Ранок у Лондоні видався неймовірно прохолодним і вогким, небо з самого світанку затягнуло густими й в'язкими сірими хмарами, що погрожували в будь-який момент звалитися на землю дощем. Але Алоїзу така погода завжди подобалась більше, ніж сонячна — яскраве світло чомусь викликало роздратування, а спеку він виносив геть погано, втім, як і сильний холод. А ось ранковий прохолодний вітерець був якраз. Насолодитися ним Алоїзу перепадало доволі рідко через нескінченну роботу, але від того ці моменти викликали більше задоволення.
Сьогодні Алоїз прокинувся ще на світанку, не став чекати, поки Едвард прийде його будити та, накинувши на плечі тонку прозору шаль, попрямував у мальовничий сад лорда Артура. Сів за столик, насолоджуючись чистим, свіжим повітрям і мимохідь подивився на миловидну стареньку.
— Жанет, — тихо гукнув граф.
— О, графе. Сьогодні чарівний ранок, чи не так? — мило усміхнулася жіночка, тримаючи у руках лійку.
— Ви праві, сьогодні день почався просто чудово... Але я здивований, що ви не спите в таке рання. Чи не за настановою вашого господаря?
— Ох, що ви, звісно ж ні, графе! Господар дуже добрий до усіх нас, навіть дозволяє мені ходити у місто, щойно я закінчу справи на день. А стільки ще речей хочеться встигнути!
— А як же відпочинок? Не варто жертвувати ним заради розваг, Жанет, — граф сильніше закутався у шаль, поклавши підборіддя на груди.
— Ох, графе, сон — така проблема! Я була б щаслива, якби не потребувала його. Врешті-решт, я не поспішаю відсипатися — в могилі у мене буде на це ціла вічність! — стара безтурботно розсміялася, ніби була ще зовсім молодою служницею.
— Якщо будете приділяти мало часу на сон, опинитеся там набагато раніше, ніж вам відведено небесами.
Жінка подивилася на Алоїза, потім знов на кущі, і задумалася.
— Матиму на увазі. Дякую за турботу, — тихо кивнула вона, немов граф був старим джентльменом, а вона — новенькою служницею, що в чомусь завинила перед своїм господарем.
Мовчали вони доволі довго, аж поки графові не згадалося те, про що він давно вже збирався поцікавитися.
— Скажіть, Жанет, у вашого пана є родичі?
— Не дивлячись на те, що у пана немає ані дружини, ні дітей, у нього доволі розлогий родовід. Вас цікавить хтось конкретний?
— Я чув у графа є племінниця.
— Так, — тихо гукнула вона. — Донька графа Астеро, земля йому пухом.
— Як він загинув?
— Екіпаж перевернувся. Граф і графиня загинули на місці.
— Співчуваю, — бездумно відповів Алоїз.
— Єдині, кому дійсно варто було б висловлювати співчуття з цього приводу, так це моєму панові та молодій графині, але жоден з них не став би їх вислуховувати, — жінка, закінчивши з роботою, поставила лійку і подивилась кудись за горизонт. — Я закінчила і, якщо ви хочете, можу приготувати вам чай. Але, звісно, якщо ви не довіряєте старій садівниці, я попрошу Сьюзен.
— Справа не в довірі, Жанет. Зважаючи на те, скільки ви працюєте, мені не хотілося б турбувати вас тим, за що відповідальні інші.
— Графе, будь ласка, це прохання, — не дивлячись на вік і зморшки, усмішка її все ще була чарівною. — Мені хотілося б порадувати вас таким особисто. Пройшло дуже багато років відтоді, як я комусь подавала чай. Прошу, зробіть мені таку ласку.
— Ох, Жанет, — Алоїз обеззброєно усміхнувся у відповідь, — Ви так обворожливо просите спробувати ваш чай, що навіть найбільш безсердечна та непробивна людина цього світу буде відчувати себе жахливо, відмовивши. Тоді зробіть мені таку послугу, якщо вам не складно. А трохи пізніше, якщо бажаєте, можемо разом піти у місто.
— Ох, графе, ви надто щедрі до такої старої, як я, — жінка зібрала садові інструменти, які використовувала протягом роботи. — Ви гарна людина. У добродушності ви можете позмагатися хіба що з Артуром, — вона знову залилася сміхом. — Але ви цього не чули, а я не називала так Господаря, — вона зовсім по-дівочому захихикала і пішла, понісши за собою невеличкий мішечок.
«Я — гарна людина? Чому, навіть якщо хочу в це вірити, все одно не можу?»
Як і обіцяв, після чаювання граф разом з Едвардом і Жанет вирушив у місто, де навіть купив подарунок милій старій, що так люб'язно доглядала його протягом всього часу перебування у маєтку графа. А, повернувшись, зустрівся з лордом Артуром у вітальні й запропонував зіграти партію чи іншу у шахи.
