Під час вечірнього самонавчання Вань Да знову взявся за своє – виступив із черговою гучною ідеєю, сповнений загадковості та пафосу.
– Ну що, як вам така думка: додати трохи фарб у наше нудне шкільне життя? Що взагалі коїться в тому гуртожитку? Хіба вам не цікаво? Хіба життя – не про виклики невідомому? Хтось хоч відгукніться! Інакше я себе почуваю тут зайвим…
Сє Ю ліниво оглянув клас. Окрім нього самого, Хе Джао та Вань Да, було ще лише кілька людей. Ті двоє хлопців, які зазвичай мовчали на уроках, теж сиділи за партами.
Сюе Сішен навіть не підняв голови – здавалось, він узагалі нічого не почув. Він усе ще боровся з якимось диявольськи складним завданням, що виходило за межі програми. Його розум був повністю зосереджений на навчанні, і все навколо для нього перестало існувати.
Інший хлопець, Дін Лянхва, відповідав на уроках так тихо, що його голос нагадував дзижчання комара. Сором’язливий, тихий, зі слухів – із легкою соціальною тривожністю. Вань Да чув про це, але точно не знав, правда це чи ні.
Єдиною, хто хоч якось відреагував, була Сю Цінцін. Вона поблажливо кинула:
– Да-ґе, хоч я й дуже зацікавлена... але яка з того користь? Ви ж у хлопчачому гуртожитку.
– І що з того? – не розгубився Вань Да. – Якщо ти захочеш, я можу стати твоїм братом, Цінцін, хоч зараз.
– … – Сю Цінцін мовчки жбурнула в нього шматочок гумки. – Відчепися.
Вань Да з гіркотою усвідомив: його мрія й реальність розходяться як небо і земля. Його ідеальна команда з ловлі привидів зовсім не мала виглядати ось так.
До Сюе Сішена він лізти не наважувався – той був у стані бойового занурення в навчання, а отже, небезпечний для втручань. Тож Вань Да перемкнувся на Дін Лянхва. Сів перед ним, нахилився ближче і побачив, як той увесь здригнувся. Вань Да нахилився ще ближче. Дін Лянхва автоматично відхилився назад.
– Друже, як тобі ідея? – Вань Да говорив пошепки, як змовник. – Наголошую ще раз: це пригода для справжніх чоловіків.
– …
Він, як завжди, не знаходив слів. Було важко зрозуміти, чи то він соромиться, чи то хоче втекти крізь стіну.
У той самий час Сє Ю переписувався з Джов Далеєм – обговорювали дрібниці, не пов’язані ні з навчанням, ні з привидами.
Джов Далей надіслав фото: руда товста кішка і маленьке кошеня поруч. Малюк виглядав надзвичайно милим – пухнастий, з широко розкритими очима. І обидва коти сиділи в однаковій позі, нахиливши голови, як двійники перед камерою. На задньому плані – балкон Далея.
[Джов Далей]: Кілька місяців її не бачив – а вона взяла й народила. Кошеня таке саме, як Товстушка, тож ми назвали його Маленьким Товстуном!
Сє Ю засміявся й одразу зберіг знімок.
Ця руда Товстушка була легендою на вулиці Хейшвей – улюблениця місцевих, хоча ніхто досі не знав, звідки вона взялася. Коли з’явилась вперше, виглядала жалюгідно: худа, з виразними ребрами, обережна, як та, хто надто довго блукала і боялась людей. Де вона спав – ніхто не знав.
На вулиці Хейшвей жило багато котів і собак. Тітка Мей і мама Лей часто змішували залишки рису з овочами, іноді кидали туди рибні кістки й виставляли це в старому залізному тазику біля дверей.
З часом руда кішка поселилась там, почуваючи себе як вдома.
У Товстушки був сильний характер – вона не їла звичайний рис. Якщо вже їла в чиємусь дворі, то й лишалась там на ніч ловити мишей. До ранку в будинку не лишалося жодної живої істоти з хвостом. А іноді вона приносила “здобич” просто до дверей, акуратно викладаючи її в рядочок – мов трофеї мисливця.
[Джов Далей]: Моя мама аж рибу їй зварила спеціально. Каже: “Поки її не було, вдома якось не так – наче нечисто…” А тітка Ван із сусіднього будинку приготувала дві. Одна – на пару, інша – тушкована. Змагаються, хто швидше відгодує.
