Розділ 3

 

Принцеса Хвай починає сміятися. Вона хитається вперед-назад, сміється так сильно, що не може перевести подих. 

 

Вона вказує на мене.

 

– Ти знаєш, що зруйнував мені життя? Я ненавиджу тебе! Живий ти чи мертвий – я тобі цього не пробачу! Так, сьогодні я влаштую скандал перед чужими людьми! Я хочу, щоб весь світ знав, що ти, принц Хвай, став рогоносцем!

 

Потім вона вказує на скутого бідолаху біля бокових дверей. Її слова супроводжує булькаючий сміх:

 

– Ну що? Ваша високосте? Побачивши мого коханця, ти дуже здивований? Цікаво, як ти збираєшся нас покарати?

 

Цей нещасний підвів свою голову. Пара ясних очей поглянула прямо на мене. 

 

Мої скроні пульсують від болю, й від цього голова мені йде обертом.

 

Я хочу сказати їй: ти помиляєшся, головний винуватець цієї ситуації – зовсім не я.

 

За ті кілька років, що принцеса Хвай була моєю дружиною, ми справді жодного разу не прожили у справжньому шлюбі, але причина була не в тому, що я не хотів. Справа в тому, що вона сама не була на це згодна.

Принцеса Хвай — донька Лі Юе, а Лі Юе був відомим відданим чиновником двору. В уряді, зараженому трьома великими раковими пухлинами, директор Секретаріату Лі Юе здавався чистою білою колоною серед замулених бурхливих вод. Колишній імператор і нинішня імператриця сильно на нього покладалися. Урешті-решт, через перевтому, він помер у ямені* усього в сорок шість років.

*Ямень (衙门, yámén) — це адміністративна установа або офіс чиновника в імператорському Китаї.

Тоді я був у самому розквіті молодості й щойно досяг віку, коли можна брати дружину. Щоб я не одружився з дочкою Ван Ціня чи Юнь Тана, через що ми – ці "три ракові пухлини" могли б об’єднатися в єдину гнійну масу, імператриця особисто виступила свахою й пообіцяла мені дочку Лі Юе, щоб він хоча б стримував мене, цю найбільшу пухлину.

Я з радістю погодився на цей шлюб, адже добра слава Лі Юе ширилася всією столицею. Подейкували, що вона була настільки вродлива, що могла б розпочати війну, а ще була майстерно обізнана в мистецтвах. Який юнак не захоче собі такої дружини? Я навіть надсилав людей, щоб дізнатися про неї більше, і з’ясував, що її звали Жужу, вона любила блідо-жовтий і рожевий кольори, а також поезію Баі Дзюй’ї. Єдине, чого я не зробив — це не переліз через стіну маєтку Лі й не написав кілька його віршованих рядків на листі, щоб кинути їх під її вікно.

Але згодом я почув, що, дізнавшись про майбутнє весілля зі мною, леді Жужу проплакала очі й оголосила голодування на знак протесту, не бажаючи виходити заміж за такого підступного принца, як я. Лі Юе та його дружина довго повчали її про відповідальність заради загального блага, і лише після кількох днів умовлянь леді Жужу вирішила зректися себе та вийти заміж заради всіх живих істот під небесами.

 

Звісно, чути таке було не надто приємно. Але я подумав: зрештою, я ж принц, хіба я настільки огидний? І що щойно вона переступить поріг мого маєтку, побачить мою вродливу зовнішність та віддану, відкриту душу, то змінить свою думку й ладнатиме зі мною.

 

У нашу шлюбну ніч я підняв її вуаль і справді побачив перед собою вродливу красуню. Її погляд був опущений; при світлі свічок вона здавалася особливо ніжною, але на її обличчі не було жодної емоції. Її вираз був такий же холодний, як чаша прохолодної води.

 

Я прийняв її холодність за сором’язливість і взяв її за руку. Сказав їй: “відтепер ми з тобою чоловік і дружина. Ти – принцеса Хвай, моя – Дзін Вей'їва – дружина. Тобі не потрібно називати мене «ваша високість». Можеш називати мене Вей’ї, або ж моїм вічливим 

 ім’ям Чендзвень, як тобі до вподоби. Можеш навіть казати “любий Ї” чи “любий Дзвень”, все дозволено.”

Я сподівався, що від “Любий Дзвень” вона хоч трохи усміхнеться, але її вираз залишався таким же холодним, як вода, а рука в моїй долоні була крижаною і ледь помітно тремтіла.

 

Я нахилився, бажаючи поцілувати її губи, але вона з виглядом мучениці, що йде на неминучу смерть, заплющила очі, а в куточках її вій повільно зібралися сльози.

