- Ла-ла-ла-а-ан! Ла-ла-ла-ан! Ла-а-лан-ла-ла-ла-ла-ла!..
Ранній ранок. На той час, коли темне сутінкове небо почало поступово світлішати, в номері одного з готелів королівської столиці пролунав, фальшивлячи й не потрапляючи в ноти, якийсь бадьорий мотивчик, який наспівував надзвичайно збуджений молодий чоловік.
- Ла-ла-а-а!.. Ла-лан-лан! Ла-ла-ла-ла!.. Ла-ла!..
В мене виникли деякі складнощі, але я змушував себе продовжувати роботу, пожертвувавши м'яким ліжком, за яким встиг дуже скучити за останні три місяці. Підживлюваний люттю мого серця, що жадало помсти, я ковтав магічні зілля одне за одним і намагався якнайшвидше все закінчити.
Після вчорашнього моє тіло і дух вимагали відпочинку, але я, неухильно запитуючи себе: «Що, ще по одній?», провів всю ніч, займаючись цим кропітким процесом. Коли найважча частина роботи залишилася позаду, дивно-веселий стан охопив мене, і я, немов зірвавшись із ланцюга, залпом випив всі зілля відновлення мани, що залишилися, хоча в цьому вже не було потреби.
Я розумів, що такий стан свідомості досить небезпечний. Однак адреналін, що хльостав ключем від споглядання переробленого мною намиста, не давав мені заспокоїтися, і я, потягнувшись, продовжив наспівувати мелодію ранкової гімнастики. Цьому сприяли і промені ранкового сонця, які чудово знімали напругу після виснажливої нічної роботи.
- Завали пельку!!! Ти хоч розумієш, котра година?!
- У-упс, в-вибачте...
Із сусіднього номера почувся гучний стукіт і лайка, і я миттєво прийшов до тями. Я вже давним-давно не зупинявся в готелі, і довгий час, провівши на самоті, перебуваючи в бігах, зовсім забув про те, що можу заважати оточуючим.
Стіни в цих готелях тоненькі, і напевно мій моторошний спів було дуже добре чутно. О господи! Соромно-то як!
Я пірнув у ліжко і, як дівчинка, став кататися з боку в бік, сором'язливо прикривши обличчя руками, через що сусід ще лютіше забив у стіну і закричав:
- Та заглохни вже, скотинааа!!!
Схоже, я і справді божеволію. Уява - страшна штука. Ах, вибачте, вибачте. Я в розпачі і піду краще спати.
Однак попри те, що давно вже не ніжився в теплому ліжку, я не міг собі дозволити виспатися. Мені було необхідно підготуватися, перед тим як покинути місто.
Принцеса мала наказати не наближатися до кімнати призову до наступного дня. До того ж лікування також займе чимало часу, але все одно сьогодні я збирався покинути столицю.
З жалем подивившись на ліжко, я задрімав біля стіни навпроти вікна, щоб мене розбудило світло сонця, що піднялося.
***
Я славно поспав. І проспав.
...Ну, все через те, що я навіть подумати не міг, що небо раптово затягне хмарами. А як же моє перше пришестя, запитаєте? А ось так: не пам'ятаю я, яка погода була того разу, хоч вбийте.
Коли сонце нарешті з'явилося, було вже близько полудня. Мені довелося терміново з'їхати з готелю, і я вирішив відкласти підготовку до мого відбуття зі столиці. Нашвидкоруч перекусивши в більш-менш пристойному на вигляд ресторанчику , я вирушив у нетрі.
Схоже, моє вчорашнє попередження подіяло, і я дістався до місця без пригод. Проходячи повз лавку, де вчора міняв монети, я побачив, що там вже метушилися інші люди. Побачивши мене, вони злякано вклонилися, і я вирішив підбадьорливо посміхнутися їм у відповідь, від чого вони зблідли ще більше. Ну, розбірки влаштовувати я і не збирався. Якщо, звісно, мені не дадуть приводу.