[СЮ]: Тобі варто замислитись, чому ти живеш гірше, ніж кіт.
[Джов Далей]: …
Вань Да довго і вперто пристав до Дін Лянхва. Неможливо сказати напевно, чи то від його настирності, чи то через втому від опору, але Дін Лянхва зрештою кивнув.
Хе Джао тим часом у голові прокручував усі способи, як би втекти. Перед очима миготіли десятки сценаріїв – один фантастичніший за інший. І раптом він почув, що Дін Лянхва погодився.
– Він? Той, що тремтить, коли виходить відповідати перед класом?
Сє Ю нічого особливого про Дін Лянхва не думав. Хіба що: тихий, ніякий, зникає в кутку класу.
– Навіть він іде, – Хе Джао кинув телефон на парту і відкинувся на спинку стільця. Щось у ньому різко змінилося. В очах спалахнула бойова іскра. – Раз так, не можу пасувати.
Сє Ю крадькома глянув на нього й подумав: “Не ведись на його вигляд. Він, мабуть, хоробріший за тебе”.
Коли Вань Да нарешті дійшов до головних боссів останнього ряду, Хе Джао гримнув по столу й урочисто заявив:
– Пригода для справжніх чоловіків! Якщо не йдеш – ти не мужик! Не бійся, Джао-ґе тебе прикриє!
– Відтепер ти мій справжній брат, – благоговійно мовив Вань Да. – Ти надто крутий. Ти просто мужик серед мужиків!
Сє Ю хмикнув і скептично скривився.
Тієї ночі четвірка домовилася зустрітись у кімнаті Хе Джао. План такий: чекати, поки після опівночі хтось постукає у двері.
Сє Ю жив поруч із кімнатою Хе Джао, тому не поспішав. Хотів доробити ще один варіант тестів. Але Хе Джао без упину дзвонив, тероризував повідомленнями й квапив його. Сє Ю ще досушував волосся, з кінчиків крапала вода.
– Ти дістав мене вже, – пробурмотів він у слухавку.
– Швидше йди, я тобі таке покажу! Скарб, справжній!
Цей хлопець реально нестерпний.
З рушником на шиї Сє Ю неквапливо йшов коридором і, штовхнувши двері, зайшов у кімнату:
– З тобою все гаразд?
– Ще трохи, майже закінчив, – не піднімаючи голови, відповів Хе Джао, все ще щось виводячи на папері. Рухи були рвучкими, а почерк настільки перекошеним, що розібрати бодай слово було неможливо.
Сє Ю підійшов ближче й побачив перед ним довгу смужку паперу, вкриту химерними, викривленими знаками. У центрі – символ інь-ян.
…
Сє Ю здогадався, що це таке, й навіть перестав терти рушником волосся:
– Це…
– Це найсильніший народний метод вигнання нечисті. Печатка для відлякування привидів, – урочисто пояснив Хе Джао.
Волосся Сє Ю ще не висохло, вологі пасма спадали на лоба, на плечах лежав рушник. Він був у простій футболці. Він подивився на Хе Джао, і чомусь тому здалося, ніби в його очах вода. М’які, зволожені, і водночас холодні – ці очі дивилися просто в нього.
Сє Ю мовчки вдивлявся в дивну “печатку”, а потім, спокійно, без емоцій, мовив:
– Вау. Вражає.
Третім приперся Вань Да. У піжамі з малюнком Губки Боба, з рюкзаком за спиною і ліхтариком у руці.
– Джао-ґе, я прийшов! О, Ю-ґе, ти вже тут! – він штовхнув двері й зайшов. – Я приніс ліхтарик. Ви теж візьміть, а то якщо привид виявиться сильним – він може вирубити світло у всьому корпусі!
– А чому, по-твоєму, ліхтарик тоді не вимкнеться? – скептично промовив Сє Ю.
– … – Вань Да.
Мовчання. Твереза логіка вбила всю містичну атмосферу.
Оскільки до півночі ще було далеко, троє вирішили зіграти в снайперську гру.
У кімнаті був лише один стілець. Хто не на стільці – сидить на ліжку. Але Вань Да побоювався сідати на ліжко Хе Джао, тому, дивлячись на Сє Ю, несміливо спитав:
– Ю-ґе, можна... ти трохи встанеш? Просто... я люблю сидіти на стільці.
