Діло було на весняних канікулах.
На мене напав вампір.
У добу реалізму, потягів на магнітній подушці та закордонних шкільних екскурсій мене — як не соромно це визнавати, — атакував вампір.
Від її краси кров стигла в жилах.
Вродливий демон.
Цим вродливим демоном… була вона.
Дарма що ховається під комірцем шкільного піджака, глибокий слід від її укусу все ще маркує мою шию. У мені все жевріє надія, що волосся відросте до приходу спеки, але це зараз не головне. Історії про напад вампіра на людей зазвичай закінчуються появою мисливця на вампірів, відрядженого церквою, або навіть іншим вампіром, який полює на собі подібних. Мене ж врятував старий бродяга, який проходив повз.
Завдяки йому я сяк-так перевтілився назад у людину: помирився з сонцем, хрестами, часником та всякою всячиною. Утім симптоми, чи радше побічні ефекти, від зустрічі з вампіром значно вплинули на мої фізичні здібності. Наперед скажу, що мова не про силу чи спритність, а радше метаболізм у формі регенерації. Не можу передбачити, що для мене означала б розкроєна ножем щока, але загоєння рани від степлера зайняло трохи менш ніж тридцять секунд. Ба навіть у звичайних людей рани в ротовій порожнині заживають швидше зовнішніх.
— Ошіно… Пан Ошіно?
— Так. Меме Ошіно.
— Меме Ошіно, кажеш… Яке миле ім’я.
— На диво можеш не сподіватися. Він побитий життям чолов’яга за тридцять.
— Ясно. Але в дитинстві він точно був мое-персонажем.
— Не можна так казати про живих людей. Стій, ти взагалі розумієш значення цього слова?
— Таке без п’яти в школах викладають, — безтурботно прощебетала Сенджьоґахара. — Персонажів на кшталт мене звуть цундере, так? Холодна та груба спочатку, а зблизишся — ніжна і велелюбна.
…У ній стільки холоду, що можна запросто «тундрою» назвати.
Забудьте.
За двадцять хвилин велосипедом від старшої школи Наоецу, яку Ханекава, Сенджьоґахара та я відвідуємо, окремо від решти будівель стоїть підготовча школа.
Стояла.
Схоже, що кілька років тому велика мережа підготовчих курсів витратила космічні гроші, щоб відкрити школу навпроти станції, і феєрично прогоріла. Ця чотириповерхова будівля трапилася мені на очі вже в закинутому напівзруйнованому стані, тож я лиш переказую почуте від когось.
Небезпечно.
Приватна власність.
Не заходити.
Периметр школи оточували різноманітні заборонні знаки та паркан з вертикальними ґратами, який через повсюдні діри зупиняв хіба що неохочих.
У цих руїнах… живе Ошіно.
Оселився тут, без дозволу.
Вже місяць як, починаючи з весняних канікул.
— Мати рідна, гузно пече, аж терпне. Ще й спідниця пом’ята, — дорікнула Сенджьоґахара.
— На мене не дивися.
— Давай не викручуйся, а то як відріжу щось.
— Що ти зібралася різати?!
— Я вперше їхала на велосипеді не сама. Прояви хоч краплю співчуття.
Хіба це не вона казала, що співчуття її провокує?
Усе, що вона каже і робить, — ні в які ворота не лізе.
— То як цей прояв мав виглядати? — запитав я.
— Гм. Як безоплатна порада, чому було б не дати мені свій портфель як подушку?
— Тобі що, на всіх, окрім себе, начхати?
— Не розпускайте язика, юначе. Я ж кажу, що це лише бозоплатна порада.
Вона думає, що вдруге це прозвучало краще?
Космічне неподобство.
— Закладаюсь, навіть Марія Антуанетта поводилася скромніше за тебе, — уколов я.
— Вона свого роду моя учениця, — відтяла Сенджьоґахара.
— Коли ти встигла?!
