Я переслідував людину, яка тікала з усіх ніг.
Я знав, що у нього була домовленість із шпаною, яка напала на мене. І звісно ж, я знав, про що саме вони домовилися. Якщо хочете знати, чому мені було це відомо - та тому, що в моє перше пришестя все відбувалося точно так само. Я силою змусив його викласти все, що йому було відомо, зокрема й про те, як тут все влаштовано. І таким чином вийшов на головного в цих нетрях.
Мені було добре відомо, що ця людина таємно спостерігає за ситуацією, і я зрозумів, що він одразу ж побіжить доповідати про все, що трапилося, Очкарику, який був тут, у нетрях, "головним". Тому я не забарився скористався цією можливістю і пішов за ним, щоб дістатися до місця, де перебував Очкарик.
Я пам'ятав місце, де я зустрівся з ним вперше, але оскільки його життя завжди було під прицілом, він використовував магічний предмет, щоб змінювати місце розташування своїх апартаментів в межах нетрів. Тому й було необхідно, щоб мене привели до місця, де він зараз перебував.
Непомітно переслідуючи людину, я перевірив свої характеристики, і відзначив, що здобув дві нові навички: "Вистежування" і "Скритність". Як і передбачалося, вивчити навички, які були мені вже відомі з першого пришестя, було значно простіше. Незважаючи на те, що рівні цих навичок скинулися, я вже знав, як їх використовувати. Отже, підвищити їхній рівень в мене тепер вийде значно швидше.
Переслідуючи його і розмірковуючи про це, я помітив, що чоловік був не на жарт стурбований, не тільки просуваючись найкоротшим шляхом до укриття, а й скорочуючи його всілякими способами.
Мене вразили його обережність і спостережливість ще в моє перше пришестя. Не дивно - зрештою, колись він був шпигуном якоїсь держави. Про його вміння збирати інформацію мені теж було добре відомо. Проте, ця людина була боягузом. Свою безпеку він ставив понад все, вважаючи за краще тікати, коли йому щось загрожувало. Він навіть зміг відчути мою кровожерливість, коли я розправився з гопниками, незважаючи на те, що вона була спрямована не на нього.
Тут, у нетрях, щодня відбувалися вбивства. За вкрадений шматок хліба тут могли розтрощити голову навіть дитині, тут билися на смерть за який-небудь гнилий фрукт. Різні маніяки-психопати теж частенько тут з'являлися, але з ними розбиралися ті, хто контролював нетрі.
Вкрай рідко день в нетрях обходився без ббивств. Навіть зараз, поки я переслідував шпигуна, хтось десь розлючено бився за шматок хліба.
Як і в моє перше пришестя, шпигуна, схоже, смерть інших людей не хвилювала. Найімовірніше, він просто відчув серйозну загрозу, побачивши, як я жорстоко розправився з гопотою. І напевно подумав, що теж розпрощається з життям, якщо я його помічу.
Після того, як він зайшов в будинок, я трохи почекав і увійшов слідом за ним. Тут опинилися знайомі мені сталеві ворота, які охоронялися двома гаргульями, що сиділи біля них.
- Пароль?
- А-а, чорт, зовсім про них забув...
"Ось і приїхали!", - подумав я, почухавши голову. Минулого разу з цим проблем не виникло, бо я змусив шпигуна привести мене до потрібного місця. Зараз мені захотілося зробити все по-тихому, і тому я непомітно пішов за ним, але геть випустив з уваги цей момент.
Той, із ким я хотів зустрітися, не був метою моєї помсти. По суті, він не був ні ворогом, ні союзником. Ні, ось союзником він точно не був. Він був із тих людей, які спокійнісінько зроблять все, якщо це принесе їм прибуток. Той, хто співпрацює тільки заради отримання вигоди, і буде вести справи з будь-ким, поки це приносить гроші.
Єдине, в чому я був впевнений - те, що він ніколи не бреше. Але якими засобами він досягатиме мети, мені було невідомо. Він від самого початку відкрито мені заявив: "Нічого особистого - просто бізнес". Ми просто використовуємо одне одного у своїх інтересах.
Водночас він був найбільш порядною людиною, з якою мені доводилося мати справу. Ба більше, саме йому я збирався продати намисто. Мені не було жодного резону влаштовувати бійку перед тим як іти домовлятися про угоду. Якщо я наламаю дров, він використає це як фору в переговорах.
