доведеться.
— Може, ця репліка добре характеризує тебе. Але що вона говорить про мене?
— Отож, чи турбує тебе щось, що не породжене твоєю хронічною дріб’язковістю?
…Вона що, справді мене ненавидить?
Я випадково став жертвою якогось витонченого цькування?
Уже почав сподіватися, що в мене просто манія переслідування.
— Нічого особливого… — відповів я.
— І бажань у тебе теж немає… Гм-м…
— Я вже уявляю, які вербальні збочення чекають на мене після такої відповіді.
— Фантастичні толерантність та широкоглядність. Я вражена.
— Найфальшивіший комплімент, який я коли-небудь чув!
— Це просто фантасмагорично, Арараґі.
— Краще не стало… Це що за лексема? Газовану воду рекламуєш?
— Це поєднання грецьких слів «фанта» і «горія». Справді ніколи не чув?
— Ні… Але якщо ти посипаєш мене іноземними запозичення, які мали б вимерти разом з Першою Французькою Республікою, то точно щось задумала.
Та ще й «широкоглядним» назвала — після того, як я щойно розповідав, який я дріб’язковий.
— Я вирішили бити на випередження. А то ще скажеш: «не ображай мене тиждень».
— Неначе ти могла б стільки протриматися, — пирхнув я.
Це буквально що попросити її не дихати чи змусити серце зупинитися.
Та і якщо забрати в Сенджьоґахари образи, бодай на тиждень, — це вже буде не Сенджьоґахара. І мені самому так буде нудно…
Стоп. Відколи це я підсів на її знущання?
Чим далі, тим гірше…
— Що ж, гаразд… Хоча я трохи в шоку, що ти одразу лишився без ідей, щойно я забанила хтиві прохання.
— Може, й так, але в мене їх і до бану не було..
— Добре, Арараґі, зрозуміла. Тоді я дозволю. Але лише помірно хтиве. Від свого імені урочисто відкриваю шлюзи щедрості твоїм бажанням.
…Вона що, справді цього хоче?
Чудово, дякую. Тепер мені незручно навіть щось думати.
Мене аж закрутило.
— Тобі що, взагалі нічого не хочеться? Може, допомогти з домашнім завданням?
— Я вже змирився. Головне — дожити до випускного.
— Тоді, може, допомогти випуститися?
— Я й сам впораюся, якщо поводитимуся по-людськи!
— То, може, допомогти поводитися по-людськи?
— Слухай, не доводь до гріха, добре?!
— А як щодо… — Сенджьоґахара вивірила павзу з точністю до мілісекунди, щоб підкреслити свої слова: — …завести собі дівчину?
…Це вона так сором свій приховує?
Та й на жарт зовсім не схоже.
— А якщо… я скажу «так»?
— Заведеш дівчину, — байдуже відповіла вона. — І все.
Я лиш сидів і мовчав.
Отакої…
Що вона говорила про звичку шукати підтекст у кожному слові?
Чесно кажучи, я дупля не відбивав, у що встряг. Але й брати гріх на душу й користуватися чиєюсь добротою теж не збирався — незалежно від обставин. Справа навіть не в етиці чи моралі. Це просто неправильно.
Як там вона казала? «Зведена дівчина»?
Слова Ошіно починали набувати сенсу.
Ми самі себе рятуємо.
З його сторони те, що я зробив — для Сенджьоґахари, для старости і для тієї жінки з весняних канікул… для демониці — звучало добре в теорії, але не відповідало дійсності.
Ніхто не вирішив проблем Сенджьоґахари. Її врятували власні думки та щирість.
У цьому сенсі — було б негарно.
Що б я не попросив.
Тому.
— Дякую, не варто, — сказав я.
— Гмф. Он як.
І навіть якщо в словах Сенджьоґахари крилося щось більше — щось важливе, — воно знову залишилося нерозгаданим. Поховане її байдужою відповіддю.
— Купиш мені баночку фанти, і ми квити.
— Он як. Не знаєш жадоби, — і промовила, немов підсумовуючи: — дійсно непересічний характер.
Певно, це був її спосіб сповістити, що тему закрито.
Отож.
Я поглянув уперед. Здавалося, ми з Сенджьоґахарою занадто довго вдивлялися одне в одного, тож я відвів погляд кудись іще — чи то навмисно, чи то просто від ніяковості.
І там…
Я побачив дівчинку.
Дівчинку з величезним портфелем.
