Двома годинами по тому.
Я залишив руїни підготовчої школи, де оселилися Ошіно та вампірка, нині названа Шінобу, і опинився вдома у Сенджьоґахари.
Дім Сенджьоґахари.
Житловий комплекс Такімура.
Двоповерхова дерев’яна будівля зведена тридцять років тому, з виведеною назовні металевою поштовою скринькою. Однокімнатна нірка, яка заледве перевищує дев’ять квадратних метрів, з такою ж крихітною мийкою. До найближчого автобусної — навіть не залізниґчної — зупинки йти двадцять хвилин. Оренда, включно з обслуговуванням будівлі, комунальною платою та внесками на потреби громади, складає десь тридцять-сорок тисяч єн.
Ханекава зовсім не про це мені розповідала.
Розпізнавши емоцію на моєму обличчі, Сенджьоґахара пояснила:
— Моя мати навернулась у якусь релігію, — мимоволі, ніби намагалася виправдатися чи залагодити провину. — У результаті вона мало того, що винесла все з дому, так ще й набрала купу кредитів. Люди в такому стані останню сорочку з себе знімають.
— Релігію? Тобто…
Її навернула до себе якась секта.
Усі ми добре розуміємо, до чого це приводить.
— Наприкінці минулого року батько подав на розлучення, оформив одноосібну опіку, і тепер ми живемо тут разом. Правда, тільки на словах, бо він зранку до ночі пропадає на роботі, щоб погасити всі ті борги, які мати взяла на його ім’я. Тож, формально, я живу одна, вільна, як пташка, — потім додала у відповідь на моє мовчання: — але у шкільному реєстрі все ще стоїть моя стара адреса, тож Ханекава не могла нічого знати.
Агов. Це взагалі законно?
— Волію не оголошувати адресу людям, які пізніше можуть стати моїми ворогами.
— Ворогами…
Для людей з секретами подібна пересторога очікувана, хоча з її уст усе звучить занадто помпезно.
— Сенджьоґахаро, чи могло статися таке, що твоя мама потрапила до секти… через тебе?
— Яке ж огидне запитання, — усміхнулася Сенджьоґахара. — Хто зна’. Може так, а може й ні.
Неприємна відповідь.
Що посієш, те й пожнеш, як кажуть.
Питання справді огидне — настільки, щоразу згадуючи про нього, починаю себе ненавидіти. Не варто було цього питати. Це якраз той момент, коли Сенджьоґахара мала б віддячити мені своїм фірмовим їдким сарказмом.
Живучи з нею під одним дахом, родина просто не могла не помітити, що їхня донька втратила вагу — особливо мати. Це ж не школа, де можна просто мовчки сидіти на уроках. Така неймовірна аномалія, що вплинула на тіло їхньої єдиної дитини, неодмінно дала б про себе знати. Коли ж лікарі майже опустили руки й залишилось тільки постійно тягати дитину на обстеження — хіба можна засуджувати жінку, яка в розпачі шукала хоч якоїсь розради?
Можна, напевно.
Я не знаю й не хочу навіть прикидатися, що можу зрозуміти почуття людей у подібній ситуації.
Хай там як.
Хай там як, я сиджу на подушці за низьким столиком, припавши поглядом до чашки чаю, яку мені подали у квартирі номер двісті один комплексу Такімура, вдома в Сенджьоґахари.
Маючи уявлення про її поведінку, очікував почути: «Почекай ззовні», але натомість вона одразу мене запросила. Навіть чай приготувала, від чого я кецик оторопів.
— Я тобі усі кості переламаю, — пригрозила вона.
— Що?
— Ой, тобто, почувай себе як удома, — і не дочекавшись відповіді, додала: — напевно, перше було краще.
— Ні! Друге якраз те, що треба! Жодної літери б не міняв! Якщо чесно, я вражений, Сенджьоґахаро! Не кожен здатен так швидко виправлятися!
Правда далі розмова зайшла в глухий кут, і я космічно розгубився. Варіантів сказати щось клішоване для хлопця, який випадково навідався до ледве знайомої дівчини, не було. Лишалося тупитися в чай.
Сенджьоґахара тим часом приймала душ.
Це частина ритуалу очищення чи щось таке.
Ошіно наказав їй обмити тіло холодною водою й перевдягнутися в чистий одяг. З його слів, годився що старий, що новий. Супроводжував я Сенджьоґахару частково через вказівку того ж Ошіну, частково бо сам її до нього привів.
Окинувши оком пусту дев’ятиметрову кімнату, яка навіть наближено не нагадувала дівочу, я сперся спиною на невеличку шафу для одягу і ще раз пригадав слова Ошіно.
— Омоші-кані. Або ж Краб Ваги.
