А ось і епілог.
Чи, радше, розв’язка історії.
Наступного ранку мене як завжди розбудили молодші сестри Карен і Цукіхі, але тіло немов затисло у гідравлічному пресі. Навіть щоб сісти і підвестися на ноги, знадобилося чимало зусиль. Суглоби викручувало, як при лихоманці. Не було ні сутичок, ні бійки, як у випадку з Ханекавою чи мною. М’язи не гули, але кожен крок завдавав болю. Спуск сходами супроводжувався страхом спіткнутися й розбитися. Сезон застуд минув, голова працювала як треба.
То що ж зі мною відбувалося?
Я дещо обміркував і піймав себе на малоймовірній здогадці.
По дорозі на кухню зайшов до ванної.
Став на ваги.
Важу я, до речі, п’ятдесят п’ять кілограмів.
Але стрілка показала сто.
— Ну що це таке…
Правду казав Ошіно: боги дійсно короткозорі створіння.
