1. Уся їхня команда — гомофобна
Зоряна ера 1396, грудень, перший сніг.
Зелений потяг звивався крізь гори, прорізаючи безмежний краєвид, мов гігантський дракон
/Примітка: тут слово «звивався» означає рухався плавно, вигинаючись, ніби створюючи звивисту лінію, як змія або дракон/
За вікном кружляли сніжинки, а вдалині поступово виринало самотнє, віддалене містечко. З гучномовця пролунав не надто приємний жіночий голос:
/Прим.: гучномовець — пристрій для передавання голосових оголошень у публічних місцях або транспорті./
— Шановні пасажири, ми прибули до повіту Хуадун. Пасажирів, які виходять, просимо, не забувати свої речі, не штовхатися та залишати вагон згідно з установленим порядком.
/Прим.: повіт — це адміністративна одиниця, подібна до району. У Китаї повіти — це невеликі території з містами або селищами, що входять до складу більшого регіону. Тобто повіт Хуадун — це як район Хуадун./
Коли потяг почав сповільнюватися, юнак у кутку, занурений у свою чорно-білу портативну приставку, нарешті підвів голову.
/Прим.: портативна означає зручна для перенесення./
Від попередньої станції до повіту Хуадун його рахунок у «Тетрісі» зріс від нуля до понад 400 тисяч. Фігури сипались згори без упину, а він складав їх так легко, що здавалося — це ніколи не скінчиться.
Почувши оголошення про прибуття, він мимохіть кинув погляд у вікно. Коли знову опустив очі, на екрані вже мигтіло: «Game Over». Пасажир поруч помітив це і не зміг стримати вигук:
— Шкода!
Гра завершилась на такому високому рахунку, але юнак не виявив жодного жалю. Він просто вимкнув приставку і невимушено закинув її в рюкзак.
Той самий чоловік не стримавши цікавість, запитав:
— Юначе, а який у тебе найвищий результат? З такою грою ти, мабуть, і рекорд поставити можеш.
Юнак мав доволі пересічну зовнішність,
але в очах була та дивна ясність, немов сам спокій світився крізь них.
— Приблизно такий самий, як зараз, — відповів він.
— Шкода... Якби не зупинився — і був би рекорд.
Та парубок не був балакучим. Він підвівся, готуючись до виходу, і байдуже відповів:
— Нема часу.
Закинувши рюкзак на плече, юнак долучився до потоку людей, що вже готувалися залишити вагон.
Потяг гудів від голосів: пасажири з різних куточків країни гомоніли на всі лади, створюючи добрячу какофонію
/Прим.: какофонія — це поєднання звуків, яке звучить неприємно, різко, хаотично або дратівливо. Слово походить з грецької і буквально означає «погане звучання»./
Проминаючи найтихіше місце у вагоні погляд хлопця ковзнув по групі людей у формі. Інтелігентні на вигляд, вони приєднались на попередній зупинці — в повіті Хуаньнань — і тепер схилилися над столом, зосереджено вивчаючи розгорнуту карту. Тихе бурмотіння виринало з їхньої групи. Один із них, круглолиций чоловік середніх років, був явно керівником: це видавали жести, позиція за столом і хмурий вираз обличчя.
Відчувши на собі погляд, той чоловік насторожено звів очі — але юнак уже зник.
На ньому була чорна бавовняна куртка, за плечима — звичайний сірий рюкзак. Його висока постать на мить вирізнилася з натовпу.
Та щойно він ступив на платформу — розчинився в юрбі, мов водяна тінь на мокрому асфальті.
Навіть якби хтось намагався згадати його згодом — годі було б описати бодай щось, окрім нечіткої силуетної плями у пам’яті.
Зоряна ера 1356.
[14:36:40]
У повітрі спалахнула проекція системи з часовим координатами — напруга миттєво зросла.
— Він повернувся! Готуйтеся до контакту!
За три секунди на телепортаційній платформі почала формуватися капсула. Усередині перебував Дзі Юши — одягнений у чорну бавовняну куртку.