Послухавши досить обтічну розповідь Сенджьоґахари про те, що з нею сталося, Ошіно кивнув з розумінням: «Ясно», — глянув на стелю і промовив оті слова, ніби на нього зійшло просвітління.
— Краб Ваги? — слідом перепитала Сенджьоґахара.
— Легенда, поширена в гірських регіонах Кюшю. Залежно від місця його називають крабом ваги, важким крабом, камінним крабом, або навіть омоїші-ґамі. Останнє це гра слів «краб» кані та «бог» камі. Деталі історії теж різняться, але поєднує їх те, що, побачившись із крабом, люди втрачали вагу. Зустріч з ним… неправильна зустріч з ним приводить до втрати людиною своєї присутності.
— Своєї присутності… — стала ефемерною.
Такою… ефемерною. І від цього ще вродливішою.
— Не тільки присутність, — уточнив Ошіно. — У найгірших випадках щезає вся людська суть. У Чубу ще ходить легенда про «важкий камінь», але вона не стосується нашого випадку. Одне — камінь, а друге — краб.
— Краб? Той, що з клешнями й ніжками?
— Дурник ти, Арараґі... Звідки в горах Міядзакі та Ойта взятися крабам? Це просто легенда, — відказав неприємно приголомшений Ошіно. — Людям легше вигадувати історії про те, чого немає. Недарма облуди та чутки розповсюджуються найшвидше.
— А ці краби взагалі з Японії?
— Думаєш, я про американських раків розповідаю, Арараґі? І не соромно тобі не знати свого фольклору? «Краб і Мавпа» називається. Звісно, такі повір’я є в росії; в Китаї схожих теж безліч, але Японія й сама не ликом шита.
— А, точно. «Краб і Мавпа». Щось таке пригадую. Але чому саме Міядзакі?
— Питає хлопчик, на якого в Японії напав вампір. Місце, як таке, ролі не грає. Важливо тільки, щоб обставини збіглися. Звісно, що ландшафт і клімат теж важливі, — додав Ошіно. — Це міг бути й не краб. Подейкують також про кроликів або вродливих жінок, і я зараз не про крихітку Шінобу.
— Гм, прямо як образи на поверхні Місяця.
Секунду, він тільки що назвав її «крихітка Шінобу»?
Мені тепер її трішки шкода.
Ще недавно вона була легендарним вампіром, а зараз… Болісне видовище.
— Але раз юна пані каже «краб», то буде «краб». Перевірена класика завжди краща мінливого модерну.
— Що це означає? — твердо запитала Сенджьоґахара. — Його ім’я мені не цікаве, але…
— Я б на твоєму місці так не казав. Імена мають значення. Я вже пояснив Арараґі, що в горах Кюшю краби не водяться. Про північ точно не скажу, але на півдні їх точно немає.
— Може, хоча б прісноводні трапляються, — зауважив я.
— Допевне. Але основна проблема не в цьому.
— У чому ж тоді? — напосіла Сенджьоґахара.
— А в тому, що спершу це мав бути бог (омоші камі), який потім перетворився на краба (омоші кані). Але це моя особиста теорія. Більшість людей думають навпаки: що перш за все це краб, а вже потім, десь, колись — бог. Найпростіше ж пояснення, що вони з’явилися одночасно.
— Яка така «більшість», і яке «пояснення»? Я про таке чудовисько взагалі вперше чую.
— Бути такого не може. Адже, — затягнув Ошіно, — ти його вже зустрічала.
Мовчання.
— І… воно досі з тобою.
— Тобто, ти… щось бачиш?
— Я — ні. Нічогісінько, — відповів Ошіно й вибухнув веселим сміхом, який, певне, і обурив Сенджьоґахару.
Та й мене теж.
Виглядало так, ніби він знущається.
— Наговорили усілякого, а тепер самі визнаєте, що нічого не бачите. Непрофесійно якось, — уколола Сенджьоґахара.
— Он як? Людина ніяку духовну приблуду бачити не може. Ні зором, ні дотиком їх не осягнути. І це нормально.
— І це… нормально?
— Кажуть, що у привидів немає ніг, а вампіри не відображаються у дзеркалах, але хіба в цьому суть? Ні. Простими словами, подібні сутності взагалі не мають ознак. Отже, питання до вас, панянко: чи існують у світі такі сутності, яких не можна побачити чи відчути?
— Це ваше питання? Ви ж самі сказали, що воно тут.
— Було таке. Та чи можна безтілесне й невидиме називати реальним з наукової точки зору? Адже існує воно чи ні — значення не має, — пояснив Ошіно.
От тільки на Сенджьоґахару це враження не справило.
Пояснення дійсно не вселяло довіри.
З її точки зору.
— Панночко, вважайте, що вам пощастило. Арараґі он-до не просто зустрів істоту, він ще й примудрився її на себе натравити. Цілий вампір, уявляєте? Не людина прямоходяча, а якесь криве непорозуміння.
