Мало того, що наше містечко провінційне, так ще й знаходить бозна-де.
Уночі тут темно, як у могилі. Контраст з днем настільки разючий, що після заходу сонця ні ззовні, ні всередині закинутої будівлі нічого не видно.
Я, проживши тут усе життя, сприймав це за норму, ба більше: вважав такий порядок природним. Чужинець Ошіно, напроти, почасти вбачав у подібному контрасті корінь проблеми.
«Чим більший він, тим легше цей корінь розгледіти і зрозуміти», — сказав він якось мені.
Хай там як.
До опівночі лишалося недовго.
Я повіз Сенджьоґахару назад до поваленої підготовчої школи. Заднє сидіння цього разу пом’якшувала її домашня подушка. Перекусити не встигли, тому мене трохи доймав голод.
Примостивши велосипед на старому місці, ми з нею пройшли крізь ту ж діру у паркані, де коло входу нас уже чекав Ошіно.
Немов стояв там цілу вічність.
— Ого… — здивувалася вбранню Ошіно Сенджьоґахара.
Той зустрів нас у білій рясі — прямо як священник, — гарно розчесаний і увесь такий охайний, що ледве нагадував себе вечірнього.
Ряса й з панди ченця зробить.
І те, що вона йому якимось чином ще й личила, збуджувало у мені праведний гнів.
— Пане Ошіно… Ви служили у шінтоїстському храмі? — запитала Сенджьоґахара.
— Га? А, ні, — заперечив Ошіно. — Я ні священник, ні посвячений. Вивчався в університеті, але так і не отримав сан. Забагато заперечень.
— Заперечень…
— Особисті причини. З часом таїнство обряду стало мені кумедним. А все-таки, знайшов принагідний одяг, єдиний чистий, що у мене був. Ми ж із вами, панночко, до бога йдемо, а не на сільську дискотеку. Хіба я вам не казав? Потрібно створити атмосферу. Арараґі свого часу тримав в руках хрести, пучки часнику, і обливався святою водою — як і годилося у його ситуації. Не переживайте так. Я хоч з виду й дикуватий, але діло своє знаю. Жодних імпровізацій з нусою* і розсипання солі.
*Нуса (яп. 幣) — дерев’яна палиця, прикрашена довгими паперовими стрічками, яку в шінтоїстській традиції використовують для ритуалів очищення.
— Д-добре… — з острахом відповіла Сенджьоґахара.
Невиправдано гостра реакція, як на неї, навіть беручи до уваги вбрання Ошіно. Цікаво, з чого б це?
— А ви, як не подивлюся, панночко, уся чиста та охайна. Те, що треба. Косметику перед приходом наносили?
— Ні. Подумала, що це зайве.
— Он як. Ну що ж, цього разу не прогадали. А ти, Арараґі, «подушився»?
— Подушився, не переживай.
А як інакше, якщо мене теж на ритуал потягнули. А про спробу Сенджьоґахари підглянути за мною в душі я у розмові з Ошіно тактовно промовчав.
— Гм. А з виду такий же, як і завжди.
— Це тут взагалі до чого? — огризнувся я.
На відміну від Сенджьоґахари, я лише спостерігач і не перевдягався в інший одяг.
— Ну що ж, пані та панове, пора закруглятися. На третьому поверсі я вже приготував належний простір.
— Простір?
— Угу, — кинув через плече Ошіно і у своїй білосніжній одежині розчинився у пітьмі проходу. Я взяв Сенджьоґахару за руку, як це було ввечері, і пішов слідом за ним.
— Ошіно, мене, звісно, втішає твоя енергійність, але ти впевнений?
— Впевнений? У чому? Уяви, як мені ніяково посеред ночі запрошувати до себе двох незрілих підлітків. Будь-який дорослий на моєму місці поквапився б закінчити роботу якнайшвидше.
— Мені просто цікаво, чи наскільки просто побити цього краба, чи що воно таке?
— Ну ти й забіяка, Арараґі. Щось хороше сталося? — навіть не повернувшись до мене, стенув плечима Ошіно. — Це не твоя крихітка Шінобу чи хтива кішка пані старости. Не забувай, Арараґі, я проти насилля. Моє перше правило: покорися і не бийся. На вас із пані старостою напали з жорстоким умислом, а краб не такий.
