Герой знущається над грабіжниками.

Відсунувши кам'яну плиту, я вийшов назовні, на чисте і свіже повітря.

- Я... ВІЛЬНИЙЙЙЙЙЙЙЙЙЙЙЙЙ!!!

Пройшовши через довгий і темний підземний прохід, я зустрів нарешті довгоочікуване сонечко. Випустивши гучний радісний крик, потягнувся назустріч яскравому сонячному світлу.

Я опинився на околиці королівської столиці, в тихому безлюдному гаю. Після задушливих кам'яних стін я із задоволенням вдихнув на повні груди просочене сонячним світлом повітря, змішане з ароматами зеленого лісочка.

Я три місяці не бачив сонця, бо весь цей час ховався в "Храмі драконячої юдолі". Раніше я зовсім цього не цінував, але зараз, відчувши сонячне світло, був зворушений до сліз.

- Ах, сонечко... Як же я радий тебе бачити...

Насолодившись пишністю відкритого світу під синім небом, через деякий час я знову повернувся до справ насущних.

Цілі визначено. Я здійсню свою помсту. Помщуся всім тим, хто зрадив мене, змушу їх страждати, розтопчу і змішаю з брудом. Але зараз мені не вистачає ні сили, ні часу, ні підготовки, щоб здійснити задумане.

Мені абсолютно недостатньо характеристик мого першого рівня і навичок навіть для того, щоб погратися з тими п'ятьма сотнями лицарів у замку.

Наразі тільки принцеса та її ескорт знали мене в обличчя, і мені не було сенсу ховатися і надто обережним, як тоді, після перемоги над Повелителькою демонів, коли мене переслідували, і мою зовнішність знав кожен собака. В той час я навіть не міг зайти в таверну, готель або з'явитися на міських вулицях, не приховавши обличчя під капішоном плаща.

Знову поглянувши на сонце, я побачив, що воно вже покинуло зеніт. Якщо прикинути час, коли мене покликали - була вже десь година після полудня.

- Зі здібностями придворних магів їм знадобиться приблизно доба, щоб відновитися і докладно про мене доповісти. Ну, якщо не буду ніде затримуватися, часу в мене вдосталь.

Я не поспішаючи вийшов на головну вулицю королівської столиці, роздивляючись місто після довгої відсутності.

Відверто кажучи, жителі королівської столиці були тими, хто беззастережно повірив маніфесту Королівства і Теократії, і я думав, що мені теж захочеться їм наваляти як і принцесі, щойно їх побачу. Однак нічого такого не сталося. Можливо, тому, що більшість із них - прості жителі, які не бажають ні в що вплутуватися, і вони, загалом, були тут ні до чого.

Звісно, мені вони не подобалися, і я не став би засмучуватися, якби з ними раптом сталося нещастя: наприклад, хто-небудь із них впав і розбив собі голову об камінь, а на ранок в нього відняли руки й ноги. Але витрачати на них час і сили мені зовсім не хотілося, бо були люди, з якими я бажав розправитися набагато більше.

Коротше кажучи, вся справа в розстановці пріоритетів.

Але досить цих безглуздих думок. Насамперед мені варто потурбуватися питанням моїх фінансів. І для цього я вже дещо зробив.

Масивне намисто, яке я стягнув із шиї принцеси, лежало в мене в кишені. Навіть без урахування того, що ця дрібничка належить королівській сім'ї, за її оправу з білого срібла, інкрустовану магічними самоцвітами і міфрилом з накладеними на них потужними чарами дадуть дуже непогану ціну.

Продавши намисто, я швидко отримаю необхідну мені суму. Але робити це потрібно з обережністю. На аристократа я ніяк не схожу, та й узагалі, є не так уже й багато місць, де його куплять. З цієї причини я не став заходити в ювелірні магазини, що розташовувалися на головній вулиці. Замість цього я вирушив у нетрі на задвірках королівської столиці - місце проживання всяких сумнівних особистостей.

Я пригадав, що якщо увійти в потрібний провулок і пройти занедбаним, брудним пустирем, я опинюся там, де потрібно: зрештою, це місто ні краплі не змінилося.

Тріщини на стінах брудних, обшарпаних будинків, незабутній сморід екскрементів і сечі, і розкидане всюди сміття вказували на те, що до гігієни і чистоти тут ставляться з рук геть погано. Люди, що сиділи на узбіччях, дивилися на тих, хто проходив повз, похмурими запалими очима, або злодійкувато озиралися в пошуках чергової жертви.

Рідкісні нахабні погляди, що з цікавістю роздивлялися й оцінювали, або просто бездіяльність, належали хіба що новачкам, які не так давно потрапили сюди. Ті, хто оцінює людину за першим враженням, в нетрях зазвичай довго не живуть.

- Гей, братуха, дивний в тебе прикид. Ти що, типу, загубився, так?

Раптом, звідки не візьмись...

- Оп-па! Стоп-стоп-стоп-стоп-стоп-стоп-стоп-стоп-стоп-стоп-стоп-стоп-стоп-стоп! Ти не зрозумів? В нас тут прохід не безкоштовний.

Посміхаючись і гигикаючи, мене оточили п'ятеро гопників.

- Яка знайома ситуація... Втім, так навіть краще - справа піде швидше.

Звісно, худорлявий хлопчина, який самотужки розгулює нетрями - легка мішень. Але чому, блін, це чортове кліше відбувається в кожному місті, коли я вперше туди приходжу?

Будучи втікачем, я добре впізнав нетрі багатьох міст. І зрозуміло, було б нерозумно не скористатися цими знаннями в моє друге пришестя. Хоча правду кажучи, подібні зустрічі вже почали мене втомлювати.

