Герой пізнає огиду від лестощів.

- Прийміть мої найглибші вибачення. Я почула вереск чорного орка і поспішила сюди... А ви його вже майже перемогли...

Вона говорила ввічливо, розміреним тоном, злегка схиливши голову як вибачення. В руках вона тримала тростину, прикрашену магічними самоцвітами, і справляла враження дорослої молодої жінки.

Блискуче темно-зелене волосся було зібране з правого боку під дерев'яною шпилькою у вигляді квітки, і вільно спадало з лівого. Воно красиво сяяло і переливалося під ранковим сонцем.

Юміс Ерумія.

Як і випливає з її імені, вона була дочкою міського голови Ерумії - аристократа і дослідника магії.

Вона теж була видатним магом і в моє перше пришестя билася разом зі мною з Повелителькою демонів.

- Чому ж ви билися з чорним орком зброєю, а не магією? Це дуже небезпечний супротивник... Ах, це не виправдання. Я не розібралася в ситуації і мені щиро шкода за свій вчинок.

- А-а, ну-у-у... Так вийшло.

Ця гадина щойно забрала мою здобич в мене з-під носа. Я ледве стримався, щоб не закричати від досади, на ділі запобігливо посміхаючись їй, від чого мені стало нудно.

Ні, поки рано зводити з нею рахунки. На відміну від принцеси, зараз не той час і не те місце. Не варто квапити події.

Минулого разу я діяв наемоціях, але тоді мені були добре знайомі і місце, і обставини. Я досхочу поглумився над принцесою, знаючи, що ні король із королевою, ні їхні лицарі нічого не зможуть мені зробити.

Згадуючи про цю розрядку, я зміг придушити підступаючу нудоту і залишитися спокійним зовні.

- Вибачте за нескромність, але як же ви змогли протриматися, не використовуючи магію?

Ми з Мінаріс були одягнені в шкіряну броню під темними плащами, купленими в королівській столиці, і виглядали як типові новачки-авантюристи.

Ми подорожували удвох і без воза, як в звичайних громадян, і сказати, хто ми такі, було не так-то просто. Та й враження бувалих бійців ми не справляли.

- А-а, просто...

- В цього дивного меча є якийсь секрет? Ах, вибачте, неввічливо розпитувати про це авантюристів.

- Та ні, це просто дуже гострий клинок своєрідної форми. Коли ми натрапили на монстра, він вже був пошарпаний. Поранити його було складно, тому ми вирішили його вимотати.

- Ось як... Не знаю, хто загнав сюди чорного орка. Я проходила повз і побачила, як він побіг в цей бік... - Юміс задумливо нахилила голову з похмурим обличчям, потім струснула нею. - Як би там не було, я нібито вкрала вашу здобич. Тож всі матеріали з чорного орка належать вам. В такому разі, ви не проти, якщо я куплю його у вас?

- Чорного орка? Прямо тут?

- Так, саме так. Для цього в мене є «Рюкзак» 2-го класу. Отже, як щодо п'яти золотих монет?

«Рюкзак» був магічним предметом і являв собою сумку округлої форми. Місткість визначалася класом сумки. «Рюкзак» 1-го класу був наймісткішим, але з кожним класом місткість його зменшувалася. Найпростішим був 10-й клас. «Рюкзак» 2-го класу знижував вагу поклажі в двадцять разів, а розміри його нутрощів становили площу приблизно у вісім татамі. (близько 100 кв. м.)

Мій «Меч запасливої торби» мав таку саму функціональність, тож мені цей магічний предмет був не потрібен. До того ж вага в «Рюкзаку» зменшувалася, а не зникала повністю, і внутрішні розміри теж були так чи інакше обмежені.

Щоб помістити предмет, необхідно було відкривати «Рюкзак», тоді як «Меч запасливої суми» просто поглинав об'єкт, варто було його піднести ближче. Отвір «Рюкзака» розкривався досить широко, але що більше ви пхали всередину предметів, то складніше ставало їх звідти потім дістати.

Крім того, якщо всередину поміщалися різні за властивостями предмети, дістати якийсь певний предмет було ще важче. І з кожним класом ціна на «Рюкзак» значно зростала, досягаючи небачених висот за першокласні сумки.

Багато ветеранів мали при собі цей магічний предмет, але більшість звичайних авантюристів, навіть працюючи не покладаючи рук кілька років, могли заробити тільки на «Рюкзак» 5-го класу.

З нашими грошима ми могли б прикупити в королівстві парочку «Рюкзаків» 4-го класу, але «Меч запасливої суми» беззастережно перевершував їх, витрачаючи лише 5% мани від її максимальної кількості.

Щоб витягнути предмет, наприклад, метальний ніж, досить просто піднести руку і згадати про нього без необхідності шарити рукою всередині. Всередину можна покласти скільки завгодно предметів - ні вага, ні місткість від цього ніяк не зміняться. Ось чому я вважав зайвим витрачати купу золота на першокласну сумку.

- «Рюкзак» 2-го класу... Це вражає. Щодо ціни... Ми навряд чи зможемо продати його комусь ще, бо не в змозі забрати тіло. Та й справжню ціну за чорного орка я толком не знаю. Думаю, така красуня не стане обманювати, - сказав я, намагаючись виглядати природно. Але одразу ж пошкодував про це.