— Тобто, не такий… — краб заподіяв багато шкоди, то чому ми судимо його інакше?
— Ти, що, прослухав? Ми маємо справу з богом. Він існує усюди і без умислу. Навіть простіше — бог просто існує. Це як школа, Арараґі. Ти йдеш додому не тому, що хочеш, а тому, що уроки скінчилися. Тут те ж саме. Сенджьоґахара сама винна, що вагається.
Бог не шкодить, бог не нападає і не вселяється.
«Сама винна» прозвучало вельми різко, але Сенджьоґахара мовчки з’їла його докір. Не звернула увагу чи навмисне стрималася, знаючи, що чекає попереду?
— Отож, Арараґі, — провадив Ошіно, — забудь про свої недоречні «бити», «набити», «підбити» і май повагу. Ми молитимемо бога про послугу.
— Послугу?
— Так, про неї.
— Тобто, якщо гарненько його припросити, то він скаже «ось, тримайте» і віддасть її назад? Себто… Сенджьоґахарину вагу. Вагу її тіла.
— Мабуть. Точніше сказати не можу. Це вам не похід до храму в переддень Нового року. Хоча боги не настільки товстошкірі, щоб відхилити чиєсь щире прохання. Вони взагалі досить короткозорі створіння. Особливо японські. Індивідуально їм на людей начхати, хіба що ми до купи зберемося. Настільки їм на нас байдуже, віриш? Для бога між тобою, мною і невагомою панночкою різниці немає. Ні вік, ні стать, ні вага не мають значення; боги людських рис не розрізняють.
Ми в їхніх очах…
Не просто схожі, а ідентичні.
— Он як… Тобто це абсолютно не те ж саме, що прокляття.
— Агов, — рішуче озвалася Сенджьоґахара, — той краб… усе ще коло мене?
— Так. Він біля тебе й одночасно усюди. Але щоб проявити його саме тут, доведеться пройти кілька необхідних кроків.
Ми піднялися на третій поверх.
Увійшли до одного з класів.
Замість стільців та столів завішені рисовою мотузкою стіни та вівтар перед дошкою, чаші з підношеннями довкола та по високому підсвічнику у кожному кутку, що м’яко підсвічували тьмяний простір. Аж не вірилося, що Ошіно склепав такий ансамбль, поки нас не було.
— Вважай це своєрідним сакральним полем, — пояснив Ошіно, — священними землями богів, так би мовити. Панночко, а ви так сильно не хвилюйтеся.
— Не… хвилююся я.
— Правда? Чудесно, — похвалив Ошіно і увійшов до кімнати. — Будьте ласкаві, похиліть голови і дивіться в підлогу.
— Навіщо?
— Ви у присутності божества.
Затим наша трійка вишикувалася перед вівтарем.
Наші з Ханекавою проблеми й близько не вимагали подібного антуражу. По-справжньому хвилювався, до слова, лише я. Від розмішаного у важкому повітрі запаху воску й мороку дзвеніло у скронях.
Напруга здавила спину, усе тіло зіщулилося, немов готувалося до оборони.
Я завжди вважав себе одним із тих бездуховних підлітків, які навіть шінтоїзм від буддизму відрізнити не в змозі. Однак моє серце дивним чином відгукувалося на цю дивну ситуацію.
Обставини.
І оточення.
— Слух’, Ошіно.
— Чого тобі, Арараґі?
— Я тут подумав: якщо уся справа в обставинах та оточенні, може, мені піти? Як не подивись, а я тут третій зайвий.
— Третій, але не обов’язково зайвий. Усе має пройти добре, але сам знаєш, буває усяке. Щось завжди та й стається. У разі чого, Арараґі, ти послужиш нашій паняночці надійним прикриттям.
— Хто, я?
— А який ще зиск з твого безсмертного тіла?
Я промовчав. Як би героїчно та брутально не звучала пропозиція Ошіно, але навряд він покликав мене, щоб буди тілоохоронцем. Від мого безсмертя хіба одне слово лишилося.