Щойно мандрівник у часі прибув, система зафіксувала його біометричні показники. Роботизована рука плавно висунулася зі стіни й подала флягу з поживним розчином.
/Прим.: фляга — це невелика посудина для води або напою./
Переміщення в часі серйозно виснажувало організм: зневоднювалися тканини, порушувався електролітний баланс, а мозок страждав від браку глюкози та кисню. Відновлення поживних речовин було критично необхідним.
Він недбало жбурнув рюкзак убік і зробив кілька ковтків живильного розчину.
Обличчя, що щойно здавалася звичайним — таким, яке легко загубити серед натовпу, — почало розпливатися, ніби стара голограма. На її місці проступили справжні риси — холоднуваті, точні, мов витончені з мармуру
[Вітаємо! Ви успішно завершили 89 місій рівня B. Поточний рейтинг: ★★.]
Дзі Юши поглянув на голографічне повідомлення — й без жодної зміни в обличчі залишив капсулу.
Він не любив зайвих слів і одразу почав звітувати спокійним, відстороненим голосом:
— Підготувати журнал місії.
Інцидент Талії, 1396 рік. Ціль сіла на потяг у повіті Хуаньнань 13 грудня, маршут пролягав через Хуадун, номер потяга — X168.
Чотири супутники — всі фігурують як ключові особи.
Виявлено серйозну розбіжність із зафіксованою історією.
Рекомендація: модифікувати
/Прим.: модифікувати означає змінити щось, адаптувати або скоригувати певним чином./
Його команда фіксувала все.
Дзі Юши ще не встиг як слід перевести подих, коли до нього підійшов один із колег:
— Професоре Дзі, начальник Лін знову чекає на вас зовні.
Він зітхнув і потер чоло — з виразом людини, яку ця зустріч обтяжує більше, ніж навіть побічні ефекти після стрибка в часі.
— Знову?
Член команди усміхнувся:
— Дізнавшись, що ви повертаєтесь саме зараз, він уже пів години як на посту.
Переодягнувшись у роздягальні, Дзі Юши вийшов назустріч знайомому обличчю: начальник Лін із філії міста Нінчен вже чекав на нього — особисто.
/Прим.: філія — це підрозділ основної організації в іншому місті. Тобто начальник працює у відділенні, що розташоване в місті Нінчен./
— Дзі! — з усмішкою привітався той, дружньо поплескавши його по плечу.
— Вітаю! Ще одна місія позаду — і ти ще на крок ближче до своєї мети!
Дзі Юши чемно кивнув:
— Дякую, начальнику Лін.
Керівник філії перейшов одразу до суті:
— З такою динамікою, як у тебе, логічно замислитися про наступний етап. Ти вже думав про допоміжну місію в місті Цзян?
Дзі Юши відповів:
— Я вже казав минулого разу: я не поїду.
Та усмішка начальника Лін не зникла з обличчя:
— Ну ж бо, не варто так загострювати. Ти ж знаєш, як працюють чутки — доки пройдуть колом, усе перевертається з ніг на голову. Не давай дурним балачкам керувати твоїм майбутнім. У таких ситуаціях важливо мислити ширше.
Дзі Юши спокійно відказав:
— Нема кому годувати моїх котів.
Одержимість котами, схоже, не зникла навіть за сотні років. А Дзі Юши —молодий, неодружений чоловік — і справді мав удома трьох — пухнастих та вимогливих.
Члени команди, які підслуховували неподалік, вважали, що причина була цілком обґрунтованою — це була блискуча відмова.
Не дивно, що вони були обурені — адже філія в місті Цзян поводилася несправедливо.
Обидві команди працювали під егідою Системи управління часом «Небесний звід», але функції Нінчена та Цзянчена суттєво різнилися.
/Примітка: егіда — це коли хтось працює під керівництвом або захистом більшої організації./
Цзянчен завжди відповідав за запобігання злочинам і катастрофам майбутнього. Їхня спеціалізація — дія на випередження. Згодом за ними закріпилось звання «Охоронці». Вони часто вдавалися до радикальних бойових методів, щоб знищити потенційну загрозу ще в зародку.
