Розділ 21
[3-5] Коли вони вийшли з дому Таккі, було вже за полудень.
Подорож до Касаю виявилася несподівано приємною. Спершу Йоко сахалася, коли вони з кимось зустрічалися, але, можливо, тому, що Таккі пофарбувала її волосся корінням трав, ніхто не кидав на неї підозрілі погляди. Згодом вона звикла до цього, і їй подобалося зустрічати людей на шляху.
Хоча ця країна виглядала і відчувалася як стародавній Китай, люди були найрізноманітніших рас. Їхні обличчя, як правило, були як в азіатів, але кольори волосся, очей і шкіри вражали своїм різноманіттям. Шкіри варіювався від білого азіатського до чорного африканського. Очі — від чорного до морської блакиті. Що ж до волосся, то тут кольорів було всячина, наприклад, фіолетове або синьо-біле. У деяких дивних випадках волосся навіть було двоколірним, наче частина його була пофарбована.
Спочатку все це здавалося їй дуже дивним, але вона досить швидко призвичаїлася. А тоді вирішила, що так, унікальність — це добре. І все ж дівчина не бачила нікого з такими чистими, золотистими косами, як у Кейкі.
Їхній одяг був у старовинному китайському стилі. Чоловіки носили туніку поверх коротких штанів. Жіноча мода базувалася на довгій спідниці. Час від часу вона помічала групу, одягнену в те, що, безумовно, було “східним” стилем, хоча з якої країни і якої епохи, вона не могла сказати. За словами Таккі, це були мандрівні менестрелі.
Для Йоко було полегшенням просто йти. Вона слідувала за Таккі, починаючи з пошуку їжі й закінчуючи облаштуванням житла на ніч. У неї не було грошей, тому Таккі платила за все.
— Мені дуже шкода, що я не можу допомогти, — сказала вона, йдучи дорогою.
Таккі щиро розсміялася.
— Я просто заклопотана старенька. Тобі нічого перейматися.
— Мені нічого дати вам натомість.
— Зовсім ні. Я вже дуже давно не бачилася з ма. Завдяки тобі у мене з'явилася гарна нагода провідати її.
Її добрі слова радували вуха Йоко.
— Таккі, ви поїхали в Ґозо, щоб вийти заміж?
— Ні, там я отримала частку.
— Частку?
Таккі кивнула.
— Коли стаєш повнолітнім, тобі дають землю і вчать стояти на власних ногах. Мені дісталася ділянка в Ґозо. Се і є частка.
— Всі отримують землю, коли стають повнолітніми?
— Так, усі. Мій чоловік — старигань, який живе по сусідству. Ми розлучилися після смерті нашої дитини.
Йоко втупилася у життєрадісне обличчя Таккі. Справді, раніше жінка згадувала про смерть дитини.
— Мені дуже шкода.
— Не хвилюйся. Я не була створення для материнства. Дитина, якою ми були благословенні після стількох років, померла з моєї вини.
— Ви ж не маєте на увазі...
— Діти приходять до нас з небес. Тож те, що небеса забрали її назад, не від мене залежало. Але люди такі, які вони є. Гадаю, се неминуче. Хоч і шкода дитину.
Йоко не знала, що відповісти, лиш спромоглася на слабку посмішку. Таккі здавалася трішки засмученою і самотньою людиною.
— Гадаю, твоя ма дуже хвилюється за тебе. Чим швидше повернешся додому, тим краще, еге?
— Так. — Йоко кивнув. — Але хіба це справді можливо? Коли я була у Хайро, одна із старійшин сказала, що ні.
— Ну, якщо якось потрапила сюди, то, звичайно, можеш повернутися назад.
Йоко знову кивнув. Безтурботна усмішка, що з'явилася на її вустах, видавала її глибоке щастя.
— Звичайно. Ось ми й прийшли.
На роздоріжжі трьох доріг одна з них вказувала наліво. На кожному перехресті вздовж дороги завжди стояв невеликий кам'яний знак, на якому було викарбувано відстань і пункт призначення. Відстань вимірювалася в одиницях, які називалися рі. На цьому конкретному маркері пункт призначення був позначений як “Сей”, а відстань — як “рі”.
Згідно з тим, що вона пам'ятала з підручника історії Японії, японське “рі” дорівнював двом з половиною милям. “Рі”, про яку йшлося тут, була набагато коротшою, лише кілька сотень ярдів. Тож п’ять рі було зовсім недалекою відстанню.
Сам по собі пейзаж був прозаїчним, але тиша і спокій були досить приємними. Скелясті високі гори нависали над пагористою місцевістю. Вдалині ледь виднілися вершини, оповиті хмарами. Жодна з них не була вкрита снігом. Небо низько притискалося до землі.
Здавалося, весна прийшла сюди на місяць раніше, ніж у Токіо. Уздовж рисових полів розквітли квіти. Йоко впізнала деякі з них. Інші були для неї новими.
Де-не-де серед полів тулилися одне до одного кілька маленьких будиночків. Це були села, сказала їй Таккі, для людей, які працювали на цій землі. Трохи віддалік від тих будівель вони підійшли до більшого поселення, обвитого високим муром. Це місто, в якому люди з навколишніх районів жили взимку.
— Отже, взимку люди живуть інакше, ніж в інші пори року?
