Вони разом крадькома спустилися сходами. На півдорозі Вань Да раптом судомно вчепився в перила, а подих у нього збився:
– Блядь, там справді… щось є…
– Що?
– Що ти побачив?
– …Привида.
Сє Ю кинув оком на годинник. Стрілка стояла рівно на «12». Була перша година ночі.
Наприкінці коридору другого поверху датчик руху не спрацював, тому світло залишалось вимкненим. У темряві щось ледь помітно рухалося. Силует був схожий на людину, але розмитий, як уві сні. Руки й ноги немов розпливалися в повітрі.
Кроки лунали тихо, повільно, наче програвали запис.
Єдине джерело світла – місяць і мерехтливі ліхтарі з вулиці, які відкидали примарні відблиски на стіни.
Сє Ю міцніше стис у руці папірець із “талісманом” й раптом відчув, що хоче підтримати оцього великого дурня поруч із ним. Уже майже відкрив рота, щоб сказати: “Ти справді віриш, що хтось, хто волочиться у простирадлі, – це надприродне явище?” Але саме в цей момент Хе Джао витягнув з кишені ще один клаптик паперу. Той самий жахливий малюнок, та ж печатка, той самий інь-ян. Обличчя в нього залишалося спокійним:
– Все нормально. У мене є запасний.
– …
– І що тепер? – прошепотів Вань Да.
– Ти ж придумав стільки бойових планів. Щось про цей етап було? – перепитав Хе Джао.
– Якщо чесно… я не думав, що ми й справді щось зустрінемо, – ледве чутно зізнався Вань Да.
– А що ще лишається? Може… підійдемо і скажемо «добрий вечір»? – Сє Ю сперся на стіну, схрестив руки й байдуже кинув.
Вань Да замовк.
– Як на мене, чоловіча пригода має бути… сміливішою, – впевнено сказав Вань Да, але потім різко змінив тон. – Або ж, може, давайте просто… повернемося?.. Повернемося й нормально поспимо.
Та він не встиг закінчити, як раптом, Дін Лянхва мовчки, мов блискавка, зірвався вперед! Якщо у нього й справді була така швидкість, то його терміново треба записати на найближчі змагання зі спорту. Він мчав, як ураган, і при цьому ще й не забув прихопити вогнегасник, що стояв у кутку. На повному ходу, ніби в бойовику, він замахнувся і гупнув ним по тій самій темній постаті.
– … – Вань Да.
– … – Хе Джао.
– … – Сє Ю.
***
– Що, чорт забирай, відбувається?
– То життя учнів у гуртожитку справді таке насичене?
– У вас тут нічне життя прямо як у центрі…
У понеділок вранці, щойно Шень Дзє переступив поріг класу, не встиг і рюкзак зняти, як одразу почув купу підозрілих чуток. Домашку здав на автоматі, про перевірку навіть не згадав, і одразу побіг у третій клас.
Притулився до вікна і виглянув усередину:
– Чув, що Скажений пес уже от-от вибухне у вчительській. Ви що там накоїли?
У класі була повна метушня – пересували парти й стільці. Сю Цінцін уже закінчила зі своєю партою й допомагала Льов Цвеньхао розставити столи для інших.
– Лов Веньцяне, сідай за Вань Да, потім вирівнюй ряд по сусідньому… У нас 32 учні будуть писати іспит в нашому класі, не вистачає парт і стільців. Іди, позич у сусідньому.
Парти переставляли для індивідуального розсадження – готували клас до першого великого іспиту навчального року.
Щомісячний іспит.
Вань Да був зайнятий: він вирівнював парту, звіряв її з лінією підлоги, тому на питання Шень Дзє відповідати явно не хотів.
– Це… так просто не поясниш.
– Вань Да, ти ж раніше був королем пліток! Ми з тобою разом і шпаргалки передавали, і чутки збирали, як дихали. Де той твій бойовий дух?
Вань Да зітхнув, глянув на нього й похитав головою:
– Люди ростуть, знаєш?
У Шень Дзє з оцінками було не дуже, але він щиро прагнув добре скласти фінальний іспит першого року старшої школи, щоб повернутись додому на Новий рік без постійного бурчання батьків. Поки наглядач ще не зайшов до класу, він легенько постукав по плечу хлопцю перед собою й прошепотів:
– Гей, друже, хочеш нормально зустріти Новий рік разом?