— Арараґі, — миттю підхопила Сенджьоґахара, — пообіцяй, що захистиш мене.
— Як ти раптом у принцесу перевтілилася?!
— А що такого? Ти ж все одно нікчемний, не сьогодні, так завтра з мосту зістрибнеш.
— Агов, ти хоч на кілька реплік в образі затримайся!
Мало того що образила, так ще й зробила це у вічі, а не як годиться — нишком, за спиною. Після чергового сеансу такої вербальної акупунктури знехотя питаєш себе, за які гріхи у минулому житті доля тебе так карає.
— Звісно, не за просто так, — додала Сенджьоґахара.
— О, а що мені за це буде? — поцікавився я.
— Ох і жлоб, одна нажива на думці. Без перебільшення, у твоєму жалюгідному запитанні віддзеркалюється вся сутність людської природи.
— Може, все-таки оголосиш ціну?..
— Гм-м, сміливе запитання, як на покидька, який вигулює Неру із Dragon Quest V у рабському лахмітті. Але що поробиш, поки не стану нікому про це розповідати.
— У житті не чув, щоб хтось таке робив! — тобто вона з самого початку планувала розпускати про мене чутки?
Космічне стерво, нічого не скажеш.
— Очевидно, що такий костюм на неї не надягнути… Це ж безглуздо, чи пак, «песглуздо»?
— Секунду! Ти така радісна зараз, ніби мене дотепно підколола! Коли я встиг у пса перекинутися?!
— Маєш рацію, — усміхнено пирхнула Сенджьоґахара. — Не хотілося б так ображати. Собак.
— С…чка!
Це ж треба яка, — вигадала оригінальну підводку до бородатого як світ жарту і вчасно вплела його у діалог… Не жінка, а доктор образливих наук якийсь.
— Годі, розслабся, — промовила вона. — Тікай додому, сцикло, щоб духом не пахло, замкнися у кімнаті й пести себе тазером, як робиш це щоночі.
— Ти на мене свої хворі фантазії не перенось!
Радше перестань вигадувати про мене усіляку маячню.
— На своєму рівні, Арараґі, я таких жалюгідних почвар, як ти, наскрізь бачу. Я знаю усі твої найлихоємніші секретики.
— Як можна умудрилася своєю дурнуватою обмовкою ще сильніше мене образити?! Кому ти душу продала, демонице?!
Ніяк не збагну, звідки у ній стільки жовчі, щоб так перекрутити «найпотаємніші».
— Так от, Ошіно, — виконав репризу я, — навіщо мені тут стирчати? Хіба вамп… Шінобу не може допомогти? З Ханекавою он спрацювало.
Той лиш відкинув:
— Вона вже спить.
…Вампір спить уночі?
Доля дійсно вирішила на мені відігратися.
Ошіно взяв чашу саке із жертовниці й простягнув Сенджьоґахарі.
— Гм? Це для чого? — розгублено перепитала вона.
— Кажуть, розпивання алкоголю наближає нас до божественного. Пий давай, щоб коліна не тряслися.
— Я неповнолітня…
— Я ж не прошу пити до дна. Зроби ковточок, так й по всьому.
Застигнувши на мить, Сенджьоґахара таки надпила рівно ковток. Ошіно не зводив з дівчини очей, а як та вернула йому чашу, поставив її назад до підношень.
— Гаразд. Заспокоїмо ж думки, — повернувшись обличчям до вівтаря і спиною до Сенджьоґахари, промовив Ошіно. — Почнемо з умиротворення. Головне для нас — це обстановка, а не манери. Зрештою, все залежить від того, як налаштовані ви, паняночко.
— Як я налаштована…
— Розслабтеся, відчуйте себе у безпеці. Це місце належить лише вам, ви з ним єдине ціле. Не підіймайте голови, заплющте очі… Рахуйте за мною: один, два, три…
Так і знав…
Не маючи потреби тут бути, я все ж повторив за ними: заплющив очі й став лічити. Аж раптом до мене дійшло.
Налаштуватися.
У цьому сенсі не лише вбрання Ошіно, але й плетена мотузка на стінах, вівтар і навіть поїздка додому, щоб обмитися, створювали потрібну атмосферу… А якщо точніше, психологічно налаштовували саме Сенджьоґахару.