З ним потрібно тримати вухо гостро. Інакше він витягне з мене інформацію, а я цього навіть не помічу. А інформацію, як відомо, завжди можна купити або продати, наприклад, посередникам або шпигунам. Утім, я завжди можу заплатити йому за конфіденційність, і він триматиме рот на замку.
Він володів гострим розумом і проникливістю, був гарний в алхімії і вмів чудово аналізувати ситуацію. Очкариком точно не варто було нехтувати.
- Це трохи несподівано, але чи не могли б ви дозволити мені зустрітися з босом?
- Пароль?
Схоже, гаргульї не мали наміру підтримувати розмову. Я знав пароль, хоча й не розраховував на те, що він довго ним користуватиметься. І все ж я спробував назвати пароль, який використовувався через три роки в майбутньому.
- ... "Вивернуте хутро незульських кроликів".
- Неправильно, йди. На тебе не чекають.
- Ех, знав би я, що все так обернеться, не став би й морочитися.
Нерухомі на вигляд гаргульї, змахнувши крилами, схопилися зі свого місця. Обравши мене як ціль, яку необхідно знищити, вони підлетіли до мене і, розплющивши роти, почали формувати заклинання. У цей же час я кинувся вперед.
На відміну від драконів, які поливають магією велику площу, спричиняючи величезні руйнування, дихання гаргулій являє собою промінь із невеликим радіусом ураження. Навіть з моїм обмеженим набором навичок штучно створені гаргульї не становили для мене загрози, оскільки могли виконувати лише найпростіші дії.
Прослизнувши між променями, я завдав удару одній із гаргулій. Її шкіра була твердою, і, схоже, з моїми поточними характеристиками мені її не пробити. Задіюючи ману, я припинив посилювати свої ноги й очі, і влив решту в руку, тимчасово посилюючи її. Наповнені маною частини тіла значно зміцнювалися, але решта тіла при цьому відчутно слабшала. Це виглядало ризикованим кроком, але з такими жалюгідними характеристиками я все одно загину, якщо в мене влучать.
Використовуючи цю стратегію, я ухилявся, але мені потрібно було використовувати духовний клинок - мій козир, який розкривати не хотілося. Хоч я вже й використовував "Меч вогняної павукової лапи" на гопниках, демонструвати його Очкарику, який міг стежити за мною через гаргульї, аж ніяк не хотілося.
До того ж гаргульї є елементалями вогню - інакше кажучи, здатні витримувати високі температури. Вони - гроза чарівників, що спеціалізуються на магії вогню, прекрасно володіють атакувальними заклинаннями. Невеликий розмір і здатність викликати вогонь "Меча вогняної павукової лапи" проти гаргулій неефективні, тому в даній ситуації - це найгірший вибір.
Натомість я скористався навичкою "Маніпуляція маною", що дає змогу розподіляти ману всередині тіла, уникаючи її витрати. Хоча і в неї є свої недоліки, з такою атакою гаргульям мене не дістати.
Спочатку я розламав їм крила, щоб вони не могли злетіти. Користуючись їхнім збентеженням, я роздробив їм руки і, схопивши за ноги, з усієї сили доклав об землю, розколовши голови. Знерухомивши гаргулій, я розбив їм очі, щоб позбавити джерела, яке живило їхньою силою.
- Ти хто такий, матір твою?!
На звуки битви вийшов мужик середньої статури. Оголивши меч, він кинувся до мене. Оскільки по-тихому увійти все одно не вийшло, я просунув палець у порожню очну ямку гаргульї і жбурнув голову в мужика, через що вона відокремилася від тіла.
Від несподіванки мужик не встиг ухилитися, і його припечатало до стіни. Схоже, розбиті кістки зачепили його внутрішні органи, і він, повільно сповзаючи по стіні, захаркав кров'ю.
- Виродок! Що ти зробив із Хамнцем?!
Залишивши поваленого супротивника, я увійшов у двері і помітив ще одного джентльмена, який витягнув меч і почав мене атакувати. Я відбив його клинок "Мечем вогняної павукової лапи" і вдарив по ногах головою гаргульї, яку тримав у руці, від чого той упав на коліна. Схопивши його ззаду за руки, я штовхнув його в спину, вивернувши йому суглоби. Наостанок я вивернув йому ноги, через що він став схожий на ляльку з кінцівками, що бовтаються.
- Ах ти сучий син! Та я тебе!..