— Було б добре, якби ти припинив зриватися на кожну мою репліку. Поводишся, ніби ми друзяки. Ще, не приведи Господь, хтось підслухає та подумає, що ми однокласники.
— Ми і є однокласники!
Скільки ще вона буде від мене відхрещуватися?
Безсердечна.
— Боже поможи… — поремствував я. — З тобою терпіння не наберешся.
— Арараґі, тон твоїх висловлювань натякає, що це зі мною важко ладнати, а не з тобою.
Саме це я й намагався сказати.
— Між іншим, де твоя сумка? — змінив тему я. — Приїхала без нічого. Ти її не носиш?
— Усі підручники я тримаю в голові, їхні паперові копії припадають пилом у шкільній шафі. Якщо стратегічно розподілити канцелярію по тілу, то портфель взагалі не потрібен. Спортивна форма у моєму стані теж ні до чого.
— А, ясно.
— Важко відбиватися, якщо руки зайняті непотребом.
Без коментарів.
Її тіло — одна суцільна зброя.
Людське втілення небезпеки.
— Проблема хіба що з предметами гігієни, бо мені болить тримати їх у школі. Попросити друзів теж не можу — не розжилася такими.
— Якась ти занадто відверта.
— Чом би й ні? «Менструс» латиною означає «щомісячний». Природне явище, нічого соромитися. Обминати подібні теми, як на мене, ще більш непристойно.
Оминай, не оминай, але ж не стрибай у них з розбігу.
Хоча, кожен ладен обирати сам.
Моє «ме» тут явно зайве.
Натомість мою увагу мало б привернути ще відвертіше зізнання: що в неї немає друзів.
— Ой, точно, — дійшовши до «входу», повернувся до Сенджьоґахари.
Особисто мені що не діра, то двері, але все одно шукав поширше. Після зауважень про спідницю стало зрозуміло, що Сенджьоґахарі, по-простому-дівочому, не захочеться шарпати шкільну форму.
— У тебе там якась канцелярщина з собою, так? Давай потримаю.
— Га?
— Витягуй давай. Побуде в мене.
— Га? Що? — зробила таке лице, наче я хтозна-що попросив. Ніби сумнівалася у моїй притомності.
— Ошіно — чолов’яга, скажімо так, дивний. Але формально він мене від смерті спас, — та й не тільки мене, Ханекаву теж, — і я не хотів би наражати його на небезпеку. Тож нехай твої іграшки побудуть поки у мене.
— Привів світ за очі і тільки зараз здогадався сказати? — зиркнула Сенджьоґахара. — Здається, я втрапила в пастку.
…Ну нє, це вже занадто.
Хоч і неохоче, але Сенджьоґахара зупинилася обміркувати мою пропозицію. Раз-по-раз по-вовчи зиркала на мене й вертала погляд на ноги.
Я вже було змирився, що зараз розвернеться й піде геть, аж раптом:
— Зрозуміло. Забирай, — промовила, ніби на ешафоті.
Далі прийнялася витягувати кілотонни канцелярщини з-під своєї зачарованої уніформи й віддавати мені. Виходить, на шкільних сходах мені відкрився лише вершечок її монументального безумства. Я запросто повірив би, що дно її кишень простягається у четвертий вимір; що це технологія двадцять другого століття. Її тіло виштовхувало такі об’єми матерії, що, попри обіцянку, я почав сумніватися у місткості свого портфеля.
Поліція та уряд поводяться вкрай недбало, якщо хтось на кшталт неї розгулює вулицями без нагляду.
— Зрозумій мене правильно, — попередила Сенджьоґахара, розвантажившись. — Це не означає, що я раптом тобі довіряю.
— Могла хоча б спробувати…
— Якщо це твоя відплата за укус степлером, то ти не на ту нарвався.
…Ні, якщо ми про нарваність, то якраз на ту.
— Затямив? — гиркнула погрозливо. — П’ять тисяч моїх найзатятіших козаків чекають на низькому старті, щоб напасти на твою родину, якщо я раз на хвилину не виходитиму на зв’язок.
