Дещо непорушне

При слабкому світлі олійної лампи я відчайдушно писала щось на папері.

Мені здавалося, що останніми днями я чую один і той самий звук.

"...Гм..."

Закінчивши писати, я поклала ручку і потягнулася. Це був не скрип, а щось трохи важче, що пронизувало моє тіло.

У ту мить, коли мої руки випросталися, тіло розслабилося на стільці, а руки ліниво опустилися на підлокітник стільця. Хоча це був досить некультурний спосіб сидіти, але зараз, коли я була сама, це було нормально.

У такому положенні, коли поле мого зору стало меншим, я взяла документ, який щойно написала, і втупилася в нього.

...Так, сьогоднішню роботу я теж закінчила.

До речі, про роботу... Так, думка про те, що я не зробила жодного кроку з цієї кімнати відтоді, як зайшла, викликала гірку посмішку на моєму обличчі.

Якби Таня не нагадала, я, мабуть, навіть не згадала би, що треба поїсти.

Коли я зосереджувалася, то мала звичку ігнорувати все, що мене оточувало. Це була риса, яку я поділяла з попередньою версією себе до того, як пригадала всі спогади з мого минулого життя. Сказати, що це закарбувалося в моїй душі, не буде перебільшенням.

"...Перепрошую."

У двері постукали. До кімнати зайшла Таня.

"Я побачила, що світло горить, і подумала... Ви, здається, ще працюєте."

Таня виглядала дуже стурбованою і зітхнула.

Я посміялася з її реакції.

Повернувшись зі столиці, я відчула, що Таня змінилася. Звісно, в хорошому сенсі.

Чи варто казати, що щось, що її турбувало, зникло, або щось напружене всередині розслабилося... з'явилася якась м'якість.

"Вибачте, будь ласка, що втручаюся, але вам треба відпочити. Можливо, я не розумію, наскільки важливими є ваші обов'язки... але я розумію, що якщо ви знову впадете від виснаження, це призведе до того, що будь-який прогрес у їх виконанні сповільниться."

Просто вона говорила майже так само.

"Хе-хе-хе, ти маєш рацію, маєш рацію. Я подумала, що нам теж час відпочити."

"Приємно це чути."

"Але перед тим, я хочу почути твій звіт. Я думала, що ти вже мала би закінчити, тому чекала на тебе тут."

"Тоді... вибачте, я не хотіла змушувати вас чекати."

"Це я наполягала на тому, щоб почекати. Нічого страшного. Покажи мені звіт."

Читаючи файл, який вона мені передала, я слухала її пояснення, наповнене особистими інсайтами, не записаними на сторінці.

"...Зрозуміло."

Я спалила прочитане у вогні масляної лампи. Якби тут був камін, я б скористалася цим, але, на жаль, у цій теплій місцевості його не було.

Незважаючи на це, було багато файлів, які ніхто не міг прочитати. Особливо в моєму кабінеті, де я проводила більшу частину своєї роботи.

Тому я насипала у вазу, що стояла на передньому кінці столу, грубого піску і кинула туди палаючу папку.

"Тож, здається, є люди з такими поглядами... все ж таки..."

"...Шкода. Люди - такі примхливі істоти. Якщо вони не мають чогось непорушного, що їх тримає, то тим більше. Тож навіть у найкорумпованіших організаціях будуть члени, які вагаються. І ми нічого не можемо з цим зробити."

"Так. Я знаю це дуже добре... що люди примхливі. Не дивлячись ні на що, я сама це відчула. Але справа не тільки в цьому, чи не так, Таню? Можеш сказати це вголос. Коли така маленька дівчинка, як я, бере на себе відповідальність, на мене, швидше за все, будуть дивитися зверхньо."

"Це..."

"Неважливо, забудь про це. Це не те, що ми можемо вирішити розмовами. Гаразд, Таню. Іди і збери всіх. Місце... хм. Як щодо новозбудованого костелу?"

"Зрозуміло. Ви справді маєте на увазі всіх?"

"Так. Чесно кажучи, після вашої доповіді, хоча я і здогадуюсь, як ті люди будуть діяти в майбутньому... я все одно хочу їх побачити. Ну, вони, мабуть, все одно не з'являться."

"Розумію."

"Але в будь-якому випадку, Таня, вражає, що ти змогла так глибоко зануритися у свої дослідження. Ти вдосконалюєш свої навички?"

"Звичайно. Заради вас, міледі. До того ж, інформація - це, зрештою, лише інформація. Тільки тому, що ви довіряєте мені і використовуєте інформацію, яку я вам надаю, вона підтверджує свою кінцеву цінність."

Це правда. Інформація нематеріальна. Якщо вона помилкова, то це звичайнісінька чутка, або результат видавання бажаного за дійсне. Відфільтрувати правду з цього міксу і довіряти їй дуже складно.

"...Таню, для тебе я хто?"

"Ви - «непорушна частина мого існування»... мій стовп, моя опора."

"Та невже? Таню, ти не похитнешся. Тому що я це відчуваю, ти для мене як друга пара очей і вух. Тому я можу довіряти і використовувати інформацію, яку ти мені приносиш."

"Це велика честь для мене, міледі."

"...Гаразд, я йду спати. Таню, допоможи, будь ласка, прибрати."

"Зрозуміла."