Чоловіче, відчепися вже від мене.
І тримайся якомога подалі.
— Тож ви у порівняно файному становищі.
— Чого б це? — запитала Сенджьоґахара.
— Боги усюди. Вони одночасно навколо й ніде. Він знаходився поряд задовго до того, як ти стала такою… Але також можна сказати, що його ніколи не було поряд.
— Звучить як буддистська мантра.
— Шінтоїзм, якщо бути точнішим, — виправив Ошіно. — Не обманюйся, дівчинко, що стала такою, бо щось накоїла… Ні, просто твоя точка зору трохи змістилася.
Так і знав.
У його словах, однак, відлунювалися байдужі голоси лікарів, які встигли прикласти руку до її лікування.
— Моя точка зору? Що ви цим хотіли сказати?
— А те, що мене нудить від вашої гри у жертву, панночко, — холодно відрізав Ошіно.
Прямо як у свій час зі мною.
Або пізніше з Ханекавою.
Вже був готовий до Сенджьоґахариного випаду, однак… та замовкла.
Немов, сумирно погодилася з Ошіно.
— Он як, — мовив Ошіно вражено. — Непогано. Я почав боятися, що переді мною чванлива квача.
— Чому ви так вирішили? — запитала Сенджьоґахара.
— Такі частіше за все наштовхуються на Краба Ваги. Самовільно його не відшукаєш, і шкоди він не завдає. Це не вампір якийсь…
Не завдає шкоди?
Він не шкодить… і не нападає?
— У людей теж не вселяється. Він є, та й по всьому. З’являється лише тоді, панночно, коли ви чогось бажаєте. Однак попереджаю, копатися у ваших брудних обставинах не дуже охочий. Утім, як і рятувати.
…
Рятувати… їй доведеться се самій.
Ошіно завжди так казав.
— Зупините мене, якщо вже чули цю історію, панночко. Жив був собі на світі молодик, чистий, як сльоза. Зустрів він якось у місті бабцю. Та спитала, чи може купити його тінь.
— Тінь?
— Так точно. Ту саму, яка під сонцем росте з-під ваших ніжок. Продай її мені, каже, за десять золотих. Хлопець не довго думав та й погодився. Ну а що, десять золотих на дорозі не валяються.
— І що сталося потім?...
— Панночко, а як вчинили би ви?
— Хто зна… Якби була на місці хлопця, то продала б або відмовилась. Ціна тут грає не останню роль.
— Правильно говорите. Люди часто порівнюють цінність грошей і життя, хоч порівняння таке собі. І одна єна і трильйон — це все ще «гроші». «Життя» ж завжди одне. Винесемо поки за дужки розхоже мораліте, що кожне життя однаково цінне, і мою інфернальну огиду до нього. Хлопчина навіть подумати не міг, що його тінь вартує більше десятьох монет. Та й чому б йому про таке замислюватися? Чим людині може пригодитися тінь? Як є, то добре, а пропаде, то бог з нею. Але ось у що це вилилося.
Ошіно розвів руками і продовжив:
— Хлопця відцуралася власна родина й односельці. «Як це так, не мати тіні», — дорікали йому за спиною, і мали рацію. Відкидати химерну тінь моторошно, а не відкидати її взагалі ще страшніше. Не мати те, що має бути, скажіть? Іншими словами, бідолаха продав невід’ємну частину себе за десять монет.
…
— Де він тільки не шукав ту бабцю, щоб повернути свою тінь, скільки б не старався, а знайти так і не зміг… От і казочці кінець, а хто слухав — молодець.
— І… — з кам’яним виразом промовила Сенджьоґахара. — Яка ж мораль історії?
— Е-е, моралі немає. Я був подумав, вам треба її почути. Там парубок, який продав тінь, а тут панночка, позбавлена ваги, еге ж?
— Я свою вагу… не продавала.
— Так точно. Ви її не продали, а обміняли за бартером. Без ваги, напевно, важче жити, ніж без тіні, але це однаково робить вас чужими для оточуючих. І вже ж… Це все?
— Що ви маєте на увазі?
— Чи на цьому все, питаю я, — Ошіно плеснув у долоні перед грудьми, немов сигналізував завершення розмови. — Добже, все зрозуміло. Ви хочете повернути свою вагу, і я вам з цим допоможу. Все таки, вас привів Арараґі.
— Ви… врятуєте мене?
— Рятувати вас я не збираюся. Але допомогти в змозі, — Ошіно повернув до себе ліве зап’ястя з годинником. — Ну що ж. Сонце ще високо, тож поки що йдіть додому. Обмийтеся холодною водою і перевдягність в чисте. Гаразд? Я тим часом підготую все необхідне. Ви ж однокласниця Арараґі, отже, напевно вчитеся у тій жахвило суворій школі. Зможете вибратися з дому серед ночі?
