Полум'я війни

Двадцять дев'ятого року Великої Цянь, попередній імператор помер, а новий зійшов на престол.

В історичних книгах наступних поколінь писатимуть, що цей рік став початком дванадцятирічного періоду хаосу.

Починаючи з двадцятого року Великої Цянь, по всій країні поширювалися повстання — і їх було забагато, щоб порахувати. Коли одне місце вирішувало збунтуватися, його сусіди наслідували цей приклад так, ніби це було модною тенденцією. Той, хто не поставав принаймні кілька разів, соромився показувати своє обличчя.

Крім того, вони безперервно страждали від стихійних лих та рукотворних катастроф. Щодня двір гарячково розбирав східну стіну, щоб залатати західну, доходячи до виснаження у спробах врятувати країну, що занепадала.

Двадцять дев'ятого року Великої Цянь, у чотирнадцяти провінціях регіону Джов’юе спалахнула війна. У місцях на кшталт Пенлай чи Дон’юе, біженці об'єднувалися в армію повстанців, що використовувала ситуацію, щоб мародерити, красти та грабувати. Їхній лідер проголосив себе правителем та заснував вздовж східного узбережжя свою “Велику державу Дон’юе”. Тоді вони влаштували велику виставу, написавши національний маніфест та проголосивши світові, що відкрито повстали.

Новий імператор Великої Цянь наказав своїм військам винищити їх. Війська двору саме були на половині шляху, коли зіткнулися з найсильнішим землетрусом з усіх, що траплялися на них землях.

Перш ніж антиповстанська армія зуміла принаймні знайти цих повстанців, тисячі її членів померли, розчавлені під гірськими обвалами. Наслідки землетрусу відчувалися у багатьох провінціях: Пенлай, Дон’юе, Ціньхе, Хвайсі та Вучу. Він навіть призвів до того, що гора Даджов просіла на сотню джанів*, а половина її західного схилу повністю обвалилася.

*джан — 3,3 метра

Бідолашний новоспечений правитель “Великої держави Дон’юе” саме прогулювався своїм палацом, який був збудований лише на половину, коли той розвалився, ледь не вбивши його уламками. Наляканий ледь не до повних штанів, він навіть не потурбувався звільнити своїх придворних чиновників, перш ніж зібрати усіх красунь свого гарему та втекти разом з грошима. Так антиповстанська армія, яка втратила кілька тисяч людей та усю свою провізію, повернулася до двору… з перемогою.

Цей фарс був лише початком.

Ніхто не знав, що цей сильний землетрус був наслідком знищення таємної угоди трьох великих сект.

У той самий час, розбійники чотирнадцяти провінцій Джов'юе, які не могли зрівнятися з імперським військом, скористалися можливістю перенести свої сили до місця, це раніше знаходилася “Велика держава Дон’юе” — безсоромні як голуб, що зайняв гніздо сороки.

“Цивільні та військові чиновники” Дон’юе, які заледве встигли зігріти свої офіційні вбрання та повністю погоджувалися з ідеєю “в кого молоко, та і мати”, відкинули усі свої сумніви та об'єдналися з бандитами, які прибули з Джов'юе.

Найвпливовіший ватажок армії розбійників, “Чорний Цілінь”, що був одягнений у кричущі зелені та червоні кольори й мав між зубами залишки їжі, коли сідав на трон дракона — ніби мавпа, що носила капелюха — став другим правителем “Великої держави Дон'юе”.

Пізніше, протягом великої півторарічної історії цієї країни, титул імператора переходив з рук в руки сім чи вісім разів. З цієї причини, наступні покоління також називатимуть цю “Велику державу Дон’юе” “Країною ліхтаря з кіньми”*.

*або ж “Каруселлю”, адже суть цього ліхтаря у тому, що він обертається від теплого повітря всередині, і зображення коней ніби біжать

Навіть попри те, що засновник “Великої держави Дон'юе” був радше легендарно дурним, якимось чином йому пощастило обрати досить непогане місце. У регіоні на південь від Пенлай, що охоплював більшу частину Дон'юе, якщо ви хотіли поля, там були поля, якщо ви хотіли кукурудзи, там була кукурудза. Він був оточений численними пагорбами та густими лісами, а у його горах було невичерпне джерело рідкісних продуктів. Це був надзвичайно родючий край.

