Герой сміється, йдучи шляхом помсти.

- Прекрасно, просто чудово. Спрацювало, як треба.

Спостерігаючи на екрані, створеному загадковим слизом, за тим як принцесу оточило блідо-зеленим світлом, я зрозумів, що переписані мною чари почали діяти.

Спочатку принцеса зіткнеться лише з «Придушенням сприйняття», налаштованим таким чином, щоб вона не чула слів, що вказують на людей. І судячи з всього, результат виходить досить цікавим.

Раніше на намисто було накладено чари «Автоматичне відновлення ОЗ», «Мале посилення лікування», «Фантомний запис» і «Автоматичний ремонт (мале)», але зараз в двох чар ефект переписано, а ще одні чари взагалі видалено і замінено на інші.

Насамперед я переписав «Фантомний запис» в «Придушення сприйняття». Потім переписав «Автоматичне відновлення ОЗ» на «Реверсивне відновлення (надмале)» - це заклинання, яке повністю зцілює рани, повертаючи їх до стану, до того як їх було завдано. Тож якщо в людини є рани, які не до кінця загоїлися, воно буде вкрай повільно повертати їх до найжахливішого первісного стану, перед тим як почати процес загоєння.

Ясна річ, що чари не працюватимуть, якщо зняти намисто, тому я прибрав «Мале посилення лікування» і додав замість нього «Незнімність». І на завершення наклав маскування, яке приховає додані зміни від очей тих, хто в цьому не розбирається.

Ось такі пироги.

«Чародійний ремонтний гак-меч» має здатність переписувати чари, накладені на магічні предмети. Зрозуміло, все не так просто: клинок при цьому споживає величезну кількість ОМ. Значна кількість мани йде лише на те, щоб переписати ефект одних чар на інші такого ж типу, а вже повністю видалити і накласти нове і зовсім буде неможливим без використання зілля для відновлення мани. Витрати мани при його використанні розраховуються, виходячи із загальної кількості ОМ в користувача, тому я можу використовувати цей меч навіть на початкових рівнях. З іншого боку, це означає, що мені не уникнути сп'яніння маною навіть коли я прокачаюся і підніму рівень.

Сама робота з перезапису є складною справою, виконати яку зможе далеко не кожен. Вона вимагає вмінь, заснованих на прихованих характеристиках, і повністю задіює мою високу швидкість мислення та реакції. Процес вкрай кропіткий, і виконати його швидше не вийде, як не старайся. Крім цього, що більше перезаписуєш, то більше погіршується якість самого предмета, і сила накладених чар падає. З цієї причини мені довелося обмежитися цим.

- Кха-ха, дивись, як вона сіпнулася. Але ж щойно була сама незворушність. За це точно варто було віддати шістдесят золотих.

- Як же кумедно спостерігати за її реакцією. Так їй і треба. А-а, цікаво, чи можна трохи змінити кут? Її закриває колона.

Ми вдосталь посміялися, спостерігаючи за тим, як ці собаки забігали.

- Ах, здається, хранитель мертвий, - зауважила Мінаріс. Схоже, хранитель був переможений практично відразу після того, як зображення на екрані згасло. Вона прибрала свою отруту, і ми увійшли в кімнату хранителя. Там лежав труп Короля гоблінів у роз'їдених отрутою обладунках, що остигав.

- Забираємо ядро і йдемо з підземелля. Вбиті нами в лісі монстри, напевно, вже відродилися, тож зграї отруйних гармів, найімовірніше, вже збираються біля кріпосної стіни разом з іншими чудовиськами. Якщо поквапимося і повернемося туди, зможемо побачити чудову сцену, де жителів зі стражниками, яких відправили на мої пошуки, тягнуть до лісу монстри. Шкода пропускати таке видовище.

- Так, хазяїне, давайте помилуємося і послухаємо крики цих тарганів, що зрадили вас, насолоджуючись чашечкою доброго чаю з фруктами, що ми знайшли в лісі, - проспівала у відповідь Мінаріс.

Зазвичай гарми далеко від лісу не відходять, тож потрапивши за кріпосні стіни, напевно потягнуть свою здобич назад в гущавину, щоб там прикінчити її і з'їсти. З простими особинами впораються навіть рядові стражники, але на столицю нападе зграя отруйних гармів-мутантів в компанії з іншими монстрами. В моє перше пришестя їх було близько чотирьох десятків.

Отруйні гарми - вельми розумні тварюки. Коли я бився з іншими монстрами, вони вважали за краще спостерігати здалеку, і в моє перше пришестя вони не посміли нападати на мене. Тепер на місто напевно нападе більше монстрів, і кількість отруйних гадів також збільшиться.