— Все в порядку… Не казися.
— Хочеш сказати, що тобі менше хвилини вистачить?!
— Я ж не боксер якийсь.
Так, стоп. Вона отак просто націлилася на мою родину.
Я їй не повірив.
Не кажучи вже про п’ять тисяч козаків. То взагалі брехня всесвітня.
Особливо для людини, у якої немає друзів.
— Чула, твої молодші сестрички усе ще в середній школі. Це правда?
…Вона знає членів моєї родини.
Може, вона й брехуха, але точно не жартує.
Навіть демонстрація залишків мого «безсмертя» не пробудила в ній довіри. Ошіно завжди казав, що у справах паранормальних без довірливих стосунків нікуди. З цієї позиції ситуація складалася не найкращим чином.
Але що поробиш.
Зараз усе залежало від Сенджьоґахари.
Я лиш показував дорогу.
Ми пройшли на територію крізь діру в сітчастій огорожі й попрямували до будівлі. Сонце ще трималося над обрієм, але всередину світло майже не пробивалося. Після років недогляду на підлозі зібралася купа сміття. Ступали обережно, щоб не перечепитися.
Аж раптом до мене дійшло.
Для мене пуста бляшанка на підлозі нічого особливого не означала, але для Сенджьоґахари вона важила вдесятеро більше. У співвідношенні, звісно.
Це не як у старих коміксах, де без особливих наслідків говорилося про «десять земних» чи «одну десяту земної гравітації». Проста логіка типу «чим менша вага, тим легше і швидше» не працює. Що гірше — йти по незнайомому місцю у суцільній темряві. Може, не варто було звинувачувати Сенджьоґахару у звірячій пересторозі.
Навіть якщо вона вдесятеро швидша, усе одно буде вдесятеро слабша.
Тепер зрозуміло, чому вона так не хотіла розлучатися зі своїм письмовим приладдям.
Не носила портфеля.
Чому фізично не могла його носити.
— Сюди…
Взяв Сенджьоґахару, яка невпевнено тупцювала біля входу, за зап’ястя і повів углиб школи. Розгублена моєю прямолінійністю, відпустила тихеньке «Що?», але попрямувала слідом, не опираючись.
— Навіть не сподівайся на подяку, — сказала трохи згодом.
— Та яке там.
— Взагалі, це ти маєш мені дякувати.
— Га?!
— Я приклала досилач степлера до внутрішньої сторони щоки, а не зовнішньої. Не хотіла лишати видиму рану.
…Логіка пересічного аб’юзера: «Вдарю в живіт, а то на обличчі синці залишаться».
— Яка різниця, якби скоба пройшла наскрізь? — зазначив я.
— Дивлячись на твій товстошкірий писок, вирішила, що скоріше за все не пройде.
— Якщо ти вирішила мене втішити, то виходить так собі. І що значить «скоріше за все»?
— Принаймні в одному із десяти випадків інтуїція мене не підводить.
— Усього лиш?!
— Хоча… — Сенджьоґахара затримала думку. — Виявилося, що я дарма переживаю.
— Схоже на те…
— Ти б образився, якби я сказала, як зручно бути безсмертним? — довершила вона запитанням.
— Зараз не дуже.
Зараз — уже не дуже.
А на весняних канікулах?
Якби мені сказали щось подібне, я б обмертвів на місці. Отримав би смертельну рану.
— З одного боку це зручно, з іншого — не дуже. Стараюся про це не думати.
— Не зрозуміла, — стенула плечима Сенджьоґахара. — Тобто ти до останнього сподіваєшся, що пронесе? Йдеш по життю з вірою, що «чорт підніжки не підставить»?
— Нема чого розуміти. Підставить, ще й як.
— Ой.
— Та й не безсмертний я більше. Просто рани трохи швидше заживають. А так звичайна собі людина.
— Гм, зрозуміло, — дещо розчаровано пробубоніла Сенджьоґахара. — А я вже плани на тебе всякі склала. Шкода.