— Цілком.
— Зустрінемось тоді опівночі тут?
— Без проблем… А для чого перевдягатися?
— Одяг не обов’язково має бути новий, просто не шкільна форма. Ви в ній щодня ходите.
— Яку оплату візьмете?
— Га?
— Не дуркуйте, будь ласка. Ви ж не зібралися рятувати мене задарма?
— Гм. Гм-м, — Ошіно зміряв мене поглядом. — Що ж, не відмовлюся, панночко, якщо вам так завгодно. Зійдемося на сотні тисяч єн.
— На сотні тисяч єн, — повторила Сенджьоґахара. — Отже, сто тисяч…
— За місяць-два підробітку в ресторані маєте подужати. Як на мене, пропозиція більш ніж задовільна.
— Мені ти інший порядок цифр називав, — завважив я.
— Хіба? Пані старості я ніби такий же рахунок виставив, — відказав Ошіно.
— А мені п ’ я т ь мільйонів втулив, ага!
— А чого ти, рідненький, очікував? Повісив собі на шию вампіра і жаліється.
— Не спирай усе на вампірів! Терпіти не можу людей, у яких на все одна відповідь!
— Ну як, подужаєш? — ігноруючи мої скарги, запитав у Сенджьоґахари Ошіно.
— Звісно, — відповіла вона. — Само собою, навіть не сумнівайтеся.
Так от…
Так от, дві години по тому я опинися тут.
Вдома у Сенджьоґахари.
Озирнувся разок, і ще раз.
Сто тисяч — сума немаленька для пересічного роботяги, що вже казати про Сенджьоґахару, яка тіснилася в крихітному однокімнатному помешканні.
Притиснутий до стіни гардероб, низький столик, крихітна книжкова полиця — і все. Остання заледве вміщала двотижневе меню затятої книгогризки-Сенджьоґахари. Отже, для підтримки образу вона покладалася на публічні бібліотеки і крамниці вживаних книг.
Прямо як бездольний студент у старі бородаті часи.
Хоча, припускаю, так воно і є.
Сама ж казала, що отримує субсидії.
Ошіно тоді сказав, що Сенджьоґахара в порівнянні зі мною ще легко відбулася… Але щось мені так не здається.
Звісно, що зустріч з вампіром не лише в моменті смертельно небезпечна, але й у перспективі досить проблемна. Не раз і не два я думав, що легше вкоротити собі віку, ніж жити так, ба навіть зараз, разок спотикнувшись об проблему, мимохіть розмірковую про це.
А втім.
Зважаючи на те, що Ханекава розповіла мені про Сенджьоґахару в середній школі, я не міг дозволити собі необдумане та однозначне судження про вагу її нещастя відносно мого.
Скажу принаймні, що вони у нас дуже різні.
Аж раптом у голові проскочила думка:
Ханекава… а як щодо неї?
Справа Цубаси Ханекави.
Дівчина, яка має по одному канджі «крило» в імені та прізвищі — два недоладних відростки.
У той час, коли на мене напав демон, а Сенджьоґахара мала справу з крабом, Ханекаву прокляла кішка. Отакий був Золотий тиждень. Усього сталося так багато, що події кількаденної давнини вже тоді здавалися сном про якесь далеке минуле — заплутаним, туманним і майже нереальним.
Та сама Ханекава взагалі майже нічого з того не пам’ятала. Хіба що знала, що вціліла завдяки Ошіно. А, може, достеменно навіть цього не знала. Проте… я пам’ятав усе.
Справді жахливий випадок.
І це говорить той, хто того ж тижня мав діло зі справдешнім демоном. Ніколи б не подумав, що боятимуся кота більше за демона.
Якщо дивитися з точки зору реальної загрози життю, то випадок Сенджьоґахари й справді поступався Ханекавиному. Але якщо подумати, що вона мала пережити, щоби дійти до теперішнього стану… Якщо врахувати, у якому становищі вона зараз…
Припустимо, що я це врахував.
Яке життя їй довелося перетерпіти, щоб розпізнати щедрість, як загрозу?
Хлопчина, який продав свою тінь.
Вона, що позбулася ваги.
Я не міг такого осягнути.
Та й не мені це… осягати.
— Все, подушилася.
Сенджьоґахара тим часом вийшла з ванної.
Гола і лискуча, як немовля з утроби.
— Ґа-а-а!
— З дороги, чоловіче. Мої одежі спочивають за тобою, — морозно промовила і вказала пальцем на шафу, перед якою сидів я.
— На бога, та прикрийся ти хоч чимось!
— Якраз над цим працюю.
— Чому тільки зараз?!