Її немов схиляли до чогось.
Навіювали гіпноз.
Її самоусвідомлення розмили, змусили відкритися і довіритися голосу — не зважаючи на разючу різницю у підході, Ошіно провів нас з Ханекавою тією ж ментальною стежиною. Кажуть, що той хто увірує, зможе врятуватися. Тому схилити Сенджьоґахару до прийняття було першим і найважливішим кроком.
Вона навіть сама це говорила.
Поки що Сенджьоґахара не може повністю довіритися Ошіно.
Але…
Так не піде.
Цього замало.
Їй необхідні взаємини, побудовані на довірі.
Ошіно не міг врятувати Сенджьоґахару — вона рятувалася сама. Ось що насправді означали його слова.
Я поволі розтулив повіки.
Озирнувся навколо.
Підсвічники.
Вогонь свічок у підсвічниках… сколихнувся.
Вітер з вікна промчався кімнатою.
Вогники тріпотіли, корилися кожному його пориву.
Але їх світло не тьмяніло ні на крихту.
— Заспокоїлися?
— Так…
— Славно, перейдемо до запитань. Ви самі вирішили на них відповідати. Як вас звати, паняночко?
— Сенджьоґахара Хітаґі.
— Яку школу відвідуєте?
— Приватна школа Наоецу.
— Коли ви народилися?
— Сімнадцятого липня.
Пролунали примітивні запитання і відповіді на них.
Спокійні.
Ритмічні.
Ошіно так ні разу і не повернувся обличчям до Сенджьоґахари.
Вона і собі сховала обличчя, не розтуляючи повіки. Голова похилена, чоло паралельно підлозі.
У проміжках між їх голосів я чув чуже дихання і серцебиття — така прозора западала тиша.
— Улюблений автор?
— Юмено Кюсаку.
— Випадок з дитинства, за який досі незручно?
— Не хочу розповідати.
— Якій класичній музиці надаєш перевагу?
— Погано в ній розбираюся.
— Думки після випуску з початкової школи?
— Лише що доведеться переходити до середньої. Я лиш переходила з однієї державної школи в іншу.
— Яким було твоє перше кохання?
— Не хочу розповідати.
— Впродовж життя, — невиразним тоном провадив Ошіно, — яка подія ранила тебе найбільше?
Мовчання.
Питання вибило землю з-під ніг Сенджьоґахари.
Навіть «не хочу розповідати» не прозвучало — просто тиша.
Після довгого вступу Ошіно нарешті перейшов до суті.
— У чому справа? Найбільш болісний досвід у твоєму житті. Я прошу тебе його пригадати.
— М…
У такій атмосфері Сенджьоґахара не могла промовчати.
Вона не могла відстібнути «не хочу говорити». Такі склалися обставини.
Атмосфера вимагала відвертості.
Події розвивалися згідно з планом.
— Моя мати…
— Твоя мати.
— Піддалась поганій вірі.
Її навернули у якусь сумнівну секту, яких останнім часом розвелося безліч.
Сенджьоґахара розповіла мені, як її мати винесла все з дому й набрала купу боргів аж поки не розвалила сім’ю. Як навіть через роки після розлучення її батько пропадав на роботі, щоб виплатити усі їхні кредити.
Виходить, це її найболісніший спогад?
Болючіший навіть за роки невагомості?
Що за дурне запитання?
Як таке не могло ранити її сильніше.
Але заждіть. І це…
І це…
— І це все? — перепитав Ошіно.
— Тобто?
— У чому, власна, така трагедія? Свобода віросповідання в Японії закріплена законом. Ба більше, це загальновизнане право кожної людини. Питання про те, чому поклоняється і кому молиться твоя мати, суто методологічне.
Тиша у відповідь.
— Питаю ще раз: це все? — наполіг Ошіно. — Цього разу спробуй відверто. Що сталося?
— Я вже сказала, що моя мати… Через мене вона подалася до тієї пропащої секти… Її надурили…
— Ну надурила секта трою матір. А далі що?
А далі що.
Сенджьоґахара ледь не до крові прикусила нижню губу.
