Відсунувши кам'яну плиту, я вийшов назовні, на чисте і свіже повітря.

- Я... ВІЛЬНИЙЙЙЙЙЙЙЙЙЙЙЙЙ!!!

Пройшовши через довгий і темний підземний прохід, я зустрів нарешті довгоочікуване сонечко. Випустивши гучний радісний крик, потягнувся назустріч яскравому сонячному світлу.

Я опинився на околиці королівської столиці, в тихому безлюдному гаю. Після задушливих кам'яних стін я із задоволенням вдихнув на повні груди просочене сонячним світлом повітря, змішане з ароматами зеленого лісочка.

Я три місяці не бачив сонця, бо весь цей час ховався в "Храмі драконячої юдолі". Раніше я зовсім цього не цінував, але зараз, відчувши сонячне світло, був зворушений до сліз.

- Ах, сонечко... Як же я радий тебе бачити...

Насолодившись пишністю відкритого світу під синім небом, через деякий час я знову повернувся до справ насущних.

Цілі визначено. Я здійсню свою помсту. Помщуся всім тим, хто зрадив мене, змушу їх страждати, розтопчу і змішаю з брудом. Але зараз мені не вистачає ні сили, ні часу, ні підготовки, щоб здійснити задумане.

Мені абсолютно недостатньо характеристик мого першого рівня і навичок навіть для того, щоб погратися з тими п'ятьма сотнями лицарів у замку.

Наразі тільки принцеса та її ескорт знали мене в обличчя, і мені не було сенсу ховатися і надто обережним, як тоді, після перемоги над Повелителькою демонів, коли мене переслідували, і мою зовнішність знав кожен собака. В той час я навіть не міг зайти в таверну, готель або з'явитися на міських вулицях, не приховавши обличчя під капішоном плаща.

Знову поглянувши на сонце, я побачив, що воно вже покинуло зеніт. Якщо прикинути час, коли мене покликали - була вже десь година після полудня.

- Зі здібностями придворних магів їм знадобиться приблизно доба, щоб відновитися і докладно про мене доповісти. Ну, якщо не буду ніде затримуватися, часу в мене вдосталь.

Я не поспішаючи вийшов на головну вулицю королівської столиці, роздивляючись місто після довгої відсутності.

Відверто кажучи, жителі королівської столиці були тими, хто беззастережно повірив маніфесту Королівства і Теократії, і я думав, що мені теж захочеться їм наваляти як і принцесі, щойно їх побачу. Однак нічого такого не сталося. Можливо, тому, що більшість із них - прості жителі, які не бажають ні в що вплутуватися, і вони, загалом, були тут ні до чого.

Звісно, мені вони не подобалися, і я не став би засмучуватися, якби з ними раптом сталося нещастя: наприклад, хто-небудь із них впав і розбив собі голову об камінь, а на ранок в нього відняли руки й ноги. Але витрачати на них час і сили мені зовсім не хотілося, бо були люди, з якими я бажав розправитися набагато більше.

Коротше кажучи, вся справа в розстановці пріоритетів.

Але досить цих безглуздих думок. Насамперед мені варто потурбуватися питанням моїх фінансів. І для цього я вже дещо зробив.

Масивне намисто, яке я стягнув із шиї принцеси, лежало в мене в кишені. Навіть без урахування того, що ця дрібничка належить королівській сім'ї, за її оправу з білого срібла, інкрустовану магічними самоцвітами і міфрилом з накладеними на них потужними чарами дадуть дуже непогану ціну.

Продавши намисто, я швидко отримаю необхідну мені суму. Але робити це потрібно з обережністю. На аристократа я ніяк не схожу, та й узагалі, є не так уже й багато місць, де його куплять. З цієї причини я не став заходити в ювелірні магазини, що розташовувалися на головній вулиці. Замість цього я вирушив у нетрі на задвірках королівської столиці - місце проживання всяких сумнівних особистостей.

Я пригадав, що якщо увійти в потрібний провулок і пройти занедбаним, брудним пустирем, я опинюся там, де потрібно: зрештою, це місто ні краплі не змінилося.

Тріщини на стінах брудних, обшарпаних будинків, незабутній сморід екскрементів і сечі, і розкидане всюди сміття вказували на те, що до гігієни і чистоти тут ставляться з рук геть погано. Люди, що сиділи на узбіччях, дивилися на тих, хто проходив повз, похмурими запалими очима, або злодійкувато озиралися в пошуках чергової жертви.