— Мені перестати?
— Ти вже мала б це зробити!
— Забула взяти з собою.
— А рушник тобі нахіба!
— Нізащо. Я витончена пані, а не рабина галерна.
Бачить бог, сперечатися з нею марно, тому я відповз геть до книжкової полиці й зосередив погляд та думки на ній, ніби проводив інвентаризацію.
Угх.
Уперше в житті я побачив справжню голу жінку.
П-проте… щось пішло не так, як я це уявляв. Не плекаючи казкових уявлень про цю мить, я не хотів і не мріяв перетворити її у хтиву гумореску з розтягнутим фіналом…
— Чистий одяг, — пробурмотіла про себе Сенджьоґахара. — Як гадаєш, білий підійде?
— Знайшла, кого питати…
— Я труси лише з візерунками ношу.
— А я тут при чому?!
— Порадитися хочу, чого завівся? Чи менопауза раптом спіткала? — спитала під скрипіння шухляди.
Зашелестів одяг.
Ай, пізно.
Образ відбився на моїй сітківці й відмовлявся її полишати.
— Арараґі. Тільки не кажи, що тебе збудило моє оголене тіло.
— Хай навіть так, я у цьому не винний!
— Тільки спробуй мене торкнутися. Відкушу язик, і казочці кінець.
— Ти якась занадто соромлива!
— Я про твій язик, а не свій.
— А ось це вже страшно!
Порозумітися з нею важче ніж глухого анекдотом розсмішили. Чим далі, тим більше я у цьому переконувався.
Людям не дано пізнати одне одного.
Треба було відразу про це подумати.
— Готово. Можеш повертатися.
— Правда? Фу-ух…
Полегшено перевів погляд з полиці на неї.
І все заради того, щоб привітатися з її трусами та ліфчиком.
Вона навіть панчох не начепила.
Ще й вигнулася украй звабливо.
— Жінко, що ти хочеш?! — заверещав я.
— Розслабся. Це тобі моє фірмове «дякую» за сьогодні. Хоча б прикинься щасливим.
Я не знайшов що сказати.
Це вона так дякувала.
Звідки, як?
Мені зараз не подяк кортіло, а вибачень.
— Радій, кому кажу!
— Чого ти злишся?!
— Май хоча б манеру оцінити.
— О-оцінити!..
Це в її розумінні манери?
Що мені сказати?
Е-е-е…
— Цей-во, — наосліп вступив я. — Гарне у тебе тіло, ага?
— Брешеш, як дишеш, — промовила вона з огидою, з якою плюють на гниле звалище. Навіть нотку жалю додала, якщо прислухатися. — Буть тобі все життя незайманим.
— Прямо все?! Ти що, з майбутнього?!
— Не кропи своєю слиною кімнату, а то ще незайманість від тебе підхоплю.
— Жінкам незайманість не передається! — та й чоловікам, в принципі, теж. — Стривай, чому ми говоримо так, ніби я за визначенням незайманий?!
— А хіба ні? На тебе в житті жодна третьокласниця не подивиться.
— Я протестую! Двічі! По-перше, я не педофіл, по-друге, десь якась та й подивиться!
— Для чого тобі «по-друге», якщо «по-перше» — правда?
…Справедливе зауваження.
— Утім, маєш рацію, — визнала Сенджьоґахара. — Я поквапилася з висновками.
— Дякую за розуміння.
— Не плюйся, а то заразиш мене беземоційним сексом із хвойдами.
— Знаєш що, а я насправді незайманий!
Сенджьоґахара кивнула, вдоволена моїм ганебним зізнанням:
— Так би одразу й сказав. Радій, що бачиш мене зараз. Така картина пів життя твого варта.
— Ти що, смерть с косою?.. — спитав, ніби продав душу, щоб побачити голу жінку.
Сенджьоґахара глянула на мене по-новому зловісно:
— На твоєму місці я б не переживала, — запевнила, надягнувши білу сорочку поверх свого блакитного бюстгальтера. Мені стало нудно рахувати книги на полиці, і я натомість витріщився на неї. — Що б ти знав, Ханекаві я нічого не розповім.
— Ханекаві? — перепитав.
— Ти ж у неї ніби як закоханий?
— Брехня і провокація.
— Гм. Ваші постійні бесіди у класі викликали у мене певне враження, тому я спробувала поставити навідне запитання.
— Ми не в суді, щоб ти мені навідні питання ставила.
— Мовчати. Чи хочеш, щоб тобі винесли вирок у позасудовому порядку?
— Звідки в тебе такі повноваження?
Виявляється, Сенджьоґахра досить уважно слідкувала за подіями в класі. Може, навіть про моє призначення заступником старости знала? Чи це черговий прояв її параноїдального пошуку потенційних ворогів?