Вони також мали новий погляд на ведення війни. Ці імператори-селюки могли щодня прикрашати себе сріблом та золотом, однак були дуже рішучими, коли в їхні двері стукали загони проти бандитів. Вони згуртовували свої війська та зустрічалися з ними у битві — і програвали кожну з них. Тоді вони скидали шоломи та знімали обладунки, ховаючись у лісах. Кілька днів вони ховалися у горах, прикидаючись, що вони просто шукали прихистку від спеки у своєму літньому маєтку, як імператор у місті Пін’ян.

Коли загони для винищення бандитів зачищали місто та осідали в ньому, ці самопроголошені “благородні особи”, “міністри” та “генерали” день за днем знущалися з них, влаштовуючи вбивства, підпали та грабунки. Ці “міністри”, які займалися крадіжками як побічним заробітком, грабували досхочу, а тоді тікали. Якщо їх ловили, вони здавалися, однак їм не потрібно було багато часу, щоб вирватися та повернутися до грабежів.

І солдати, і цивільні були вкрай роздратовані цією проблемою.

Однак, удача залишалася на їхньому боці. Загони для зачистки бандитів зазвичай перебували на одній території не більше ніж рік, перш ніж їх відправляли “гасити пожежі” деінде. Таким чином, загони проти бандитів, як промащена універсальна цегла, об'єднувалися з іншими загонами, щоб мати змогу придушити розбійників у іншому місці.

І щойно східну стіну руйнували, щоб залатати західну, ці “цивільні та військові чиновники” “Великої держави Дон'юе”, які були гірськими бандитами, за одну ніч змінювали обличчя та знову захоплювали контроль. Вони були ніби шматок гіпсу з собачої шкіри* — не мали ні плоті, ні обличчя, і їх не можна було позбутися.

*狗皮膏药 — взагалі, це ідіома про шарлатанство у медицині та підробні товари, але тут це більше схоже на буквальне значення

Коли один “імператор” помирав, тисячі інших “імператорів” перелізали один через одного, щоб захопити владу. Вони навіть придумали систему: кожен мав номер — і коли людина в черзі попереду помирала, наступний за нею номер займав її місце. Вони залишали відбитки своїх пальців, вклонялися та запалювали якісь пахощі за обітницю. Ця система була навдивовижу впорядкованою. Роками ніхто з них не порушував черги та не пробивався вперед — і це було справжнім дивом.

Наступного року новий імператор Великої Цянь змінив назву правління, розпочавши перший рік епохи Пуцін. Однак, оскільки протягом цього року “Країна ліхтаря з кіньми” кілька разів влаштовувала безлад, державну скарбницю було спустошено. Три великі секти досліджували стародавні тексти, сподіваючись відновити таємний договір, і не мали часу перейматися проблемами інших. Уся країна занурилася у хаос.

Двір стягував усе більші й більші податки. Біди простих людей ставали усе глибшими й глибшими. Це було замкнене коло. Коли все доходило до точки, коли звичайні люди вже не мали іншого виробу, ті повставали, тягнучи хитку країну ще ближче до краю прірви.

Новий імператор видав указ про самозвинувачення, а тоді на очах у всього двору розлютився на Яня Дженя та інших важливих чиновників. Потім він розкритикував Яня Дженя, заявивши, що його поведінка не відповідала статусу керівника усіх чиновників, та звинувативши його у нехтуванні обов'язками, руйнуванні країни та обмані народу. Закінчивши, він негайно наказав ув'язнити Яня Дженя.

Янь Джень опустився на коліна, тричі виголосивши “хай живе імператор”, після чого його відвели до в'язниці під виття та протести незліченних старших чиновників.

Новий імператор грав за “посібником правителя”, вправляючись у мистецтві балансу. З одного боку, він накинувся на Яня Дженя, а з іншого надавав великого значення Дзову Яньлаю, який також був з секти Мі. Таким чином, він міг заспокоїти секти, водночас зміцнюючи імператорську владу.

А тоді імператор і сам зробив дещо, що навіть більше “зруйнувало країну та обмануло народ”.

Він дорікав Яневі Дженеві за пригнічення звичайних людей важкими податками; важкі податки означали, що тиранія уряду була жорстокішою за тигрів. Проте, країна мала вести війни та переживати лиха. Вони мали витрати. Вони потребували грошей. Доброзичлива політика, запроваджена новим імператором, означала, що він не міг підвищувати податки — а це означало, що відколи він зійшов на престол, йому довелося урізати витрати, де тільки можна. Він зменшив кількість палацових слуг та щоденні витрати. Розмір порцій страв з імператорської кухні зменшився вдвічі. Він навіть не думав влаштувати якийсь ремонт чи будівництво.