Рідкісні нахабні погляди, що з цікавістю роздивлялися й оцінювали, або просто бездіяльність, належали хіба що новачкам, які не так давно потрапили сюди. Ті, хто оцінює людину за першим враженням, в нетрях зазвичай довго не живуть.

- Гей, братуха, дивний в тебе прикид. Ти що, типу, загубився, так?

Раптом, звідки не візьмись...

- Оп-па! Стоп-стоп-стоп-стоп-стоп-стоп-стоп-стоп-стоп-стоп-стоп-стоп-стоп-стоп! Ти не зрозумів? В нас тут прохід не безкоштовний.

Посміхаючись і гигикаючи, мене оточили п'ятеро гопників.

- Яка знайома ситуація... Втім, так навіть краще - справа піде швидше.

Звісно, худорлявий хлопчина, який самотужки розгулює нетрями - легка мішень. Але чому, блін, це чортове кліше відбувається в кожному місті, коли я вперше туди приходжу?

Будучи втікачем, я добре впізнав нетрі багатьох міст. І зрозуміло, було б нерозумно не скористатися цими знаннями в моє друге пришестя. Хоча правду кажучи, подібні зустрічі вже почали мене втомлювати.

Зрозуміло, що і цього разу ця ситуація була неминуча. Але такий розвиток подій змушував моє серце тремтіти тільки в перший, максимум другий раз, а далі викликав лише роздратування.

Навколишні швидко розбіглися хто куди, боячись, як би і їм не дісталося. Без сили і голови на плечах довго тут не протягнеш.

- Запитаю про всяк випадок: ви мені вороги?

- А? Чого цей гусак жене?

- Просто дайте відповідь. Ви не є метою моєї помсти, тож можете просто звалити: вбивати мені вас не резон.

- Ги, я-то думав, це якийсь козел, який сюди погуляти прийшов, а ти в нас, виявляється, зухвалий довбоклюй? Ха-ха, та ти ваще береги поплутав, гімнюк! - голосно заржав засмаглий лисий мужик, схожий на головного, а решта підхопили. - Так, дрищ! Викладай всі бабки, і ми тебе мочити не будемо, просто продамо работорговцю.

- Ясно, це ваша відповідь.

Ці придурки зібралися разом накинутися на мене, тож я почав діяти першим і "Мечем вогняної павукової лапи" відрізав їм ступні.

- А? Гья-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!

Втративши опору, гопники повалилися на землю.

- А-а-ай, б..-а-а-а-а-а-а-а!..

- Уа-а-а-а-а-а-а!.. С-сука-а-а-а-а-а-а!..

Мені не подобалося, коли кров ворога бруднила мені одяг, тому я скористався "Мечем вогняної павукової лапи", що міг розжарюватися й одразу припікати рани, не допускаючи кровотечі. Цей клинок був здатний передавати свою високу температуру будь-якій поверхні, з якою стикався.

В шкільній формі, в яку я зараз був одягнений, я спочатку ходив і в моє перше пришестя, але тільки-но вирушив у подорож, нарвався на нічних розбійників, після бою з якими вона порвалася. Мені довелося його викинути, і згодом, коли я отримав клинок, здатний лагодити одяг, з жалем про це згадував.

- Хмм, цього разу спрацювало. Відкрити "Статус".

Не звертаючи уваги на нестямні крики гопоти, я перевірив свій "Статус".

＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝

Ім'я: Кайто

Вік: 17

Стать: чоловік

Раса: людина

ОЗ: 531/545

ОМ: 75/412

Рівень: 1

Сила: 224

Витривалість: 324

Живучість: 545

Спритність: 587

Магічна сила: 117

Опір магії: 497

Вроджені здібності: Духовний меч, Розуміння мов

Навички:

Удар кулаком ур. 1

Маніпуляція маною ур. 1

Небесна ходьба ур. 1

Котяче око ур. 2

Прискорення ур. 1

Стан: в нормі

＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝

Як і очікувалося, я отримав навичку "Прискорення". А "Котяче око" я натренував, коли йшов темним підземним проходом.

