У класі 2-3 було темно, хоч в око стрель. Якби хтось зайшов, то міг би подумати, що вечірнє самостійне навчання вже закінчилося.
– Що вони знову витворяють? – Хе Джао йшов позаду, з відчуттям тривоги.
Сє Ю стояв, притулившись до дверей, і прижмурювався, намагаючись розгледіти, що відбувається в класі.
Вань Да почув кроки й озирнувся, радісно вигукнувши:
– Як чудово! Ми якраз збиралися починати. Приєднаєтесь?
Хе Джао зробив два кроки назад, але Сє Ю потягнув його назад.
– Сьогодні ми не розповідаємо історії, – сказав Вань Да. – Ми граємо у виклик духів. Скажений Пес щойно пішов, тож можна починати.
– Джао-ґе, сідай ось сюди. Ми спеціально залишили тобі місце, – Хе Джао зазвичай був активним, і Вань Да ніколи не забував кликати його на всі дурниці. – Це дуже захопливо.
Хе Джао подумки бурчав: “Яке захопливо – дурне гаяння часу, замість того, щоб вчитися, вони дуріють.”
Після цього Вань Да відчув, що буде неввічливо залишити Сє Ю стояти, і запитав:
– Ю-ґе, приєднаєшся?
– Приєднається, – відповів за нього Хе Джао. — Він теж приєднається.
Грали в чотирьох, решта спостерігала з боку.
Сю Цінцін, ця бойова дівчина, була особливо рішучою. Вона вдарила себе по стегну й сказала:
– Я буду головною, я запитую!
– Добре, питай, – Вань Да поклав руку на руку Сю Цінцін, не заперечуючи.
Хе Джао спочатку не хотів торкатися, але Вань Да втупився в нього, очевидно натякаючи, що боявся доторкнутися до Сє Ю, тож Хе Джао поклав свою руку. Цей Сє Ю справді тримав усіх на відстані. Навіть якщо нічого не робив, просто лежав собі спокійно й спав, люди все одно не наважувались підходити. Лише Хе Джао міг з ним говорити й сміятись – і досі ще живий.
Останнім руку поклав Сє Ю. Він поклав її на руку Хе Джао. Попри те, що була спека, Хе Джао відчув холод від його пальців. Але цей холод, навпаки, підпалив вогонь на тильному боці його долоні. Він не міг описати відчуття – думки розлетілися. Він щойно ще боявся цієї дурної гри, а тепер у голові пусто.
– Закривайте очі, – сказав Вань Да. – Не відкривайте, інакше дух забере душу, коли прийде.
– Але якщо закрити очі, як я побачу, на яке слово він покаже?
– Так у правилах написано. Краще вірити, ніж не вірити.
– Добре, добре, закриваємо, чекаємо.
Сє Ю в це особливо не вірив. Тримаючи руку Хе Джао, другою він підпер щоку й глянув на нього збоку. Цей тип казав, що не боїться, але очі міцно стиснуті. Минуло трохи часу, і Хе Джао не витримав:
– Довго ще?
– У минулому житті я була твоїм теперішнім життям. Дозволь нашій долі продовжитися... Не перебивай, це не так швидко відбувається, – Сю Цінцін все ще бурмотіла закляття.
Сє Ю дивився на нього якийсь час і зрозумів, що в нього дуже довгі вії.
Клас був темним, але Вань Да ввімкнув ліхтарик, і він освітлював папір на столі та трохи навколо.
Половина обличчя Хе Джао була в тіні, інша – під білим світлом. Високий ніс, чіткі риси обличчя, сильна юнацька енергетика в бровах і очах. Коли він мовчав або не посміхався, від нього йшов якийсь тиск. Сє Ю раптом згадав, як уперше його побачив під час літніх канікул – у нього в вухах було два кільця, і виглядав він просто неймовірно.
Хе Джао чекав із заплющеними очима, але довго так не витримав. Вань Да ще й увімкнув жахливу музику, а Сю Цінцін промовляла закляття так, наче в неї справді вселився дух. Здавалося, що якщо тримати очі закритими ще трохи, то навколо справді збереться всяка нечисть. Він повільно розплющив очі – й випадково зустрів погляд Сє Ю. Вони подивились один на одного мовчки.
Після заклинання Сю Цінцін нарешті поставила запитання. Але перед тим попередила:
– Не відкривайте очі, він причепиться.
Побачивши, як Хе Джао на нього дивиться, Сє Ю подумав, що той намагається не показати, як боїться. Він усміхнувся і беззвучно прошепотів: “Брехун”.
Сю Цінцін, хоча й була бойовою дівчиною, коли дійшло до питання, проявила дівочу нерішучість. Довго м'ялася, хотіла, щоб усі заткнули вуха, і нарешті запитала:
– Йому... я подобаюсь йому?