Ходили чутки, що у найвіддаленішому північно-західному кутку імператорського комплексу розташовувався палац Юхе, який був резиденцією улюбленої наложниці імператора. Одного дня, вітер зірвав з нього дві скляні черепиці, і ця улюблена наложниця пішла до імператора, де плакала і благала про ремонт. Імператор, бідність якого зводила його з розуму, неймовірно розлютився. Він вирішив, що ця жінка — марнотратна лисиця, тож зачинив її у “холодному палаці”*. Здавалося, бідні пари — це пари у сварці.

*буквально місце, куди відправляли наложниць, які чимось завинили

І все ж, цього було недостатньо. Гроші отримували, заробляючи їх, а не заощаджуючи. Наразі найважливішим було знайти нові джерела доходу. Скорочення витрат було тимчасовим заходом, мізерним, як крапля у морі.

Таким чином, імператор Пуцін думав три дні й три ночі, і надумав паскудну ідею — “карбувати монети”.

Зазвичай, монети робили з золота чи срібла. Однак, якби у них справді було якесь золото чи срібло, господиня палацу Юхе, мабуть, не плакала б цілими днями у холодному палаці. Таким чином, імператор вирішив робити гроші з тканини. Спеціально призначені майстри наносили на тканину спеціальний штамп та додавали на край особливий візерунок. На цій тканині писалося “Грошовий знак Пуцін”, що означало, що її можна було використовувати замість золота на території усієї країни; на ній також вказували її еквівалент у золоті чи сріблі.

Імператор Пуцін вирішив, що вигадав чудову ідею, і гордо почав повсюдно випускати ці тканинні гроші. Однак, він недооцінив, наскільки бідним насправді був двір. Однієї партії не вистачило, тож зробили ще одну. Врешті-решт, майстри, які вдень і вночі несамовито штампували ці “купюри”, більше не могли впоратися з таким навантаженням, тож їм довелося якомога сильніше спростити процес. Вони прибрали облямівку та візерунки, зробивши так, щоб такі банкноти потребували лише підпису “Грошовий знак Пуцін” та спеціального штампу.

Кількість таких банкнот негайно злетіла до небес. Чиновники усіх рангів вимагали все більших і більших сум. Щобільше, можна було просто привезти до столиці сумку з ганчір'ям та папером для підтирання, впасти на землю та оплакати свою бідність, а тоді недбало написати на цих “банкнотах” випадкове число, благаючи двір завірити її та поставити штамп.

Не встиг імператор натішитися своєю геніальною затією, як в народі поширилася незграбна пісенька:

Одним махом пера піднялося Пін'ян —

Це Пуцін робить з паперу золото.

Дивовижно! Хто вчора ще був бідняком,

Сьогодні тому вже нічого не дорого.

Отакої! Папір у Пін'яні дешевший за рис —

Пів миски за тисячу — зовсім не соромно.

 

Як так сталося? Що ж, я знаю лише,

Що все у нас дуже добре.

Тож і наш імператор нехай процвітає

І житиме довго-довго!

Цей геній-імператор Пуцін навіть уявити не міг, що його нововведення стане таким посміховиськом. У кожному господарстві у загонах зі свинями валялися цілі пачки таких “банкнот”. А оскільки деякий час їхнє використання все-таки переважало, навіть ринкові ціни на золото та срібло були у повному безладі. У деяких місцях навіть вирішили, що з таким успіхом можна просто повернутися до системи обмінів.

Ця катастрофа швидко вийшла з-під контролю та сильно занепокоїла імператора, який намагався все виправити. Дзов Яньлай скористався цією можливістю, щоб представити спільний лист, пропонуючи, щоб двір скасував використання тканинно-паперових грошей та відновив Яня Дженя на його колишній посаді.

Усі міністри впали на коліна та висловили свою згоду. Імператор Пуцін відчув, що був таким самотнім, ніби перебував на безлюдному основі. Ненависть, яку він відчував до Яня Дженя, збільшилася в десятки разів, однак він не мав іншого вибору, крім як погодитися з цією пропозицією.