— Звучить, наче ти потайки готувала щось зловісне.
— Грубіян. Я всього лиш збиралася роз
— Що означають усі ці символи?!
— А ще я хотіла зробити і сяке, і таке.
— Слова! Для чого ти їх підкреслюєш!?
Зазвичай Ошіно тинявся на четвертому поверсі.
У будівлі стояв ліфт, який, само собою, не працював. Лишалося два виходи: вибратися на дах ліфта крізь люк і дертися по тросу або піти сходами. Думаю, ніхто не кинув би у нас камінь за вибір другого варіанту.
Не пускаючи Сенджьоґахариної руки, почав підніматися.
— І останнє, Арараґі.
— Що ще?
— Можливо, ти не помітив через одяг, але моє тіло не варте того, щоб заради нього йти на злочин.
…Виявляється, пані Хітаґі Сенджьоґахара мріяла бути взірцем непорочності.
— Занадто завуальовано для тебе? Що ж, скажу прямо: якщо оскотинишся і зґвалтуєш мене, я зроблю усе, щоб відплатити тобі в кращих традиціях слеш-фанфіків.
…Про скромність та соромливість у її випадку можна забути.
Вона банально мене до смерті лякає.
— Знаєш, Сенджьоґахара, справа навіть не у твоїх словах. Все, що ти робиш, викликає стійке відчуття, що ти, ну, того, усього на світі соромишся. Може, прикрутиш свою манію переслідування?
— Ух-х. Тебе не вчили, що іноді краще промовчати, навіть якщо маєш рацію?
— Тобто ти знала?!
— Глянь краще, як тут усе тріщить і грюкає. Аж не віриться, що цей твій… Ошіно оселився в такому місці.
— Та… Що тут скажеш, він чолов’яга з приколами.
Однак після знайомства з Сенджьоґахарою навіть не знаю, у кого їх більша колекція.
— Може, треба було спочатку з ним зв’язатися? — стривожилась вона. — Усе таки ми неповнолітні, а надворі майже вечір…
— Ого, не знав, що в тобі ховалося стільки здорового глузду. На жаль, Ошіно не має телефону.
— Який загадковий, без п’яти підозрілий навіть. Чим конкретно він займається?
— У деталі я не вдавався, але… з його слів, він спеціалізується на таких як-от я і ти.
— Гмф.
Моя неповна віповідь цілком задовольнила Сенджьоґахару. Напевно, не бачила сенсу допитуватися перед самою зустріччю, і мала рацію.
— Чуєш, Арараґі, ти годинник на правій руці носиш?
— Що? А, правда.
— Не хочеш бути, як усі, чи що?
— Спитай спочатку, чи я лівша!
— А-а-а. То що, ти лівша?
…Ношу так, бо не хочу бути, як усі.
Четвертий поверх.
Як і годиться школі, тут знаходилися три приміщення класного типу, — правда усі з обламаними дверима, — які разом з коридором утворювали єдиний простір. Зазирнув у найближчий клас у пошуках Ошіно, аж раптом:
— О, Арараґі. Нарешті ти прийшов, — привітав він мене звідти.
Схрестивши ноги, сидів обличчям до мене на саморобному ліжку зі зчеплених волосінням гнилих парт.
Наче очікував мого візиту.
Як завжди… усе передбачив.
Сенджьоґахара, тим часом, виглядала відверто спантеличеною.
Ніякі мої попередження не змогли б підготувати охайну старшокласницю до відверто гидотного вигляду Ошіно. Будь-хто, поживши на смітнику, перетворився б на нього. Навіть я, хлопець, розумів, що гігієною від цього пана й не пахло. Додайте до цього кислотну гавайську сорочку, і отримаєте вбивчий коктейль.
Щоразу, як зустрічаю його, думаю: за що мені такий рятівник… Хоча хтось зріліший за мене, на кшталт Ханекави, цим не переймався б.