Ці пересічні лестощі залишили в мене огидне відчуття, немов мені до рота напхали гнилі. В пориві почуттів я ледь не штовхнув в рило чорного орка, але такі дії могли доставити мені проблем надалі, тому я стримався.

Чародійка кокетливо хихикнула.

- Я запропонувала гідну ціну. Можете перевірити її в місті, якщо вам буде завгодно. - Ціна була далека від ринкової, але ця гадюка з невинним виглядом продовжувала викручуватися. - Мене звати Юміс. Якщо будете в Ерумійському інституті, будь ласка, зазирніть до мене.

- З превеликим задоволенням.

- А тепер дозвольте відкланятися. Я прийшла назбирати деякої трави, вона росте далі звідси. Зберися, пісок і камінь! «Створення големів»!

Заклинання Юміс підняло з-під землі каміння і пісок, які скупчилися разом і почали набувати форми. Коли дві брудні земляні ляльки сформувалися, вони підняли чорного орка, від якого все ще йшов чорний димок, і почали укладати його в «Рюкзак».

- Одна, дві... п'ять. П'ять золотих монет. Тримайте. - Юміс бадьоро відрахувала гроші й передала їх мені.

Отримавши монети, я коротко вклонився. Юміс взяла «Рюкзак» в големів і продовжила свій шлях в зворотний від міста бік.

Зрозуміло, я теж поспішив піти від цієї несподіваної зустрічі, і ми попрямували в Ерумію. Коли чарівниця остаточно зникла за горизонтом, Мінаріс скасувала навичку «Зухвалість».

- Ніколи б не подумала, що ми зустрінемо її перш ніж дістанемося міста.

- Ага, я теж такого не очікував.

- Чому б і вам не отримати навичку «Зухвалість»? Раніше в цьому не було потреби, але зараз вам із такими труднощами довелося підлабузнюватися й підлещуватися до цього помийного щура... назвати її... красуня... - Мінаріс щось пробурмотіла наприкінці, але я не розчув.

Я хотів запитати, що вона сказала, але судячи з її настрою, краще цього було не робити.

- Це досить проблемна навичка. Якщо ми обидва робитимемо морду цеглою під час зустрічі з нашими ворогами, це їх тільки насторожить. Чесно кажучи, мене ледь не знудило, коли я люб'язничав із нею. Але як бачиш, я впорався.

- Раз ви так кажете, хазяїне... В такому разі, може, і мені варто мило посміхатися? Хоча при цьому я почуваюся огидно.

- Так, до остраху огидне відчуття. Але знаєш, якщо вже на те пішло, якось легше стає, якщо разом розділити це почуття.

- Разом розділити почуття... це по-своєму прекрасно.

- Зачекай. Тільки не кажи, що тобі це подобається, - я вважав її серйозною дівчиною, і не очікував, що їй у голову можуть приходити такі думки.

- А-а, ну-у-у... це нормально.

- Мм? Ну гаразд, проїхали. Коли прийдемо в місто, давай виберемо нормальний готель. Це природно - зупинитися в хорошому готелі після довгої подорожі. І давай обійдемося без готування. Поїсти можна де-небудь ще.

- Ні, готувати буду я. Якщо ваші уподобання змінилися, будь ласка, скажіть мені про це.

- Гм, але ж виходить, ти витрачаєш свій час на кухні. Тобі не хочеться від цього відпочити? Кухню-то завжди можна позичити, але готувати не обов'язково, якщо можна перекусити в міській таверні.

- Готувати - моє хобі. Ба більше, я проти приготовленої іншими людьми їжі. Чи, можливо, вам не до вподоби моя куховарство?

- ...Іноді ти користуєшся забороненими прийомами. Так нечесно.

- А ви хіба не знаєте? Жінки взагалі підступні створіння. - Мінаріс звабливо посміхнулася, немов сп'яніла маною.

- ...Вони користуються своєю підступністю знову і знову, і коли їхня душа прогниє наскрізь, готові знищити і зрадити будь-кого, щоб досягти своєї мети. - Посмішка зникла з обличчя Мінаріс, а в її очах блиснув темний вогонь.

Схоже, вона згадала Люсію, одну з тих, кому збиралася помститися. Дівчина зі спогадів Мінаріс, які передалися і мені, коли ми уклали контракт, була саме такою.

- Ну, нічого не маю проти твого куховарства. Ти дуже смачно готуєш.

- Ви мене бентежите.

- Ти ж знову застосувала навичку «Зухвалість»?

Вона зніяковіла, і тому відповіла мені з безпристрасним обличчям.

- Спробувати те, що готують інші умільці буває корисним. Зі звичайними стравами в тебе проблем немає, але дізнаватися щось нове теж непогано.

- Мабуть, ви маєте рацію. Хоча мені й не подобається ця ідея, але я хотіла б розширити свій список. Вкравши чужий рецепт, я завжди зможу сама приготувати і поліпшити цю страву.

- А, ну ясно. Думаю, гра варта свічок.

Схоже, шеф-кухар всередині Мінаріс загорівся ентузіазмом, прийнявши новий виклик.

Я відчув у її безпристрасному виразі щось іще, поки ми крокували дорогою до Ерумії.

Остаточно заспокоївшись, я раптом згадав:

- До речі, ми ж ще не снідали.

- Точно. Битва з чорним орком трохи вимотала нас. Давайте відпочинемо і поснідаємо.

Того дня Мінаріс розщедрилася, приготувавши на сніданок дорогі яйця, і ми влаштували маленький бенкет.