— Кожна наша розмова починається за її ініціативою, — уточнив я.
— Ти диви як півень дзьоба задер. Натякаєш, що це Ханекава в тебе закохана?
— Категорично ні, — навідріз спростував я. — Ханекава робить це, бо турбується. Занадто сильно турбується. У її світобаченні закладена хибне й кумедне переконання, що найбільший невдаха у класі найбільше потребує її співчуття. Що таким нікчемам нема куди в житті тикнутися.
— Хибне та кумедне, краще й не зав’яжеш, — Сенджьоґахара кивнула. — Шукай найбільшого невдаху і знайдеш найбільшого йолопа.
— Стривай, не все так погано.
— У тебе на обличчі написано.
— Неправда!
— Знала, що ти не погодишся, тому щойно взяла й сама все написала.
— Я навіть ручки на собі не відчув, брехуха!
Це в першу чергу…
Сенджьоґахара і без моїх пояснень мала все зрозуміти. У нашій розмові після уроків Ханекава звучала так, ніби… переживає за неї.
Ачень, справа якраз у цьому.
— Виходить… Пан Ошіно й Ханекаві допоміг.
— Мг, типу того.
Сенджьоґахара тим часом застібнула сорочку й потягнулася за кардиганом — вирішила розібратися з торсом, перш ніж перейти до ніг. Ясно, — подумалося мені, — кожен вбирається по-своєму. Схоже, що й погляд мій її не соромив; ба більше, вона навмисно повернулася до мене, коли одягалася.
— Гм, — раптом промовила.
— Тож… Гадаю, вірити йому можна. Попри його напускну крученість і легковажну поведінку, роботу свою він знає й виконує добре. Не хвилюйся. Це думка не лише моя, але й Ханекави, а отже вона вірна.
— Ясно. Ти мене, звісно, пробач, Арараґі, але своєї думки про пана Ошіно я не зміню. Занадто багато разів мене дурили, щоб без діла вірити чужим словам.
…
П’ять людей запевняли, що можуть допомогти.
Усі з них виявилися шахраями.
І… це лише та частка, про яку вона готова розповісти.
— У лікарню я все ще ходжу, бо так звикла. Щиро кажучи, я зі своїм недолугим тілом вже давно упокорилася.
— Упокорилася…
Перед ким або чим вона… упокорилася?
Від чого відмовилася?
— Навіть у такому загадковому світі не водиться ні Ван Гельсінгів, ні Шерлоків Голмсів.
Відповіді я не мав.
— Чого не скажеш про їхніх нікчемних буркотливих посіпак, — додала саркастично. — Тому Арараґі… Я маю право на песимізм, коли однокласник, котрий якимось дивом піймав мене, коли я якимось дивом послизнулася на банановій шкірці, каже мені, що якимось дивом пережив напад вампіра, і що його якимось дивом врятував чоловік, який також якимось дивом зробив те ж для нашої старости… і тепер якимось дивом погодився допомогти мені.
Після чого…
Сенджьоґахара прийнялася стягувати з себе кардиган.
— Ну куди? Ти ж його цілу вічність надягала.
— Забула, що волосся мокре.
— А, може, ти просто дурепа?
— Будь ласкавий, не розпускай язика Арараґі. Чи хочеш ще й мої почуття обплювати?
Фен Сенджьоґахари на вигляд коштував дорожче її квартири.
Виявилося, що дівчина вона чепурна.
Та й білизну, як на мене, носить досить витончену. Сумно лиш, що донедавна така зваблива та бажана частина жіночого гардероба зараз викликала в мене почуттів ще менше, ніж рвана ряднина на дерев’яній козі. Здається, у моєму серці в режимі реального часу пускала метастази жахлива психологічна травма.
— Налаштована песимістично, кажеш, — повторив я за нею.
— А як ще, по-твоєму?
— Не знаю. Чому б разок не побути оптимісткою?.. Нічого злочинного ти не робитимеш, нікого не дуриш, то й не задкуй. Як зараз.
— Зараз? А що зараз? — спантеличено поглянула на мене Сенджьоґахара. Ця молода пані навіть не здогадувалася, у яке становище мене ставить. — Гм… Нічого злочинного я не робитиму.
— Скажи?
— Справді.
Сенджьоґахарі щось ще спало на думку.
— Але, — почала вона й завмерла. — Але… Певно, все-таки дурю.
— Що?
— Та так, нічого.
Довела волосся до ладу, відклала фен, і знову вбиратися. Повісивши поряд змокрілі від волосся сорочку та кардиган, прийнялася досліджувати свою шухляду на предмет нового модного ансамблю.
— Якщо помру, — раптом промовила Сенджьоґахара, — хочу переродитися старшиною Куруру.