— Є кілька диваків, які залишаються в селах взимку, але решта мають кращі заняття, ніж розбивати намети в полях. У містах набагато комфортніше. І безпечніше.
— Але ж товстезні стіни. Вони захищають вас від йома, так?
— Йома не нападають на такі міста. Загалом, вони потрібні для захисту від воєн і диких звірів.
— Дикі тварини?
— Вовки, ведмеді. Час від часу з’являється пантера або тигр, хоча в цих краях їх нечасто зустрінеш. Взимку, коли важко знайти дичину, вони спускаються до людей.
— Як люди влаштовують собі житло на зиму? Винаймають його?
— Коли стаєш дорослим, тобі також дають і будинок. Більшість людей одразу його продають, хоча деякі здають в оренду містянам, доки самі повертаються в село. Ті, хто продав, орендують взимку. Се найпоширеніший варіант.
— Ох...
Міста були захищені високими фортечними стінами. Єдиний шлях до та з міста — через укріплену браму. Біля неї стояла варта, яка перевіряла кожного, хто входив або виходив.
"Зазвичай охоронці просто стерегли браму", — сказала Таккі. Проте зараз їх особливо цікавили рудоволосі молоді жінки серед мандрівників; без сумніву, вони шукали кайкяку, яка втекла з Хайро.
За брамою будиночки щільно тулилися одне до одного. Крамниці вишикувалися вздовж перехрещених проспектів. Вулицями швендяли бродяги. Кілька людей розбили намети вздовж внутрішніх стін будинків.
— Якщо кожен отримує землю, то чому вони повинні жити в наметах?
Коли Йоко вказала на намети, Таккі звела брови:
— Се біженці з королівства Кей. Бідолахи. Зараз у Кеї бурхливі часи. Біженці тікають від йома та воєн і збираються ось так. Коли потеплішає, їх стане ще більше.
— Схоже, й тут неспокійно.
— Еге. Таке не лише в Кеї. На півночі, чула, неспокій у королівстві Тай. Кажуть, там ще гірше.
Йоко лише кивнула. Японія порівняно з ними була мирною країною. Тут же йшли війни, і доброго слова не знайдеться про стан правопорядку. Вони ні на секунду не випускали свої речі з поля зору. Непривабливі персонажі неодноразово приставали до неї, а крута на вигляд банда намагалася заманити її до себе. Але Таккі висварила їх жвавим потоком лайки й урятувала її.
Відсутність безпеки, ймовірно, була причиною того, що ніхто не подорожував вночі. Брами також зачинялися. Подорожній повинен був дістатися до наступного міста чи поселення до заходу сонця.
— Ви казали, що подорож з одного королівства в інше займає близько чотирьох місяців?
— Так і є.
— Є ще якийсь спосіб подорожі, окрім ходьби?
— Кінь чи віз. Але се для багатіїв. Такі, як я, не зможуть собі цього дозволити, навіть за все життя.
Це був злиденний світ у порівнянні з її власним. Ні машин, ні газу, ні електрики. Навіть водопроводу не було. Це не могло бути просто наслідком запізнілого розвитку цивілізації. З їхніх розмов вона зрозуміла, що в основі проблеми лежить відсутність технологій видобутку нафти чи вугілля.
Вона запитала Таккі:
— Звідки ви так багато знаєте про інші королівства? Ви були у Кеї чи Таї?
— Звичайно, ні, — засміялася Таккі. — Я ніколи не покидала Коу. Ми, селюки, не часто подорожуємо. Треба дбати про поля. Про інші королівства можна дізнатися з розповідей менестрелів.
— Ви маєте на увазі мандрівних акторів і музикантів?
— Так. Серед них є такі, що об’їздили весь світ. У своїх виступах вони розповідають історії про те, як ходили туди й бачили одне, як ходили сюди й бачили друге. Історії з усіх міст і королівств.
— Ого, — видала Йоко. У її світі, в давнину, люди дивилися кінохроніки в кінотеатрі.
“Мабуть, так воно і тут”, — подумала вона.
У будь-якому випадку, їй пощастило, що з нею був гід, який відповідав на її запитання. Йоко нічого не знала про цей світ, і тривога, яка супроводжувала це незнання, лякала. Але з доброзичливою людиною поруч, яка могла пояснити все по черзі, усе ставало досить захоплюючим.
Ось і добігла подорож до кінця — без жодних неприємностей. Світ, який здавався їй суворим і жорстоким, став предметом великої допитливості та інтересу.
Щоночі її відвідували дивні видіння, які наганяли тугу за домом і зневіру. Синя мавпа теж з’являлася й робила все ще гірше. Але ці противні почуття надовго не затримувалися.
Коли вони прокидалися наступного ранку й вирушали в дорогу, то бачили один захоплюючий пейзаж за іншим. Таккі була настільки милою з нею, наскільки вона могла лиш сподіватися. Запозичуючи силу коштовності, вона могла йти далі, не втомлюючись. А знання того, що вночі їх чекає смачна вечеря і пристойне ліжко, робило все це ще більш терпимим.
Було важко знаходитися так далеко від дому, але принаймні тепер вона мала турботливого опікуна поруч. Їй бракувало слів, щоб висловити свою вдячність за те, що їй пощастило з нею познайомитися.