Як випливає з назви навичок, "Котяче око" дає мені змогу бачити в темряві, а "Прискорення" піднімає мою швидкість пересування шляхом вливання в ноги мани. Чесно кажучи, я пробував застосувати її, ще як тільки потрапив в цей світ вдруге - кілька годин тому, коли я прослизнув між лицарями і схопив принцесу за шию. Але тоді в мене нічого не вийшло, і я відчув в ногах невелику віддачу, втративши при цьому трохи ОЗ.

Оскільки я не відпочивав, мої ОЗ залишилися колишніми, а ОМ відновилися приблизно до 30%, але після застосування "Прискорення" знову опустилися нижче 20%. Непросто буде тренувати цю навичку з такою великою витратою мани.

- Ну, загалом...

В мене все ще залишалося трохи мани, тому почувався я добре. Та й з моменту мого другого пришестя минуло всього чверть дня.

Розуміти-то це я розумів, але спроби використовувати непрокачані навички викликали розтягнення зв'язок в моїх кінцівках, і я відчував, що тіло абсолютно до такого не готове.

- Е-ей! Куди зібрався? Ти ж в них за головного? Не кидай пацанів.

— Гья-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!!!

"Мечем вогняної павукової лапи" я прибив до землі руку лисого, який, втративши ступні, поповзом намагався втекти звідси.

- Уа-а-а-а-а! Ай-й-й-й-й! Ай-й-й-й-й! Уа-а-а-а-а-а!!!

- Гмм, а непогано вийшло. І що характерно, жодних слідів крові, - підсумував я, розглядаючи мужика, який кричав благим матом. Виявляється, в людини, яка повільно підсмажується від болю, від болю починається нестримне виділення сліз, слини та інших рідин. - Якщо не формувати вогняну кулю, магія практично не витрачається, клинок короткий і зручний, і найголовніше - практично ніякої кровотечі: жертва буде вмирати довго. Раніше я використовував його, щоб добувати вугілля, але виявляється, меч дуже і дуже хороший, ммм...

- М-мо-монстр...

Застиглі в жаху гопники, схоже, мою наснагу не поділяли, і теж від страху обмочили штани.

- А-ах, гидота яка. Побачити б такі обличчя в цих засранців...

Все-таки моя мета - ті, хто мене зрадив. Знущатися над цими хлопцями радості мені ніякої не принесло.

- Гаразд, бувайте, - з цими словами я влив ману в "Меч вогняної павукової лапи" і швидкими рухами відтяв їм голови. Повітря навколо наповнилося запахом паленого м'яса.

- Ну що, час починати переслідування, - пробурмотів я і залишив провулок, де залишилися трупи з відрізаними частинами тіл, кілька людських ступнів невідомої приналежності та голови з перекошеними від жаху обличчями, зі спаленими до смерті ранами.

Далі

Том 1. Розділ 7 - Герой переслідує і наганяє страх (частина 1).

