Вискочивши на коридор та зачинивши за собою двері, вже було ступив вперед. Аж раптом з-за спини промовили:
— Що ти обговорював з Ханекавою?
Почав розвертатися, намагаючись збагнути особу мовця.
Ніхто конкретний на думку не спав, але голос я точно звідкись чув. Точно, те заготоване «не знаю», яке вона механічно відпускала щоразу як вчитель звертався до неї на уроці…
— Ані руш.
З другої репліки усвідомив, що мав справу з Сенджьоґахарою, а, розвернувшись повністю, зрозумів і те, що Сенджьоґахара прицільно, мов крізь шпаринку, просунула щедро витягнуте лезо у мою беззахисну ротову порожнину.
Лезо канцелярського ножа.
Зручно примощене до стінки моєї лівої щоки.
— …рт!
— Взагалі-то не так. Треба було сказати «рухайся, але на свій страх і ризик».
Без особливої ласки чи грубості, чітко вивіривши силу, вона відтягнула лезом мою щоку.
Мені лишалося придуркувато роззявити рота і, покірно дослухавшись Сенджьоґахариного попередження, заклякнути.
Жах, — подумалося мені.
І не через канцелярський ніж.
Жахала Хітаґі Сенджоґахара: бо могла отак вчинити, не зводячи з мене твердого крижаного погляду.
Отже їй…
Їй не вперше так хижо на когось глядіти.
Тепер я переконаний.
Поглянувши їй у вічі, я упевнився, що на внутрішній стороні моєї лівої щоки оселилося не затуплене та зношене лезо, ані тим більше його обух.
— Цікавість, як той тарган, скажи? Лізе завжди туди, де його найменше чекають та хочуть. Нестерпне створіння. І ти посміло, жалюгідне, діяти мені на нерви?
— П-послухай…
— У чому справа? Права щічка зажурилась? Що ж ти раніше не сказав?
На допомогу правиці з канцелярським ножем піднялася її ліва рука. Сіпнулася так швидко, що я подумки заборонив щелепі закриватися і приготувався до ляпаса — як виявилося, дарма.
Лівою рукою Сенджьоґахара тримала степлер.
Не встиг я роздивитися, як вона встромила його мені в рота. Не весь, звісно, чого б насправді хотілося — Сенджьоґахара затиснула мою праву щоку в кліщі, готова прошити її зсередини.
Потім — легенько так — клацнула.
Немов скріпила.
— К-ха…
То клацнув заряджальний механізм, яким мене нагодували. Зараз мій рот нагадував відкритий горщик і втратив здатність формувати слова. З одним лезом я ще спромігся сяк-так говорити, але за таких обставин не те що пробувати, навіть думати про подібне не хотів.
Змусити гострим лезом широко розкрити рота й просунути в нього зшивача — такій вивірці на холоднокровному виконанню можна було тільки позаздрити.
Востаннє мені в роті копирсалися у сьомому класі, коли лікували дірку в дорослому зубі, чорт забивай! Відтоді кожен мій сніданок, обід та вечеря закінчувалися чищенням зубів та ксилітовою жуйкою; все, щоб ніколи більше не пережити подібного.
Розкажіть мені тепер про грім серед ясного неба.
Блим — і така біда настигла.
Важко повірити. Ханекава обирала кандидатів для культурного фестивалю. Через фанерну дошку від неї, в коридорі пересічної приватної школи, відбувалася така оказія.
Ханекава…
Як там вона про Сенджьоґахару казала? «Складається поверхневе враження, що вона налаштована на конфлікт»? Враження, як на мене, безпомилкове.
Мені чомусь здавалося, що Ханекава краще розбирається в людях!
— Ну розпитав ти Ханекаву про мене в середній школі, а хто наступний? Наш учитель, Хошіна? Либонь, обереш короткий шлях і відразу підеш до нашої медсестри Харукамі?
З об’єктивних причин не зміг відповісти їй на запитання.