Якщо вони продовжать на мене нападати, це може стати проблемою в подальших переговорах, тому я посилив ауру потужної, бездоганної жаги до вбивства невеликою кількістю мани і направив на них.
Місцевий контингент був вельми різноманітним, але так чи інакше, це були люди, найняті Очкариком. Як мінімум це були авантюристи більш-менш високого рангу або лицарі-відступники. Іншими словами - бики з м'язами замість мізків, позбавлені будь-якого опору до магії, тому змішана з кровожерливістю мана зробила свою справу.
Я озирнувся, але не знайшов людини, яка за мною стежила. Найімовірніше, він вирушив доповідати Очкарику в його кабінет, розташований у кінці коридору на другому поверсі.
Поглянувши під ноги, я виявив там джентльмена з вивернутими кінцівками. Думаю, замість жаги до вбивства краще буде використати його - все одно по-хорошому розібратися не вийшло: я зламав гаргулій Очкарика і покалічив його людей. Схопивши мужика за шию, я піднявся сходами, не звертаючи уваги на його стогони від постійних ударів об сходинки.
Діставшись до дверей у кінці коридору, я помітив, що вони обгороджені фізичним і звуконепроникним бар'єром. Оскільки обидві мої руки були зайняті, мені не залишалося нічого окрім як вибити двері ногою, вливши в них за раз максимальну кількість магічної енергії за допомогою техніки маніпуляції маною.
- Привіт. А ти і є той самий великий бос? - привітав я Очкарика, враховуючи, що це мала бути перша наша з ним зустріч.
Очкарик, який сидів за столом, із непроникним обличчям дивився на мене, через що складно було зрозуміти, що в нього на думці, а поруч на дивані розташувався мій люб'язний поводир - зблідлий, як полотно, шпигун.
- Дякую, що проводив мене сюди. За це я забуду про те, що сталося, - бадьоро сказав я йому і повернувся до Очкарика, начепивши на обличчя ділову посмішку.
Приступимо до переговорів.
Далі
Том 1. Розділ 9 - Герой збуває трофеї і плавить мідь.
- Двері, взагалі-то, були посилені моїм спеціальним фізичним і звуконепроникним бар'єром. Ти змусив мене засумніватися в моїх здібностях. - Ну вибач, в мене руки були зайняті твоїми погано вимуштруваними псами. Довелося відчиняти її стусаном. - В такому разі, приношу свої вибачення. Мене звати Дюфейн Гулл, я виконую роль місцевого наглядача. Не міг би ти повідомити мету свого візиту? - усміхнувшись, сказав Очкарик, який назвався Дюфейном. Як я і думав, він і бровою не повів через влаштований мною хаос. Хоч це і було очікувано, його незворушність мене все ж трохи засмутила. Схоже, залякати його не вийде; я відпустив голову гаргульї і людину, яку притягнув сюди. - Та так, дурниця - заскочив, щоб дещо продати. А, і своє ім'я я назву за п'ятдесят золотих, - вимовив я і зняв зі своєї шиї намисто, простеживши за виразом очей Дюфейна. - ...Джек, забудь про все, що бачив, і покинь кімнату. - Як ска... Е-е?! Зблідлий Джек так розгубився від того, що відбувається, що не зміг одразу вхопити сенс сказаного. - Ти й сам маєш розуміти, як небезпечно багато знати. Покинь приміщення, поки не почув нічого зайвого. - А! С-слухаюся!!! Джека, як вітром здуло. Я перестав розігрувати спектакль і негайно підійшов до столу Дюфейна. - Ну що, почнемо переговори? Скільки ти даси за це намисто? - Можу я його перевірити? - Звичайно. Дивись, скільки влізе, - відповів я і поклав намисто йому на стіл. Дюфейн обережно підняв його й оглянув з усіх боків, перевіряючи кожну дрібницю. Він вивчив кожен магічний камінь в інкрустації, уважно розглядаючи вставки, що їх утримують. - Просто чудова річ: всі камені пройшли першокласну обробку. Ланцюжок, що з'єднує вставки, зроблено з магічного срібла, вірно? Ба більше, чари в каменях просто незрівнянні: "Автоматичне відновлення ОЗ", "Мале посилення лікування", "Фантомний запис" і "Автоматичний ремонт (мале)". За цю пишність я можу дати тобі тридцять золотих. - ...