— Ой, Арараґі, ще одна дівчина? Щоразу примудряєшся привести з собою нову. Можу тільки привітати.
— Тільки бабія з мене не корч.
— Ха-ха… Гм?
Погляд Ошіно впав у бік Сенджьоґахари.
Наче дивився не на неї, а крізь — кудись далі, за її спину.
— Вітаю, панянко. Мене звати Ошіно.
— Рада знайомству. Мене звуть Хітаґі Сенджьоґахара.
Їй вдалося привітатися чемно й спокійно.
Виявилося, що свою їдкість вона застосовує вибірково. Принаймні до старших ставиться з повагою.
— Ми з Арараґі вчимося в одному класі. Він розповів мені про вас.
— Ха. Он воно що, — Ошіно багатозначно кивнув.
Подивився на нас згори, витягнув цигарку і встромив поміж губ. Але замість того, щоб запалити, лишив її там і спрямував кінчиком у бік вікна, чи радше на краєвид за шматком скла, який колись давно виконував віконну функцію.
Посидів так ще трохи й повернувся до мене.
— Отож, Арараґі. Бачу, у тебе пунктик на дівчат з прямим чубчиком?
— Я тобі що сказав? І який в біса прямий чубчик? Що за старомодна дітолюбщина? Не примішуй мене до свого покоління, яке в підлітковому віці дивилося по телеку «Повний дім».
— Точно-точно, — засміявся Ошіно.
Сенджьоґахара зиркнула з-під лоба, певно, у відповідь на «дітолюба».
— Ем, так чи інакше, — підвищив голос я. — деталі дізнаєшся у неї сам. Якщо коротко, то два роки тому оця дівочка—
— Не називай мене так, — скомандувала Сенджьоґахара.
— Тоді як мене до тебе звертатися?
— Пані Сенджьоґахара.
…У неї всі вдома?
— Па-ні Сен-джьо-ґа-ха-ра.
— У тебе перфокарту зажувало. Говори нормально.
— Мадемуазель Сенджьоґахара.
І мені в очі встромилися її пальці.
— Я осліп, осліп!
— Око за око, — відпустила вона.
— Відколи це на емоційну травму відповідають вибитим оком?! Де тут рівноцінний обмін!?
— Мої докори вилиті із сорока грамів міді, двадцяти п’яти грамів цинку, п’ятнадцяти грамів нікелю, п’яти грамів рум’янцю і дев’яносто семи кілограмів злості.*
*Покликання на Сталевого алхіміка.
— Це ж технічно чистий сплав злості!
— До речі, про рум’янець я збрехала.
— Але це ж єдина хороша домішка!
— Ай, тихо будь. Ще слово — й дам тобі прізвисько «менструальний біль».
— Це ж через таке люди з вікон стрибають!
— Ти що таке кажеш? Це ж буквально природний процес, нічого тут соромитися.
— То чого тоді з таким єхидством?!
Нарешті вдовольнившись, Сенджьоґахара повернулася назад до Ошіно:
— Перш ніж ми продовжимо, дозвольте питання.
З інтонації було зрозуміло, що вона звертається не лише до Ошіно, а й до мене. Вона вказала вбік — у куток класу. Там, обхопивши коліна, сиділа дівчинка. З вигляду їй було не більше восьми, й навіть для підготовчої школи вона виглядала надто малою. Бліда, світловолоса, в мотошоломі з окулярами.
— Що це за дитина?
По «що» стало зрозуміло — Сенджьоґахара не до кінця впізнає в дівчинці людину. Адже пара маленьких, запалих очей, які намертво пристали до Ошіно й свердлили його поглядом гострішим навіть, ніж у неї самої, не могли не викликати підозри у будь-кого настільки ж спостережливого.
— А, та не звертай уваги, — випередив я Ошіно. — Вона нічого не може зробити, окрім як сидіти там… Нічогісінько. Дитя без тіні чи сліду. Подоба без імені й форми.