Чоловік, важко дихаючи, біг щодуху, не помічаючи того, що творилося навколо. Він зачіпав стіни, розкидане на шляху сміття і гілки дерев, через що його руки і ноги були всі в синяках і подряпинах. Утім, звертати уваги на такі дурниці він собі дозволити не міг. Порівняно з жахом, який ним оволодів, рани на тілі були дріб'язковими. Інстинкти підказували йому, що якщо він зупиниться, то помре. "Чорт... Чорт, чорт, чо-йо-йо-йо-йо-йо-йо-йо-йо-йо-йо-йо-йо-йо-йо-йо-йо-йо-йо-йо-йо-йой!" Він задихався, його тіло стогнало від напруги, але розум наказував йому бігти. Хаотичні думки від страшних картин, що спливали у свідомості, гнали його вперед. *** Цього дня чоловік як і завжди займався своєю звичайною рутиною. Сюди, в нетрі, щодня приходили ті, хто хотів сховатися. Розшукувані злочинці, які перебувають в бігах, сироти, що втратили батьків, аристократи, які втратили своє становище через чвари в сім'ї, авантюристи, які не виплатили борги, та й просто бідняки - всі ці люди врешті-решт опинялися тут. Нетрі ставали притулком тих, кому нікуди було тікати через своє темне минуле, і тут на них теж чекали суворі випробування. Однак і в нетрях існували свої закони. Без нетрів люди, що живуть в них, заполонять місто, і тоді чекай заворушень... це достеменно було відомо. Одного разу один лицарський орден вже намагався захопити і знищити нетрі. Їхні успіхи мали дозволити торгівлі розквітнути, але всупереч очікуванням, це лише спричинило деградацію громадського порядку, і торговці почали оминати охоплене смутою місто - ситуація тільки погіршилася. Тому в усіх містах існувало так зване правило: не втручатися в життя нетрів, за винятком нагальної потреби. У будь-якому місті, де вони були, люди жили краще, ніж там, де їх не було. Якщо, звісно, самі туди не потрапляли. З іншого боку, у справи нетрів не втручалися лише до певної міри. Якщо сюди втікала людина, яку влада вважала загрозою, втручання було не уникнути, навіть попри те, що нетрі розглядалися як необхідне зло. Місцеві заправили теж не хотіли, щоб лізли в їхні справи, і тому займалися регулюванням життя нетрів - не допускали їхнього розростання і підтримували певний порядок, по можливості уникаючи загострення ситуації. В обмін на переховування в себе проблемних суб'єктів, вони також виконували так звану угоду: що б тут не відбувалося, це слід було приховати. По суті, це місце мало екстериторіальний статус. Ось чому чоловік, використовуючи свої навички колишнього шпигуна, за наказом начальства стежив за входами в столичні нетрі. Помітивши небезпечну людину, він збирав про неї інформацію. Якщо сюди забрідали нащадки якоїсь впливової шишки - багатія або аристократа - він захищав їх. Цим він сприяв захисту нетрів від порушення встановлених правил і тим самим запобігав імовірним зачисткам. Зникнуть нетрі - зникне й місце, де він може жити. Тому, помітивши людину, що зайшла з боку головної вулиці, він позначив мету і взявся за неї спостерігати. Вік хлопчиська був приблизно років п'ятнадцять. Чорнявий, худорлявий, одягнений в одяг чорного кольору. Якість його вбрання на вигляд була добротною, але в столиці нічого подібного не носили. На сина якоїсь впливової людини він схожий не був, але за зовнішнім виглядом також можна було сказати, що він не бідняк і не злочинець. Він міг бути аристократом або торговцем з іншого міста, але про його становище складно було судити. Ясно було одне: хлопчисько не з простих. - Гадаю, нічого страшного, якщо його трішечки помнуть... - пробурмотів чоловік, побачивши, як місцеве хуліганство оточило зальотного хлопчину. Все пройде як завжди: хлопця почнуть мутузити, а він прийде йому на допомогу. Чоловік добре знав хуліганів і платив їм - в них була домовленість для розводу невдалих лохів, яких слід було живими і відносно неушкодженими вивести з нетрів: хуліганство повинно було влаштовувати показушну бійку зі шпигуном, який прийшов на допомогу, він їх розганяв, і в результаті хлопчисько залишився шпигуну в боргу. Після чого чоловік просив врятованого покинути нетрі і більше ніколи сюди не повертатися, щоб не отримати на свою цікаву дупу ще більше неприємностей в цьому небезпечному місці. "Вийду, коли вони зламають йому парочку кісток", - подумав шпигун і приготувався втрутитися. Він мовчки спостерігав за тим, що відбувається, вишукуючи підходящу можливість вступити в бійку. Пролунали нестямні крики. Чоловік на мить розгубився, не розуміючи, в чому справа. Хулігани, які напали на хлопчиська, з відрізаними кінцівками впали і розтягнулися на землі. Навіть будучи досвідченим шпигуном із намотаним за багаторічну службу оком, він не зміг толком зрозуміти, що ж сталося. Хлопчисько, що влаштував цей кошмар, з абсолютно байдужим виглядом щось