Я дійшов до місця, де сиділи гаргульї, які виглядали так, немов вчора нічого не сталося (навіть навпаки, виглядали міцнішими). І згадав, що пароль-то я й не запитав. Однак поки я над цим роздумував, гаргульї сказали: «Можеш проходити». Ну що ж, добре, що все вже злагоджено.
Я зайшов всередину, і вчорашні охоронці, помітно нервуючи, подивилися на мене з тривогою і напругою.
- Полегше, мужики. Я не збираюся на вас нападати, якщо ви не станете мене провокувати, - відповів я, зітхнувши і злегка насупившись, однак це ні краплі їх не заспокоїло. Взагалі-то, це правильно - в нетрях краще не розслаблятися, але в ситуації, коли вже немає різниці, людина лише сильніше себе мучить.
Я піднявся нагору і виявив Дюфейна, який з посмішкою на обличчі чекав на мене. На його столі лежало чотири мішечки, в кожному з яких містилася приблизно однакова кількість золотих монет. В маленькому, мабуть, лежали сорок золотих, що залишилися.
- Тут сума, що дорівнює триста сорока золотим монетам. Хочеш перерахувати?
- В цьому немає потреби. Гадаю, той, хто сидить в цьому кріслі, ще не настільки опустився, щоб дрібні гроші тирити, - насправді, мені просто не хотілося цим займатися, і я вирішив йому трохи полестити. - А ось і намисто.
- Сердечно дякую, це дуже цінне для мене придбання. Мм? Кх, це ж...
Отримавши намисто, Дюфейн, здається, щось помітив, хоча я наклав гарне маскування, яке було здатне обдурити звичайних чарівників і алхіміків. Ось чому з людьми, що володіють таким інтелектом і сприйняттям, складно мати справу.
- Ха-а, з цим прямі переговори з королівською родиною будуть неможливі.
- А ти не думаєш, що буде кумедно спихнути його якомусь неугодному тобі аристократу? І взагалі, чорт забирай, ти збирався ризикувати і влаштовувати прямі переговори з королівською сім'єю, не сміши мене.
Ще в перше пришестя я дещо про це дізнався. Якщо коротко, то королівська сім'я - король, королева і принцеса терпіли існування нетрів, розглядаючи їх як необхідне зло. Однак через чутки про появу Повелительки демонів, які швидко поширилися, ціни на товари злетіли, що призвело до розростання нетрів.
Якщо спробувати провести переговори щодо намиста безпосередньо, очевидно, що вина за крадіжку впаде на нетрі. З'явиться безліч людей, яких звинуватять у змові зі злодієм, засудять їх як злочинців, перетворять на рабів і змусять працювати на благо королівства.
Ясна річ, що в цьому випадку спалахне бунт, проте королівським особам навіть на думку не спаде подумати про це, адже своє становище вони вважають непорушним. Бунтувати проти короля - немислима справа!
Між іншим, і в моє перше пришестя вони таємно провернули щось подібне, чим викликали повстання. І, зрозуміло, звалили все на мене, який щойно переміг Повелительку демонів. Напевно вони зроблять це і цього разу, просто цапом-відбувайлом виберуть когось іншого.
- Гаразд, я зіпсував тобі можливість увійти в прихильність якомусь впливовому аристократу, згоден. Тому плачу двадцять золотих за доставлені незручності, і якщо виконаєш одне моє невелике прохання, заплачу ще двадцять. Домовилися?
- Мені не потрібні гроші, якщо розповіси, яким чином ти здійснив таку переробку всього за одну ніч.
- На жаль, це професійна таємниця. То ти візьмешся?
- Поки не почую подробиць, не зможу дати відповідь. - Дюфейн знизав плечима.
- Звичайно. Завдання не таке вже й складне. Я хочу, щоб ти підготував магічну істоту за допомогою алхімії, як ту, що трансформувалася в золоту монету, щоб шпигувати за мною. Зроби її такою, щоб її можна було легко позбутися. Також вона має бути здатна записати проекцію того, що відбувається в замку, а потім перетворитися на щось на кшталт птаха і повернутися до мене.