Тридцять золотих, кажеш? Слід докладніше розповісти про гроші, що використовуються в цьому світі. Монети в королівстві бувають семи видів: мідна, велика мідна, срібна, велика срібна, золота, велика золота і монета з білого срібла. Десять монет одного виду еквівалентні одній дорожчій монеті. Точно не скажу, але одна срібна монета за вартістю дорівнює приблизно тисячі японських ієн. Великі золоті монети і монети з білого срібла ви навряд чи побачите в повсякденному житті - їх використовують переважно у великих торговельних угодах і в транзакціях між державами. Приватні угоди здебільшого ведуться за допомогою золотих монет, а все, що більше, вже виходить за рамки повсякденних витрат. Повертаючись до наших баранів, ціна, запропонована за намисто, становила тридцять золотих або приблизно три мільйони єн. Для простої прикраси без жодних накладених на неї чар, тридцять золотих - це цілком гідна ціна. Але не в цьому випадку. - Гей, досить мене перевіряти, - я різко глянув на нього, випустивши величезну жагу до вбивства, цього разу спрямовану в його бік. - Ти ж знаєш, як можна вигідно скористатися цією брязкальцем, вірно? Тож позбав мене цього лайна, інакше як би мені не довелося позбутися тебе. Вірно, ми обидва про це знаємо - про те, що це не просте намисто. Внизу намиста була вигравірувана печатка, що свідчила про приналежність до королівської родини. Печатка завдяки стародавньому договору з Великим духом не дозволяла використовувати намисто нікому, окрім королівських осіб, бо для створення гравіювання за допомогою духа король як підношення використовував свою кров. Причина, через яку Очкарик змусив піти свого підлеглого, крилася саме в намисті - щоб шпигун випадково не бовкнув зайвого. Та й таку низьку ціну він назвав не просто так, а щоб спробувати витягти інформацію, спостерігаючи за моєю реакцією, яку він би використав, щоб отримати перевагу. Однак Дюфейн не знав, що для мене це не просто торгова угода. Все це було частиною мого плану помсти. Отримати гроші - це так, дрібниця. Чесно кажучи, я зміг би заробити потрібну суму, просто розламавши намисто на частини і продавши їх окремо. Але я приніс його сюди, бо був впевнений, що він зможе повернути намисто назад королівській родині через своїх людей, отримавши при цьому величезний прибуток. Іншими словами, він був чимось на кшталт поштового голуба, який не викликатиме особливих підозр. Своєю кровожерливістю я натиснув на нього, недвозначно натякнувши, що на нього чекає в разі невдалих переговорів. На мить це приголомшило Дюфейна, але він одразу ж повернувся до свого звичайного стану. - Прошу вибачення за мою грубість. Мені потрібно було переконатися, що ця річ справжня. Крім того, тільки я на це здатен. І схоже, вивудити з тебе більше занадто дорого мені обійдеться, - тихенько розсміявшись, він зняв монокль і ретельно витер його хусточкою. - Зупинимося на трьохсот п'ятдесяти золотих. Як завдаток я дам тобі десять монет. Ти ж розумієш, що підготувати таку велику суму просто зараз я не можу, тому за рештою приходь завтра. А поки нехай намисто побуде в тебе. - Впевнений? Я ж можу просто втекти з грошима. - Якщо ти і справді така людина, значить, я зовсім не розбираюся в людях. Ось, візьми, - з цими словами Дюфейн передав мені мішечок із золотими монетами, який він дістав зі столу. - Тоді гаразд. Взявши зі столу намисто, я розкрив мішечок і легким рухом вивудивши одну з монет, кинув її назад Дюфейну. - І що це означає? - Нічого особливого, просто компенсація за той невеликий безлад, що я тут влаштував. Ну і, знаєш-знаєш... - куточки моїх губ піднялися, немов у усмішці, - не люблю я, коли за мною шпигують. - ...Кажеш, назвеш своє ім'я за п'ятдесят золотих? - Вибач, ця інформація більше не продається. Цю можливість ти змарнував, - відповів я, поклавши мішечок із дев'ятьма золотими в кишеню, і пішов. - ...