— Маю визнати, ви сильний супротивник, Алоїзе. Я завжди знав, що не можна судити книгу за її обкладинкою.
— Правильно, графе. Забагато вовків у овечих шкурах... І овець у вовчих не менше. І чого людям так подобається прикидатися? Мабуть, це у нас в крові. Цей світ занадто складний.
— У всього є причина. Вірю, одного дня ми зможемо збагнути, як він працює.
— Вірите... — юнак усміхнувся. — Віра, на мій погляд, не дуже приємна річ. Віриш у щось, і навіть не знаєш, наївний ти мрійник чи просвітлений. Я надаю перевагу фактам, Артуре, вони надійніші.
— В цьому я з вами, певно, погоджуся.
Довгий час вони грали мовчки, поки граф Де Ла Мінтес не підвів погляд на свого візаві.
— Вас щось тривожить, Алоїзе? Ви виглядаєте задумливим. Якщо це через партію — вам не варто хвилюватися з цього приводу, адже це не більше, ніж гра.
— Ви тому і програєте, що для вас це гра, — усміхнувся Алоїз і додав: — Я сприймаю шахи як боротьбу. Тактика, вміння прораховувати наперед свої кроки та здатність запобігти діям суперника... Хіба не дивовижно? Тому дітям і важко перемогти дорослих. Вони ще не досвідчені, їхні думки прості та відкрити, легко читаються... А це нудно, не думаєте?
— Мене вражає ваша точка зору, правда, Алоїзе. Ви так нудно живете! Для вас гра — це стратегія, життя, а не розвага. Для мене саме життя — розвага. Гра, в якій я можу ставити правила і робити те, що подобається, не думаючи про те, що хтось стане запобігати моїм задумам.
— А ваше життя занадто безтурботне і хлоп'яче, як на мене, — юнак розсміявся. — Напевно, через різницю в наших поглядах, нам ніколи не знайти спільну мову. Відверто кажучи, іноді я дивуюся: як ми ще не перегризли одне одному горлянки?
— Справа, якраз таки, у різниці, — Артур переставив свого коня на білу клітину і простодушно усміхнувся. — Ми зовсім різні, але обидва вперті, тож навіть не намагаємося нав'язати свої погляди одне одному, адже це все одно буде марно.
— Думаєте, це корисніше для людських стосунків?
— Звісно. Намагатися нав'язати думку — банальна неповага до особистості співрозмовника, що, як правило, зазвичай не викликає нічого, крім агресії. А у нас з вами, Алоїзе, абсолютно інша ситуація: ми конфліктуємо, але не розводимо фарс. Конфлікт – пречудова річ. Він дає нам привід поглянути на речі під іншим кутом і задуматися про те, про що ми ніколи б не задумалися. Це дозволяє думати, а не підкорюватися. Втім, для більшості це саме фарс, адже вони не дають свободи, намагаються силою відібрати можливість думати та вкласти в чужу голову бажане. В результаті люди виходять з ситуації злі на все і вся.
— Тоді, графе, навіть сперечатися не стану, — засміявся Алоїз навіть сильніше, ніж раніше. — Потрібно визнати, що, мабуть, я протилежний вам, бо багато часу проводжу поруч. Бути б до біса нудно бути схожими. Але... — він завагався. Усмішка повільно сповзла з обличчя, роблячи його вираз задумливим, голос посерйознішав: — ...насправді, коли ми вперше зустрілися, я мов знову народився: був чистим шматком глини, якого ще ніхто не торкався. Я нічого не пам'ятав про те, якою фігурою був. Та, відверто кажучи, все ще не дуже уявляю. Єдине, в чому я впевнений — мій світогляд нав'язаний минулим, якого у мене немає.
Трохи помовчавши, граф Де Ла Мінтес відповів:
— Правда, Алоїзе, я вам вірю, але те, що ви кажете, фантастично. Якби ми були знайомі менше, я засумнівався б у вашій щирості. Що нагадало мені... Ви чули новини про молодого графа Фантомгайва? Ви, мабуть, знайомі? Якщо не помиляюсь, він ваш одноліток.
— Граф Фантомгайв? — очі Алоїза на мить на мить зблиснули, але одразу ж згаснули. — Ви про вістку щодо його смерті? Дуже шкода, адже, здається, ми були знайомі до інциденту. Можливо, він міг би більше розповісти про... минулого «мене». Хоча, я б не хотів знати. Якщо над людьми й справді хтось є, то він все одно зробить мене таким, яким я був раніше, а якщо ні — хай це теж буде частиною його задуму.
— Тоді, за долю? Хай все йде так, як має йти!
— Хай все йде так, як має йти, — відповів граф, взяв зі стола свій келих та осушив наполовину. — До речі, графе, чому я не знав, що у вас є племінниця?