*Старшина Куруру (Жовтий диявол) — персонаж манґи та аніме «Сержант Фроґ». Має складний характер. Дволикий, пустотливий, приховує свої справжні думки,. Йому важко симпатизувати іншим і правильно поводитися на людях, через що у нього мало друзів. Хвилюється щодо своєї зовнішності і болісно реагує, коли його називають «страшком».
…
Мало того, що тему нізвідки взяла, так ще й своєю самозакоханістю і садизмом наполовину втілює персонажа…
— По очах бачу, що на язик проситься, — осудила вона. — Мало того що тему нізвідки взяла, так ще нізащо в нього не перероджуся?
— Ну, половину вгадала.
— Так і знала.
— А чому не обрати молодшого капрала Дороро?
— Ні, дякую. Забагато досвіду з поняттям «емоційна прірва»*
*Емоційна прірва — стан, у який впадає людина, коли згадує про пережиту травму. В аніме та манзі зображається як раптове погіршення настрою і депресивне бурмотіння. Часто використовується у жартівливій формі. Персонаж манги Дороро часто потрапляє в «емоційну прірву» через численні фізичні та психологічні знущання, які він пережив у дитинстві.
— Ясно… Але знаєш, якщо…
— Жодних «е» і «якщо».
— Яких ще в біса «е»?
Я навіть не здогадувався, яке саме слово Сенджьоґахара не змогла вимовити.
Відтак гадки не мав, до чого вона це сказала, і, перш ніж встиг додумати, мені підсунули чергову тему:
— Агов, Арараґі. Можна запитати? Дрібниця, та все ж.
— Валяй.
— Що ти мав на увазі під «образами на Місяці»?
— Га? Ти про що?
— Про те, що ти сказав пану Ошіно вдень.
— Е-е…
А, згадав.
— До слова згадав, коли розмовляли про краба, — пояснив я. — Ошіно казав, що його описували в образі вродливої жінки чи кролика. У Японії заведено видивлятися на Місяці кроликів. Люди в інших країнах розрізняють так крабів чи навіть людські обличчя*.
*Прим. пер.: Мені в дитинстві розповідали страшилку про кроликів-людожерів на Місяці і казали не вдивлятися в кратери, бо помітять і прийдуть.
Особисто мені там нічого не видно, але історії такі доводилося чути.
— Зрозуміло, — збадьорившись, кивнула Сенджьоґахара. — Це ж треба, які недоладні цікавинки живуть у твоїй голові. Ти знаєш, уперше за весь час тобі вдалося мене вразити.
«Вперше», сказала вона.
Тож я вирішив постояти за себе.
— Взагалі-то, я нівроку так в астрономії та космології. Довгий час ними захоплювався.
— Все нормально, можеш не прикидатися розумником. Я тебе зрозуміла. Це чи не єдине, що помістилося у твоїх крихітній голівці, так?
— Ти, напевно, думаєш, що «вербальний аб’юз» для втіхи користують?
— Ну то виклич вербальну поліцію, чого скиглиш?
…Боюся, навіть поліція їй ради не дасть.
— Послухай, не такий я вже й бевзь, — наполіг я. — Е, так от: в Японії говорять про кроликів на Місяці. Знаєш, чому?
— На Місяці немає ніяких кроликів, Арараґі. Ти ж старшокласник. Може, годі в казки вірити?
— Гіпотетично.
Зачекайте. Яке «гіпотетично»? Я ж хотів сказати «фігурально».
Це ж треба було так посипатися…
— Одного разу бог… чи, може, Будда. Забув, хто точно. Скажімо, що це був бог. Так от, побачивши бога, кролик вирішив стрибнути у вогонь і підсмажити себе, щоб стати його підношенням. Розчулений жертовністю тварини, бог вирізав на Місяці образ кролика, щоб люди завжди про нього пам’ятали.
Я буквально виціджував із пам’яті розрізнені спогади про телепередачу, яку дивився у дитинстві, але суть історії точно зміг передати.
— Жорстоке рішення з божого боку, — зауважила Сенджьоґахара. — Не краще, ніж кроля на гілляку повісити.
— Ні, історія без політичного підтексту.
— Та й кріль, схоже, не чистий на лапу. Йому пощастило, що проста як дві копійки схема підлеститися до бога демонстративною самопожертвою взагалі спрацювала.
— Історія взагалі не про це.
— Хай там як, вона мені не подобається, — відрізала й прийнялася вчергове стягувати з себе одяг.
— Кайфуєш від свого тіла й вирішила похизуватися, чи що?
— Я не настільки марнославна, щоб «кайфувати» від свого тіла. Просто надягнула шиворот-навиворіт та й задом наперед.
— У тебе практично талант.
— Визнаю, носити одяг — це не моє.
— Ти що, дитя мале?
— Ні, він просто важкий.