– Хто це? – першим озвався Вань Да. – Скажи ім’я. Я не знаю, хто це. Яке гівно зачарувало нашу красуню?
– Відчепися. Не твоя справа.
– Неможливо! Я тримаю руку на пульсі щодо всіх справ у нашому класі. Ніхто від мого ока не сховається!
– ...Замовкни вже.
Перо вказало на слово «ні».
– Воно що… справжнє? – серце Хе Джао прискорено закалатало.
– Цить, не кажи так. Це неповага до духа пера, – сказав Вань Да.
– А якщо виявити неповагу? – запитав Хе Джао.
Ван Да ще не встиг відповісти, як Сє Ю додав:
– Тоді він прийде до тебе вночі.
– …
Хе Джао не мав питань, але Вань Да сказав, що не ставити запитання – теж неповага. Після роздумів Хе Джао спитав:
– Чи є в світі хтось красивіший за мене?
– Безсоромний, – Сю Цінцін.
– Гидко безсоромний, – Вань Да.
Сє Ю тихо посміявся.
– Тепер ти, босе, – Вань Да підморгнув Сє Ю.
– Нема чого питати.
– Не можна, це ж неповага, – Хе Джао.
– …
***
Коли Джов Далей подзвонив Сє Ю, він одразу почув по голосу, що той у гарному настрої:
– Що трапилось? Чого такий веселий?
– А ти що? З моменту дзвінка смієшся, як ідіот.
– Цей малий Да Мей подзвонив мені сьогодні! – сказав Джов Далей. – Не хвилюйся, я за нас обох його облаяв. Він справді дістав.
Неочікувано Да Мей зробив міжміський дзвінок. Хоча це дорого, усі – мама Лей, тітка Мей – вишикувались до телефону. Джов Далей не віддавав слухавку, ще й висунувся з вікна, щоб її не відібрали. Мати навіть копнула його, і він ледве не вилетів з четвертого поверху.
– Оце справжня материнська любов, – уявив це Сє Ю.
– Любов? Знущаєшся. Да Мей каже, що в нього все добре, і просить не хвилюватися. Ще й хвалиться, що всі за кордоном кажуть, який він гарний. І цей тупий вазончик – досі в нього в голові. Я сказав йому, що старий баскетбольний майданчик розвалили, але тепер збудували новий! Нарешті! Коли повернеться – зіграємо разом.
Джов Далей говорив і говорив. Сє Ю слухав, іноді щось відповідав.
– Босе Сє, ти спати збираєшся?
– Ні, можеш говори.
Джов Далей стояв на балконі. Була ніч, він не хотів розбудити родину. Він курив, і кінчик сигарети світився в темряві. Він струсив попіл:
– Якщо чесно, я дуже засмучений.
Сє Ю мовчав.
– Не думай, що я щасливий, – голос Чжоу Далея охрип від сигарет. – ...Та ну, забудь. Що я казав?
Він дивився вниз на знайомий пейзаж: плутанина дротів, ковдра, яку хтось не зняв і вона впала на землю. Подалі – колишній «майданчик», тепер громадський туалет. Ще й з вежами в європейському стилі – красивіший, ніж їхні будинки. Перед тим, як покласти слухавку, почув, як Сє Ю сказав:
– Я теж засмучений. Всі щодня городять якусь маячню. А цей пес із родини Джон – повний ідіот.
Джов Далей одразу повеселішав. Він загасив сигарету, засміявся й приєднався до лайки:
– Друже, я любив грати на тому старому майданчику із друзями. Ти знаєш, що зі зміною майданчика світ втратить зірку NBA? А цей туалет, він дійсно до біса потворний. Одного дня я його підірву.
Вони не говорили про найболючіше, але їм стало легше.
– Я сьогодні побився з ідіотом, – посміхнувся Сє Ю. – Мій сусід по парті, ти його знаєш.
– Як я можу знати? Ми ж не в одному місті. Він гарний?
– Великий гарний придурок.
Джов Далей подумав про себе, що у своєму житті він зустрічав не так багато людей, яких можна було б назвати «великим гарним придурком», окрім нього самого. Єдиною такою людиною був Сє Ю. Він уже забув, як улітку, в поліції, сидів навпочіпки, хапаючись за голову, вихваляючи когось.
– Та ну, знущаєшся?
Вони ще трохи поговорили, та раптом Джов Далей насторожився:
– Що це за звук? Босе Сє, у тебе там щось дивне шумить.
Сє Ю теж почув – дивне постукування з боку кімнати.
– Вітаю, – не поспішаючи сказав він, – це міська легенда про наш гуртожиток.
– У вас ще й гуртожиток із привидами?!
– Здивований? Потім розповім. Той гарний придурок, мабуть, уже тремтить під ковдрою. Я піду гляну.
