Сенджьоґахара Хітаґі посідає у нашому класі місце «хворобливої учениці». Як і годиться, її не примушують до фізкультури і єдиній дозволяють пересиджувати ранкові та загальношкільні лінійки у затінку, посилаючись на малокрів’я чи ще щось. І хоч ми вже третій рік вчимося в одному класі, я жодного разу не бачив її залученою до будь-якої фізичні активності. Вона постійно у медпункті, приходить лише на уроки, а то вряди-годи взагалі не з’являється у школі через вимушений прийом у лікарні; жартома пліткують, що вона там оселилася.
Та хоч «хвороблива» за визначенням, але зовсім не безпорадна. Струнка, мов її обриси не стримають дотику, й ефемерна, через що деякі хлопці звуть її «самітною принцесою». Жартують чи всерйоз — напевно, друге. Цей титул і його «забарвлення», погоджусь, вдало описують Сенджьоґахару.
Коли не глянеш, вона сама собі читає книгу в класному кутку. Сьогодні це статечний том у твердій палітурці, а завтра мальопис, одна обкладинка якого спричиняє церебральну атрофію. Схоже, вона завзята читачка, з тих, кому лише б слова, а які і про що — все одно.
Очевидно, тямуща, бо має одні з найкращих оцінок на паралелі. У заліковому списку з будь-якого предмета вона завжди у першій десятці. З іншого боку я, котрий завалює усе, окрім математичних дисциплін. Наші мізки влаштовані настільки по-різному, що навіть порівнювати їх непристойно.
Схоже, ні з ким не дружить.
Взагалі.
Не бачив, щоб вона перекинулася словом хоча б з кимось. Найрозумнішим було б припустити, що своїм постійним читанням вона радить її не відволікати, будує навколо себе таку собі стіну з книг. можу сказати, що за два з копійками роки, які я провів з нею в одному класі, ми жодного разу не заговорили. Не сумнівайтеся, мовою я володію. Але голос Сенджьоґахари бринить для мене отим пронизливим «не знаю», яке вона клішовано промовляє щоразу, як вчитель просить її відповісти (незалежно від того, знає вона відповідь чи ні, без вагань). Школи – це такі дивні будови, в яких люди без друзів зазвичай формують щось на кшталт товариства (чи колонії) відлюдьків (до минулого року я й сам до них належав), але Сенджьоґахару це теж, здається, не обходить. Звісно, з неї не знущаються. Видно, що ніхто її свідомо чи несвідомо не уникає. Сенджьоґахара просто продовжує мовчки читати у своєму кутку, немов там їй і місце. Місце, навколо якого вона продовжує зводити стіни.
Мов для неї природно бути там.
Мов тут їй, очевидно, не місце.
Не варто робити з цього трагедію. Провчившись у старшій школі з трьома паралелями по двісті учнів кожна, – додайте ще випускні, молодші класи та гуртки, – зустрічаєш принаймні тисячу людей. Замисліться, скільки душ із цього потоку хоч щось для вас означатимуть, і практично будь-хто дійде похмурого висновку.
Навіть якщо доля зводить мене в одному класі з тією ж самою людиною, і ми все одно не спілкуємося, не біда. Одного дня побіжно згадаю про це й подумаю: «Гм, дійсно, так воно й було». Гадки не маю, де буду й що робитиму за рік, після випуску, але точно не думатиму про Сенджьоґахару: швидше за все, просто обличчя її не згадаю.
І це нормально. Сенджьоґахару, певен, це теж влаштовує, як і будь-кого у цій школі. Та й взагалі, немає сенсу сумувати за примарами.
Принаймні так я вважав.
Але.
Одного дня.
А точніше восьмого травня, у перший день після скажених весняних канікул, коли я став дванадцятикласником і остаточно вибрався з інфернального жаху того «Золотого тижня»*.
*Тиждень, протягом якого святкують кілька державних свят.
Зі звичною для мене від’ємною пунктуальністю я хортом мчав вгору по сходах, аж раптом з неба почала падати дівчина.
Сенджьоґахара Хітаґі.
А якщо ще точніше, то не зовсім з неба, а просто спиною назад, спіткнувшись на сходах. Впевнений, я без проблем міг від неї ухилитися, але натомість інстинктивно спіймав дівчину.
Певно, у цьому випадку я вчинив як правильніше.
А може й ні.
Чому?
Тому що тіло спійманої мною Сенджьоґахари виявилося… вражаюче легким. Винятково, чудернацько й лиховісно невагомим.
Немов її зовсім не існувало.
Саме так.
Сенджьоґахара практично не мала того, що можна назвати вагою.
