Герой ятрить стару рану.

На той час, як я в піднесеному настрої закінчив писати послання, в кімнаті, крім мене, не залишилося нікого, хто міг би рухатися. Принцеса з перебитими руками і ногами не перестаючи стогнала. Проте я продовжував її ламати, поки від безперервного болю вона нарешті не знепритомніла.

Лицарі так само продовжували вити від болю, але кількість тих, хто, не витримавши, відключився, збільшилася. Вони обм'якли, і очі їхні нагадували очі мертвої риби, а протяжний хор їхніх стогонів нарешті припинився.

- Шикарно, давненько я такого не відчував.

Закінчивши писати, я піднявся і помітив, як перед очима все попливло - ознака різкого зниження ОМ.

Записуючи послання "Мечем вогненної павукової лапи", я відновлював ОЗ Алесії за допомогою "Вкритого зеленню кришталевого меча", щоб вона, не дай боже, не відкинула копита. "Меч вогняної павукової лапи" практично не поглинав мої ОМ, а ось для лікування "Покритим зеленню кришталевим мечем" була потрібна пристойна кількість мани.

- Відкрити "Статус".

＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝

Ім'я: Кайто

Вік: 17

Стать: чоловік

Раса: людина

ОЗ: 531/545

ОМ: 81/412

Рівень: 1

Сила: 224

Витривалість: 324

Живучість: 545

Спритність: 587

Магічна сила: 117

Опір магії: 497

Вроджені здібності: Духовний меч, Розуміння мов

Навички:

Удар кулаком ур. 1

Маніпуляція маною ур. 1

Небесна ходьба ур. 1

Стан: в нормі

＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝

Як я і думав, кількість ОМ стала менше 20%. Напевно, інтенсивне використання духовних клинків за таких характеристик буде справою скрутною. Якщо я не отримаю навички відновлення мани і зниження її витрат, ефективно битися, як і раніше, не вийде. Може, все-таки варто скоріше підняти рівень?

- Гмм... ну гаразд. Думаю, час йти.

Свої завдання тут я вже виконав. Тож виберуся з королівського замку і вирушу в місто, щоб підготуватися до відбуття.

- ...Марно, тобі звідси не втекти.

- Мм, вже прийшла до тями?

- В замку перебувають понад п'ятсот лицарів. Тебе спіймають і замучать до смерті.

Схоже, тортури з одночасним лікуванням притупляли всі відчуття - в голосі Алесії не відчувалося хворобливої хрипоти. І вона з колишньою ворожістю, по-ідіотськи, з перевагою витріщалася на мене. Що й очікувалося від принцеси.

Перенісши стільки тортур, Алесія була сповнена рішучості, навіть незважаючи на те, що вона все ще була збентежена, і здебільшого просто хоробрилася. А отже, коли вона повністю вилікується, можна буде знову вдосталь із нею побавитися. Як же я цьому радий!

Замислившись, я замовк. Принцеса Алесія, яка дивилася на мене, вважаючи, що тепер вона є господинею становища, почала мені погрожувати:

- Все через те, що ви, прибульці, занадто самовпевнені. Знай же: легкою смертю ти не помреш, - я вбиватиму тебе в набагато болісніший і принизливіший спосіб, ніж довелося перенести мені. - Очі її виблискували полум'ям пекучої, справжньої ненависті.

Так, цього я і хотів. Такий погляд свідчить про те, що людина усвідомлює, що повністю зламана. Що вона досягла крайнього ступеня страждання, приниження і ненависті.

Проте...

- Втім, якщо зі сльозами на очах станеш благати про помилування, я, так і бути, змилуюсь. Навіть такі нікчеми як ти зможуть на щось згодитися в ролі Героя. Тому присягнися у вірності, і я представлю тебе перед моїми підданими як доблесного Героя. Як це великодушно з мого боку, правда?

Хех, вона і справді була переконана в своїй перевазі і дивилася на мене гордовитим поглядом. Побачивши принцесу такою, я тяжко зітхнув, будучи розчарований до глибини душі. Який же дурний я був раніше, що мене так просто було обдурити! Сумно усвідомлювати, але це так.

Зрозуміло, я не збирався здаватися на її милість. Але навіть якби я, плачучи і ридаючи, кинувся їй у ноги, благаючи про помилування, вона не стала б мене щадити. Їй просто хотілося потішити своє самолюбство, показати перевагу, споглядаючи мій жалюгідний вигляд. В будь-якому разі, після того, як вона мене використає, все закінчиться тортурами і смертю.

