Я зустрів Хачікуджі Майої в неділю чотирнадцятого травня — у день, коли вся Японія святкує День матері. Любите ви свою матір чи ні, ладнаєте з нею чи ні, але сьогодні його визнає і відзначає кожен японець. Зародилося це свято, мабуть, у Сполучених Штатах, тож у нас його радше сприймають як подію — на кшталт Різдва, Геловіну чи Дня Святого Валентина. Та хай там як, серед трьохсот шістдесяти п’яти днів у році саме цього дня, чотирнадцятого травня, квіткарі продавали найбільше гвоздик, а чоловіки в родинах роздавали найбільше обіцянок помити посуд і почухати спинку. Чи збереглися ці традиції нині — сказати важко, але одне безсумнівно: цього року чотирнадцяте травня вчергове відзначалося, як День матері.
Саме того дня.
Того дня, о дев’ятій ранку.
Я сидів на лавці у незнайомому парку і, закинувши голову, як дурень, вдивлявся в дурнувато блакитне небо. Я не просто не впізнавав цей парк — я навіть ніколи не чув про нього.
Та все ж це був парк.
«Парк Намішіро», — повідомляла табличка при вході.
Принаймні, я так її прочитав. Ієрогліфи на табличці були такі, що напис міг означати «Парк Рохаку» чи щось зовсім інше. Чи була в цієї назви якась історія? Напевно. Але я її не знав — та і, якщо чесно, мене це не надто турбувало. Незалежно від назви, парк залишався парком. Я не мав наміру їхати сюди. Просто крутив педалі свого гірського велосипеда, поки випадок не привів мене до нього.
Я не прямував у парк. Я просто в ньому опинився.
Різниця хоч і є, але має значення лише для мене.
Я залишив велосипед на парковці коло входу.
Там стояли ще два об'єкти — настільки покинуті та обглитані мінливою погодою, що важко було зрозуміти, чи були вони колись велосипедами, чи то просто грудками іржі, що зібралися тут за роки. Окрім них і мого гірського велосипеда, стоянка була порожньою. У такі моменти я думав про абсурдність їзди на гірському велосипеді по асфальту. Хоча, якщо подумати, таке відчуття не полишало мене ніколи — незалежно від того, що я робив.
Парк був досить просторий.
Або ж мені так тільки здалося через те, що в ньому майже не було нічого цікавого. Лише дві гойдалки на краю та крихітна пісочниця — все. Ні вам балансирів, ні драбинок, ні навіть звичайної гірки. Можливо, як у старшокласника, це місце мало викликати в мене ностальгію. Але, відверто кажучи, почуття було прямо протилежне.
А може, так усе й було.
Ось що ми отримуємо, коли, дбаючи про безпеку дітей, прибираємо з майданчиків майже всі розваги.
Та навіть такий погляд на речі не змінив би мого ставлення до цього місця. Я й сам вбачав у гойдалках неабияку небезпеку, й водночас дивувався, що дожив до свого віку цілим і неушкодженим.
Дитиною я часто вчиняв нерозважливо.
І ці спогади викликали що завгодно, тільки не ностальгію.
А втім.
Якщо подумати, то після подій, що сталися за півтора місяця до чотирнадцятого травня, про мою «неушкодженість» годі було й говорити. Тільки от моя свідомість ще не до кінця осмислила рану, на яку я себе прирік. Чесно кажучи, щоб пережити й забути таке, кількох місяців не достатньо. Навіть цілого життя може не вистачити.
«Та все ж», — подумав я.
Навіть з усіма можливими атракціонами цей парк не став би менш самотнім. У всякому разі, зараз я тут один. Навіть у неділю, найкращий день тижня. Брак розваг означав лиш надлишок вільного простору.
«Бери биту, м’яч — і гайда грати у бейсбол», — майнула думка.
Але її відразу витіснила інша: «А може, нинішні школярі більше не біжать на майданчик, щоб поганяти м’яч, коли їм нудно? Може, вони сидять удома й цілий день грають у відеоігри… або готуються до вступних іспитів? Або ж вони просто зразкові сини й доньки, які сьогодні святкують День матері».
Однак не зважаючи на жодні раціональні пояснення, я все одно почувався останньою людиною на Землі, чи принаймні хазяїном цього парку. Немов я єдиний, хто відкрив це місце.
Чи мені так тільки здалося?
Величезний відкритий простір відділяв мене від дитини, яка розглядала металевий знак на розі парку, — самотньої школярки, яка припала поглядом до карти району. Оскільки дівчинка стояла до мене спиною, я не зміг роздивитися її зовнішність, в очі впав хіба її здоровецький рюкзак. На мить від серця відлягло, немов я побачив старого друга, але трохи згодом, надивившись на карту, школярка немов щось згадала й втекла.
Я знову залишився один.
Учергове. На самоті.
«Знаєш, Койомі», — прослизнула думка в голові.
У ту мить мені раптом згадалися… слова молодшої сестри.
Буденна репліка, яку вона кинула мені в спину, коли я виїжджав з двору на велосипеді.
«Знаєш, Койомі, через це ти…»
А, та ну його… — подумав я й змінив позу, у якій розглядав небо на ту, у якій, підперши голову руками, уп’явся очима в землю.
Гнітючий неспокій здавлював скроні й тиснув на груди.
Споглядання неба тимчасово замирило мене з собою, але, відірвавшись від нього погляд, я згадав, як ненавиджу власну малодушність. Гадаю, це зветься самозневагою. Хай я не з тих, хто часто впадає у депресію — та й взагалі рідко про що-небудь переживає, — але подекуди траплялися особливі дні, як-то чотирнадцяте травня, коли мій настрій відхилявся від норми. Особливі обставини, виняткові умови. Вони розмивали мій зазвичай непохитний спокій, як штормові хвилі — сухий піщаний замок. Я місця собі не знаходив.
Ох, немає нічого кращого за будній день.
Коли вже настане завтра?
У такому от знівеченому стані почався мій епізод із равликом. Хоча якщо поглянути на це з іншого боку, цей епізод взагалі не почався б, якби не мій стан.