Зрозуміло, що і цього разу ця ситуація була неминуча. Але такий розвиток подій змушував моє серце тремтіти тільки в перший, максимум другий раз, а далі викликав лише роздратування.

Навколишні швидко розбіглися хто куди, боячись, як би і їм не дісталося. Без сили і голови на плечах довго тут не протягнеш.

- Запитаю про всяк випадок: ви мені вороги?

- А? Чого цей гусак жене?

- Просто дайте відповідь. Ви не є метою моєї помсти, тож можете просто звалити: вбивати мені вас не резон.

- Ги, я-то думав, це якийсь козел, який сюди погуляти прийшов, а ти в нас, виявляється, зухвалий довбоклюй? Ха-ха, та ти ваще береги поплутав, гімнюк! - голосно заржав засмаглий лисий мужик, схожий на головного, а решта підхопили. - Так, дрищ! Викладай всі бабки, і ми тебе мочити не будемо, просто продамо работорговцю.

- Ясно, це ваша відповідь.

Ці придурки зібралися разом накинутися на мене, тож я почав діяти першим і "Мечем вогняної павукової лапи" відрізав їм ступні.

- А? Гья-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!

Втративши опору, гопники повалилися на землю.

- А-а-ай, б..-а-а-а-а-а-а-а!..

- Уа-а-а-а-а-а-а!.. С-сука-а-а-а-а-а-а!..

Мені не подобалося, коли кров ворога бруднила мені одяг, тому я скористався "Мечем вогняної павукової лапи", що міг розжарюватися й одразу припікати рани, не допускаючи кровотечі. Цей клинок був здатний передавати свою високу температуру будь-якій поверхні, з якою стикався.

В шкільній формі, в яку я зараз був одягнений, я спочатку ходив і в моє перше пришестя, але тільки-но вирушив у подорож, нарвався на нічних розбійників, після бою з якими вона порвалася. Мені довелося його викинути, і згодом, коли я отримав клинок, здатний лагодити одяг, з жалем про це згадував.

- Хмм, цього разу спрацювало. Відкрити "Статус".

Не звертаючи уваги на нестямні крики гопоти, я перевірив свій "Статус".

＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝

Ім'я: Кайто

Вік: 17

Стать: чоловік

Раса: людина

ОЗ: 531/545

ОМ: 75/412

Рівень: 1

Сила: 224

Витривалість: 324

Живучість: 545

Спритність: 587

Магічна сила: 117

Опір магії: 497

Вроджені здібності: Духовний меч, Розуміння мов

Навички:

Удар кулаком ур. 1

Маніпуляція маною ур. 1

Небесна ходьба ур. 1

Котяче око ур. 2

Прискорення ур. 1

Стан: в нормі

＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝

Як і очікувалося, я отримав навичку "Прискорення". А "Котяче око" я натренував, коли йшов темним підземним проходом.

Як випливає з назви навичок, "Котяче око" дає мені змогу бачити в темряві, а "Прискорення" піднімає мою швидкість пересування шляхом вливання в ноги мани. Чесно кажучи, я пробував застосувати її, ще як тільки потрапив в цей світ вдруге - кілька годин тому, коли я прослизнув між лицарями і схопив принцесу за шию. Але тоді в мене нічого не вийшло, і я відчув в ногах невелику віддачу, втративши при цьому трохи ОЗ.

Оскільки я не відпочивав, мої ОЗ залишилися колишніми, а ОМ відновилися приблизно до 30%, але після застосування "Прискорення" знову опустилися нижче 20%. Непросто буде тренувати цю навичку з такою великою витратою мани.

- Ну, загалом...

В мене все ще залишалося трохи мани, тому почувався я добре. Та й з моменту мого другого пришестя минуло всього чверть дня.

Розуміти-то це я розумів, але спроби використовувати непрокачані навички викликали розтягнення зв'язок в моїх кінцівках, і я відчував, що тіло абсолютно до такого не готове.

- Е-ей! Куди зібрався? Ти ж в них за головного? Не кидай пацанів.

— Гья-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!!!

"Мечем вогняної павукової лапи" я прибив до землі руку лисого, який, втративши ступні, поповзом намагався втекти звідси.

- Уа-а-а-а-а! Ай-й-й-й-й! Ай-й-й-й-й! Уа-а-а-а-а-а!!!

- Гмм, а непогано вийшло. І що характерно, жодних слідів крові, - підсумував я, розглядаючи мужика, який кричав благим матом. Виявляється, в людини, яка повільно підсмажується від болю, від болю починається нестримне виділення сліз, слини та інших рідин. - Якщо не формувати вогняну кулю, магія практично не витрачається, клинок короткий і зручний, і найголовніше - практично ніякої кровотечі: жертва буде вмирати довго. Раніше я використовував його, щоб добувати вугілля, але виявляється, меч дуже і дуже хороший, ммм...

- М-мо-монстр...

Застиглі в жаху гопники, схоже, мою наснагу не поділяли, і теж від страху обмочили штани.

- А-ах, гидота яка. Побачити б такі обличчя в цих засранців...

Все-таки моя мета - ті, хто мене зрадив. Знущатися над цими хлопцями радості мені ніякої не принесло.

- Гаразд, бувайте, - з цими словами я влив ману в "Меч вогняної павукової лапи" і швидкими рухами відтяв їм голови. Повітря навколо наповнилося запахом паленого м'яса.

- Ну що, час починати переслідування, - пробурмотів я і залишив провулок, де залишилися трупи з відрізаними частинами тіл, кілька людських ступнів невідомої приналежності та голови з перекошеними від жаху обличчями, зі спаленими до смерті ранами.