В минулому я був простодушним - простачком, якого всі зневажали. Це лише переконало мене в тому, що біль і страждання, які мені довелося пережити, були настільки великими, що навіть тепер моя жага помсти анітрохи не зменшилася.

Раз вона досі вважає, що може мене використовувати, прикінчити її тут буде поганою ідеєю. Цього недостатньо, абсолютно недостатньо. Доки я власними руками не змушу їх якомога більше страждати і не вб'ю - тих, хто зневажав мене і використовував, щоб потім розтоптати - моє бажання помститися нікуди не зникне. Таких людей більш ніж достатньо, і мені знадобиться чимало часу і зусиль, щоб розібратися з кожним із них.

"Що ж, ось і чудово. Я зможу довше насолоджуватися помстою!"

Мої уста витягнулися в усмішці, коли я це уявив.

- Ч... чого посміхаєшся?! Думаєш, я брешу щодо лицарів?

- Не думаю, що щодо лицарів ти збрехала. Однак заклик Героя тримається в найсуворішому секреті, і навколо цієї кімнати створено купу бар'єрів, що не пропускають звук. Тож поки не стане відомо про успішне завершення ритуалу, ніхто сюди не увійде.

- Звідки ти знаєш?!

- Доводилося чути... - Поки принцеса з дурним виглядом здивовано витріщалася на мене, я пригадав, про що мені розповідали, коли я опинився тут вперше. - Ну, я пішов.

Я потягнув один із свічників, розташованих на колоні, після чого одна з кам'яних плит в дальньому кутку кімнати з гуркотом відчинилася, відкриваючи сходи, які ведуть у підземний прохід.

- Як ти про це дізнався?! Нікому про таємний прохід невідомо, крім членів королівської родини!

- Кажу ж, я вже чув. Точніше, мені про це повідомили...

Так, я дізнався про це, коли вона обманом заманила мене в пастку за допомогою каменю телепортації. Дізнався завдяки їй.

- А, чорт, зовсім забув.

Будучи в прекрасному настрої від захопливої прелюдії до моєї помсти, я зовсім забув дещо зробити. Я підійшов до колоди, що валялася поблизу і стогнала, а при наближенні виявилася лицарем.

- Спочатку я хотів перебити вас всіх голими руками, але дехто підказав мені чудовий спосіб перерізати вам глотку. Ну що, спробуємо? ОМ у мене небагато, але гадаю, з "Мечем вогняної павукової лапи" щось вийде, - сказавши це, я сформував на кінчику меча вогняну кулю розміром із кульку для пінг-понгу і спрямував її в горлянку лицарю. Я знизив потужність заклинання до мінімуму, намагаючись його не вбити. Лицар намагався закричати від моторошного болю, але крику зі спаленого рота і глотки не почулося.

- О-о, добре пішло.

Я зробив те ж саме з іншими лицарями, після чого вони не могли навіть стогнати.

- Залишилася ти, Алесія. Ми з тобою ще не скоро побачимося, не хочеш що-небудь сказати на прощання?

- ...Ім'я. Скажи мені своє ім'я.

- Ну що ти, навіщо ж мені його говорити, якщо я збираюся від вас сховатися? Називай мене так, як зазначено в посланні. - Вогняна куля залетіла в глотку принцеси. - Воскреслим Месником.

Щосили намагаючись не показувати слабкість, Алесія стійко терпіла нестерпний біль, не видаючи жодного звуку. Всі її пальці були переламані, глотка спалена - часу тепер в мене було більш ніж достатньо.

- А-а... Візьму-но його як компенсацію. Вважай це військовими витратами.

Я зняв з її шиї намисто. Якщо не помиляюся, це реліквія королівської сім'ї, тож продавши його, проблем із грошима в мене не буде.

Принцеса Алесія все ще дивилася на мене потьмянілими очима. Ах, катувати і мучити її було одне задоволення.

Озирнувшись наостанок, я посміхнувся і з почуттям задоволення спустився в підземний прохід. Крокуючи коридором, я зі спокійною вже головою раптом дещо згадав. Це свербляче відчуття було схоже на те, ніби я зачепив стару рану під назвою "синдром восьмикласника".

Мимоволі зітхнувши, я поскаржився:

- Потрібно було ретельніше обирати ім'я... А-а-а, чорт! Що це ще за "Воскреслий Месник"?! Нічого кращого не міг придумати?!

Це пафосне, ідіотське ім'я не давало мені спокою, і я продовжував журитися всю дорогу, поки не вийшов назовні.