Розділ 20
[3-4] Йоко нестримно ридала:
— Я не померла.
Можливо, така доля була б на краще, але наразі вона все ще жива.
— Я не втікачка.
Має бути якийсь спосіб повернутися. Вона понад усе сумувала за домівкою і батьками.
— Це вперше я побачила як мама і тато сваряться.
Йоко притулилася лобом до столу. Сльози лилися, як дощ.
— Дурна, дурна, дурна…
Вона не знала, що саме побачила, але це могло й не бути правдою.
Дівчина сіла, втерла сльози, загорнула меч у тканину. Здавалося, саме він показував їй ці видіння. Вона не могла розрізнити правди й вигадки. Хоч інтуїція й підказувала, що видіння правдиві.
Йоко важко звелася на ноги. Вона відчинила двері та вийшла в ніч. Небеса всипали зорі. Мабуть, тому що вона ніколи не цікавилася астрономією, та вона не впізнала жодного сузір'я.
Дівча сіло на край колодязя. Прохолодне каміння і вітерець були невеликою розрадою. Вона притисла коліна до грудей. Позаду, гострий голосок різонув її по вухах:
— Ні-ні-ні. Ти не можеш повернутися додому, панночко.
Вона поволі обернулася. На здоровій каменюці, що утворювала край колодязя, сиділа блакитна мавпяча головешка. Вона спочивала на грубо обтесаній поверхні, безтілесна, наче з перерубаною шиєю, і сміялася з неї.
— Ой-ой-ой-ой, ти ще не здалася? Шляху додому немає, дівчинко. Але тобі так кортить, так? Хочеш побачити свою любу матусю. Проте, скільки не благай, цього не станеться.
Йоко обмацала камінь в пошуках меча, а потім згадала, що залишила його в будинку.
— Проте я постійно тобі кажу. Ти більш ніж здатна відтяти собі голову. І якби ти це зробила, то могла б спати спокійно. Вся ця любов і туга, тьху і зникла.
— Я не здамся. Колись я повернуся додому, навіть якщо це буде останнє, що я зроблю.
Мавпа весело зареготав.
— Тоді хто я такий, аби тебе переконувати? Але я можу скористатися нагодою і розповісти тобі, що на тебе чекає далі.
Йоко підвелася.
— Не хочу чути.
— Справді? Не хочеш знати? Про ту жінку?
— Таккі? — Йоко обернулася.
Мавпа вишкірив на неї зуби.
— Краще не довіряй їй.
— Про що це ти?
— Вона не така хороша, як ти думаєш, дівчинко. Поталанило, що вона не отруїла тебе за вечерею і не покінчила з цим.
— Ой, та скільки можна.
— Може, вона планує прикінчити тебе і відібрати все, що ти маєш. А може, залишить тебе в живих і продасть у рабство. Хай там що, вона замислила якусь капость. І ти ще й зібралася їй за це дякувати! О, яка наївність!
— Досить мене дурити.
— Хіба ж я не кажу тобі це з любові? Хіба не розумієш? Ти не маєш тут союзників, дівчинко. Ніхто не зронив би й сльозинки, якби ти померла. Ти всім створюєш неприємності, хіба не знаєш?
Йоко втупилася в мавпу. Той відповів їй верескливим сміхом.
— Якщо я сказав тобі один раз, то повторюватиму ще тисячу: все може закінчитися в одну мить. — Мавпа знову завив, а потім повернувся до неї з лютим виразом морди. — Як не хочеш про неї й поганим словом обронитися, то просто вбиймо її.
— Що?
— Вб'ємо, заберемо гроші й втечемо. Оскільки ти, схоже, не знаєш, коли здатися, то краще зроби це для свого ж блага!
— Та стулися нарешті!
Шалено регочучи, мавпа зник, наче крейда стерта з дошки. Як і раніше, за ним лишився лише скреготливий відгомін сміху.
Йоко продовжувала дивитися туди, де мавпи вже не було. Чому він так її ненавидів? Що змушувало його топити її в горі?
“Я в це не вірю.”
Жодному слову промовленому цим малим чудовиськом.
Наступного ранку Йоко розбудили. Кремезна жінка дивилася на неї стурбованим поглядом.
— Прокинулася? Ти наче мертва була. Що ж, вставай і ходімо поснідаємо.
— Вибачте.
Йоко поспішно підвелася. З виразу обличчя Таккі було очевидно, що Йоко надовго вирубилася.
— Не тре. Як ти? Готова рушати? Ми завше можемо зробити це завтра.
— Я в порядку, — відказала Йоко, підхоплюючись на ноги. Таккі засміялася і вказала на своє ліжко.
— Тамка кімоно. Ти ж знаєш, як його вдягти?
— Напевно… думаю, так.
— Як виникнуть проблеми, гукни.
З цим Таккі зникла в сусідній кімнаті. Йоко сіла на ліжко і взяла кімоно. Спідниця до щиколоток, з мотузкою навколо талії, коротка блузка, схожу на жилетку, а також туніку такої ж довжини. Вперше вбравшись в це, вона не відчувала себе зручно. Комір здавлював шию, коли вона увійшла до сусідньої кімнати, де Таккі накрила стіл.
— Тобі дуже личить. — Таккі поставила велику тарілку супу і засміялася. — Простацьке, сього не заперечиш. Одяг за часів моєї молодості був би кращим.
— Зовсім ні, — сказала Йоко. — Дуже вам дякую.
— Навіть так, воно трохи за ефектне для мене. Я збиралася колись віддати його сусідам. Ну, налітай. Не стримуйся. У нас попереду довга прогулянка.
— Гаразд.
Йоко вклонилася. Сіла за стіл. Коли взяла палички, то на мить згадала, що сказав мавпа напередодні вночі. Але це анітрохи не було схоже на правду.
“Вона хороша людина.”
Якби жителі села дізналися, що Таккі прихистила її, вони, без сумніву, милих слів для неї не знайшли. Таккі зробила їй добро, і підозрювати її зараз — значить лише накликати на себе погану карму.
