— Сенджьоґахара? — Ханекава задумливо схилила голову на моє запитання. — Щось не так із Сенджьоґахарою?
— Нічого такого… — розпливчато відповів я. — Так, випадково спала мені на думку.
— Он як.
— Ну, знаєш, хіба не чудернацьке ім’я? Сенджьоґахара Хітаґі?
— Ти ж усвідомлюєш, що Сенджьоґахара — це топонім, так?
— Е-е, ні, про це не знав. Я взагалі про її, ну, ім’я говорив.
— Сенджьоґахари? Маєш на увазі Хітаґі? Хіба воно дивне? Наскільки можу судити, це термін, пов’язаний з будівництвом.
— Все ти знаєш, чи не так?
— Не все. Знаю лише те, що знаю.
Нехай навіть моє пояснення Ханекаву не задовольнило, замість витискати з мене подробиці, вона сказала:
— Ти, та зацікавився кимось окрім себе, Арараґі? Дивина.
Краще про себе думай, — подумки відповів я.
Ханекава Цубаса. Староста нашого класу. Щобільше, живий ідеал будь-якого класного старости: акуратно заплетені коси, окуляри, ґречні манери та поведінка, надсерйозне ставлення до навчання та прихильність вчителів – риси, які нині рідко зустрінеш навіть у шкільних манзі та аніме. Коли бачиш її, складається враження, що вона була старостою все життя й продовжить нею бути навіть після випуску. Словом, староста серед старост. Можливо, навіть богообрана, як проповідує дехто у школі (я особисто).
Перші два роки ми провчилися окремо, після чого нас звели в один клас. Однак про Ханекаву я чув задовго до нашої зустрічі. Якщо Сенджьоґахара отримувала одні з найкращих оцінок на паралелі, то Ханекава Цубаса завжди займала перше місце. Їй нерідко вдавалося отримати максимальні бали за кожен із п’яти основних предметів; досі не можу забути, як на другому році навчання вона в першому семестрі здала всі предмети на відмінно, включно з фізкультурою та малюванням, пропустивши лише одне тестове завдання з історії Японії. Про таких знаменитостей у школі не чули хіба що глухі.
До того ж.
Найнеприємніше в ній, — припиніть; я знаю, що це хороша риса; але в будь-якому випадку — дратує понад усе те, що Ханекава дуже турботлива та гідна. А от що викликає непомірну огиду, так це її категорична непохитність. Як це часто буває із надсерйозними людьми, які щось для себе вирішили, навіть землетрус не похитне її рішучості. Наші шляхи ненадовго перетнулися протягом весняних канікул. Одразу ж після них, як тільки на розподіленні стало відомо, що ми вчитимемося в одному класі, вона проголосила мені: «Я зроблю все, щоб повернути тебе до нормальности».
Я ж не загаражний хуліган чи якась проблемна дитина. Жив собі звичайно, не виділявся. Аж раптом — ця її прокламація, як грім серед ясного неба. Однак жодні вмовляння більше не могли похитнути небесних палаців, які вона собі набудувала. А я не встиг оговтатися, як став замісником старости, й саме тому в цю погожу позаурочну годину восьмого травня сиджу однесенький навпроти Ханекави, метикуючи плани на червневий культурний фестиваль.
— Фестиваль фестивалем, але ми вже дванадцятикласники, — промовила Ханекава. — Нічого грандіозного не влаштовуватимемо. Найважливіше зараз — це підготовка до екзаменів, — холоднокровно нехтувати фестивалем заради екзаменів — рішення достойне старости зі старост. — Влаштувавши відкрите опитування, отримаємо кашу з ідей і змарнуємо час. Натомість можемо вдвох звузити доступні варіанти й представити їх у вигляді голосування. Як тобі ідея?
— А чом би й ні? Розбавимо гливке класне життя бульйоном із демократії.
— З твоїх уст усе звучить так жахливо, Арараґі. Космічний цинізм.
— Ніякий то не цинізм. Слух’, я поряд тебе наче мультяшний хлопчик на побігеньках. Тонґарі*, якщо бути точним.
*Покликання на другорядного персонажа з меха-аніме “Psycho Armor Govarian.”
— Арараґі, а що ви, до прикладу, готували на минулорічний та позаминулорічний культурні фестивалі?
