Розділ 22
[3-6]Триденна подорож незабаром добігла свого кінця й навіть виявилася дещо антикульмінаційною. На третій день висотні будівлі Касаю, що здіймалися над рівниною річки, сповістили їх, що вони прибули. Це перше місце, яке справді нагадувалося справжнє місто.
— Ну... воно велике, — сказала Йоко, коли вони пройшли через ворота й мали можливість озирнутися.
Таккі хихикнула:
— Тутки більшим за Касай є лиш Таккю, районна столиця.
Наступною сходинкою після префектури був район. Йоко не могла уявити різниці в розмірах. Та й Таккі скоріш за все теж. Коли та згадувала "уряд", то мала на увазі саме ратушу або, можливо, префектурний центр.
За ворітьми магазинчики, великі й малі, вишикувалися на головній дорозі міста. Вони відрізнялися від тих, у містах, через які вони проходили досі. Грандіозні й розкішні, вони нагадували Йоко про китайський квартал у Йокогамі. Скляні вікна у великих спорудах справляли сильне враження. Післяобідні вулички були не надто людними, та все ж їй видавалося, що чим ближче до ночі, тим більше це місце кишітиме мандрівниками.
Думка про те, що вона житиме в галасливому місті, підіймала їй настрій. Де б не оселилася, навіть в одному з містечок, вона не мала права скаржитися. Але само собою зрозуміло, що ця жвава місцина була в рази краща.
Таккі звернула з головної вулички в бік кварталу з дрібнішими магазинами. Район видавався дещо занедбаним, та метушлива атмосфера й тут нікуди не поділася. Кілька підприємств організовувалися у своєрідний середньовічний торговий центр, ділячи один дах. Таккі попрямувала до найелегантнішого.
Триповерхова будівля з яскраво-зеленими стовпами. Вони увійшли через імпозантні вхідні двері у громіздкий ресторан, який займав увесь перший поверх. Таккі залишила Йоко милуватися чудовими аксесуарами й схопила офіціанта, який вийшов їх привітати.
— Поклич-но для мене господарку, добре? Скажи, що її прийшла провідати донька. Зрозумів?
Чоловік вищирив зуби й поспішив зникнути. Таккі провела його поглядом, а тоді посадила Йоко за найближчий стіл.
— Зачекай тутка. Замов чогось. Усе тута дуже смачне.
— Точно можна?
Цей ресторан був більшим, ніж будь-який готель або їдальня, в яких вони зупинялися досі.
— Не варто. Рахунок за моєю ма. Побалуй себе, чим захочеш.
Хоч навіть так, та Йоко не зрозуміла меню. Забачивши це, Таккі розсміялася, закликала офіціанта і замовила кілька страв. Офіціант вклонився і пішов. Водночас ззаду ресторану з'явилася жінка, достатньо доросла, щоб їй пасувало слово «старенька».
— Ма, — сказала Таккі, підвівшись й посміхаючись. Старенька відреагувала жвавим виразом обличчя. Уважно спостерігаючи, Йоко з полегшенням дійшла висновку, що їй пощастило натрапити на приємну людину. Якщо вона буде її босом, то працювати тут буде не так вже й погано.
— Йоко, почекай тутка, добре? Мені потрібно обговорити з ма дещо.
— Так, — кивнула Йоко.
Таккі посміхнулася і поспішила за матір'ю. Вони поплескали одна одну по спині й разом засміялися. А тоді зникли з поля зору. Йоко спостерігала, як вони йдуть з посмішкою. Вона поклала рюкзак Таккі поруч зі столом і окинула оком ресторан.
Чомусь ніде не було видно працівниць. Всі офіціанти та прибиральники були чоловіками, як і більшість клієнтів. Вона зловила декількох на тому, що вони кидали на неї оцінюючі погляди. Не розуміючи чому, але вона почала відчувати себе незатишно.
Через короткий проміжок часу, група з чотирьох чоловіків наблизилася до неї. Вони сіли за сусідній стіл, обернулися, подивилися на неї, перешепнулися між собою і розсміялися. Їхня поведінка починала її лякати.
Окинувши поглядом ресторан, вона не побачила жодного натяку на повернення Таккі. Вона терпіла, як могла, але потім один з четвірки встав і підійшов до неї. Вона підскочила на ноги, проігнорувала чоловіка, що кликав її, і привернула увагу офіціанта.