— Ох, справді? — його очі здивовано розширилися. — Ви правда не знали? Про неї часто зі мною говорять, та й це ні для кого не секрет. Перепрошую, я не навмисно тримав вас у небачені.
— Так, я дізнався про неї від барона.
Обличчя Де Ла Мінтеса стало незвично для нього суворим.
— Якщо він послав вас, аби...
— Ні, Артуре, — Алоїз зроби ще один ковток вина. — Я цікавлюся заради себе. Просто здивований, що дізнався про неї від когось іншого, а не від вас.
Граф моментально пом'якшав.
— Вибачте, Алоїзе, я дозволив собі втратити владу над собою, хоча не мав би.
— Ви дуже її любите, правда?
— Так. Вона осиротіла у ранньому віці, і ростив її, як рідну доньку. Навіть не уявляєте, скільки у неї недоброзичливців, не дивлячись на те, що вона зовсім ще дитина. А вже графиня!
— Дитина? Я чув, що вона моя ровесниця. Погляньте на мене. Хіба ви можете назвати мене дитиною?
Артур якийсь час мовчав.
— Може, ви праві, і це просто я так її бачу. Дивлячись на вас, розумію що ви дуже схожі, але від того стає самотньо. Напевно, мені просто хотілося б, щоб вона назавжди лишилася дитиною.
— Не все підвладно людині та не всі мрії можна виконати. Цей світ ковтає дітей і перемелює їх в кашу. Тож чому б не порадіти, що вона сама встала на ноги?
Чоловік не відповів, тільки сумно усміхнувся і звісив голову.
— О, а втім, чи можна якось влаштувати нашу з нею зустріч? Ви так розповідаєте про неї, мене з'їдає цікавість.
— А що тут влаштовувати? — підняв голову Артур. — Вона обіцяла приїхати на свято.
— Ох, правда? Яка вдача.
Якийсь час в кімнаті панувала тиша.
— Згадав! — клацнув пальцями господар маєтку. — До чого я питав про лорда Фантомгайва! Під «новиною» я мав на увазі не вістку про його загибель, а чутки про його чудесне воскресіння. Як думаєте, це можливо?
— Воскресіння? Правда, Артур, це якісь небилиці!
— Ось, — ще один хід, на цей раз королевою, був зроблений практично без роздумів. — Я так само вважаю. Думаю, він просто ніколи не помирав. Воскрес? Вже вкотре!
— Коли вже ми заговорили про нього, чому б вам і його не запросити? Ви знайдете що обговорити, — розсміявся юнак.
— Смійтеся-смійтеся, — граф пожурив Алоїза пальцем, — а я візьму і справді запрошу.
— Ха-ха, чекатиму з нетерпінням, — жваво відповів граф Трансі та потягнувся до фігурки. — Шах і мат! Ви програли вашу гру, графе! — він підхопився з місця і покрутився довкола своєї осі, щасливо плескаючи у долоні.
— Я вам піддавався! — ображено відповів Артур, що тільки змусило Алоїза всміхнутися ширше.
— Якщо витрете піт з обличчя я, так і бути, вдам, що повірив, — юнак впав назад у крісло, а чоловік схрестив руки на грудях.
— Чесно, графе, ви навіть не дали мені шансу зберегти власну гідність!
— Не ображайтеся, Артуре, колись ви однозначно мене обіграєте, — дивлячись на те, як обличчя його візаві стає грізнішим, граф відчував тріумф. — Добре, не будемо про це. Поговорімо про нещодавню виставку?