— Будинок з привидами та кахве.
— Стандартно. Занадто банально. Якщо не сказати простолюдно.
— Може й так.
— Якщо не сказати вульгарно.
— То не кажи.
— Ха-ха, — відпустила вона.
— Між тим, чому б цього разу не влаштувати щось «простолюдне»? Справа ж не тільки у відвідувачах. Нам би теж не завадило насолодитися цим днем... О, до слова, Сенджьоґахара теж не брала участі в культурному фестивалі.
Ні минулого, ні позаминулого року.
Та й не тільки в ньому. Будь-що на позначення «подія», абищо, окрім класних занять, Сенджьоґахара неодмінно пропускає. Дні спорту — само собою, але окрім них ще шкільні поїздки, оглядові екскурсії, семінари, — купу всього. Лікар, наскільки я розумію, забороняє їй брати участь у будь-яких виснажливих активностях. І чим більше я про це думаю, тим дивнішим це формулювання мені видається. Виснажливі вправи я ще міг зрозуміти, але «виснажливі активності»…
Але якщо…
Якщо той випадок мені не наснився.
Якщо Сенджьоґахара дійсно нічого не важить.
То заборона матиме сенс для всіх позакласних занять, із фізкультурою включно, де їй довелося б контактувати з великою, неозначеною кількістю людей.
— Зацікавився Сенджьоґахарою? — проспівала Ханекава.
— Не зовсім, але…
— Що ж, хлопцям подобаються хворобливі дівчата. Буе, фу. Брудно, гидко, — піддражнила, однак цього разу більш щиросердно, ніж зазвичай.
— Хворобливі, га?
Краще тут і не скажеш.
Та чи хвороба це?
Оце — хвороба?
Знижена вага, як наслідок слабкості, могла бути… Але це вже виходило за усілякі рамки.
Худорлява дівчина чи ні, але тоді ціла людська істота впала майже з самої гори сходів. Той, хто піймав її мав і сам, за звичайних обставин, неабияк травмуватися.
Попри це я заледве відчув удар.
— Арараґі, тобі хіба не належить знати Сенджьоґахару краще за мене? Навіщо мене розпитуєш, коли навчався з нею в одному класі три роки поспіль?
— Так то воно так, але мені здавалося, що за таких обставин дівчата одна одну краще розуміють.
— Обставин… — відпустивши суху посмішку, повторила Ханекава. — Якби так, то яка дівчина стала б розповідати про них хлопцю?
— Справедливо, — погодився. Адже це очевидно. — У такому випадку, уявімо, що це суто розмова між старостою класу та її замісником. Що ти можеш розповісти про Сенджьоґахару?
— Так, значить, походив, — Ханекава відірвала олівець від аркуша зі списком, який складала під час нашої розмови (побіжно вишкрябуючи та стираючи варіанти під «будинком з привидами» та «кафе»), та задумливо схрестила руки. — Виходячи з зашифрованого в її прізвищі слова «битва», може скластися враження, що вона налаштована на конфлікт, але насправді вона тиха та зразкова учениця. Розумна й, скажімо так, відповідально ставиться до чергування в класі.
— Впевнений, що так і є. Навіть мені це очевидно. Хочеться почути щось, до чого я сам дійти не зміг би.
— Слухай, ми в одному класі всього місяць. Я ще не настільки добре її знаю. Та й місяць цей включав вихідні Золотого тижня.
— Точно, ще й Золотий тиждень.
— Гм? Під час нього щось сталося?
— Нічого. Продовжуй.
— Що ж… добре. Сенджьоґахара не особливо говірка. Видається, що в неї немає друзів. Декілька разів намагалася зав’язати з нею розмову, але вона ніби стінами оточена.
Я не відповів.
Що тут сказати, Ханекава є Ханекава. Саме тому я в неї й розпитую.
— Словом, тяжкий випадок, — підсумувала якось гнітюче. — Можливо, справа у хворобі. У середній школі вона була набагато жвавішою, веселішою.
— Середній школі? Зажди, ви з Сенджьоґахарою в одну школу ходили?
— Тобто? Чи не тому ти в мене про неї розпитуєш? — Ханекава виглядала здивованішою за мене. — Так, ми вчилися в одній середній школі. Державній Кійокадзе. У різних класах, правда… Але Сенджьоґахара була знаменитою.