— Якось в-вона привела додому одного з голів секти.
— Одного з голів, ясно. Прийшов він, а далі що?
— В-він сказав, що це заради очищення.
— Очищення. Він сказав, що це заради очищення, а далі?
— Він сказав, що це ритуал… він схопив… мене і, — запнулася Сенджьоґахара, і з болем у голосі довершила: — н-накинувся на мене.
— Накинувся… Щоб побити? Чи… в інтимному плані?
— В інтимному. Так, той чоловік… — Сенджьоґахара промовила через силу, — намагався мене зґвалтувати.
— Ясно…
Ошіно обмежився односкладною відповіддю і мовчки кивнув.
Он воно що.
Сенджьоґахара так сильно хотіла зберегти свою непорочність, що це бажання виродилося у…
Патологічну обачність і недовіру до всього.
Її крайня ворожість і колюча неприступність постали під новим кутом, як і її реакція на ритуальне вбрання Ошіно.
Непосвячена в релігійні тонкощі Сенджьоґахара ставила шінтоїзм в один ряд із сектантськими віруваннями.
— Той… лицемірний збоченець у рясі…
— Хіба з позиції буддизму. Деякі релігії дозволяють навіть убивство ближнього. Узагальнення тут не допоможуть. Між іншим, ти сказала «намагався зґвалтувати». Виходить, усе скінчилося невдалою спробою?
— Я вдарила його шиповкою, яка лежала поблизу.
— Сміливий вчинок…
— З роздертого лоба заюшила кров… Він впав і корчився на підлозі.
— І це тебе врятувало?
— Це мене врятувало.
— Щасливиця.
— Утім… мама не зробила нічого, щоб мене врятувати. Увесь час вона стояла на проході й спостерігала, — промовила вона байдуже.
І продовжила:
— Ба більше… потім ще й насварила.
— Це… все?
— Ще ні. За те, що я поранила їхнього лідера, мою матір…
— Твою матір покарали? — закінчив за Сенджьоґахарою Ошіно.
Не треба бути спеціалістом, щоб здогадатися про наслідки. Утім слова Ошіно зачепили Сенджьоґахару за живе.
— Так, — дещо урочисто підтвердила вона.
— Очевидно. Адже її дочка поранила одного з лідерів.
— Так. Отож вона… віддала їм усе. Дім, землю і навіть взяті в борг гроші… Моя родина розпалася. Розлетілася на друзки, розчепилася на атоми, але якимось чином усе ще продовжила розпадатися. І розпадається до сьогодні, пане Ошіно.
— Як твоя матір поживає зараз?
— Гадки не маю.
— Не може бути, щоб ти не знала.
— Вона, либонь, досі по вуха у своїй вірі.
— Досі.
— Сліпо і… безсоромно.
— Тобі й від цього болить?
— Так, болить.
— Чому? Ви ж навіть не спілкуєтеся.
— Іноді я запитую себе. А що якби тоді я… не пручалася? Можливо, усе б не зайшло так далеко, не зламалося.
Можливо б і не зламалося.
— Думаєш? — запитав Ошіно.
— Так… думаю.
— Впевнена?
— Впевнена.
— Отже, пані, це і є думка, яка вас обтяжує, — дійшов висновку Ошіно. — Як би важко вам від неї не було, ви маєте її нести. Перекидати її на чужі плечі… вічно не вийде.
— Перекидати її на чужі плечі… не…
— Ваші очі, паняночко. Розплющте їх і подивіться.
Після чого…
Ошіно розплющив очі.
Сенджьоґахара теж розплющила свої. Обережно і поволі.
Свічки у кутках ожили.
Їх вогонь затріпотів.
Затанцювали тіні.
Три наших тіні теж… затремтіли.
Захиталися взад і вперед.
Взад і вперед.
— А, а-а-а-а!
Сенджьоґахара закричала.
Її духу вистачало, щоб не піднімати голови, але обличчя викривив непереборний жах. Вона вся тремтіла, по обличчю стікали великі краплі поту.
Ще трохи, і вона б зірвалася.
Вона… Сенджьоґахара.
— Бачите щось? — запитав Ошіно.