 

Урешті, я зупинився на півдорозі й не поцілував її. Зітхнувши, запитав: 

 

– Невже один лише мій дотик викликає у тебе такий жах?

 

Вона не вимовила жодного слова. Перлини її сліз перетворилися на струмочки й покотилися вниз по щоках. Я відчув глибоку пригніченість. Я не з тих, хто отримує задоволення, змушуючи когось робити те, чого він не хоче; так само я не дійшов до тієї стадії, коли мені бракує компанії в ліжку. Чому я маю змушувати порядну жінку розділяти зі мною шлюбне ложе? Тож, як людина розсудлива, я сказав їй:

 

– Оскільки ти не згодна, щоб я тебе торкався, то я й не буду. Коли настане час і ти зможеш мене прийняти, тоді й житимемо, як чоловік і дружина.

 

Сказавши це, я пішов у кабінет і провів свою першу шлюбну ніч на самоті, з холодною ковдрою та лампою.

 

Відтоді я ставився до неї як до своєї принцеси. У всьому, що їй належало мати, вона ніколи не знала нестачі. Я давав їй усе, чого вона бажала.

 

Час від часу я запитував її: 

 

– Принцесо Хвай, ти вже передумала?

 

Перші два роки вона лише відповідала мені тим самим холодним поглядом; наступні два – нарешті почала насмішкувато фиркати й відвертати обличчя. Нарешті, на п’ятому й шостому році вона змогла хоча б поглянути на мене, а тоді, прикусивши губу, знову відверталася. Я вже було подумав, що певний прогрес є, що, можливо, одного дня вона все ж погодиться, аж раптом вона вчинила оце.

 

Дійсно, принцеса Хвай доводить мене до цілковитого збентеження.

 

Найбільш заплутаним є те, як вона знову і знову звалює всю провину на мене. Каже, що я холодно до неї ставився, і не лише говорить, що я обрізаний рукав, а й навіть звинувачує у безсиллі.

 

Невже це справді все моя провина?

 

Залишимо поки без коментарів питання про мої в подобання чи обрізані рукава; але ж я не міг піти в монастир лише через те, що вона не хотіла звертати на мене увагу.

 

От тоді зі мною справді було б щось не так.

 

Саме в цей момент бідолаха біля дверей заговорив: 

 

– Ваша високосте, я ніколи не робив нічого подібного з принцесою!

 

У кімнаті знову западає тиша.

 

Ясні, наче сніг, очі Юнь Юя спочатку зупиняються на ньому, а потім звертаються до мене.

 

Очі бідолахи випромінюють щирість і чесність.

 

– Я вдячний вашій високості за милість, що мені дозволили жити у вашому маєтку. Я б ніколи не вчинив такого, що суперечить законам небес і порушує конфуціанську мораль — краще вже прийняти найстрашнішу смерть.

 

Він закриває очі.

 

– Принце Хваю, принцесо Хвай, ви можете мене вбити, покарати, але щоб ось так зганьбити мою честь і водночас паплюжити репутацію принца Хвая — цього я терпіти не буду!

 

Його голос не можна назвати гучним, і особливих інтонацій у ньому теж немає. Але з якоїсь причини в цій тиші він звучить, наче пристрасна промова.

 

Принцеса Хвай перериває його вибухом сміху.

 

– Честь? Такий, як ти, ще насмілюється говорити про "честь"? Це справді смішно — просто смішно! А що, якщо я розповім усім, для чого його високість привів тебе до дому?

 

У її словах бринить ядучий сарказм. Тепер у мене немає вибору, окрім як заговорити.

 

– Принцесо, Хе Джон був узятий на службу як бухгалтер, тому що я ціную його талант. Ти повинна це знати.

 

Принцеса Хвай каже:

 

– Ваша високосте, коли вже все зайшло так далеко, навіщо ж тобі продовжувати цей фарс? Чи ж ти був коли-небудь цнотливим з молодими чоловіками, яких приводив додому?

 

Юнь Юй знову голосно сміється, сидячи на своєму місці.

 

Обличчя Хе Джона червоніє:

 

– Я…

 

Тепер, коли все зайшло так далеко, мені не залишається нічого іншого, як роздратовано сказати:

 

– Принцесо, скільки ще ти будеш кидати безпідставні звинувачення? Коли це я приводив додому когось, із ким не був цнотливим?

 

Юнь Юй різко закашлюється, після чого знову вибухає нестримним сміхом. Обличчя молодшого імперського цензора Хе сяє всіма барвами веселки — схоже, він давно заціпенів.