Перед ним сидів Вань Да. І… вони одразу знайшли спільну мову.
Спочатку просто передавали один одному відповіді. Але після кількох разів, Шень Дзє вдавано збив ліктем гумку на підлогу, нахилився, наче щоб підняти її, і схопив маленький клаптик паперу.
Розгорнув. Там були не лише відповіді. У кутку з’явився напис: “Ти з 5 класу? Чув, що Хе Джао на днях побився з учителем?”
Шпаргалка непомітно перетворилася на плітки.
Зрештою, вони майже нічого й не списали, але обговорили все, що тільки можна.
Тож Шень Дзє й цього разу, не втрачаючи хисту до інтриг, оглянув клас і зупинився поглядом на Хе Джао. Його погляд блукав класом ще трохи, перш ніж нарешті зупинитися на цілі. Місця Хе Джао та Сє Ю були розташовані досить незручно – їх посадили туди, де бракувало людей у ряду.
Хе Джао сидів у самому кінці, в останньому ряду, майже в тіні.
У напівтемному кутку він розвалився стільці, однією рукою сперся на стіну, а в іншій тримав телефон і щось ліниво гортав.
– Джао-ґе! – гукнув Шень Дзє, піднявши руку.
Почувши знайомий голос, Хе Джао підвів очі, схопив пластиковий пакет з парти й, проходячи повз, недбало викинув його в смітник.
– Скоро іспит починається. Чого тиняєшся?
– Твій гуртожиток… – Шень Дзє збуджено вигукнув.
– Давай я підсумую коротко: це була чоловіча пригода.
Шень Дзє виглядав збитим із пантелику.
Поруч сидів Сє Ю. Він схилив голову на парту й тихо дрімав. Хе Джао пройшов повз і легенько поплескав його по потилиці:
– Правда ж, Лао Сє?
– … – Сє Ю.
Він навіть не підвів голови, а просто наосліп пошарив рукою по парті й щось жбурнув уперед. Це був калькулятор. Хе Джао встиг його підхопити буквально за мить до того, як той гепнувся на підлогу.
– Схоже, мій маленький друг сьогодні не в настрої, – з усмішкою сказав він, відступивши на крок.
Шень Дзє ще хотів щось спитати, але Хе Джао випередив його:
– Потім поговоримо. Іди вже до свого класу, скоро початок іспиту.
Раніше місця на іспиті розподіляли навмання, й передбачити, в якому класі сидітимеш, було неможливо. Але цього семестру правила змінили: розсаджували згідно з результатами попереднього іспиту. Тридцять кращих – в один клас, тридцять найслабших – в інший, і так далі. Школа сподівалася, що така система мотивуватиме учнів старатися більше. Адже головне – прогрес. І в навчанні, і в житті. Завуч Дзян говорив: “У прагненні вчитись немає нічого соромного! Сьогодні, скажімо, я здаю в п’ятому класі. Але наступного разу хочу потрапити в перший! От би всі мали такий дух!”
Шень Дзє неохоче розвернувся й пішов.
Вань Да нерішуче підійшов:
– А що, староста сьогодні не прийшов на іспит?
– У його стані?... Який там іспит? – гмикнув Хе Джао.
– Кажуть, мама забрала його додому, змусила поспати. Він же спить по дві-три години на добу. Дивно, що досі з глузду не з’їхав.
Почувши слово «староста», Сє Ю спати більше не захотів. У класі постійно лунав гучний звук пересування стільців. Сє Ю підвівся, глянув на порожнє місце Сю Сішена.
Тієї ночі, коли Дін Лянхва героїчно кинувся вперед із вогнегасником, розпилюючи сухий порошок по всьому коридору, у повітрі стояла біла імла. Він смикнув простирадло з «примари», і під ним виявився Сю Сішен, що мирно лежав на підлозі.
– Хто б міг подумати, що це лунатизм, – сказав Вань Да. – Перший раз бачу таке у великому масштабі. Якби двері гуртожитку не були зачинені, він би ще вийшов на вулицю з заплющеними очима!
Їхня нічна метушня підняла на ноги всіх: навіть Скаженого пса і Лао Тана з викладацького гуртожитку. Ті примчали, ледь очі продерши: Лао Тан навіть не встиг застебнути штани й взув капці навиворіт.