— Ай.
Сказав, не подумавши.
Одяг, як шкільна сумка, чимало її обтяжував.
Коли все навколо тебе вдесятеро важче, до одягу легковажно не віднесешся.
Дарма я рота роззявив.
Натомість бовкнув… щось дурне і нетактовне.
— Можливо, з часом я втомлюся від цього відчуття, — мовила Сенджьоґахара, — але ніколи не звикну до того, що ти, Арараґі, досить ерудований. Я навіть трохи здивована. Можливо, що навіть у твоїй дурній голівці жевріє проблиск інтелекту.
— А ти як думала.
— Не сприймай це як належне… Виявити хоча б натяк на мозкову речовину у черепі такого організму, як ти — це справжнє диво, ти ж розумієш?
— Ого, зараз було боляче.
— Не бери близько до серця. Я усього лиш констатую факти.
— Комусь у цій кімнаті давно пора на той світ.
— Що? Але ж Хошіни тут немає.
— По-твоєму наш шанований наставник і класний керівник заслуговує смерті?!
— А краб?
— Що «краб»?
— Він теж вирішив стрибнути у вогонь, як кролик?
— А-а… Я нічого подібного про краба не чув, але не здивуюся, якщо подібна історія існує. Якщо подумати… На Місяці є моря, то чому б і ні?
— Немає на Місяці ніяких морів. Як ти можеш так самовтішно про це стверджувати?
— Що? Немає? Та наче ж були…
— От вам і астроном. То моря несправжні, їх просто так назвали.
— А…
Гм-м.
На що я сподівався у розмові з по-справжньому розумною людиною?
— Лишенько, Арараґі, от ти й розколовся. А я вже, наївна, була поспішила приписати тобі хоч якусь обізнаність.
— Ти, певно, мене за дурбелика тримаєш.
— Ах, як ти здогадався?!
— Чому ти відверто шокована?!
Отже, думала, що я не помічу.
Справді?
Сенджьоґахара ремствувала:
— Через мене Арараґі усвідомив жалюгідність свого інтелекту… Тепер це мій хрест.
— Зажди, я що, правда настільки дурний?
— Розслабся. Я ніколи не дискриміную людей, які б низькі оцінки вони не отримували.
— Звучить, ніби робиш ти прямо протилежне!
— Можеш не плюватися? Не хочу підхопити від тебе освітню недостатність.
— Ми взагалі то в одну школу ходимо!
— У тому то й справа, що тільки ходиш. А далі що?
— Угх… — вона мене спіймала.
— Я вступлю до університету, а ти навіть у старшу школу не закінчиш.
— Усе я закінчу! Доковиляв же якось до дванадцятого класу!
— Зовсім скоро ти на колінах благатимеш, щоб тебе виключили.
— Як у твоєму активному словнику можуть зберігатися злодійські фразочки, які зустрічаються лише в манзі?!
— Візьмімо до прикладу наші оцінки за контрольні. У мене дев’яносто дев’ять.
— Гх… — всуху мене загасила. — У мене т-тридцять п’ять…
— Отже, нуль, якщо заокруглити.
— Що!? Брехуняра, з п’яти ми… Зажди, ти що, десятками заокруглюєш?! Що тобі мої оцінки зробили, жінко?!
У нас і так розрив понад шістдесят балів. Не бий лежачого.
— Який сенс у перемозі, якщо між нами не сто балів різниці?
— Так ти й свої до сотень заокруглила…
Безжалісна.
— Відтепер не наближайся до мене ближче, ніж сорок тисяч кілометрів.
— Ти мене з Землі вигнати хочеш?!
— До речі, що сталося з кроликом? Бог прийняв жертву й поласував ним?
— Що? А, ми знову про це. Чи поласував бог кроликом… Було б дивно, якби в історії про це йшлося.
— Вона й без того дивна.
— Та невже? Звідки мені знати, я ж дурний.
— Не скигли, а то засмутиш.
— Я хоч колись дочекаюсь від тебе співчуття?
— Співчуття до одного не позбавить страждань мільйонів.
— Не крути мені тут про мільйони, коли навіть одного врятувати не можеш! Почни з нещасного, котрий перед тобою! Я знаю, ти зможеш!
— Гмф, ну що ж. Я вирішила, — промовила Сенджьоґахара, врешті надягнувши білі топ, піджак і кльош-спідницю. — Якщо все пройде гладко, поїду на Хоккайдо їсти крабів.
— Я майже впевнений, що крабів не тільки там готують, та й сезон зараз не той. Але раз так, то їдь. Зупиняти не збираюся.
— Ти їдеш зі мною.можливо, і
— Чого це?!
— Ой, а ти не знав? — Сенджьоґахара усміхнулася. — Краби, Арараґі, такі — пальчики оближеш.