Знаменитішою за тебе? Я майже випалив це вголос, але вчасно зупинився. Над усе Ханекава не любила, коли з нею поводилися, як зі знаменитістю. На мою скромну думку, їй вартувало б тверезо на себе поглянути. Але Ханекава вперто вважала себе «пересічною дівчиною з легким наголосом на серйозність». Вона всесердечно вірила у казку про те, що будь-хто міг досягти таких самих висот у навчанні, якби доклав зусиль.
— Вона була вродливою, спортивною докупи, — сказала Ханекава.
— Спортивною…
— Зіркою команди з бігу. Деякі з її рекордів досі не змогли побити.
— Команда з бігу, кажеш?
Іншими словами…
У середній школі вона такою не була. Та й жвавою чи веселою я нинішню Сенджьоґахару уявити не міг, чесно кажучи.
— Отож про неї завжди ходило багато історій, — вела далі Ханекава.
— Наприклад?
— Про її зичливість та товариськість. Що ставиться до всіх однаково привітно, ну й про доброту та працьовитість цілий віз. Що батько в неї велике цабе в іноземній компанії. Але попри те, що заможна й живе у маєтку, в школі зверхньо не поводиться. Що не дивлячись на свої чесноти старається тягнутися ще вище.
— Не людина, а супержінка якась. Усі ці історії можна упевнено ділити на два.
Чутки на те й чутки.
— Все це, само собою, в минулому, — підмітила Ханекава.
— У минулому…
— Вступивши до старшої школи, почула краєм вуха, що та захворіла. Прецінь, наша з нею зустріч у цьому році мене відверто шокувала. Навіть не уявляла, що вона ось так сидітиме в куточку, навіть ненароком, — а далі додала: — але то й правда була лише моя уява.
Лиш уява, ще б пак
Люди змінюються.
Твоє життя в середній і старшій школах — світи абсолютно паралельні. Так воно склалося для мене, Ханекави, а отже й для Сенджьоґахари. У проміжку багато важкого могло статися; цілком можливо, що вона дійсно захворіла, й лише через це втратила колишній лиск, розлила майже всю свою жвавість. Коли слабне тіло, за ним всихає і дух. Особливо, якщо людина до цього була активною. Ханекава своїми роздумами потрапила в яблучко.
Якби не ранкова оказія.
— Але, й мені, напевно, зась про це говорити, Сенджьоґахара…
— Що?
— У порівнянні з тоді, її врода сяє ще яскравіше. Вона немов… зіткана зі світла.
Слова, які змусили мене замовкнути.
Та…
Невагома присутність.
Так, ніби… її зовсім нема.
Наче привид?
Сенджьоґахара Хітаґі.
Дівчина, яка постійно хворіє.
Вона; без ваги. А чутки; то чутки.
Міські легенди.
Шепіт вулиць.
Рясні вигадки.
Лиш по пояс у реальності, так би мовити.
— Ой, точно. Згадав ось, — сказав.
— Гм?
— Ошіно хотів погомоніти.
— Пан Ошіно? З приводу?
— Ну… допомогти з роботою.
— Гара-азд? — Ханекава відреагувала непевно.
Зміна теми, чи радше її повне обривання, викликало в неї підозру, а недоладне «допомогти з роботою» лише додало сумніву. Саме тому, не люблю мати справу з розумниками, — подумалось мені
Ну підіграй мені разок, ну?
Вставши з-за парти, мовив до неї злегка награно:
— На сім маю відкланятися. Впораєшся з рештою?
— Тільки сьогодні, якщо обіцяєш відпрацювати. З важливим ми закінчили, тож відпущу тебе. Не змушуй пана Ошіно чекати, — змилостивилася наді мною Ханекава.
Згадка про Ошіно на ній спрацювала. Свого часу він врятував від біди не лише мене, а й її, тож на вдячність можна було розраховувати. У результаті проїхався на його імені, хоч і збрехав лише наполовину.
— У такому разі вибір варіанту для фестивалю за мною? Правда, пізніше тобі все одно доведеться на них поглянути.
— Добро, довіряю це тобі, — відповів я.
— Передавай привіт пану Ошіно.
— Передам.
На тім вийшов із класної кімнати.
