Маєток графа

Ранок у Лондоні видався неймовірно прохолодним і вогким, небо з самого світанку затягнуло густими й в'язкими сірими хмарами, що погрожували в будь-який момент звалитися на землю дощем. Але Алоїзу така погода завжди подобалась більше, ніж сонячна — яскраве світло чомусь викликало роздратування, а спеку він виносив геть погано, втім, як і сильний холод. А ось ранковий прохолодний вітерець був якраз. Насолодитися ним Алоїзу перепадало доволі рідко через нескінченну роботу, але від того ці моменти викликали більше задоволення.

Сьогодні Алоїз прокинувся ще на світанку, не став чекати, поки Едвард прийде його будити та, накинувши на плечі тонку прозору шаль, попрямував у мальовничий сад лорда Артура. Сів за столик, насолоджуючись чистим, свіжим повітрям і мимохідь подивився на миловидну стареньку.

— Жанет, — тихо гукнув граф.

— О, графе. Сьогодні чарівний ранок, чи не так? — мило усміхнулася жіночка, тримаючи у руках лійку.

— Ви праві, сьогодні день почався просто чудово... Але я здивований, що ви не спите в таке рання. Чи не за настановою вашого господаря?

— Ох, що ви, звісно ж ні, графе! Господар дуже добрий до усіх нас, навіть дозволяє мені ходити у місто, щойно я закінчу справи на день. А стільки ще речей хочеться встигнути!

— А як же відпочинок? Не варто жертвувати ним заради розваг, Жанет, — граф сильніше закутався у шаль, поклавши підборіддя на груди.

— Ох, графе, сон — така проблема! Я була б щаслива, якби не потребувала його. Врешті-решт, я не поспішаю відсипатися — в могилі у мене буде на це ціла вічність! — стара безтурботно розсміялася, ніби була ще зовсім молодою служницею.

— Якщо будете приділяти мало часу на сон, опинитеся там набагато раніше, ніж вам відведено небесами.

Жінка подивилася на Алоїза, потім знов на кущі, і задумалася.

— Матиму на увазі. Дякую за турботу, — тихо кивнула вона, немов граф був старим джентльменом, а вона — новенькою служницею, що в чомусь завинила перед своїм господарем.

Мовчали вони доволі довго, аж поки графові не згадалося те, про що він давно вже збирався поцікавитися.

— Скажіть, Жанет, у вашого пана є родичі?

— Не дивлячись на те, що у пана немає ані дружини, ні дітей, у нього доволі розлогий родовід. Вас цікавить хтось конкретний?

— Я чув у графа є племінниця.

— Так, — тихо гукнула вона. — Донька графа Астеро, земля йому пухом.

— Як він загинув?

— Екіпаж перевернувся. Граф і графиня загинули на місці.

— Співчуваю, — бездумно відповів Алоїз.

— Єдині, кому дійсно варто було б висловлювати співчуття з цього приводу, так це моєму панові та молодій графині, але жоден з них не став би їх вислуховувати, — жінка, закінчивши з роботою, поставила лійку і подивилась кудись за горизонт. — Я закінчила і, якщо ви хочете, можу приготувати вам чай. Але, звісно, якщо ви не довіряєте старій садівниці, я попрошу Сьюзен.

— Справа не в довірі, Жанет. Зважаючи на те, скільки ви працюєте, мені не хотілося б турбувати вас тим, за що відповідальні інші.

— Графе, будь ласка, це прохання, — не дивлячись на вік і зморшки, усмішка її все ще була чарівною. — Мені хотілося б порадувати вас таким особисто. Пройшло дуже багато років відтоді, як я комусь подавала чай. Прошу, зробіть мені таку ласку.

— Ох, Жанет, — Алоїз обеззброєно усміхнувся у відповідь, — Ви так обворожливо просите спробувати ваш чай, що навіть найбільш безсердечна та непробивна людина цього світу буде відчувати себе жахливо, відмовивши. Тоді зробіть мені таку послугу, якщо вам не складно. А трохи пізніше, якщо бажаєте, можемо разом піти у місто.

— Ох, графе, ви надто щедрі до такої старої, як я, — жінка зібрала садові інструменти, які використовувала протягом роботи. — Ви гарна людина. У добродушності ви можете позмагатися хіба що з Артуром, — вона знову залилася сміхом. — Але ви цього не чули, а я не називала так Господаря, — вона зовсім по-дівочому захихикала і пішла, понісши за собою невеличкий мішечок.