Ах, хочу подивитися, скільки цих засранців цього разу стане їхньою здобиччю. Я отримав чимало задоволення, спостерігаючи за мандражем принцеси, але це було лише затравочкою, і я з передчуттям чекав подальшого розвитку подій. Згадавши в своєму сні про тих, хто продав мене тоді, моя ненависть до них також набула чіткіших обрисів.

І тому зараз, думаючи про це, мені було приємно і весело і на душі, поки я рубав мечем ядро підземелля.

«Системне повідомлення: отримано звання «Підкорювач підземель»».

«Системне повідомлення: «Меч яйця магозвіра» розблоковано».

- Мм, здається, я розблокував новий духовний меч. А-а, зрозумів: я вперше особисто зруйнував ядро підземелля.

- Ось як? Вітаю, хазяїне.

- Підземелля я й раніше зачищав, але й подумати не міг, що цього разу отримаю і нове звання, і новий клинок...

В моє перше пришестя я діяв як благородний лицар. Якщо знаходилося нове, ніким не виявлене підземелля, я досліджував його і перемагав хранителя, не чіпаючи ядра, потім повідомляв про це правителя земель, де воно було знайдено. Ну а про підземелля, що охороняються державами, навіть мови не йшло.

Ось тому так вийшло, що я вперше знищив ядро підземелля. І відчуваю, мені за нього відсипали багато досвіду. Я вирішив помацати новий духовний клинок пізніше, а зараз, поки збирав залишки ядра, відкрив «Статус».

- Ого, цікаво дівки танцюють... 25 000 очок досвіду, серйозно?

Хто б міг подумати, що я отримаю стільки досвіду, розрубавши ядро підземелля, яке не тільки не чинило спротиву, а й навіть не рухалося. Халява, сер!

Роздумуючи над тим, як позбутися мінуса в лічильнику досвіду, щоб не піднятися при цьому в рівнях, я закінчив збирати необхідні матеріали, а потім ми залишили і кімнату хранителя, і це підземелля.

***

- Ммм, до чого ж добре на сонечку! Ви згодні, хазяїне?

Вибратися з підземелля в нас зайняло п'ять днів. Через те, що монстри не зникають одразу ж після знищення його ядра, нам довелося вибрати найкоротший шлях, попутно розбираючись із залишками монстрів, однак це зайняло більше часу, ніж я розраховував.

- Так, ти маєш рацію. Людям потрібне сонце, без нього швидко зачахнеш.

- Кажуть, що світло сонця має цілющу силу духу світла. Недарма в сонячних краях збирають великі врожаї.

- Ну, це, напевно, через фотосинтез... Хоча, чорт його знає, може, й справді деякі місця мають божественне заступництво духу світла? Зрештою, це ж фентезійний світ...

Моє життя тут в перше пришестя здебільшого було дуже напруженим через те, що я всі сили кинув на завдання повернення в свій світ, і часу про це замислюватися в мене не було. Але після того як я здійсню свою помсту, можливо, не так вже й погано буде спробувати почати розмірене життя простого фермера.

Щоправда, зараз таке майбутнє для мене залишається лише примарною мрією. Раніше, до приходу в цей світ, я з легкістю міг помріяти про щось подібне, але нинішній я занадто змінився, і думати про це мені складно. Поки моя помста не закінчена, така мрія здаватиметься чимось недосяжним. І тому - так, тому - я просто маю забрати в них все, щоб зажити повним життям без жалю.

Несподівано для себе я знову позначив свою мету, і тим часом ми, балакаючи дорогою про те про сьоме, вийшли до кріпосної стіни міста.

Як і очікувалося, монстри зустрічалися частіше, в міру того як ми наближалися до міських стін. Серед них можна було почути виття гармів і химерні голоси гоблінів.

- Упс, схоже, ми трохи запізнилися до відкриття вистави.

- Господарю, поквапимося. Інакше пропустимо багато цікавого.

- Правильно, додамо ходу.

Ми використали навичку «Скритність», щоб не відволікатися на монстрів, і пробралися до місця, звідки можна було побачити пророблену нами дірку в стіні. Вибравши належну дистанцію, щоб можна було спостерігати за тим, що відбувається, не привертаючи уваги міських мешканців, ми вилізли на товсту гілку великого дерева, щоб насолодитися краєвидом із гальорки.

- О-о, дивись як зчепилися. Мабуть, ми вчасно, а?

- Схоже, все тільки-тільки почалося. Наскільки я бачу звідси, поки що загризли всього двох-трьох.