По-своєму сприйнявши моє мовчання, Сенджьоґахара глибоко зітхнула.
— Треба ж бути такою необачною? Кожен крочок на сходах вивіряю, і все одно така підстава? Правду кажуть: хоч сто разів джинси підтягуй, а срака все одно вилізе.
*Примітка про 百日の説法屁一つ (one fart in a hundred days of sermons).
Знову мовчання.
Не очікував почути слово «срака» від юної мадмуазелі, навіть після того, як вона зробила з мене пенал для канцелярії. Пак, незіпсутим виявився.
— Бананова шкірка? Серйозно?
Мою долю в цю мить вирішувала нещасна, яка послизнулася на банановій шкірці.
Стійте, з якого дива вона взагалі лежала на шкільних сходах?
— Ти помітив, правда? — не зводячи загрозливого погляду, перепитала Сенджьоґахара. Самітна принцеса, аякже. — Твоя правда… Я нічого не важу, — вона просто була невагомою. — Хоча це не зовсім правда. Дівчата мого зросту та статури зазвичай важать трішки більше ніж сорок п’ять, у кілограмах… — Отже, насправді п’ятдесят.
Мою ліву щоку відтягнули, а праву стиснули.
— Гх!
— Без думкозлочинів мені тут. Що, голою мене уявляв?
Яка влучна здогадка, і який феєричний промах.
— Середня вага трішки за сорок п’ять, у кілограмах, — наголосила Сенджьоґахара. Цей пункт оскарженню не підлягав. — Направду ж я важу лише п’ять.
П’ять кілограмів. На кецик більше за новонародженого.
У прикладному вимірі, п’ятикілограмова гантель не те щоб невагома. Але спробуй роздути її до людського розміру, не змінюючи масу, і на виході отримаєш практично резинову кульку.
Спіймати таку навіть з великої висоти не складе проблеми.
— Якщо вже бути абсолютно точною, то «п’ять» — це те, що ваги показують . Суб’єктивно ніяких змін з часів «за сорок п’ять» я не відчуваю.
Отже…
Гравітація впливає на неї менше, ніж на звичайну людину? Не лише маса, але й об’єм… Якщо пам’ять мені не зраджує, питома вага води дорівнює одиниці. Знаючи, що людина в основному складається з води, можемо допустити, що питомі людська вага та густина теж складають одиницю. Простими словами виходить, що Сенджьоґахара «густа» лише на десятину.
Для кісток це моментальний остеопороз, для серця та мозку — взагалі смертний вирок.
Тож навряд чи справа в цьому.
Проблема не в числах.
— У тебе все на лобі написано, — заговорила вона. — Дивись не з’їж очима мої груди. Тварина.
— …рт!
Я про таке навіть не думав, чесне слово!
А Сенджьоґахара напрочуд сором’язлива. Хоча її, таку вродливу, можна було зрозуміти. От би й класна староста, що працювала зараз за стіною, взяла з неї приклад.
— Терпіти не можу гладкомозких.
Вирішити це непорозуміння у поточному стані я навіть не намагався. Натомість мене вразило, наскільки опис хворобливої дівчини не співпадав з її зовнішністю та поведінкою. Така низька вага мала перетворити Сенджьоґахару в безпорадного інваліда. Вона ж, — якщо дозволите мені таке порівняння, — більше скидалася на інопланетянку, яка прибула на Землю з планети з десятою часткою нормальної гравітації; до того ж атлетичну, враховуючи її участь у біговому клубі. Звісно, про якусь ударостійкість мова не йшла, але все ж…
— Це сталося між випуском із середньої школи та вступом до старшої, — провадила Сенджьоґахара. — У той розмитий міжшкільний період… я перетворилася на це. Це сталося, коли… Я зустріла краба.
К-краба?
Мені не почулося? «Краба»?
Того краба, якого взимку їдять?
Таке членистоноге, його ще класифікують «десятиногим ракоподібним»?