Далі
Розділ 5 - Служниця
Алоїз ніколи не брехав, але частенько не договорював. За весь час перебувань у графа, Едвард неодноразово питав свого господаря про його самопочуття чи якісь забаганки. Як правило, у відповідь на це граф казав «усе нормально» та просто гуляв територією маєтку, адже Артур дозволив йому таку вільність. І це навіть було правдою, бо варто було відданому слузі опинитися поруч — усі дикі думки одразу вщухали, відходили на задній план і поступалися місцем дитячій цікавості. Алоїз ні перед ким не збирався визнавати, що жадає будь-якої компанії тільки для того, аби заспокоїти хвору свідомість. Йому боліла душа, нила, стогнала: кожен раз, коли юнак лишався на самоті, у голову лізли спогади, обличчя та образи, які здавалися чужими. Йому було цікаво, що вони значили, але водночас одна тільки думка про минуле жахала. І зараз, коли Едвард пішов за паперами на прохання Алоїза, юнак знову відчував себе не у своїй тарілці. Йому здавалося, немов образи матеріалізувалися і хотіли до нього дістатися. І від них треба було тікати. Терміново знайти людей, інакше думки й спогади, переповнені незнайомими обличчями, наздоженуть, поглинуть та проковтнуть його. Ледь рухаючи ногами, паралізованими від жаху, мов у тварини, загнаної в кут, він вийшов у коридор. І нарешті зміг полегшено зітхнути: трохи далі стояла двійка дівчат. Одну з них він знав — то була Мірель, покоївка, що доглядала його після того, як хлопця знайшли зломленого лихоманкою просто на вулиці. Інша ж дівчина, одяг її відрізнявся відсутністю фартуха, була нижчою та жваво розмовляла про щось зі служанкою. Дивлячись на схвильований та ніяковий вигляд Мірель, Алоїз зробив висновок, що незнайомка, мабуть, економка, хоч її фігура була такою мініатюрною і тендітною, що дівчина здавалася зовсім ще дитиною. Мірель щось щебетала у відповідь, опустивши голову, ніби вислуховувала догану і шкодувала, що зробила щось не те. «Економка», поправивши своє довге темне волосся, зібране у косу, зникла в одному з коридорів, міцно стискаючи щось у руках. Кілька миттєвостей Алоїз дивився на Мірель, що вже пішла по своїх справах, потім у коридор, в якому довгокоса дівчина. Тоді він махнув рукою і попрямував до саду, очікуючи знайти там Жанет. Садівницю там голова родини Трансі не знайшов, але знову помітив мініатюрну служанку, що сиділа просто на сходах. Юнак нарешті придивився: те, що вона унесла виявилося книгою. Коли юнак опам'ятався, то вже сидів коло дівчини та уважно розглядав палітурку. — Шарлотта Бронте. «Джейн Ейр». І як? Подобається? Дівчина підвела здивований погляд карих очей на графа і здригнулася від неочікуваності, приснувши книгу до грудей. Вона не одразу помітила, що поруч хтось є, тож забарилася з відповіддю. — Не сказала б... Для мене... Така література трошки неправдоподібна. Мені більше підходить «Пані Боварі». — Любите сентиментальну літературу? — хлопець закинув голову назад, спостерігаючи за дівчиною. Йому завжди подобалося заводити нові знайомства, але до цього Алоїз був впевнений, що в маєтку графа Де Ла Мінтеса вже знає всіх слуг поіменно. — Я люблю літературу, — обережно виправила вона. — Але знайти щось до душі доволі складно. А ви? Вам подобається читати? — Не можу похизуватися любов'ю, — мимохідь усміхнувся він. — Я роблю це більше з цікавості. — Цікавість — гарна риса, — кивнула вона. — Але невже у вас немає книги, яка б подобалась? Жодної? Граф ненадовго задумався. — Мабуть, «Франкенштейн, або сучасний Прометей». — Ой, який жах, — дівчина оголила свої перлово-білі зуби в усмішці, а потім і зовсім розсміялася, прикривши губи долонькою. — Я очікувала почути щось на кшталт «Графа Монте-Крісто», але вам вдалося мене здивувати. — Ця книга теж непогана, — знизав плечима Алоїз. — Так... «Франкенштейн» мені теж подобається... — тихо додала вона, мов соромилася власних смаків. — Давно ви тут? Здається, ми ніколи ще не зустрічалися. — Ох, ні, я приїхала тільки вчора, — дівчина опустила погляд на друковані рядки. — Не думаю, що ми зустрічалися до цього. — Як вас... — почав говорити Алоїз, але замовк, почувши з глибини будинку голос, та озирнувся на скляні двері саду. — Сабріна! — спокійний, але гучний голос Артура пролунав звідкись здалеку. Дівчина встала зі сходів та припідняла спідницю в кніксені. — Прошу вибачити, граф кличе мене. Сподіваюся, матимете гарний час на сьогоднішнім вечорі. Хлопець хотів ще щось сказати, але не встиг: дівчина жваво пірнула у коридор. «Сабрина? Її ім'я? Дуже