- Якщо джерело виявлять, наслідки для мене будуть серйозними. Тому плата за працю становитиме вісімдесят золотих.
- Та облиш, це чудова можливість показати свої здібності. Тридцять золотих.
- Ні-ні, про можливості тут не йдеться: йдеться про те, скільки я втрачу в разі провалу. Сімдесят золотих.
- Тц, ти ж все одно будеш використовувати той метод, коли збираєш інформацію про аристократів? Тільки тепер метою буде королівська сім'я. П'ятдесят.
- Гадаю, ризик подібного заходу, коли метою є королівська сім'я і коли аристократ - непорівнянний. Шістдесят монет. - Дюфейн, який увесь цей час дивився на мене, раптом посміхнувся і подивився у вікно. - До речі, небо починає прояснюватися.
Схоже, цим він показував, що більше не має наміру збивати ціну.
- ...Гаразд, чорт із тобою. Ти й справді жадібний очкастий виродок.
- Твої лестощі на мене не діють, можеш не перейматися. Отже, на цьому переговори завершено. А тепер...
Немов дражнивши мене, він тихенько розсміявся і витягнув сорок золотих монет, перерахував і поклав в окремий мішечок, а потім прибрав зі столу. Якщо додати ці монети до маленького мішечка, вийде рівно вісімдесят монет, двадцять із яких - неустойка за мою «халтурку» і шістдесят - за взяті ним на себе зобов'язання.
- Ось приймач для «ока-спостерігача». В разі успішної активації він з'єднається з джерелом і покаже записану «оком-спостерігачем» проекцію.
Дюфейн витягнув маленький флакончик, в якому була золотиста, схожа на рідкий метал рідина. Я взяв його і поклав у сумку.
- Дуже цікаво, чому річ, про яку я щойно попросив, вже підготовлена?
- На жаль, це професійна таємниця, - саркастично посміхнувшись, відплатив мені тією ж монетою Дюфейн.
- Ха-а... Ну, сподіваюся, ми з тобою більше не зустрінемося, - я й не думав, що це можливо, але однаково не втримався і підчепив його наостанок.
- Сумно це чути. Я був би не проти, якби ти знову мене відвідав, - відповів Дюфейн в своїй колишній хитромудрій манері, від чого було незрозуміло, жартує він чи ні. Не придумавши нічого, щоб йому відповісти, я пішов, залишивши так само усміхненого Дюфейна. Мене не полишало відчуття, що мене побили як хлопчиська.
Як би там не було, я був впевнений, що Дюфейн свою роботу виконає. Все залежало від того, чи встигне хто-небудь в замку помітити зміни, що відбулися з намистом, як це зміг зробити Дюфейн. Наскільки я пам'ятаю, принцеса завжди носила це намисто. Не знаю, чи була тут емоційна прихильність, чи причина була в іншому, але з огляду на її характер, вона напевно одягне його, не перевіряючи. І тоді...
- Ку-ку-ку, здорово буде, якщо вона попадеться в цю пастку, - уявивши, яка колотнеча почнеться, мій настрій значно покращився.
Я згадав час, коли я був у бігах: я біг і біг, думаючи лише про те, щоб вижити. Цілий рік, день за днем в мене не було ні хвилини спокою від того, що доводилося весь час бути напоготові. Моє життя було пеклом. Не було часу ні відволіктися, ні подумати про щось інше.
Тому я вдячний за наданий мені другий шанс. Уявляючи собі обличчя короля, королеви і лицарів, коли вони побачать спотворене від жаху обличчя принцеси, я в піднесеному настрої крокував вулицями нетрів.
- Ах, як подумаю про те, як мститиму цим засранцям - і життя стає веселішим!
Далі
Том 1. Розділ 12 - Герой читає по очах.