Нінчен, натомість, був відповідальний за фіксацію та реконструкцію історії.
Їх називали «Хранителями записів».
Вони документували та відновлювали події минулого, незалежно від того, наскільки ті були значущі чи буденні. Їхня робота вимагала точності, витримки й абсолютного самоусунення. Їм не дозволяли змінювати хід історії. Їм не дозволяли втручатись. Їм навіть не дозволяли носити зброю.
Тиждень тому один із Охоронців Цзянчена зазнав важкого поранення під час виконання завдання — і саме тоді, коли команда готувалася вирушити на нову місію. У результаті вони залишилися без одного з ключових оперативників.
/Прим.: оперативник — це учасник команди, який виконує завдання безпосередньо на місці подій; ключова фігура в місіях./
А в системі «Небесний звід» кожна ланка була незамінною. Структура трималася на точній рівновазі, і навіть тимчасова втрата виконавця могла зламати всю конструкцію. Знайти когось, хто відповідав би суворим критеріям — технічним, моральним і психологічним — було майже неможливо.
Та в когось із керівництва, можливо в пориві натхнення, можливо з відчаю, з’явилася думка: в Нінчені є кандидат, що потенційно підходить. І от — не зволікаючи, було підписано наказ про тимчасове переведення.
Дзі Юши вже мав доволі гучне ім’я у системі «Небесний звід». Довкола нього точилося чимало чуткок.
Кажуть, у нього була виняткова пам’ять і невгамовна жага до знань — настільки глибока, що навіть у добу цифрових технологій його оселя нагадувала книжкову печеру. Полиці згиналися під вагою паперових томів, стоси книжок займали кожен кут, і між ними ледь лишався вузький прохід.
Кажуть, він мав зовнішність, гідну обкладинки — витончені, майже мальовані риси обличчя, мов із фрагмента старої ілюстрації. Але водночас — тіло крихке, майже тендітне: подейкують, він не міг самостійно відкрити навіть кришку пляшки.
Кажуть, що він боязкий і не наважується залишатись ночувати у філії на самоті. Через це для нього зробили виняток: Дзі Юши був єдиним у всьому Нінчені, хто жодного разу не заступав на нічну зміну.
/Прим.: дієслово «заступати» в контексті «на зміну» є нормативним./
І це ще далеко не всі історії.
Як наслідок, капітан команди з Цзянчена, яка потребувала підкріплення, залишився явно незадоволений і не стримався — висловився публічно:
— Що це взагалі таке? Вони що, не можуть надіслати нормального чоловіка, який уміє битися? Ми тут ризикуємо життям, а вони нам підсовують якогось химерного генія, що читає коливання квантових хвиль на швидкість?!
Його слова долетіли до Дзі Юши дуже швидко.
І він негайно повернув наказ про переведення з формулюванням:
— Я не поїду.
Керівництво заметушилось, мов мурахи на розпеченій сковорідці.
Начальник Лін із урочистим виразом обличчя виголосив:
— Та що ті три коти! Привези їх до філії — ми самі про все подбаємо! Триразове харчування щодня, снек із рибкою — щоразу новий смак!
Підслуховувачі за дверима:
— ???
Дзі Юши:
— Я не звик до тієї обстановки.
Начальник Лін:
— Я організую цілий кар з делікатесами Нінчену! Що тільки забажаєш — усе буде!
Дзі Юши:
— Я сором’язливий.
Начальник Лін:
— Тобі ж потрібно лише виконувати завдання! Немає жодної потреби зближуватися з тими недорікуватими телепнями, які дивляться на всіх згори вниз!
Губи Дзі Юши ледь ворухнулися:
— Я гей.
Підслуховувачі за дверима:
— !!
Начальника ніби блискавкою вдарило.