«Я — гарна людина? Чому, навіть якщо хочу в це вірити, все одно не можу?»

Як і обіцяв, після чаювання граф разом з Едвардом і Жанет вирушив у місто, де навіть купив подарунок милій старій, що так люб'язно доглядала його протягом всього часу перебування у маєтку графа. А, повернувшись, зустрівся з лордом Артуром у вітальні й запропонував зіграти партію чи іншу у шахи.

— Маю визнати, ви сильний супротивник, Алоїзе. Я завжди знав, що не можна судити книгу за її обкладинкою.

— Правильно, графе. Забагато вовків у овечих шкурах... І овець у вовчих не менше. І чого людям так подобається прикидатися? Мабуть, це у нас в крові. Цей світ занадто складний.

— У всього є причина. Вірю, одного дня ми зможемо збагнути, як він працює.

— Вірите... — юнак усміхнувся. — Віра, на мій погляд, не дуже приємна річ. Віриш у щось, і навіть не знаєш, наївний ти мрійник чи просвітлений. Я надаю перевагу фактам, Артуре, вони надійніші.

— В цьому я з вами, певно, погоджуся.

Довгий час вони грали мовчки, поки граф Де Ла Мінтес не підвів погляд на свого візаві.

— Вас щось тривожить, Алоїзе? Ви виглядаєте задумливим. Якщо це через партію — вам не варто хвилюватися з цього приводу, адже це не більше, ніж гра.

— Ви тому і програєте, що для вас це гра, — усміхнувся Алоїз і додав: — Я сприймаю шахи як боротьбу. Тактика, вміння прораховувати наперед свої кроки та здатність запобігти діям суперника... Хіба не дивовижно? Тому дітям і важко перемогти дорослих. Вони ще не досвідчені, їхні думки прості та відкрити, легко читаються... А це нудно, не думаєте?

— Мене вражає ваша точка зору, правда, Алоїзе. Ви так нудно живете! Для вас гра — це стратегія, життя, а не розвага. Для мене саме життя — розвага. Гра, в якій я можу ставити правила і робити те, що подобається, не думаючи про те, що хтось стане запобігати моїм задумам.

— А ваше життя занадто безтурботне і хлоп'яче, як на мене, — юнак розсміявся. — Напевно, через різницю в наших поглядах, нам ніколи не знайти спільну мову. Відверто кажучи, іноді я дивуюся: як ми ще не перегризли одне одному горлянки?

— Справа, якраз таки, у різниці, — Артур переставив свого коня на білу клітину і простодушно усміхнувся. — Ми зовсім різні, але обидва вперті, тож навіть не намагаємося нав'язати свої погляди одне одному, адже це все одно буде марно.

— Думаєте, це корисніше для людських стосунків?

— Звісно. Намагатися нав'язати думку — банальна неповага до особистості співрозмовника, що, як правило, зазвичай не викликає нічого, крім агресії. А у нас з вами, Алоїзе, абсолютно інша ситуація: ми конфліктуємо, але не розводимо фарс. Конфлікт – пречудова річ. Він дає нам привід поглянути на речі під іншим кутом і задуматися про те, про що ми ніколи б не задумалися. Це дозволяє думати, а не підкорюватися. Втім, для більшості це саме фарс, адже вони не дають свободи, намагаються силою відібрати можливість думати та вкласти в чужу голову бажане. В результаті люди виходять з ситуації злі на все і вся.

— Тоді, графе, навіть сперечатися не стану, — засміявся Алоїз навіть сильніше, ніж раніше. — Потрібно визнати, що, мабуть, я протилежний вам, бо багато часу проводжу поруч. Бути б до біса нудно бути схожими. Але... — він завагався. Усмішка повільно сповзла з обличчя, роблячи його вираз задумливим, голос посерйознішав: — ...насправді, коли ми вперше зустрілися, я мов знову народився: був чистим шматком глини, якого ще ніхто не торкався. Я нічого не пам'ятав про те, якою фігурою був. Та, відверто кажучи, все ще не дуже уявляю. Єдине, в чому я впевнений — мій світогляд нав'язаний минулим, якого у мене немає.