— Він забрав мою вагу… усю до граму… Не переживай, що не второпав. Простіше так, ніж спостерігати, як ти ткнеш своє рило у мої справи. Арараґі… Послухай сюди, Арараґі Койомі, — промовила моє ім’я, а потім ще раз його повторила. — Я нічого не важу… Я невагома. Нуль того, що можна назвати вагою. Інфернальне фіаско. Немов я персонаж містичної манґи. Тобі як, до речі, подобається Йоске Такахаші?* Єдина душа в школі, яка знає про мій стан — це медсестра Харукамі. До цього моменту лише вона. Ані директор Йошікі, ані замдиректора Шіма, ані куратор паралелі Іранака, ані пані Хошіна, наш класний керівник. Лише Харукамі; і ти, Арараґі. Тож, будь ласкавий, порадь: що мені зробити, що ти тримав мій секрет у таємниці? На що я повинна піти, щоб врятувати себе? Яку угоду укласти, щоб вирізати та надійно зшити твого рота?
Канцелярський ніж. Степлер.
*манґака жахів
Вона не сповна розуму? Так загнати свого однокласника. Це з її точки зору людське відношення? Сама думка, що мені два роки доведеться сидіти в одній кімнаті з цим ходячим жахом, напускала на мене дрижаки.
— Лікар у клініці каже, що причина невідома… а радше, що її може й не бути. Роки знущань з тіла незнайомця, і такий кулявий висновок. Знаєш, що він мені востаннє відповів? «Поки що маємо те, що маємо». Абсурд, — з ноткою самоіронії додала Сенджьоґахара. — Жила ж собі така мила до середньої школи, горя не знала.
Усе, окрім епітета «мила», підтверджувалося.
Її постійні походи в лікарню.
Запізнення, ранні звільнення, а то й зовсім пропуски.
Ще й… Медсестра.
Спробував поставити себе на місце Сенджьоґахари.
На відміну від мене, котрий пожив у помірному дискомфорті якісь два тижні весняних канікул, вона залишалася такою увесь час, відколи пішла до старшої школи.
На що вона себе прирекла?
Від чого відмовилася?
На таке в неї точно вистачило часу.
— Тобі що, мене шкода? Ой, не знаю навіть, як віддячити, — виплюнула Сенджьоґахара, немов прочитала мої думки. Потім зміряла промовистим гидливим поглядом. — Але мені не співчуття твоє треба. Від тебе я жадаю лише тиші та байдужості. Знайдуться у тебе такі? Поділишся зі мною? Тобі ж потрібні твої прищаві щічки? — на тім Сенджьоґахара усміхнулася. — Якщо обіцяєш мовчати та не звертати уваги, Арараґі, кивни двічі. Будь-яка інша дія чи бездіяльність буде сприйнята мною як ворожа провокація і дозвіл нападати.
Ні краплі вагання у її голосі.
Я безпомічно кивнув.
Двічі кивнув.
— От молодець.
Завбачивши мою реакцію, Сенджьоґахара помітно розслабилася.
Вона щиро сприйняла мою капітуляцію як привід розслабитися, щоправда, позбавивши мене перед цим вибору, переговорної позиції чи змоги поторгуватися.
— Дякую, — промовила вона.
Далі відірвала лезо від моєї щоки і млосно так витягнула його з рота. Шкірою відчув, як бережно вона вправляється рукою, щоб ненароком не залишити всередині поріз чи рубець.
Загнала сегментне лезо у руків’я.
Чик-чик-чик-чик.
Потім степлер.
— Г-ха?! — Клац.
Неймовірно.
Сенджьоґахара рішуче натиснула на степлер і, перш ніж я зреагував на біль, вправно висмикнула його з рота.
Тієї ж миті я бубликом скрутився на підлозі.
Тримаючись за щоку.
— Гх… ай…
— Навіть не пискнеш? Потужно, — згори промовила до мене Сенджьоґахара. — Відпущу тебе сьогодні. Не до душі мені поблажливість, але маю ж якось віддячити за твою щиру обіцянку.