Та вже за кілька хвилин Вань Да зрозумів, яку фатальну помилку він зробив, погодившись грати з цими двома. Сє Ю грав так, ніби був один. Безтурботний, вільний, наче у власному маленькому світі. Він і не думав про команду. Хе Джао ж взагалі ігнорував Вань Да.
– Тут є класна штука, Лао Сє, йди сюди. Де ти? Я тобі дам.
– Джао-ґе, я ж теж твій напарник, – Вань Да був на межі сліз. – Допоможи хоч трохи. Я вже злидень у грі…
Лише тоді Хе Джао мельком глянув на його позицію, кивнув і промовив:
– Ти занадто далеко. Проривайся сам.
– … – Вань Да.
Було майже одинадцята година, коли нарешті з’явився Дін Лянхва.
– Я думав, ти вже не прийдеш. Сідай, – Хе Джао посунувся на ліжку й поплескав по ньому рукою.
Дін Лянхва зазвичай майже не спілкувався з Хе Джао, тому стояв у дверях, скутий і незграбний. Інстинктивно кинув погляд на Вань Да, а той усе зрозумів без слів і запропонував йому половину стільця:
– Тобі теж подобається сидіти на стільцях? Давай, сідай.
Дін Лянхва обережно присів, мов боявся розчавити повітря.
– Що з вами обома не так? — здивовано запитав Хе Джао.
Волосся Сє Ю вже майже висохло. Він зняв рушник з голови і недбало кинув його на стіл Хе Джао.
– Треба розпланувати нічну операцію, – заговорив Вань Да з азартом у голосі. – Чесно кажучи, Ю-ґе, я й не думав, що ти прийдеш… Ти ж зазвичай такий... асоціальний.
– Я прийшов, щоб подивитися шоу, – відрізав Сє Ю.
Було вже за північ. За вікном глуха темрява. У гуртожитку стояла неприродна тиша.
Більшість учнів поїхали на вихідні, тому навіть тихі кроки на сходах відлунювали голосно. Коридор з безкінечними дверима викликав відчуття легкого запаморочення.
Вань Да з затриманим подихом першим виштовхнув двері.
Скрип.
Цей звук, такий повільний і сухий, лише посилив моторошну атмосферу. Хе Джао не ворухнувся.
– Та ходімо вже, Джао-ґе, – озирнувся Вань Да.
Сє Ю стояв за ним, заблокований тілом Хе Джао. Він поплескав його по плечу:
– Прикривай мене, Джао-ґе. Ти ж у нас чоловік із чоловіків.
– … – Хе Джао.
Можливо, завдяки “печатці для відлякування привидів”, цієї ночі Хе Джао справді зробив чималий крок уперед. Коли очікування затягнулося, і їм стало нудно, вони почали базікати про все підряд.
– Дін Хваляне, ти…
– Його звати Дін Лянхва.
– ...Ой. Вибач, просто якось не запам’ятав.
– …
– Але б’юсь об заклад, Лао Сє навіть не знає, що твоє прізвище – Дін.
Вань Да сміявся і вже збирався спитати Сє Ю, чи це правда, і сказати, що винен усьому Хе Джао, аж раптом…
Тук.
Усі миттєво замовкли.
Вань Да вже відкривав рота, щоб сказати: “Може, здалося”, як тук повторився – цього разу гучніше.
Звук був ніби заглушений, але чітко котився пустим коридором і здіймався сходами.
– Це не на третьому поверсі, – прошепотів Вань Да, і голос у нього затремтів. – Це… знизу…
…
Через багато років, згадуючи школу, Сє Ю ніколи не забуде саме цю ніч.
Усю цю абсурдну історію з рівнем логіки як у сценариста на зниженні тиску. Фінал, гідний «обмеженої відповідальності» й лікарняного листа. Але не це було головним.
Ні.
А той ідіот, що тремтів від страху, але все одно простягнув йому руку з талісманом.
Хе Джао з усією серйозністю втиснув йому в долоню той страшенно потворний талісман. Папір був зім’ятий і ще теплий від його руки. Сам Хе Джао стояв, втупившись у напрямку сходів, напружений, мов струна. Але не забув... не забув поплескати Сє Ю по голові й сказати:
– Не бійся. Я прикрию.
Сє Ю опустив погляд на клаптик паперу і на мить завмер.