Ми проробили дірку розміром із двох людей, але зараз вона збільшилася настільки, що через неї можна було пропустити три вози разом. Навіть в моє перше пришестя вона була розміром з один візок, що свідчить про неймовірну дурість тутешніх мешканців.

Судячи з всього, нинішня група атакуючих монстрів вдвічі перевищує минулу. І як і минулого разу, отруйні гарми так само поширюють паралізуючу отруту через отвір, а потім нападають на знерухомлених жертв.

Зараз монстри б'ються зі стражниками, які прибігли на шум. Паралізуюча отрута - це козир гармів-мутантів; після того як вони використали її, має пройти якийсь час, щоб використати її знову. Тож можна сказати, сили супротивників приблизно рівні. Але навіть з врахуванням цього стражників одного за одним починають тіснити величезною кількістю насідаючих монстрів, а знерухомлених отрутою мешканців загризають звичайні гарми або забивають на смерть гобліни, озброєні гілками-дубинками. Потім їхні тіла тягнуть в ліс.

Якщо захисники зможуть зібрати кілька тямущих авантюристів, то з легкістю відіб'ють атаку монстрів. Втім, поки що подивимося, як все обернеться.

- Ха-ха, вони їх давлять. Цікаво, скільки з них здохне, поки не підійдуть авантюристи? На кого поставиш?

- Ви не повинні цього робити, хазяїне. Алкоголь, жінки й азартні ігри погублять вас. Та й без цього таке видовище приносить величезне задоволення. Ось, тримайте.

- О, сенк'ю, - подякував я Мінаріс і взяв в неї рікоко - дивний фрукт, який росте в цьому лісі, за виглядом і консистенцією нагадує яблуко, але зі смаком полуниці.

- «Сенкью»?

- Це означає «дякую». Ух ти, ще один заплющив очі.

З хрускотом відкусивши шматок, я з цікавістю продовжив спостерігати за битвою. Не те щоб стражники слабкі, просто через розміри провалу вони були не в змозі впоратися з потоком монстрів, що насідали.

- У-а-а-а, н-ні, на допомогу, гья-а-а-а-а-а-а-а!!!

Далеченько, але я все ж розгледів мужика, який в моє перше пришестя провів мене в місто, а потім продав із потрохами принцесі.

- Ні-ні-ні! Хто-небудь, допоможіть! Благаю, а-а-а-а-а-а-а!!!

- Ха-ха-ха! Та хрін тобі цього разу хто допоможе! Нехай тебе монстри з'їдять, мудило.

Мужик несамовито волав, поки його ноги рвали на шматки гарми, і завив ще голосніше, коли гобліни перешибали йому руки. Чути його крики було так приємно.

- Ах, хазяїне, а он та жінка? Я бачила її у ваших спогадах.

- Гм? А-а, це дружина того мужика... Ух ти, дивись, її оточили гобліни. Тепер замість здобичі вона стане їхньою іграшкою. Бідолаха.

- Брехати ви зовсім не вмієте, хазяїне. Я ж бачу, ви посміхаєтеся.

- Ай-яй-яй, мене розкусили.

Ми почали дуріти і зловтішно глумитися над плутаниною і побоїщем, що відбуваються біля стін. Вбивати цих засранців особисто було б занадто нудно, інша річ - спостерігати за цим збоку.

- Хм?.. Гей-ей, дядьку, ти що робиш? - стрепенувся я, побачивши, як на місці битви з'явився власник зброяної крамниці. Його магазин розташовувався досить близько від зруйнованої стіни, але там все одно було безпечно.

Навіщо він сюди прийшов? - Гей! Стій, стій, ідіоте, не лізь туди!

Що за справи? Він ніби намагається захистити жителів: розмахує мечем, хоча досвіду бою з монстрами в нього немає, і напуває чимось із флакончиків знерухомлених отрутою городян. Ті, хто випив вміст, починають рухатися: схоже, це антидот.

- Тобі нема чого їх рятувати їхні життя! Ти ж розоришся!..

- Господарю, стійте. Вони нас помітять.

- ...Вибач, - почувши попередження Мінаріс, я заспокоїв бурхливі емоції і знову приховав свою присутність. Старий тим часом почав роздавати оточуючим протиотрути, допомагаючи їм втекти.

Всі лікувальні зілля, включно з протиотрутами, коштують не так вже й мало. Я порадив йому запастися ними про запас, тому що вони відчутно піднімуться в ціні після цієї колотнечі. І не думав, що він вирішить ними скористатися в такий спосіб.

- ...Відкрий очі, дядьку. Вони цього абсолютно не заслуговують.