— Т-ти…
Клац, — перебила вона, гучно стиснувши степлер.
На моїх очах на підлогу впала зім’ята скріпка.
Я мимохіть здригнувся. Рефлективно, якщо дозволите. Отак, за один сеанс набув умовного рефлексу.
— Гаразд, Арараґі. Відзавтра будь хорошим хлопчиком та ігноруй мене. Арівідерчі!
На тім, не дочекавшись відповіді, Сенджьоґахара повернулася до мене п’ятами й рушила по коридору до сходів. Зникла за рогом до того як я розрівнявся на підлозі.
— Не дівка, а Сатана якась.
Наші мізки працювали за кардинально різними принципами.
Я до останнього вірив, що вона не посміє мене поранити. У такому випадку маю дякувати своїй вдачі, що вберегла мене від близького знайомства з її канцелярським ножем.
Я лагідно потер щоку. Не щоб заспокоїти біль, а щоб перевірити.
Добре.
Наскрізь не пробило. Буду в нормі.
Далі сунув пальці в рота. Лівої руки, звісно, бо щока була права. За мить намацав те, що шукав.
Постійний та гострий біль мені свідки, я розпрощався з мирним дотепер припущенням, що перший натиск степлера насправді був холостим і мав на меті мене залякати… Я щиро до останнього вірив у це припущення.
Але нічого.
Якщо скоба не пройшла наскрізь, то так і лишилася стирчати розігнута у щоці, чотирикутником без сторони. Не зачепилася, так би мовити. А це означало, що її можна вирвати без супротиву.
Зімкнув нігті великого та вказівних пальців, смикнув.
Гострий біль, печіння, і металічний присмак.
Здається, заюшила кров.
— Кха…
Не помру.
Від такої рани… точно не помру.
Зализавши внутрішню стінку щоки, зігнув вийняту скобу і поклав її до кишені своєї шкільної маринарки. Те ж проробив зі степлером, який Сенджьоґахара впустила на землю. Не дай Боже хтось голою ногою стане. Степлери для мене тепер все одно що міни.
— Гм? Ти ще тут, Арараґі?
Посеред розмінування із класу вигулькнула Ханекава.
Схоже, доробила справи.
Не могла пошвидше впоратися?
А може й добре, що вийшла тільки зараз.
— Ти ж наче поспішав до пана Ошіно? — підозріло уточнила Ханекава.
Отже, нічого не помітила.
Навіть через таку тонку й тендітну стінку Ханекава не помітила, як мені драглюють щоки. Хітаґі Сенджьоґахара… її не можна недооцінювати.
— Ханекаво… Любиш банани?
— Гм? Не те щоб не люблю. Та й поживні вони. Якщо так ставити запитання, то однозначно люблю.
— Навіть якщо усім серцем їх полюбиш, нізащо не принось до школи!
— Д-даруй?
— Хочеш їсти — їж, але якщо хоч раз побачу, що ти лишаєш шкірки на сходах, ніколи не пробачу!
— У тебе гарячка, Арараґі?! — знічено вигукнула Ханекава, прикривши рота рукою.
Як за підручником.
— Краще скажи, що там пан Оші—
— Якраз до нього йшов.
На тім хортом просвистів повз Ханекаву.
— Ай! Арараґі, а ну не бігать по коридору! Ато поскаржуся! — долинув ззаду її голос, на який я вже не відгукувався.
Я біг.
Мчав по коридору.
Повернув за ріг, скочив на сходи.
От і четвертий поверх.
Вона навряд сильно від мене відірвалася.
Скоком пропускав дві, три, чотири сходинки за раз — так приземлився на сходовий майданчик.
Відчув поштовх у ногах.
Протидію, рівну своїй вазі.
Отже, цієї протидії… Сенджьоґахарі теж бракувало.
Вона нічого не важила.
Не мала ваги.