дивне, а, втім, в Артура свої заморочки». Граф зітхнув і звісив голову, випадково зачепивши щось рукою. Він повернув голову, підтискаючи до себе коліна та розглядаючи знахідку. Поруч лежала книга в тугій зеленій палітурці, виблискуючи золотими буквами. «Джейн Ейр», яку читала незнайомка, ім'я якої граф не встиг спитати. До цього граф тільки чув про цей твір, який встиг завоювати серця прихильниць різного віку. Сентиментальна література, а особливо любовні романи, завжди відштовхували Алоїза, але зараз же він взяв книгу до рук, покрутив і навіть погортав перші сторінки. Після чого встав, пообіцявши собі обов'язково повернути книгу власниці у руки, але пізніше, за нагоди. А поки що йому вперше захотілося провести час у своїй кімнаті, де ніхто б його не відволік. *** Коли у двері постукали, Алоїз, лежачи на ліжку, тільки промимрив щось нерозбірливе. А коли Артур увійшов в його кімнату, тільки на мить опустив книгу, кинувши короткий погляд, аби побачити, хто прийшов. — Вас довго не було видно тому я зайшов подивитися, як ви тут. — Чудово, — лаконічно відповів юнак, перевернувшись на живіт і продовживши бігати очима по рядках, перестрибуючи зі слова на слово. — Ніколи раніше не бачив вас за читанням. Я думав, вам це заняття не до вподоби? — Ніколи раніше мені не доводилося читати з такою цікавістю. Ця книга читається легко, вона проста у словах, але має цікаві думки. Сюжет не такий разючий, як у письменників, що я читаю, але по-своєму чіпляє. — А що це, власне, за книга? — граф сів у крісло, спостерігаючи за приятелем. — «Джейн Ейр», — тихо відповів голова родини Трансі, не відриваючись від читання ані на секунду. — «Джейн Ейр»? Ніколи не читав, але багато чув. Щиро кажучи, ви мене здивували. Я вважав, що їх читають переважно молоді панянки? — Вона випадково потрапила мені до рук, Артуре. І, маю визнати, я був не менш скептичний за вас. — Що ж, якщо ви кажете, що книга не така вже й погана, то я повірю вам на слово. До речі, де Едвард? Я був впевнений, що він з вами. — Відправив його передати записку, — кинув хлопець, сідаючи та потягуючись. Боки боліли від довгого лежання, навіть не дивлячись на те, що юнак весь час вертівся. — Як щодо сьогоднішнього свята? Ви ж очікуєте гостей? — Правда, Алоїзе. Я прийшов до вас саме з цього приводу. Часу ще достатньо, але я міг би вже відіслати лакея за вашим вбранням. — Дуже доброзичлива пропозиція з вашого боку, але я маю відмовитися. Едвард зараз повернувся до маєтку, та і треба віддати розпорядження прислузі. Можу я попросити вашого слугу підготувати екіпаж? — Я сам попрошу, Алоїзе, — граф підвівся. — Ви можете зачекати коло парадного входу. Гарної дороги. *** Маєток графа Де Ла Мінтеса, яким його побачив граф Трансі при поверненні, разюче відрізнявся від того, яким той був, щойно юнак його залишив. Слуги гарно потрудилися та прикрасили будівлю не тільки зсередини, а й ззовні. Двері були привітливо розчинені, біля входу стояли декілька лакеїв та покоївок, вітаючи гостей. Сьогодні навіть вони виглядали по-особливому: форма чоловіків була більш парадною, а фартухи, як і сукні жінок, були обрамлені численними мереживами, бантами та іншими рюшами. Побачивши Алоїза, вони розсипалися у компліментах, мов він був не звичайним гостем, а спадкоємцем їхнього пана. Втім, юнака це не здивувало — він знав кожного з них особисто. Окинувши всіх поглядом, він відмітив, що не бачить ні незнайомку, яку зустрів зранку в саду, ні Мірель. Один з лакеїв запропонував графові проводити того до «Господаря», але сам Алоїз попросив відвести його у залу до решти гостей. Цього вечора граф зустрів безліч старих знайомих та спілкувався з незнайомцями так, ніби був близьким родичем господаря свята. Врешті-решт, втомившись від нескінченних розмов, він відійшов ближче до столу з фужерами та взяв собі келих шампанського. Зробивши ковток, він помітив фігури, що активно пробирались кудись крізь натовп. Незабаром натовп виплюнув тендітний силует у супроводі високого дворецького у чорному. Силует, перемовляючись про щось зі своїм дворецьким, ринув до столу, аж раптом зупинився, помітивши графа Трансі. Юнак, що дивився на Алоїза, був ненабагато старшим за самого графа і чомусь здавався тому до болю знайомим. Дворецький теж глянув на Алоїза, і граф мимоволі здригнувся під цим поглядом. Ці очі... мов очі людини з його спогадів, вони таїли в собі якусь невідому загрозу. Приховану, добре стримувану силу. Повагавшись, вони все ж наблизилися до Алоїза. — Лорде