— Ум, ви часом не знаєте, де б я могла знайти Таккі?
Він коротко кинув на задню частину ресторану. Зрозумівши, що він не має наміру супроводжувати її до Таккі, Йоко рушила в бік, вказаний ним, прихопивши з собою рюкзак. Ніхто не намагався її зупинити.
Вона пройшла вузьким коридором і вийшла в захаращені підсобні приміщення будівлі, ніяковіючи, доки пробиралася. Нарешті вона натрапила на красиві різьблені двері. Вони були прочинені. З-за ширми, яка блокувала середину кімнати від допитливих очей, пролунав голос Таккі:
— Справді, нічого турбуватися!
— Але, любонько, її розшукує поліція!
Вагання в голосі старенької викликало раптовий порив тривоги, який змусив Йоко зупинитися і втягнути шию. Звичайно, мати Таккі не хотітиме наймати кайкяку. Йоко змагалася з імпульсом кинутися туди, схилити голову й благати. Занадто зарозуміло. Однак вона була надто відчайдушна, щоб повернутися в ресторан.
— О, та хто ті кайкяку? Звичайні приблуди — ось і все. Хіба ні? Всі ті балачки, що через них погані речі відбуваються... Ти ж не віриш цим старим забобонам?
— Зовсім ні. Але що як чиновники дізнаються?
— Ніхто нічого не каже — ніхто нічого й не дізнається. Дівчина точно не говоритиме. Подумай про се: вона вигідна знахідка. Має непоганий вигляд і не надто стара. Стане в пригоді.
— Так, але...
— Та й послушна. Навчиш її, як з гостями поводитися — і вони в шеренги шикуватимуться перед вхідними дверима. А від тебе лише треба забрати її за розумну ціну. То про що ж тут перейматися?
Йоко нахилила голову вбік. Тон Таккі був дивним. Підслуховувати було погано, але вона не збиралася припиняти це тепер. Вона почула дещо ще — майже підсвідомо — звук, схожий на слабкий рев океану.
— Але кайкяку...
— Без жодних зв’язків! Поміркуй. Ніяких батьків чи братів, що вриватимуться сюди й здійматимуть шум. Її наче й зовсім не існувало. Ніяких звичних турбот і метушні.
— Але... хіба вона підходить для такої роботи?
— Вона сама так сказала. Я сказав їй, що це готель. Певно, думала, що я маю на увазі роботу покоївки або що. Дівчина зовсім дурепа.
Йоко знала, що щось було точно не так. Вона була тією дівчиною. До цього моменту Таккі завжди зверталася до неї так тепло і щиро. Зараз Йоко не відчувала й сліду тієї милості. І як їй це розуміти? Вона наче слухала голос зовсім іншої людини.
— Але...
— Всі знають, що означають ці зелені стовпи і які жінки працюють у таких місцях. І їй краще знати — це стосується заробітку на власний хліб.
Очі Йоко широко розплющилися. Шок не збив її з ніг лише тому, що вона все ще трималася за рюкзак Таккі. Мавпа попереджав її. Чому ж вона не прислухалася?
Шок — а потім гнів. Серцебиття прискорилося. Її затруднене дихання жаром пройшлося по горлу. Звук океану ревів у вухах, оглушуючи.
“То ось до чого це все”.
Вона міцно схопилася за згорток з мечем. Секунду потому присіла, а тоді розвернулася на п’ятах і відступила по вузькому коридору тим самим шляхом, яким сюди й прийшла. Удаючи, що нічого не сталося, пройшла через ресторан і попрямувала до виходу.
Швидкими кроками Йоко пройшла крізь двері та знову подивилася на будівлю. Стовпи та балки, навіть віконні рами, були пофарбовані в зелений. За долю секунди вона зрозуміла, що це означає. Вона досі тримала рюкзак Таккі. Нізащо Йоко не повернеться, аби віддати його.
Майже як за сигналом, вікно на другому поверсі прочинилося. Жінка притулилася до прикрашених балконів і дивилася на світ. Її блискуче кімоно було зім’яте й розстебнуте, комір — широкий і відкритий. Її професія була такою ж очевидною, як і ніс на обличчі.
Йоко здригнулася від відрази. Ніби відчуваючи, що за нею спостерігають, жінка подивилася на неї, розсміялася — і зачинила вікно.