Кху-ку-ку, ось із цієї причини нетрі не набриднуть мені ніколи, - залишившись наодинці, Дюфейн із задоволеним виглядом посміхнувся. В руці він тримав звивисту золоту монету, створену за допомогою алхімії. *** Все йшло за планом, і я в чудовому настрої попрямував до головної вулиці. Я думав, що за мною стежитимуть, але поки йшов назад до виходу з нетрів, хвоста не виявив. Сонце до цього моменту остаточно схилилося до заходу, і залишалося зовсім небагато часу до того, як воно сяде, і день закінчиться. Тому я хотів якнайшвидше дістатися до головної вулиці і зайнятися пошуками готелю. Тільки зараз до мене дійшло, що я нарешті зможу добряче виспатися в звичайному ліжку, без задушливої атмосфери підземелля і не посеред пусток, де вночі ніде сховатися від холоду. Не дивно, що думка про це мене неймовірно надихнула. - Упс, зовсім забув, що розплатитися не вийде. Для того, щоб зупинитися в нормальному готелі, достатньо було однієї срібної монети, з якої ще й дадуть вдосталь здачі - на відміну від Японії та інших країн, плата за номер не включає сніданок, а кімнати тут досить тісні. Та й взагалі, у звичайному недорогому готелі здачу із золотої монети дати просто не зможуть. Звичайно, на дорогих заїжджих дворах такої проблеми не виникне, але там мені знадобляться документи, що засвідчують особу, а їх я поки що не мав. Тому бажано розміняти пару золотих на великі мідні та срібні монети, і я почав шукати, де б це зробити. У міняйл на головній вулиці здійснити такий обмін можна набагато вигідніше, але знову ж таки, для розміну золотої або більшої монети доведеться пред'явити документи. Ось чому я хотів обміняти гроші тут, у нетрях, де можна без проблем обміняти велику суму, і водночас ніхто не ставитиме зайвих запитань. Щоправда, і комісія тут кусається. - Зайду сюди. Я підійшов до випадково обраного міняйла. - Здоров, хлопчику. Гроші прийшов міняти? - басовито підкликав мене накачаний, схожий на шафу мужик, якого не інакше як амбалом або верзилою не назвеш. Незвично було бачити такого здорованя, що займається обміном монет, хоча, можливо, він за сумісництвом працював вишибалою. - Ем, так, хочу розміняти золоті. - Золоті? Скільки? - Одну монету. Розміняй її на великі мідні та срібні монети. Мужик дістав терези і поклав переданий йому золотий на одну чашу, а на іншу поставив тягарчик. - Все правильно, монета справжня. З урахуванням комісії вийде п'ять великих срібних, двадцять три срібних і двадцять великих мідних монет. Виходить, його частка двадцять п'ять срібних? - Це дорого. - Не подобається - не міняй, справа твоя. Комісія тут була явно вищою, ніж у середньому в нетрях, але грабіжницькою її не назвеш. І оскільки я хотів якнайшвидше приступити до пошуку готелю, то промовчав. Мужик у мене на очах почав відраховувати одну за одною великі мідні, срібні та великі срібні монети. І тут я відчув його недобрі наміри, чи радше - зловтіху. Сьогодні моя інтуїція просто в ударі! Однак я мовчки продовжував за ним спостерігати. - Готово, все пораховано правильно. Тримай. Нічого підозрілого в його діях не було. Все-таки інтуїція - це всього лише неясна здогадка, проте, незважаючи на нелогічність, я виразно відчував, як він зловтішається, і зрозумів причину тільки тоді, коли отримав на руки гроші. - Ах, ось воно що. Гей! - А? Чого ще... гх! Я схопив мужика, який абсолютно не очікував цього, за шию і притиснув його до стінки. - Виродок... чому? Я ж віддав тобі срібні монети, хіба ні? - Срібні? Чи ти хотів сказати, мідні? - Що?!!. Я влив трохи мани в "срібні" монети і почув клацання, що прибрало ілюзію і повернуло їм оригінальний вигляд почорнілих мідяків. Мої навички, пов'язані з посиленням сприйняття магії, було загублено, а духовний клинок, що збільшує пасивне сприйняття, було заблоковано. І поки я не доторкнувся до монет, не міг сказати, що на них було накладено ілюзію. Надто зрадівши, я мало не облажався. - Кхе! Сам винен, що тебе обдурили. Це нетрі, ясно?! "Посилення"! Мужик криво посміхнувся, вирішивши відкинути ввічливість, і використав магію посилення для підвищення своєї фізичної сили. Я думав, це просто тупий качок, але він виявився досить тямущим для купи м'язів. - Так, це чортове королівство прогнило повністю. Як і всі ви. До чого ж мерзенне почуття. Від того, що мій гарний настрій зіпсовано, від цієї поганої посмішки, і крім того... що найбільше я не люблю, коли мене вважають простачком, якого