— Т-так. Прямо як тоді, як того дня, величезний краб. Я бачу його.
— Це ж треба. Бо я, наприклад, нічогісінько не бачу, — відповівши їй, Ошіно вперше повернувся до нас, а точніше до мене. — Бачиш щось, Арараґі?
— Ні, не бачу.
Нічого.
Лише тремтливі вогники.
І наші танцюючі тіні.
Тобто… нічого нового.
Я не міг його роздивитися.
— Зовсім нічого… не бачу.
— Чули, паняночко? — Ошіно повернувся до Сенджьоґахари. — Закладаюся, що й ви насправді нічого не бачите.
— Н-ні, він видимий. Як день. Мені.
— Вам не примарилося?
— Не примарилося. Я серйозно.
— Ясно. Що ж, тоді… — Ошіно прослідкував за поглядом Сенджьоґахари.
Немов там, куди вона дивилася, дійсно щось стояло.
Немов щось дійсно там з’явилося.
— Що вам потрібно йому сказати?
— Потрібно… сказати.
Аж раптом сталося дещо неочікуване.
Сумніваюся, що вона зробила це навмисне.
Навряд вона хотіла цим щось сказати.
Сенджьоґахара просто підняла голову.
Либонь, саме такі склалися обставини.
Атмосфера у кімнаті занадто на неї тиснула.
От і вся причина.
Але обставини не мали значення.
Великою мірою не мали значення саме людські обставини.
Тієї ж миті… Сенджьоґахару відкинуло назад.
Вона буквально зринула.
Лишки її ваги зникли, ступні відірвалися від підлоги, а тіло відлетіло у протилежний від вівтаря бік і врізалося у шкільну дошку.
Втрощилось у неї.
І застигло в тому ж положенні.
Не сповзаючи на підлогу.
Немов його шпилькою прикололи до стіни.
Чи радше розіп’яли.
— С-Сенджьоґахаро!
— Тьху, — досадно виплюнув Ошіно, — я ж казав, стіною за неї заступитися, Арараґі. Завжди коли найбільше треба, ти деся ґав ловиш. Чесне слово, по тобі хіба горохом кидати.
Як би сумно це не було, я навіть поглядом не встиг за нею прослідкувати.
Сенджьоґахару притиснуло до дошки, ніби сила тяжіння змінила напрям у бік стіни.
За її спиною обсипалася штукатурка, від тіла розповзалися тріщини.
Або першою завалиться стіна.
Або розчавить Сенджьоґахару.
— У-у… Гх…
Вона хотіла кричати, але подиху вистачало хіба на стогін.
Їй страшенно боліло.
Але я все одно нічого не бачив.
Лише Сенджьоґахару, яка магічним чином звисала зі стіни.
Однак її очі допевне бачили щось інше.
Краба.
Здоровенного краба.
Краба Ваги.
— От тобі й маєш. Жах, який нетерплячий бог. Ми навіть помолитися не встигли, а він вже гратися побіг. Може, з ним щось хороше сталося.
— Ч-чуєш, Ошіно…
— Так, знаю я. Переходимо до плану «Б». Шкода, що по-хорошому не вийшло, але останнім часом тільки так і виходить.
Вимовивши це на одному сумному видиху, Ошіно твердою ходою підійшов до розіп’ятої Сенджьоґахари.
Наблизився до неї спокійно і неквапливо.
Потім невимушено простягнув одну руку.
Схопив щось перед самим обличчям Сенджьоґахари.
З легкістю це «щось» відокремив, і…
— Гоп.
Одним плавним прийомом, немов запозиченим із джюдо, Ошіно оповив його рукою і щосили жбурнув на підлогу. Прямо як Сенджьоґахару, але без звуку, пилу і значно сильніше. Після чого, не переводячи подиху, придушив його ступнею.
Наступив на ціле божество.
З безбожною майстерністю наступив.
Непоштиво, нахабно і неблагочесно миролюбний священник поклав на лопатки бога.
— …гк.
З мого погляду все це виглядало як бойова пантоміма у виконанні майстерного актора, який, не виходячи з образу, з великим апломбом балансував на одній нозі. Тим часом Сенджьоґахара, яка мала нагоду бачити обох учасників дійства, шоковано розплющила очі.