Алоїзе Трансі. Радий бачити вас у доброму здоров'ї, — сухо сказав юнак. — Хоча, я здивований, що зустрів вас тут. — Лорде Сіеле Фантомгайв. Навзаєм. Я здивований не менше вашого, — самі злетіли з вуст слова, перш ніж Алоїз, Павук Її Величності, встиг зрозуміти їх сенс. Прихильна усмішка зірвалася з його губ, хоча сам він навіть не уявляв, хто перед ним та звідки вони знайомі. — Я думав, що нам вже не поталанить колись побачитися. Самі розумієте, чутки та інше... — Розумію, — кивнув співрозмовник, уважно роздивляючись юнака. — Перепрошую, а ваш дворецький?.. — Пане, — голос ззаду тихо гукнув Алоїза, на що той озирнувся. — Граф Де Ла Мінтес обіцяв зустріти вас одразу ж, як тільки приєднається до свята. — Вибачте, вас перервали, — Алоїз повернувся до графа Фантомгайва. — Що ви хотіли дізнатися? — Що сталося з вашим минулим дворецьким? — очі Ланцюгового Пса примружилися, але граф Трансі був занадто зайнятий розгляданням гостей, аби помітити це. — Відверто кажучи, і сам вже не пригадую. У будь-якому випадку, список моєї прислуги поповнився іншим чудовим дворецьким, — він подивився на графа Фантомгайва, що підозріло поглядав на його Едіка. — Чув, ви тільки нещодавно повернулися до обов'язків, правда? — Що ви маєте на увазі? — обережно уточнив лорд Сіель. — Подробиці мені невідомі, але вони й не важливі, — Алоїз усміхнувся. — Так чи інакше, бажаю успіху. — Сіелю! — долинув дівочий голос із натовпу. Обидва юнаки обернулися на поклик. Зовсім ще молода дівчина, високо піднімаючи спідницю свого довгого рожевого плаття, аби не спіткнутися, поспішала до них. Її кучері відливали чистим золотом при світлі люстри. Ззаду повільно, неквапливо йшла друга дівчина, зовсім іншої зовнішності: її темне пряме волосся було закручене в пучок, а сукня була багряною, ще довшою та пишною. Вона впевнено крокувала слідом, уважно розглядаючи гостей попереду себе. Помітивши на собі погляд графа Трансі, усміхнулася. А він, зустрівшись з нею поглядом, відчув, як мурахи табуном біжать по хребту. Ось же вони, ті самі очі, відтінку найкращого англійського шоколаду, дивляться на нього зовсім спокійно, і тепер їх майже неможливо було прирівняти до тих здивованих та по-дитячому наляканих, які він бачив у саду. Коли дівчата нарешті наблизилися, світловолоса знову подала дзвінкий голос: — Сіелю. Графе Трансі. Вибачте, що перервала вашу розмову. Сіелю! — леді Елізабет звернулася до графа Фантомгайва. — Ця леді виявилася такою милою дівчиною, я мушу вас познайомити. — Лорд Сіель Фантомгайв, граф Фантомгайв, — відрекомендувався він. Алоїз недовго вдивлявся в кольє, що обрамляло тонку шию незнайомки та виблискувало рубелітами. Запала мовчанка змусила його відірватися від цього заняття, і він теж назвався, уважно спостерігаючи за дівчиною, яку ще вдень бачив у скромному вбранні. Але та не стала чекати, поки її представить леді Елізабет і, зробивши реверанс, відрекомендувалася сама: — Леді Рейна Естела Інес Астеро, графиня Астеро. Племінниця Його Ясності графа Де Ла Мінтеса. Алоїз стримав ніяковість, що виникла в ньому через усвідомлення помилки, яку він припустив тоді в саду. Натомість він узяв її руку, обтягнуту мереживною рукавичною, і схилився, торкаючись губами тендітної кисті. — Радий знайомству, міледі. — Леді Рейна, — тихо скоротила вона. — Ви можете називати мене так. Сподіваюсь на ще одну літературну розмову з вами в майбутньому. Леді Елізабет, було приємно з вами познайомитися. Приємного вечору, — графиня усміхнулася. — Насолоджуйтеся вечором і ви, панове. — Леді Рейно, — тихо звернувся граф, і дівчина озирнулася. — Чи можу я сподіватися на танок із вами? — Звісно, графе, — ввічливо усміхнулася вона. — Я вільна після мазурки, — і спритно пірнула у натовп. — Елізабет... — почав граф Фантомгайв, але дівчина недобре на нього зиркнула, тож він виправився: — Лізі. Наступного разу, будь ласка, не втручайся посеред моєї розмови з іншими. — Вибачте, — вона усміхнулася Алоїзу, зовсім не зважаючи на суворий тон свого нареченого. — Я перервала вашу розмову. Сподіваюся, не надто завадила? — Ні, що ви, — кивнув Алоїз. — Все чудово. Думаю, ви саме вчасно. Наскільки мені відома, основна частина ось-ось почнеться, тож графу Фантомгайву варто проводити вас. — Звісно. Гарного вечора, — попрощався граф, протягуючи руку, яку радісно обхопила дівчина. *** Алоїз зітхнув, падаючи на ліжко. Тільки перевдягнувшись від яскравого парадного вбрання, він нарешті зміг спокійно видихнути. Ноги жахливо боліли: свято