Покинувши лігво Дюфейна, я знову вирушив на околицю нетрів. Спочатку я збирався закупитися найнеобхіднішим на отриманий вчора завдаток, але порушивши графік і отримавши на руки всю суму, вирішив спочатку зайнятися покупками подорожче. Несучи схожу на рюкзак набиту монетами сумку (у цьому світі всі мандрівники зазвичай їх купують), я зайшов у малонаселену частину нетрів. Вулицею снували авантюристи й одягнені в брудне ганчір'я слуги, і тут же велася своєрідна торгівля, в якій бідняків не шанували. Це був чорний ринок, де торгували забороненими товарами: підробленими документами, наркотиками, краденим, інгредієнтами для проклять і, звісно ж, рабами. Хтось потрапив у рабство за борги, когось засудили і відправили в рабство за злочини, когось викрали і не отримали за нього викуп, когось продали в рабство лицарі інших країн, взявши його в полон. Злочинців і полонених зазвичай відправляли працювати на копальні королівства, ну а решта ставали виставленим на продаж товаром. Я поняття не мав, як тут заведено поводитися з рабами. Все залежало від господаря, але зазвичай обходилися з ними непогано і не змушували працювати на знос. Насамперед тому, що раби - товар недешевий. В крамницях работорговців на головній вулиці столиці першосортний товар виставляли на продаж відкрито і з гордістю. Щоб придбати там раба, потрібно було бути аристократом чи багатієм, або в найгіршому разі мати при собі рекомендаційні листи від цих осіб. Тому люди без зв'язків і впливу приходили по живий товар сюди, у нетрі. Я прогулювався районом, поклавшись на пам'ять про моє минуле пришестя. Як і очікувалося, всі нетрі вже чули про мене, і, побачивши мене, бліднули, намагаючись прикинутися ганчір'ям або забратися подалі з очей геть. - Невже я переборщив?.. Схоже, вчорашні події спричинили неабиякий переполох, і я розмірковував, як сильно встигли поширитися чутки. До речі, той міняйло виявився колишнім авантюристом, який досяг високого рангу. Він був відомий своїм вмінням користуватися магічним посиленням тіла, а також здібностями в магії ілюзії, тому людину, яка легко розправилася з ним, місцеві свавілля стали вважати загрозою. - Ну і хрін із ним. Навіть краще, що всяка шваль не буде мене діставати. Роздумуючи над цим, я нарешті прийшов у потрібне місце. Озирнувшись, я зайшов до непримітної крамнички, де торгували рабами - щоб досягти моїх цілей, краще якомога більше не світитися. Всередині відвідувачів не виявилося. Господар крамниці з нудьгуючим виглядом окинув мене зневажливим поглядом і, мабуть, порахувавши негідним особливої уваги, досить нахабно кинув: - Шукаєте раба? Вибачте, а витратити скільки готові? - Десяток золотих знайдеться: потрібна одна людина. Покажи мені рабів, виберу сам, - відповів я, прикинувши, скільки мені знадобиться на дорогу і майбутні витрати. Між іншим, якщо у вас є можливість купити раба в крамниці для аристократів на головній вулиці, вам доведеться розщедритися на кілька великих золотих монет, а то й на монету з білого срібла залежно від якості товару. В нетрях також можна підібрати раба за фінансами - від дешевих до не дуже, проте як мінімум доведеться викласти три золоті монети. І оскільки середня ціна за раба коливається в межах семи-восьми золотих, з названою мною сумою в десять золотих монет я зможу побачити більшість доступних рабів. - Шановний, а у вас і справді є така сума? Работорговець подивився на мене з підозрою. Якби я був дворянським сином, купував би раба на головній вулиці, а для досвідченого авантюриста я надто молодий і щуплий на вигляд. Складно було повірити в те, що в якогось безіменного шмаркача може бути стільки грошей. Хоч я це і розумів, таке ставлення все ж дратувало. - ...