Від цього… крокувала незграбно.
Як краб.
Краб, сказала вона.
— Не сюди. Туди.
Вона нізащо не зверне убік. Переконана, що я не посмію пуститися услід, вона навпрямки піде до шкільних воріт. Вона точно безклубна, ба навіть якщо до абичого причетна, у цю пізню годину всі гуртки вже зачинені. Підігрітий цим припущенням, я впевнено спустився сходовим маршем між третім та другим поверхами. Буквально проскочив його.
Далі зліт з другого й приземлення на першому.
Там я й нагнав Сенджьоґахару.
Гамір від мого сходження дістався її раніше — на майданчику мене зустріла її спина і повернуте до сходів лице.
Ковзнув холодний погляд.
— Аж не віриться… — промовила вона. — Радше, я відверто здивована. На моєму віку це вперше, щоб після пережитого так швидко наривалися, Арараґі.
— Вперше…
Отже, я не єдина її жертва?
До чого тоді ці «сто разів штани підтягуй»?
З іншого боку, зберігати секрет про відсутність ваги, коли будь-яка взаємодія може тебе викрити, практично неможливо.
Вона ще сказала «на моєму віку»?
Точно переродження диявола.
— Між іншим, — додала вона, — від болю в ротовій порожнині так швидко не відходять. Як правило, людина не зрушує з місця добрих десять хвилин, — говорила явно зі знанням справи.
Страх та й годі.
— Ясненько. Добре. Я зрозуміла, Арараґі. Твоя мстива натура гарно лягає на моє почуття справедливості. Раз закортіло крові… — Сенджьоґахара розставила руки. — Давай повоюємо.
В долонях та між пальцями вона затиснула різноманітну канцелярщину, таку як сегментний ніж, степлер, а ще: загострений олівець середньої жорсткості, компас, триколірну кулькову ручку, механічний олівець, суперклей, витирачку, скріпку, затискач, машинку для стрижки, маркер, шпильку, пір’яну авторучку, рідкий коректор, ножиці, скотч, набір для шиття, пластиковий рівнобедрений трикутник, тридцятисантиметрову лінійку, транспортир, гумовий клей, набір зубил, фарби, преспап'є і чорнила.
Мимоволі виникло відчуття, що у майбутньому мене цькуватимуть лише за знаходження з нею в одному класі.
Щодо перерахованого, найнебезпечнішим видався суперклей.
— Ч-чекай, чекай. Ми не воюємо, — переконливо промовив я.
— Ні? Ой, — злегка розчаровано відпустила вона.
Хоча руки не опустила.
Її смертоносні знаряддя — простою мовою канцелярські вироби — зловісно блищали мені на очі.
— То чого тобі?
— Я тут подумав, що, можливо, міг би тобі зарадити.
— Зарадити? Мені? — глузливо скривила рота і пхикнула щиросердно, наче я дурник якийсь.
Чи то пак розлютилася.
— З мене годі. Твоя дешева жалість мені смердить. Ніхто ти, й нічого ти не можеш. Закрий пельку на петельку й забудь про мене. Це все, чого я хочу. Шляхетність також… я розцінюватиму як загрозу, — на тім ступила однією ногою на сходи.
Жарти скінчилися.
Наша попередня взаємодія вкрай добре мені показала, що руки в неї не тремтять. При чому буквально.
Саме тому.
Не промовивши ані слова, сунув вказівний палець у рота, відтягнув його за куточок і натиснув великим пальцем на щоку, щоб краще було видно.
Праву щоку, правою рукою.
Тим самим показав на світ божий свого рота.
— Що?...
Побачене шокувало навіть Сенджьоґахару. Смертельні знаряддя — простою мовою
канцелярські вироби — двома водоспадами посипалися їй з рук.
— Ти… Як тобі…
Я знав наперед, що вона запитає.
Так.
Кров’яний присмак зник.
Рана на щоці, нанесена Сенджьоґахарою, безслідно загоїлася.