– Що відбувається?! Ви що тут влаштували? Що ви робите?
Пролунав дзвінок на підготовку до іспиту. Всі схопили зошити, ручки й розійшлися по кабінетах. Сє Ю нічого не взяв, лише чорну ручку. Якби міг, він би навіть не хотів брати з собою ручку. Інакше він дійсно не знав, як перемогти Хе Джао. Навіть сліпа вгадайка дала б вищий результат, ніж той, що отримає цей хлопець.
– Візьми з собою олівець 2B, він тобі знадобиться, щоб заповнити бланк відповідей, – пройшовши повз, Хе Джао простягнув йому олівець. – Ну, навіть якщо серйозно не розв’язуватимеш, ти хоча б зможеш вгадати кілька балів.
– Кілька балів?
– Ну, балів на сім-вісім витягнеш.
– …
Раніше Сє Ю завжди ретельно стежив за середнім балом на контрольних. Він тримав його на низькому рівні, але не настільки низькому, щоб виглядати відвертим дурнем. Він майстерно балансував у межах оцінки, яка викликала у вчителів лише одне враження: “Хлопець-то не дурний, просто вчитись не хоче.”
Навіть пані Ґу завжди вірила, що її дитина ще має надію. Так, прогулює, так, б’ється, так, іспити завалює, але причина в усьому цьому одна – не хоче. Як тільки захоче, одразу покращить оцінки.
Сє Ю взяв зелений олівець. Готуючись заздалегідь до потрібного рівня балів, спитав:
– А ти як склав фінальний іспит минулого семестру?
Вони вже минули кабінети з першого по восьмий і піднімались на поверх вище, до своєї аудиторії. Згідно з розсадкою від класного завуча Дзян, їхній клас був, по суті, збірною всіх проблемних учнів.
– Фінальний? – Хе Джао замислився. – Точно не згадаю, але, здається, склав досить непогано. Навіть краще, ніж очікував.
– О? – Сє Ю підняв брову.
– Здається… з англійської набрав десь балів сорок?
– …
Група з двадцяти невдах зібралася разом, кожен з них був головним болем для своїх учителів. Своїм одним балом вони могли потягнути вниз цілий клас. Коли Хе Джао увійшов до кабінету, кілька людей одразу привітались:
– Гей, Джао-ґе!
Хе Джао швидко пробігся поглядом по класу і впізнав чимало знайомих облич. Він стояв біля дверей, тримаючи одну руку в кишені, і виглядав як лідер невдах.
– О, давно не бачилися.
Іспит у класі відстаючих випало наглядати Тан Сеню. Він зосереджено звіряв час із годинником на комп’ютері. Інші вчителі турбувалися за нього:
– Лао Тане, середній бал твого класу цього разу може бути не дуже хорошим…
Тим більше, що вчитель Тан щойно перевівся сюди, і якщо він не покаже результатів…
– Га? – Тан Сень все ще був зосереджений на перевірці часу. – Все гаразд, я не переймаюся цим. Оцінки – не єдиний критерій для оцінки всього.
Якщо було щось, що вплинуло на цих відстаючих учнів після нового розміщення місць, то це те, що стало складніше списувати на іспитах. Усі були більш-менш рівними, коли йшлося про пошук когось, у можна було б списувати. Однак між «більш-менш» і «рівними» все ж була різниця.
У першому ряду сидів учень, який минулого семестру показав найкращий результат серед усіх відстаючих. І тепер на нього дивились як на місцеву легенду.
– Я чув, ти набрав 60 балів з математики, 60 із 150 можливих. Вау.
– Що, реально 60? Ти що, геній?
Цей хлопець вперше у своїй “кар’єрі відстаючого” потрапив у таку ситуацію, і він відчував себе трохи ніяково.
– Ну... не так вже й добре.
Сє Ю приклав долоню до чола й схилив голову. Він намагався з усіх сил не слухати цей балаган.
Це вже занадто…
Думки Сє Ю були складними і заплутаними, і на мить він не міг знайти правильних слів, щоб висловити своє розчарування. Тоді він почув, як Хе Джао, який сидів за ним, приєднався до похвали:
– Шістдесят балів! Друже, це вражає!