Цього достатньо? Не будемо розмінюватися на дрібниці: я дістав із рюкзака мішечок із золотом і з шумом поклав на стіл. - Звісно, шляхетний пане! Я проведу вас до кліток цієї ж хвилини. Ставлення до мене змінилося кардинально, щойно работорговець побачив золото. Він нагадав мені одного виродка, від чого я мимоволі скривився. Щоправда, бити морду таким супчикам - марна трата часу, тому я вирішив мовчки пройти за ним. Всередині були клітки із залізними прутами, в яких сиділи похмурі люди зі скутими кайданами кінцівками. В цьому світі й гадки не мали про такі речі, як наука про здорове харчування та гігієна, але навіть із цим умови утримання були жахливими. Раб мені був потрібен, щоб не привертати уваги, коли я залишатиму столицю. Навіть якщо пошуки почнуть раніше, шукати будуть одного чорнявого хлопця в дивному чорному одязі, а удвох буде простіше сховатися. Але основна причина була в іншому. Мені потрібен був партнер для тренування навичок, оскільки деякі з них розвивати поодинці було неможливо. А зі «Священним мечем Помсти» я міг не побоюватися, що мій новий попутник тихо приріже мене уві сні. Так чи інакше, заводити друзів або товаришів я не хотів, а раб - інша справа. Після того як прокачаю навички до належного рівня, я дам йому трохи грошей і відпущу на всі чотири сторони. В гіршому разі, якщо він стане на заваді моїй помсті, я його просто вб'ю, тож проблем не бачу. Звісно, це бридко і підло - позбуватися напарника, після того як його використав. Чесно зізнатися, від такої думки мене блювати тягне, навіть якщо це раб. Тому, якщо раб не стане мені ворогом, я такого не зроблю. До того ж за час тренувань він теж дечому навчиться, і беззахисним вже не буде. Найкраще, якщо наші стосунки будуть суто діловими і взаємовигідними, щоб кожен залишився задоволений. Ось про що я думав, доглядаючи відповідного раба. - Рекомендую рабів у цій клітці - вони старанні й працьовиті. Щоправда, обійдуться трохи дорожче, але... - А як щодо тієї, у дальній клітці? - А? А, так, ця зіродавка. Я збираюся її позбутися. Я чув, що якийсь столичний аристократ таке любить, і мені коштувало великих труднощів її сюди доставити. Але її неможливо підпорядкувати: ні рабська печатка, ні загроза смерті її не зупиняють, вона продовжує чинити опір. Фігура в неї гарна, але вона може вбити клієнта, тому продати ми її не можемо. В королівській столиці міцно влаштувався культ переваги людської раси, до всіх же інших ставлення було жахливим. Ба більше, в Королівстві ви навряд чи зустрінете звіролюда, який вільно розгулює, бо Орлеанське королівство перебувало у вкрай поганих відносинах із Країною Звіролюдей, розташованою по інший бік Імперії. З іншого боку, в Країні Звіролюдей також прижився культ переваги звіролюдів, і ставлення до людей там було не кращим. - Вирішено. Беру її. - Що?! Але ж... це ж звіролюд! Незважаючи на її вигляд, вона може запросто скрутити вам шию з такою-то силою... - Це моя турбота. Я заплачу десять золотих, тож оформлю скоріше контракт. Претензій не буде, не хвилюйся. - Ха-а... Ну, раз так, з мого боку проблем не бачу... Ви вперше купуєте раба? - Ну так. - В такому разі, вам необхідно поставити собі печатку господаря. - «Печатку господаря»? - Так. Під час наповнення її маною спрацює рабська печатка, яка викличе в раба гострий біль і стримає його до певної міри. Я повернувся до прилавка, щоб підписати контракт. Потім підписав ще один документ, щоб закріпити за собою печатку господаря. Контракт був вельми практичним магічним предметом із нанесеним на нього магічним колом: після підписання вона згорала, а магічне коло переносилося на руку того, хто ставав господарем. «Системне повідомлення: “Меч-хлист рабовласника” розблоковано». Схоже, в мене з'явився новий духовний клинок. Але перевірю його пізніше. - Насамкінець ви маєте наповнити маною печатку господаря і прив'язати раба, приклавши її до рабської печатки, і контракт буде завершено. - Хіба в такий спосіб не можна прив'язати раба до іншої печатки господаря? - Не турбуйтеся. Мітка раба змінить форму відповідно до мітки господаря, який першим її прив'язав, і поки діє контракт, форму не можна буде змінити. Я повернувся в кімнату з рабами і підійшов до дальньої клітки. Відкривши скрипучу залізну решітку, увійшов усередину. Всередині перебувала рабиня - кролиця-звіролюд із кляпом в роті, прикута до стіни. Як додатковий запобіжний захід до її ніг причепили сталеву гирю - щоб не втекла. Вона була вся поранена, а брудне лахміття, що слугувало їй одягом, почорніло в деяких місцях від крові, що вбралася. Її довге волосся - доволі темного кольору, ближче до каштанового або темного льону - без належного догляду сплуталося, мало вигляд висушеного та пошкодженого. Кролячі вуха - ознака приналежності до раси звіролюдів - були опущені. Судячи зі статури,в неї була прекрасна фігура, яка, втім, через тривалу нестачу їжі стала болісно худою. Вона була виснажена, обличчя її змарніло. Не знаю, скільки часу вона пробула в такому стані. Сили її закінчувалися, вона не могла вже навіть стогнати. Зрозуміло, помитися їй не давали, і вона була брудною. Як не подивися, було очевидніше нікуди, що залишилося їй недовго. І все ж... - Як я і думав, в тебе прекрасні очі. Навіть на межі життя і смерті її очі палали. Чорніше чорного, темніше найглибшої темряви, всепоглинаючим полум'ям. Тілесні рани спустошують душу. Зазвичай в такому стані люди вже ні про що не думають і, відкинувши все, віддаються відчаю. Але незважаючи ні на що, ці очі продовжували горіти нескінченним жаром, немов стали частиною її. Прекрасні, чудові, охоплені жагою помсти очі. Доторкнувшись до її запалих щік, я заглянув у них, вдивляючись в саму душу. «Священний меч Помсти» дає змогу помічати не тільки спрямовану на мене ворожість і злі наміри, він також дає змогу побачити жагу помсти. І він повідав мені про її шалене бажання помститися. Але навіть і без нього я б це помітив. Адже цей охоплений помстою неймовірної чистоти погляд ні краплі не затуманився. - Не торкайся... мене... чоло... вік!.. Різкий, пронизливий погляд і грізний, звіриний оскал. Ця дівчина, без сумніву, така сама, як я. Людина, в якій житиме бажання помсти, доки жива вона. Людина, нездатна рухатися далі, поки її не здійснить. Як і я, одержима палаючою жагою помсти, чорним полум'ям, здатним спалити все навколо. Ось, що я побачив. Але спочатку потрібно завершити контракт. Вливши ману в невидиму мітку на тильну сторону долоні, я уклав контракт, приклавши до мітки раба на її загривку. Мітка засвітилася, реагуючи на магію, і рабська печатка змінила форму, викликавши в неї гострий біль. Коли світло зникло, вона перестала кричати. Я витягнув підготовлені зілля відновлення ОЗ і ОМ і запхнув їх їй в рот, змусивши випити. - Тепер ми можемо нормально поговорити. Духовний меч, що дає змогу робити оцінку, все ще був заблокований, і я не міг дізнатися про її стан. Хоча було очевидно, що він не в порядку, і характеристики її знижені. Витривалість залежить від ОЗ і ОМ. Коли вони відновляться, вона зможе рухатися як зазвичай, хоча її колишня сила до неї поки що не повернеться. - Навіщо... - Кого ти хочеш вбити? - пролунав у тиші, що настала, мій голос. Продовжуючи вдивлятися в темне полум'я в глибині її бурштинових очей, я запитав про бажання, що спалює її: - Кому хочеш помститися?
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!