легко обвести навколо пальця. Немов я все той самий наївний дурник, немов я зовсім не змінився. Думка про те, що цей мужик такий самий, як і всі ті, хто мене обдурив, кому я прагнув помститися, розлютила мене, і мені захотілося розірвати його на шматки тієї ж секунди. - Ха-а, мене від тебе нудить. - Моя рука інстинктивно посилилася, наповнившись маною. - Га-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!!! С-сволота, чому я не можу її відірвати-а-а-а-а-ати! Незважаючи на те, що він міцно схопив руку, якою я його тримав, і спробував її відірвати, це було нездійсненним завданням навіть із його "Посиленням". Не по плечу це навіть королівським лицарям. Між іншим, метод, який я застосовував для концентрації мани, не був відомий широкому загалу. А оскільки магію я не використовував, для здорованя залишалося загадкою, чому він не може вирватися, адже я значно поступався йому в габаритах. - А, блін. Сьогодні був чудовий день, тож я, так і бути, тебе прощаю. - Мені спала на думку чудова ідея, і я, посміхнувшись, його відпустив. Схоже, до нього нарешті дійшло, що він зв'язався з тим, із ким не слід було, і зблідлий амбал почав розсипатися у вибаченнях: - Мені просто потрібно вибачитися, так? Винен, я був не правий, я перепрошую, вибач, вибач мені... - Ну, мені немає діла до твоїх вибачень. Головне, щоб ти засвоїв урок, - з цими словами я прибрав мідяки і беззвучно закликав "Меч вогняної павукової лапи". Сьогодні в цього клинка просто тріумфальний день. - С-стій! Благаю, ні! Зазвичай як покарання, крім накладення величезного штрафу, фальшивомонетникам відрубують руки. Таке суворе покарання призначає королівство, і злочинець, зрозуміло, після виконання вироку вже не зможе повернути борг і, найімовірніше, потрапить у довічне рабство або покінчить життя самогубством. Верзила побачив у моїй руці клинок і почав панікувати, згадавши про покарання, думаючи, що зараз йому відріжуть руки. - Ти чого сіпнувся? Думаєш, я відрубаю тобі руки? Не хвилюйся, цього я робити не стану. Та й взагалі, цим ножичком буде важкувато це зробити, правда? - усміхнувся я. Зрозуміло, з моєю силою це було неважко. - Бачиш, є в нього одна цікава особливість, яку я зазвичай використовую для розведення багаття, ну або щоб шашлички посмажити. Напевно, через те, що в минулому житті цей клинок був монстром, при зіткненні з певним матеріалом він може творити чудеса. - А? Е? Щоб роздобути цей духовний меч, мені потрібно було вбити павука-протуберанця - палаючого павука, що мешкає в лавових печерах. Ці павуки були демонічними створіннями, і їм не потрібно було полювати, щоб роздобути їжу. Харчувалися вони різними мінералами, що знаходилися всередині печери, і щоб їх розплавити, павуки-протуберанці застосовували особливий вогонь під назвою "отруйне полум'я", а потім поїдали розплавлену масу. Загалом... - Все ж розплата за твій проступок має бути відповідною, згоден? Тому доведеться тобі проковтнути всі ці монети. Щоб він не втік, я зламав йому руки й ноги. Його хрипкі крики пронеслися вулицями нетрів. Однак усе тільки починалося. - Отже, приступимо. Перша монета пішла. Я силоміць розкрив йому рот якоюсь залізякою, що підвернулася під руку, потім влив чималу кількість мани в "Меч вогняної павукової лапи" і поклав на нього мідяк. Монета негайно розплавилася і стала стікати по лезу вниз. Верзила нестямно закричав, щоправда, ненадовго. Розпечена мідь капала вниз, випромінюючи тьмяне світло і підсмажуючи його глотку. Утім, він непогано тримався і не втрачав свідомість. "Меч вогненної павукової лапи" міг з легкістю плавити будь-які метали за рахунок зниження їхньої точки плавлення, і зазвичай температура не перевищувала 300℃. За бажання амбал цілком був здатний вижити. - Та-ак, тепер друга. І залишилося ще сорок шість. Але з "Посиленням" ти це витримаєш, правда? А ось і третя. Спостерігаючи за кожною краплею палючої рідини, що падає йому в рот, я зловтішно посміхався, із задоволенням слухаючи його беззвучні крики.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!