Трохи помовчавши, граф Де Ла Мінтес відповів:

— Правда, Алоїзе, я вам вірю, але те, що ви кажете, фантастично. Якби ми були знайомі менше, я засумнівався б у вашій щирості. Що нагадало мені... Ви чули новини про молодого графа Фантомгайва? Ви, мабуть, знайомі? Якщо не помиляюсь, він ваш одноліток.

— Граф Фантомгайв? — очі Алоїза на мить на мить зблиснули, але одразу ж згаснули. — Ви про вістку щодо його смерті? Дуже шкода, адже, здається, ми були знайомі до інциденту. Можливо, він міг би більше розповісти про... минулого «мене». Хоча, я б не хотів знати. Якщо над людьми й справді хтось є, то він все одно зробить мене таким, яким я був раніше, а якщо ні — хай це теж буде частиною його задуму.

— Тоді, за долю? Хай все йде так, як має йти!

— Хай все йде так, як має йти, — відповів граф, взяв зі стола свій келих та осушив наполовину. — До речі, графе, чому я не знав, що у вас є племінниця?

— Ох, справді? — його очі здивовано розширилися. — Ви правда не знали? Про неї часто зі мною говорять, та й це ні для кого не секрет. Перепрошую, я не навмисно тримав вас у небачені.

— Так, я дізнався про неї від барона.

Обличчя Де Ла Мінтеса стало незвично для нього суворим.

— Якщо він послав вас, аби...

— Ні, Артуре, — Алоїз зроби ще один ковток вина. — Я цікавлюся заради себе. Просто здивований, що дізнався про неї від когось іншого, а не від вас.

Граф моментально пом'якшав.

— Вибачте, Алоїзе, я дозволив собі втратити владу над собою, хоча не мав би.

— Ви дуже її любите, правда?

— Так. Вона осиротіла у ранньому віці, і ростив її, як рідну доньку. Навіть не уявляєте, скільки у неї недоброзичливців, не дивлячись на те, що вона зовсім ще дитина. А вже графиня!

— Дитина? Я чув, що вона моя ровесниця. Погляньте на мене. Хіба ви можете назвати мене дитиною?

Артур якийсь час мовчав.

— Може, ви праві, і це просто я так її бачу. Дивлячись на вас, розумію що ви дуже схожі, але від того стає самотньо. Напевно, мені просто хотілося б, щоб вона назавжди лишилася дитиною.

— Не все підвладно людині та не всі мрії можна виконати. Цей світ ковтає дітей і перемелює їх в кашу. Тож чому б не порадіти, що вона сама встала на ноги?

Чоловік не відповів, тільки сумно усміхнувся і звісив голову.

— О, а втім, чи можна якось влаштувати нашу з нею зустріч? Ви так розповідаєте про неї, мене з'їдає цікавість.

— А що тут влаштовувати? — підняв голову Артур. — Вона обіцяла приїхати на свято.

— Ох, правда? Яка вдача.

Якийсь час в кімнаті панувала тиша.

— Згадав! — клацнув пальцями господар маєтку. — До чого я питав про лорда Фантомгайва! Під «новиною» я мав на увазі не вістку про його загибель, а чутки про його чудесне воскресіння. Як думаєте, це можливо?

— Воскресіння? Правда, Артур, це якісь небилиці!

— Ось, — ще один хід, на цей раз королевою, був зроблений практично без роздумів. — Я так само вважаю. Думаю, він просто ніколи не помирав. Воскрес? Вже вкотре!

— Коли вже ми заговорили про нього, чому б вам і його не запросити? Ви знайдете що обговорити, — розсміявся юнак.

— Смійтеся-смійтеся, — граф пожурив Алоїза пальцем, — а я візьму і справді запрошу.

— Ха-ха, чекатиму з нетерпінням, — жваво відповів граф Трансі та потягнувся до фігурки. — Шах і мат! Ви програли вашу гру, графе! — він підхопився з місця і покрутився довкола своєї осі, щасливо плескаючи у долоні.

— Я вам піддавався! — ображено відповів Артур, що тільки змусило Алоїза всміхнутися ширше.

— Якщо витрете піт з обличчя я, так і бути, вдам, що повірив, — юнак впав назад у крісло, а чоловік схрестив руки на грудях.

— Чесно, графе, ви навіть не дали мені шансу зберегти власну гідність!

— Не ображайтеся, Артуре, колись ви однозначно мене обіграєте, — дивлячись на те, як обличчя його візаві стає грізнішим, граф відчував тріумф. — Добре, не будемо про це. Поговорімо про нещодавню виставку?