Він вже роздав понад десять флакончиків із протиотрутою жителям і стражникам. Стража, може, й заплатить йому потім за антидот, але від городян він отримає шиш із маслом. Ці сквалиги нічого тобі не відшкодують, навіть якщо врятуєш їм життя - вони просто відвернуться, сказавши, що не просили їм допомагати, і зроблять вигляд, ніби нічого не сталося.

Його магазин і так ледве тримається на плаву, а після цього він точно влізе в борги. І крім того, тут просто небезпечно перебувати. Судячи з всього, старий тримається проти монстрів тільки завдяки підвищеним характеристикам через свою змішану кров, але в нього зовсім немає досвіду, як у вартових і авантюристів, які пройшли численні битви. Рано чи пізно його дістануть.

І ось, поки старий намагався допомогти знерухомленій дівчинці, ззаду на нього кинувся гоблін.

- Твою матір!

- Господар!

Діяв я абсолютно неусвідомлено. Спрямувавши ману в ноги, щоб посилити їх, я за допомогою прокачаного вже «Прискорення» і «Небесної ходьби» швидко подолав відстань між нами. Здійнявши хмару пилу, я кинувся гобліну навперейми і стусаном зламав йому шию, відправивши того в політ.

- Х-хлопче, ти...

- Навіщо ти прийшов? Тобі нема чого їх рятувати, ці люди того не варті! - накинувся я на приголомшеного власника збройової крамниці. - Протиотрути обійшлися тобі недешево. Навіщо ти приперся сюди і розкидаєшся ними направо і наліво?

Місцеві прекрасно знають, як тут йдуть справи, і старий теж має знати, що віддаючи антидот жителям, він не отримає нічого натомість.

- ...Я вдячний тобі за допомогу, хлопче, але чи не занадто це - говорити, що їхні життя нічого не варті?

- Це ти про тих, хто тобі навіть «спасибі» не сказав за те, що ти їх врятував, і втік, не намагаючись допомогти оточуючим?

- Та й пес із ними, не всі ж такі! Звідки тобі знати, хороші вони люди чи ні, поки ти їх не врятуєш?

- А я - знаю! Вони мене...

- І що, бл..ь, ти готовий залишити дитину на поталу монстрам?! А-а-а?!

Слова «вони мене зрадили» були просто зметені різкою одповіддю розгніваного дядька-власника збройової крамниці. І тільки зараз я помітив, як тремтить дівчинка, яку він кинувся захищати.

...І що з того? Місцеві жителі мене зрадили. Вони розсипалися в подяках, називали своїм рятівником, а потім взяли й продали за кілька монет.

Вони. Мене. Зрадили.

...Вони? Хто вони? Ось вона? Що, це тремтяче від страху дівчисько теж мене зрадило?

- Ні, я... Я її не знаю... - розгублено пробурмотів я, але ці слова потонули в навколишньому шумі. - Тц, авантюристи.

Авантюристи, що залишилися в столиці, нарешті зібралися тут. Вони прийшли разом, але виглядали різношерстою групою через разюче відмінне екіпірування.

- ...Гей, вважай це вибаченням і вдячністю. Цього вистачить, щоб покрити твої витрати за використану протиотруту, - з цими словами я кинув золоту монету старому. - Але на цьому - все. Я віддав тобі борг, що заборгував першого разу, тож ми в розрахунку. Наступного разу допомоги від мене не чекай.

- А... Гей, стій, хлопче!

Я повернувся до Мінаріс, поки не зібралися люди.

- Господарю, навіщо ви пішли?

- ...Цей старий не був метою моєї помсти, і в мене залишився перед ним боржок в моє перше пришестя.

- Це небезпечно. Не думаю, що вас можуть так просто вбити, хазяїне, але це може ускладнити нашу подальшу помсту. - Її погляд був холодний як лід. Нас пов'язує помста, і не дивно, що Мінаріс непокоїться через можливі проблеми, які ускладнять її здійснення. - Ви - мій спільник, і не повинні припускатися таких помилок. Будь ласка, більше не дійте так необачно, наражаючи себе на небезпеку.

- ...Вибач. Але я дещо зрозумів завдяки старому. Той метод, то як ми діяли цього разу - не годиться.

В столиці є й інші люди, які так чи інакше допомогли мені. Так, були люди, які здали мене, але ж були й інші, які теж знали, де я перебуваю, але нічого не сказали. За цю інформацію можна було отримати багато грошей, але дехто все одно говорив мені піти, бо не хотів у це вплутуватися. Незнайома дівчинка, яка нічого про мене не знала, поділилася зі мною дорогоцінною для неї цукеркою. В цьому королівстві були й ті, хто не став мені ворогом, тому так чинити не слід. Смерть цих людей в мої плани не входить.