муркотів собі під ніс. У його руці був невеликий клинок, схожий на метальний ніж. Він пригвоздив руку лідера хуліганів, який намагався відповзти, а потім відтяв їм усім голови. Після цього шпигун кинувся бігти без оглядки. Все було ясно як божий день. Йому з ним не впоратися. З такою силою навіть лицарям з лицарського ордена не впоратися. Цей чужинець немов не від світу цього - нелюдська істота, яка забирає життя інших, з байдужим виглядом пожинає душі, немов сама Смерть. Чоловік не знав, чи згадали про нього вбиті, але розумів, що якщо хлопець його помітить, йому кінець... Його інстинкти кричали: "Швидше!", "Біжи подалі звідси!", поки він перетинав вкритий цвіллю міст. Колишній шпигун, розсудивши, що з хлопчиськом йому нізащо не впоратися, в жаху біг щодуху, щоб попередити свого боса - того, хто являв собою владу в цих нетрях. *** Через деякий час чоловік добіг до місцевого ринку. Намагаючись триматися подалі від вулиці, де, на відміну від звичайних столичних крамничок і крамничок, торгували всіляким барахлом, він завернув за ріг і увійшов у будівлю. Всередині непоказної будівлі було встановлено сталеві двері, біля яких з кожного боку сиділи гаргульї, охороняючи вхід. Гаргульї подивилися на чоловіка холодними, як їхня сіра скам'яніла шкіра, очима. - Пароль? - Ха-а... ха-а... "Головний ключ від звалища". - Можеш проходити. Почувши одночасну відповідь гаргулій, чоловік, трохи віддихавшись, відчинив сталеві двері. Всередині була незвично чиста й акуратна для нетрів кімната. Майже вся обстановка тут була доволі розкішною і прикрашала чудовий інтер'єр, який не поступався хоромам якогось типового дворянина. У центрі кімнати на шкіряних диванах розташувалися охоронці - колишні лицарі й авантюристи, які розважалися грою в карти. - Мм? Що сталося, Джеку? Ти такий схвильований. - Гей, не чіпляйся до людини. Може, він з'їв чогось несвіжого і ось-ось обробиться? - Гей, матір твою!.. Не намагайся під шумок шахраювати! - Тц, окатий який. Опинившись серед колег, які називають його на ім'я, в заспокійливій, сповненій сміхом і єхидними жартами атмосфері, страх Джека трохи вгамувався. Вважаючи, що він у безпеці, всю його напруженість як рукою зняло. - Мені треба зустрітися з босом, це терміново. Краще скоріше повідомити йому про побачене. Він не знав цілей хлопчиська, але був впевнений, що той не просто дитина, яка заблукала. Джек розумів, що одна людина, якою б сильною вона не була, навряд чи здатна серйозно вплинути на нетрі, але як досвідчений шпигун, він просто не міг ігнорувати хлопчиська, від якого можна було очікувати чого завгодно. - В чому справа? Королівство відправило сюди лицарів? - ...Ні, потім розповім. Знаючи, що двома словами пояснити побачений жах не вийде, шпигун вирішив поки що не повідомляти їм про це. Піднявшись нагору скрипучими сходами, він пройшов у кінець коридору і постукав у двері. - Хто там? - Босе, це я, Джек. Я маю вам терміново доповісти дещо. - Двері відчинені, увійди. - З вашого дозволу. Він шанобливо відчинив двері і зайшов. Всередині за столом, заглибившись в документи, сидів чоловік років тридцяти з моноклем на оці та запрасованим назад світлим волоссям, що справляв враження розумної людини. - Не проти, якщо я продовжу перевіряти папери, поки ти доповідатимеш? - Без проблем, босе, - не роздумуючи, відповів шпигун. Він відповів так не тому, що вважав інформацію незначною, а тому що був впевнений, що його начальник здатен вислухати його і прийняти правильне рішення, не відриваючись від читання паперів. - О, схоже, доповідь не буде швидкою. Якщо не проти, сідай на диван. Невідомо, чи здогадався він про важливість інформації з його інтонації, але голос боса став серйозним. - Так, дякую... Сівши на диван, шпигун швидко подумав, як йому розповісти про те, що трапилося. Він прокрутив перебіг подій у себе в голові й зібрався відкрити рота. Однак бос заговорив раніше за нього: - Хм, Джек, ти облажався. Шпигун розгубився, приголомшений його несподіваною заявою - адже він не встиг ще нічого повідомити. - Щ... що ви хочете сказати... Від потужного удару двері злетіли з петель. - Привіт. А ти і є той самий великий бос? - сказав чоловік, який увійшов всередину. Побачивши його, Джек відчув, як кров відхлинула від його обличчя. Той, хто увійшов, поводився бадьоро і невимушено - немов до друга додому заглянув. В одній руці він тримав голову гаргульї, а в іншій - колегу шпигуна, колишнього авантюриста з вивернутими кінцівками. - Дякую, що проводив мене сюди. За це я забуду про те, що сталося, - сказав чорнявий хлопчак і вишкірився страхітливою, як у самої Смерті, посмішкою.

Читати

Відгуки

Наразі відгуки до цього розділу відсутні!

Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!