виявилося довшим та активнішим, ніж припускалося. Едвард теж тільки-но залишив кімнату, попрямувавши у невідомому графові напрямку. Юнак потягнувся та перевернувся на бік. Думки про дивну дівчину кружляли в голові, а в якийсь момент він навіть розсміявся, неочікувано для себе порівнявши її до Попелюшки, яка вдень бігає у формі прислуги, а ввечері з'являється на свято в доволі собі аристократичному вигляді. — Ну і хто ж ви така, юна леді?.. — тихо прошепотів він, задумавшись. Все, що він знав, змішалося докупи: граф кликав її «Сабриною», в той час, як вона, графиня, назвалася «Леді Рейною». А втім, яка ще леді, що поважає себе, вдягнеться в одяг покоївки? Граф гмикнув. Справедливості заради, її можна було і не прийняти за покоївку, адже, хоч дизайн сукні й був занадто простим, та все ж не включав фартух, характерний для слуг. Та хіба хоча б одна дворянка стане надягати таке? Стане, — моментально знайшлася відповідь. Сівши на ліжку, граф Трансі мовчки глянув на колоди, що тріщали та палахкотіли в каміні. Дивився довго, важко, мимоволі прислухаючись до кроків численних слуг, що ходили туди-сюди за дверима. Абсолютно неочікувано голова спустіла, лишивши тільки легку тривогу на серці. Видохнувши, граф вскочив на ноги, застібнув ґудзики сорочки та вийшов у коридор. Зустрівши по дорозі служанку, він швидко передав їй прохання і попрямував у невелику вітальню, якою Артур користувався доволі рідко. Як він сам казав, атмосфера некомфортна: занадто серйозна. Втім, перероблювати приміщення він також не став, за якихось нікому невідомих причин. Зовсім неочікувано за черговим поворотом Алоїз зупинився, уникаючи зіткнення з високим дворецьким. Той був у сірому сюртукові та чорній сорочці, що було не властивим слугам графа Де Ла Мінтеса. Алоїз підняв очі. Чоловік хитнув головою, в той час, як Алоїз розглядав його біле, як молоко, волосся. — Перепрошую, мілорде. — Головний дворецький? — граф уважно подивився на символ герба на його грудях. — Саме так, мілорде. Дворецький-камердинер. — Куди прямуєш? — Йду до своєї господарки, мілорде, — слуга дивився вперед, дозволяючи графу роздивитися себе. Складно було повірити, що він прислуга: чоловік був гарним обличчям, так і напевно міг стати чудовим управителем, а не простим дворецьким. — Вона — гостя, що залишилась у графа? — з цікавістю спитав юнак, обходячи дворецького зі спини. — Племінниця Його Ясності, мілорде. — Леді Рейна? — Так. — Ох, то ти — її особистий дворецький? Яка несподіванка. Як тебе звати? — Фредерік, мілорде. — Фредерік... — протягнув граф, мов смакуючи ім'я. — Твоя господарка ще не відійшла до сну? — Ні. — Добре... — моментально спалахнула ідея. — Передай своїй пані, якщо у неї є бажання та можливість, я хотів би побачитися, — проігнорувавши приголомшений погляд дворецького, він додав: — Я буду у вітальні. *** Тіні витанцьовували на серйозному обличчі Алоїза, що у виблисках каміна здавалося куди старшим, ніж це було насправді. Піднявши затичку карафи, граф розлив напій. Яскраво-багряне, точно кров, вино заплескалося об стінки келиха. За дверима почувся квапливий тупіт, але він не привернув увагу Алоїза. Потім двері ледь скрипнули, і в приміщенні показалася голова. Після цього в кімнаті опинилася вся фігура. — Графе Трансі, — напівтоном промовила дівчина, привертаючи погляд юнака. — А, леді Рейно, — він встав. — Сідайте, — граф подав графині руку, але та тільки спішно сіла в крісло, що самотньо стояло окремо від дивану. — Бажаєте вина? — хлопець взяв келих і протягнув його дамі, сівши назад на своє місце. — Дякую, — усміхнулася дівчина і дбайливо прийняла посудину з його рук. Вона зробила невеликий ковток, перш ніж відставити келих на стіл та поправити свою багряну шаль. — Мій дворецький передав ваше прохання. Ви ж хотіли поговорити, так? Спочатку я планувала відмовити, зважаючи на пізній час, але... — вона задумливо хитнула головою, пасмо густого темного волосся, що неохайно спадало їй на плечі, хитнулося слідом. Рейна опустила підборіддя і ніяково відвернулася до каміна, — мені не спалося... Сподіваюся, ви не проти моєї компанії, не дивлячись на те, що пройшло достатньо часу з вашого запрошення?.. — Ні. Ви... — він кашлянув і теж поглянув на камін, не знаючи, куди діти погляд. — Вибачте, — винувато усміхнулася вона, випила ще вина та зручніше примостилася у кріслі, підібгавши ноги, щоб приховати відкриту частину гомілки. — Як я вже сказала, я готувалася до сну... коли раптом змінила рішення. Мою