— Дзі… Дзі, ти…
Дзі Юши спокійно розіграв свій козир і абсолютно сухо заявив:
— Якщо я вирушу до місця, де надмірна концентрація чоловіків, боюся, що не зможу стримати емоції. Це може призвести до... небажаних зв’язків. А вони, у свою чергу, здатні зруйнувати гармонію в філії Цзянчен.
Дзі Юши кивнув начальству, розвернувся й пішов, залишивши за собою репутацію.
Та начальник Лін озвався знову:
— Дзі, Дзі...
Зрештою, він був не лише його керівником, а ще й давнім другом батька.
Дзі Юши, зітхнув і, нехотячи, обернувся:
— Начальнику?
Лін мав дивний вираз обличчя, та, зібравшись із думками, вже виваженим тоном мовив:
— Отже, можеш бути спокійним. Той капітан Сон… він відчайдушно гомофобний. Власне, уся команда — така сама.
Дзі Юши:
— …
Дзі Юши з Нінчену приїжджає.
Ця новина, мов іскра у сухій траві, миттєво розлетілася філією Цзянчен і спричинила справжній переполох.
У голографічній тренувальній залі панувала знервована метушня — учасники команди ділилися побоюваннями:
— То він справді їде до нас?! Його психологічна витримка, мабуть, просто феноменальна!
— Та ні, він уже тут! Я щойно бачив його з другого поверху. Красень — хоч у кіно знімай: і обличчя, і манери — усе з картинки.
Усі перезирнулися. В їхніх очах промайнуло одне й те саме: їм прислали… просто гарненьке обличчя.
Наймолодший у команді намагався бодай трохи заспокоїти інших:
— Гей, не переймайтеся так. Головне, щоб хоч кілька з нас могли битися. У найгіршому разі просто прикриємо його — і місію все одно виконаємо.
— Якщо кажеш таке — тільки не при капітані Сон. Ти вже забув, що було зі Старим Ю?
— Та яке “забув”… Але серйозно, цей Дзі — хіба він хоч трохи схожий на Старого Ю?
— У Ю, принаймні, була повноцінна бойова підготовка.
Ветеран команди, Старий Ю, був серйозно поранений під час місії й досі лежав у лікарні без свідомості.
— Хоча… не все так погано. Як сам казав, принаймні, дивитись на нього приємно. Естетика — це ж плюс, га?
— Плюс, кажеш?! Та плюнув би я на такий плюс! Ти взагалі знаєш, чому він раптом вирішив приїхати?
— Щоби підвищити рейтинг, пов’язавшись із нашою A-рівневою місією?
— Дурниці, — буркнув хтось сердито.
— Його не зворушило ні те, що його вважають неспроможним у бою. Не з’явився, коли насміхались, що він просто гарненький. А от щойно згадали, що ми всі — гомофоби, одразу виїхав. Хто його зна, може, приїхав кинути нам виклик. А може — доводити, що таки зачарує кожного!
Усі завмерли.
І разом вилаялися під носа.
Для цієї команди прямих, приземлених солдатів новий хлопець здавався справжньою катастрофою, яка ось-ось гримне.
Хлопець із короткою зачіскою й вузькими очима щиро занепокоївся:
— Це погано. Такі, як він, зазвичай не надто перебірливі. А раптом закохається в мене? Я взагалі єдиний син у трьох поколіннях…
Не встиг він договорити, як отримав добрячу затрісочку по потилиці.
Позаду пролунав знайомий чоловічий голос:
— Ти, бува, не забув у дзеркало глянути перед тим, як із дому вийшов?
Той, хто щойно переступив поріг тренувальної зали, мав обличчя, що змушувало обертатися слідом: довгі брови, пронизливий погляд, гострий профіль — наче вирізаний лезом.
Він був дуже високий; чорна бойова форма щільно облягала бездоганну статуру, а довгі міцні ноги лише підсилювали його природну присутність — важку, владну, наче вона народжена домінувати.
Коротковолосий хлопець, тримаючись за потилицю, насупився:
— Капітане Сон…
І всі навколо розреготались.