— Секунду, Арараґі, — втрутився Ошіно. — Так, у неї ні тіні, ні сліду, ні форми, але вчора я таки вигадав їй ім’я. Вона добре нам послужила протягом Золотого тижня, та й набридло постійно «гей-кати» та «агов-кати» на неї. Без імені вона так і продовжить вести за собою лихо.
— Ім’я, кажеш? Яке? — цікавість змусила на мить облишити Сенджьоґахару.
— Шінобу Ошіно.
— Шінобу, гм-м…
Категорично японське ім’я. Пишеться тим же канджі, що й «Оші» в «Ошіно».
Хоча яка мені різниця.
— Пишеться через канджі із двох частин: «лезо» згори, «серце» внизу. Скажи ж, пасує? А прізвище дозволив взяти своє, воно, на щастя, з тим самим канджі пишеться. От і вийшло — два символи і три значення. Хвацько закрутив, скажу я вам.
— Чому б і так.
Різниці правда ніякої.
— Обміркувавши деяк, — не вмовкав мій рятівник, — зупинився на «Шінобу Ошіно» та «Ошіно Ошіно». Друге планувалося з характерним середньовічним «ṍ», але вирішив, що звучання важливіше за історичну тяглість. До того ж мені подобається, як воно написанням нагадує ім’я пані шкільної старости — два канджі для прізвища й один для імені.
— Чом би й ні.
Взагалі, жодної, різниці.
Хоча «Ошіно Ошіно» це вже на правду якась психоделіка.
— Отож, — не витримавши, вклинилася Сенджьоґахара. — Що то за дитина?
— Я ж сказав… Нічого особливого, — відповів я.
Пуста вампіряча оболонка.
Потолоч вродливого демона.
Навіть якщо промовити вголос, то що це змінить? Сенджьоґахару це жодним чином не обходить. Це моя проблема, мій хрест, який я нестиму до скону своїх днів.
— Нічого особливого? Що ж, добре.
Яка байдужість.
— Бабуся часто казала, — додала вона. — Байдужість рятує від непроханого жалю.
— Стоп, що?
Мене аж заціпило.
Їїї бабуся, що, реклами ліків передивилася?
— Зараз це не так важливо, — погляд Хітаґі Сенджьоґахари перекинувся з колишнього вампіра, нині блідої світловолосої дівчинки на ім’я Шінобу Ошіно, на, власне, Меме Ошіно. — Я чула, що ви можете мене врятувати.
— Врятувати? Тебе? Ні, такого я точно не можу, — глузливо відмовив Ошіно. — Панночко, ви самі себе порятуєте.
…Ого.
Сенджьоґахара зіщулилася.
На обличчі виступив неприкритий сумнів.
— За цей час подібну маячню я чула від щонайменше п’ятьох. Усі як один виявилися шахраями. І ви теж, пане Ошіно?
— Ха-ха. Яка ж ви, пані, запальна. Щось хороше сталося?
Обов’язково її провокувати? — подумки запитав я. Такі фокуси спрацьовували на людях на кшталт Ханекави, але з Сенджьоґахарою краще так не загравати…
Вона з тих, хто у відповідь на провокацію битиме першою.
— П-припиніть, ну, — вимушено втрутився я.
Буквально устряв між ними.
— Не сунь свого носа, куди не просять. А то приб’ю.
…У Сенджьоґахари що не речення, то погроза.
І чому усі іскри на мене полетіли?
Вона ніби запальна бомба.
У мене скоро вже порівняння закінчаться.
— Що ж, у всякому разі, — на противагу їй прощебетав Ошіно. — Ми так і будемо тупцювати на місці, якщо спершу не побалакаємо. До того ж теревені я люблю, балакучий від природи. Але не бійтеся, чужі секрети не розкриваю.
Сенджьоґахара промовчала.
— Е-ем, отож, якщо простими словами… — почав було я.
Як на півслові мене зупинили:
— Не треба, Арараґі. Я сама.
— Сенджьоґахаро…
— Я сама все розповім, — твердо промовила вона.