особисту покоївку довелося б довго шукати, а ця сукня була поруч. Втім, думаю, що саме в ній була під час нашої першої зустрічі. Алоїз погодився, але водночас був впевнений — тоді вона була довшою. — Скажіть... — він запнувся на півслові та закинув голову, дивлячись на стелю, — чому ви носите її?.. Графиня знизала плечима. — Ви не носите суконь, тож навряд чи знаєте, але плаття, які мені зазвичай доводиться носити на публіку, дуже сковують рухи. Тому у час, вільний від соціуму, я ношу щось просте. У суконь є дуже багато недоліків, про які чоловіки навряд чи здогадуються, — графиня розсміялася. — Носити сюртук та штани набагато зручніше. Не вважайте дивним, але, наскільки я знаю, одного разу ви навіть надягали моє вбрання, коли були у дядька. — Воно ваше? — здивовано вигукнув Алоїз, повертаючись до Рейни та зустрічаючись з нею поглядом. — Але воно ж... — ...чоловіче, так? — вона невесело посміхнулася та перевела відвернулася до каміна. — Носити його на людях було б непристойно, тому дядько попіклувався про те, аби скоротити кількість моїх вилазок, як заради мене, так і заради моєї репутації. — Ваш голос... Він у вас дуже жіночний, — на його слова дівчина кивнула, приймаючи комплімент. — І самі ви, леді Рейно, дуже жіночні. Мені невтямки, чому ви носите подібний одяг. — Справа у зручності, — графиня ненадовго задумалася, чи продовжувати. — Можливо, ще трохи у вихованні... Щойно я отримала свій титул, дядько ґрунтовно зайнявся моїм вихованням. Він, як вам відомо, не одружений. Пройшло багато часу відтоді, як в моєму будинкові хазяйнувала жінка, тому, напевно, дещо я перейняла від навколишніх чоловіків. Яка ще жінка погодилася б на зустріч о такій пізній годині? — вона усміхнулася. — Коли звертаєш увагу на володіння капіталом, мода та інші заморочки відходять на задній план. Ви не згодні? — Згоден, але... — Алоїз на секунду насупився. — Хочете сказати «огидно», правда? — щира усмішка стала натягнутою. — Ні, я... Я просто здивований, — подивившись їй у вічі, він тихо пирснув зі сміху. — Вибачте... — У чому справа? Вона нахилилася вперед, спостерігаючи, як тремтять плечі графа. Він з усіх сил намагався стрим, але виходило погано. — Я просто... Раптово подумав... Ви намагаєтеся мене налякати? — Що? Ні-ні. — Просто подивіться на це... З мого боку... — Алоїз вже здригався у тихому сміху. — Розповідаєте такі речі, ще й так одразу... при першій зустрічі... — Це не перша наша зустріч, — трохи ображено пробурмотіла вона. — Алоїз, — той не припинив хихотіти, навіть коли його покликали на ім'я, тільки сильніше розсміявся. — Алоїзе. — В-вибачте... Ха-ха-ха! Дівчина зітхнула, потім протягнула руку, торкаючись краєм свого наполовину спустошеного келиха його губ. Від того граф не те, що перестав сміятися, він взагалі завмер. В кімнаті нарешті настала тиша. Зовсім недалеко від дверей пролунав голос Артура: — Сабрина! Графиня повільно нахилилася вперед і приклала перст до вуст. Потім встала та босоніж підійшла до графа, — він тільки помітив, що за час їх розмови Рейна роззулася, — сідаючи на диван зовсім поруч. Повітря вибило з грудей Алоїза, коли слабкі дівочі руки обхопили його лікоть, а голова лягла на плече. Спиною пробігло ледь помітне тремтіння. Половиці заскрипіли коло самих дверей. Навіть камін, що до того агресивно потріскував, затихнув, ніби відчуваючи момент. — Сабрина? — куди тихіше спитав граф Де Ла Мінтес. Дівчина не відповіла, тільки сильніше стиснула тонкими пальцями руку юнака. Граф не дихав, серце відбивало чечітку. Артур ще кілька секунд стояв під дверима. Потім покрокував геть. Дівчина тихо зітхнула, коли Алоїз подивився на неї. Потім, через кілька миттєвостей, переконавшись, що дядько пішов, вона встала, але граф повів рукою, потягнувши її назад на сидіння. — Не повертайтеся, — одними тільки губами прошепотів він, схиляючись до її обличчя, коли відчув теплі руки, що вперлися в його груди. — Якщо будете сидіти там, нас можуть почути. — Т-так, — тихо шепнула вона і сперлася лобом на його плече. — Скажіть, леді Рейно, чому Артур кличе вас так? — З його рідної мови це перекладається як «люба». Я єдина близька родичка, що у нього лишилася. — Але чому ви ховаєтеся? — Боюся, якщо він побачить нас з вами, то неправильно зрозуміє, зважаючи на те, що я не в амплуа для формальної зустрічі. Алоїз кивнув. — Так, розумію. Вони довго мовчали, слухаючи тріскання каміна, не впевнені, а чи варто хоча б щось говорити.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!