Темні, мов нічне плесо, очі Сон Цінланя ковзнули по зграйці нероб — у них панував спокій, але жевріла ледь вловима, нахабна іскра.
/Прим.: плесо — це широке й спокійне місце в річці або озері, де вода тече повільно або майже стоїть./
Він заговорив знову — цього разу ліниво:
— Де він?
*******
Яка ж я фанатка цієї історії.
Два роки. ДВІ ЗОРЯНІ ЕРИ, як мінімум, я мовчки кохала цю манускриптову досконалість — і страждала.
Бо в українському просторі її просто немає.
І не тому, що людям не цікаво, а тому, що складно.
Багато хто починав — і не дочитав.
Бо треба було збиратися докупи в читанні, та ще й не рідною мовою.
Ніхто не обговорює, ніхто не репостить цитати, які я давно вивчила напам’ять(тільки один раз бачила відео про цей твір). І ось в один вечір мене просто пробиває: а чому б не я?
Є трохи часу, ресурсів.
Я можу. Я хочу. І я дам цій історії той переклад, на який вона заслуговує.
Ба більше — я ще й подала її на конкурс Баки. Хе-хе. 25 розділів за місяць? Виклик прийнято.
Я випускаю перший розділ — і оху… прохолоджуюсь жорстко.
Там лише експозиція. А скільки сил в це вкладено. Скільки дрібних рішень. Скільки мовної любові.
Моя люба історіє....
Содіваюся, я не задовбусь так сильно працювати з текстом і не буду після 12 розділу з виглядом змученого баклажана. Хоча... обережний оптимізм зберігається.
Словом, я подарую цій історії чудовий переклад.
Я душею поки що старалася.
***
Одного дня я просто… гнила в телефоні.
Стан — класика: сумно, світ не радує, в рекомендаціях — рандомний фандомний дяпсік (можливо, це була дяпсікінесса з редіта не судіть).
І тут — бах! — рекомендація цього твору.
Я така: ну ок, відкрию.
І почала читати.
Але не думайте, що мені пощастило з першого разу — та де там.
Тоді переклад був… ну… він був.
Іноді речення в ньому звучали так, ніби хтось прокинувся після ста років сну і переклав із китайської на англійську лівою ногою.
А тепер — ура і аплодисменти — англійський переклад реально став офігезним.
Десь із осені 2024 з’явилась нова версія — тепер уже реально хороша.
І та дівчина, що тоді просто гнила в телефоні, навіть не підозрювала, що одного дня відкриватиме цей твір уже з іншого боку — щоб перекласти.
***
І ще одне.
Про коментарі.
Прошу вас — не соромтесь писати. Ну звісно, тільки якщо хочете.
Навіть якщо це буде о 6-й ранку, в стані невдупляючого напівіснування, без жодної розділової, без абзаців і логіки — я вас не просто не засуджу, я вас обійму.
Я люблю коментарі.
Бо без коментарів — уже щось не те.
Люблю історії з коментарями.
Зі справжніми, дивакуватими, теплими, смішними — тими, що не тільки «дякую за переклад», а отим багатогранним: «оце жопа», «я обожнюю цього героя», «цей діалог мене убив», «я теж хочу кота».
Я також коментуватиму.
Бо як інакше? Як можна просто перекласти і мовчки піти? Це не мій шлях.
***
Lv 1: Я сором’язливий
Lv 2: Я не звик до тієї обстановки
Lv 3: У мене коти
Lv 4: Я гей
Я теж хочу долучитись до обговорення: чому ж Дзі Юши таки вирішив піти у ту гомофобну філію?
1.Він пішов у ту філію, щоб наставити їх на правильний шлях.
Інфлюенсер добра серед бойових гомофобів.
2. Його коти сказали, що їм потрібен другий татко.
Все.
Ніяких питань.
Рішення винесено пухнастим консиліумом.
Три котячих старійшини прокинулись на подушці, потягнулись, подивились на Дзі і хором видали:
— Йди. Принеси нам чоловіка з дельтоподібними м’язами. Ми готові ділити подушки.