Настільки сильне враження справив на неї Ошіно.
Тієї ж миті сила, що притискала Сенджьоґахару до стіни, зникла і дівчина гепнулась додолу. З поправкою на малу вагу й початкову висоту, падіння їй мало чим загрожувало, хоча й застало зненацька. Здається, вона все-таки забила одну ногу.
— Ти в порядку? — перепитав Ошіно, звертаючись до Сенджьоґахари, а потім опустити погляд на свої ноги. Примружився, оцінив прискіпливо, наче на базар везти зібрався. — Як би не виріс краб, а точніше, яким би великим він не став, достатньо перевернути догори дригом — і вважай, що впорався. Якою б істота не була, якщо в неї пласке тіло, то, хоч дивися на неї збоку, хоч як завгодно, не можу позбутися думки, що вона існує для того, щоб по ній топталися, — поміркувавши, Ошіно несподівано звернувся до мене: — як вважаєш, Арараґі? Ми, звісно, можемо переробити все з самого початку, але це така морока. Особисто мені простіше його прим’яти і розчавити.
— Простіше? І яке ще «прим’яти і розчавити»?.. Вона просто голову на мить підняла. Всього лиш..
— Я б не назвав це «всього лиш». Радше, всього лиш цього достатньо. Усе так чи інакше залежить від настрою. Якщо не виходить просити по-доброму, доводиться вдаватися до насилля. Прямо як тоді з демоном і котом. Де стихають слова, там розгораються війни — зрозумів? Чимось нагадує політику. Правда, цим ми виправимо лише зовнішні прояви. Це як лікувати симптоми або косити бур’ян, не вириваючи його з коренем. Мені такий варіант звісно не до душі, але на цей раз най буде.
— Н-най буде?
— Розумієш, Арараґі, — хижо усміхнувся Ошіно, — ненавиджу я крабів. Не люблю в них колупатися, — і, облишивши пояснення, переніс вагу на зігнуту ногу, яка зависла у повітрі.
— Чекайте, — пролунав голос з-заду Ошіно.
Звісно, це говорила Сенджьоґахара.
Потираючи роздерте коліно, вона сіла і виструнчилася.
— Благаю вас, пане Ошіно. Чекайте.
— Почекати… — Ошіно перевів погляд на Сенджьоґахару і з тією ж лиховісною посмішкою перепитав: — ну ж бо, паняночко, на що мені чекати?
— Я тоді… просто розгубилася, — вгамувавшись, відповіла вона. — Я впораюся. Сама.
— Гм-м, — Ошіно ноги не прибирав, але більше краба не душив. — Гаразд, спробуйте, — скомандував він.
Отримавши згоду, Сенджьоґахара зробила дещо, чого я навіть уві сні уявити не міг. Вона стала навколішки, випрямила спину, обперлася руками об підлогу і ввічливо вклонилася до ноги Ошіно.
Низько-низько припала до землі.
Сенджьоґахара Хітаґі самовільно і без настанов прийняла позу доґеза.
— Пробачте мені.
Вона почала з вибачення.
— І дякую вам за все.
Продовжила словами подяки.
— Але… більше не треба. Це мої почуття, мої думки, мої спогади. Я повинна нести їх сама. Неправильно було їх цуратися.
І врешті…
— Прошу вас. Благаю, виконайте моє прохання. Будь ласка, поверніть мою вагу.
І врешті, промовила щиро, ніби молилася.
— Будь ласка, поверніть мою маму.
Геп.
Ступня Ошіно голосно опустилася на підлогу.
Судячи зі всього, краба не розчавило.
Ні, він просто зник.
Так же просто, як і з’явився. Змінив природний стан буття на однаково природний для себе стан небуття.
Повернувся до себе.
— Ох…
Арараґі Койомі спрямував порожній погляд на мовчазного, нерухомого Ошіно Меме. На Сенджьоґахару Хітаґі, яка, навіть після зникнення бога, припадала до підлоги і голосно ридала.
Стоячи осторонь, він мимохіть подумав: «Ох, усе ж таки Сенджьоґахара — чистокровна цундере».