Цей безлад, безсумнівно, дав Ґу Хвай'яну та іншим достатньо можливостей, якими вони й скористалися. Вони завжди діяли у тінях, особливо Ши Вудвань та його мережа розрізнених даосів, які зібралися разом, ніби струмки, що об'єднувалися у могутню річку, використовуючи брудні трюки та підступні схеми, щоб зруйнувати таємну угоду трьох великих сект. Проте, жодна з цих речей не відбувалася на світлі. Іноді вони навіть відправляли замасковані загони, які допомагали зачищати гірських розбійників. Спершу вони хотіли дочекатися, поки все стане навіть більш хаотичним, а їхнє багатство збільшиться, однак хто ж знав, що нізвідки виникнуть ці “Грошові знаки Пуцін”.

Щойно вийшов імператорський указ про створення цих “банкнот”, Ши Вудвань одразу передбачив, чим цей жарт закінчиться. Хоча Хайнін був віддаленим, вони одні з перших принесли до столиці стоси ганчір'я та паперу, щоб плакати про свою бідність. Водночас вони залучили торгову палату, збираючи усі “купюри”, до яких могли дістатися. Після їхнього використання у різних ділових операціях, вони скористалися таємними каналами, щоб через двір обміняти усі накопичені “банкноти” на їхню вартість у золоті. Таким чином, лише коли такі гроші стали абсолютно нікчемними та були скасовані двором, розумні люди нарешті з жахом усвідомили, що на ринку стало менше золота і срібла, і ніхто не знав, куди вони поділися.

Повний безлад. Крім “повного безладу”, не було жодного іншого способу описати цю гнилу країну.

Перше, що зробив Янь Джень, повернувшись на посаду — це розпочав розслідування того, куди зникло золото і срібло. У той самий час він відправив таємні послання усім трьом великим сектам, скликаючи їх на зустріч на горі Даджов. Зважаючи на те, наскільки бурхливими були поточні державні справи, та наскільки важкими були їхні проблеми, руйнування таємного договору трьох великих сект було достатньо, щоб ті затремтіли від страху.

Дзов Яньлай разом зі своїми підлеглими також непомітно поширив інформацію про зустріч, що відбудеться на горі Даджов. Якщо все було так, як очікував Бай Лі, тоді Ши Вудвань та його люди, які раніше обережно спостерігали збоку — через раптове збагачення Хайнін та роки військового вишколу — мали гострити ножі та щосили прагнути зробити свій хід. Армія Хондзінь, яка роками вичікувала свого часу, нагадувала дикого звіра з широко роззявленою пащею, що могла будь-якої миті вчепитися в інших.

Першою ціллю Ши Вудваня мала стати зустріч на горі Даджов.

Наприкінці другого року Пуцін, глави трьох великих сект прибули на гору Даджов, поки Ши Вудвань потайки розгорнув свої війська та влаштував пастку.

Бай Лі не з'явився на зустрічі. Відколи він вийшов з усамітнення, Дзов Яньлай був єдиною людиною, з якою він контактував. Навіть у місті Пін’ян, він повністю ізолювався від світу. Він спостерігав, як усі ці люди бігали сценою, вимовляючи свої репліки так, ніби він був їхнім глядачем.

Тепер і йому настав час діяти.

Від початку і до кінця, він ніколи не думав ні про імператорську родину, ні про двір. У його голові була лише одна людина. Лише одне завдання.

Одна людина, яка завдала йому найбільшого болю, яку він кохав та ненавидів до абсолюту.

Одне завдання — викреслити з себе усі слабкості, за будь-яку ціну стати сильним, а тоді стати навіть сильнішим.

Одного дня, більше ніщо у цьому світі не зуміє його стримати. Одного дня, ніщо в цьому світі не зможе стати в нього на шляху.

Одного разу, коли він був скутий власною кров'ю та залишений на милість інших на тому подвір'ї, було достатньо. Вудваню, минуло чимало років. Настав час нам зустрітися віч-на-віч.

Потрібна епоха вже настала, і всі гравці зайняли свої місця.

Однак, були вони героями чи героїнями, красунями чи красенями, перед плином часу вони всі були безсилими. Навіть якщо вони були неперевершено героїчними чи незрівнянно прекрасними, їхні життя були не більше, ніж кількома слабкими чорнильними штрихами. Якщо люди пливли за течією, то могли пройти трохи далі. Якщо ж вони йшли проти неї, то їх просто поглинала бурхлива хвиля.

Як би сильно вони не відмовлялися це приймати, зрештою, усе можна було підсумувати одним висловом — “горе, що в цьому житті я був людиною, безсилою перед стародавньою землею”.

Як розбиття скелі… могло бути достатньо, щоб змусити затремтіти небеса?