- Коли мстиш, не можна помилятися. Цього разу ми втягнули в нашу помсту занадто багато невинних людей. Так не піде. Занадто багато загинуло тих, кого наша помста не стосувалася. І найголовніше, я абсолютно цього не помітив.

Я не повинен перетинати цю межу, щоб не злетіти з котушок. Якщо для здійснення моєї помсти буде необхідно вбити того, хто не був до мене ворожим, я не стану вагатися. Але якщо вбиватиму тільки тому, що так простіше, від людяності, яка залишилася в мені завдяки Летисії, не залишиться й сліду. Я стану справжнім чудовиськом.

Бажання помститися - це одержимість. Не інстинкт, а те, що людина несе в своєму серці, і для монстра, який втратив розум, його вже не існує. Я вб'ю принцесу, вб'ю короля, вб'ю королеву. Я вб'ю прем'єр-міністра, вб'ю лицарів і їхнього командира. Вб'ю безжально. Я буду їх катувати і мучити, поки вони не пошкодують про те, що створили. Розтрощу їх незбагненною реальністю і силою, якою я володію.

Я повинен виконати найбільшу помсту, і все непотрібне необхідно відкинути. Ось чому слід бути розбірливим. Мені потрібно подумати над тим, кому я дійсно хочу помститися. Не треба засмічувати цю помсту чим попало. Вона має бути якомога чистішою.

Дядько-власник збройової крамниці, та тремтяча дівчинка - їх моя помста не стосується, і вони не повинні страждати, вони не повинні гинути через моє бажання помститися. Це - зайве; це те, що не зробить мою помсту чистішою. Вони не є неминучими жертвами. Це неефективно, і не має нічого спільного з помстою - той випадок, коли мета не виправдовує засоби.

Я не приділив цьому належної уваги, і був абсолютно до такого не готовий. Покладаючись лише на емоції, я зробив тільки гірше. І сьогодні я безумовно зробив помилку. Якщо наступного разу я помилюся настільки, що переступлю межу, помста може стати для мене ефімерною.

- Ходімо, Мінаріс. Треба гарненько подумати над тим, як зробити нашу помсту бездоганною. Ми не вбивці, які отримують від убивств задоволення; нам не можна використовувати такі методи, що призводять до великих жертв серед людей, які не мають до цього ніякого відношення. Давай зосередимося на підготовці нашої помсти так, щоб вона була чудовою у всіх відношеннях. Благо залишилося ще багато тих, кому ми повинні помститися, - вимовивши це, я повернувся спиною до міських стін, і...

- Чому ви все вирішуєте самі? Я ще не закінчила вас відчитувати.

Мінаріс вщипнула мене за щоки і почала їх розтягувати.

- Уй, уй! Що ти робиш?!

Я таку чудову промову штовхнув, а вона взяла і зіпсувала цю епічну атмосферу.

- Я серджуся не через те, що ви врятували цього власника зброяного магазину. Я серджуся, що заради цього ви ризикували собою, хазяїне. Розумієте? Ви ж самі казали, що треба бути обережними, поки ми недостатньо сильні. Хіба не так?

- П-пробач, я буду обережний, обіцяю, пробач...

- ...Будьте дуже, дуже обережні. Одна я не зможу нести це бажання помститися. Ми ж збираємося здійснити чудову помсту, так? В такому разі, не лізьте куди не треба, дуже-вас-прошу, - зітхнувши, Мінаріс нарешті відпустила мої щоки... Чорт, я думав, вона мені пащу порве. Серйозно.

- Що ж, тепер попрямуємо туди, куди обговорювали раніше?

- Ага, спочатку рушимо на північ. Наша мета - академград Ерумія, - відповів я, поглянувши наостанок на міські стіни королівської столиці, яку тепер ми ще не скоро побачимо.

До цього моменту монстрів або перебили, або вони відступили, зализуючи рани. Втративши перевагу в чисельності, в чудовиськ більше не було шансів перемогти, і тут знову запанує мир і спокій.

- Ну почекайте, король, королева, принцеса, лицарі та інші виродки. Я потягну вас на саме дно пекла.

Волею долі я отримав цей другий шанс, це друге життя. Першого разу ви розчавили мене. Тепер прийшла моя черга.

Отже, я вирушаю в дорогу! Шлях, на якому не чекає нічого.

Я піду ним, сміючись над всім, що зі мною сталося. Мною, що втратив все і зустрів свою кончину.

Навіть якщо нікому про це сказати не зможу.

І нехай це буде погане життя, але я не махну на нього рукою.

Я буду з посмішкою крокувати стежкою помсти.