Світанок

 

Чоловік тремтить під тиском штанги яку він з останніх сил підіймає, процес йде повільно його витривалість на межі, гримаса кривиться, а руки з напруги трясуться, йому не вдається підняти штангу та він з гучним гуркотом відпускає її після чого підіймається сам, незадоволений вагою яку підіймав.

 

- Ну, це було трохи забагато, скільки тут було? Сто двадцять чи може сто сорок, з математикою погано, що скажеш Генріх? Еее чи тебе звали Самуелем?... Немає значення, будеш Генріхом.

 

Не очікуючи на відповідь він підіймає з підлоги чужий рушник та витирається ним тильною стороною де не було крові, стираючи піт з обличчя він бачить що дібратись гардеробу відносно чистим є важкою справою. Йому доводиться переступати через рештки недавно живої людини до якої він тільки що звертався та йти вперед, прямуючи залитою кров'ю та нутрощами підлогою.

 

- А кров на фізіономії зробила тебе красивішим. -

 

Оминаючи калюжі крові він підходить мало не впритул до дверей йому на заваді став ще один труп з пробитим чи то від сильного удару, чи то від металевої кульки лицем він плескає мерця по голові та штовхає його убік щоб увійти в гардероб. Відкриваючи двері його погляд зупиняється на фігурі яка сперлась на стіну зі схрещеними руками, здається на нього очікували.

- Слідкував я за тобою цього разу, ніякої користі з цього не отримав. Ти занадто екстравагантний в цій сфері. - Виразив своє невдоволення хлопець який там стояв, його голос ледь приглушений через протигаз який сидить на його обличчі.

- Ого, а я думав ти цінуєш мистецтво вбивства. - Промовляє чоловік входячи в приміщення, він відкриває одну із багатьох шафок беручи сумку з одежею.   

 

- Мізантропія та бажання до вбивства це різні речі, я вбиваю тихо і швидко, за таке блюзнірство над тілами вбитих ти й твоя рідня також були б в моєму списку якби ти не був моїм майстром.

- Ой та не будь таким нудним, хай там що, але ти, мабуть, власноруч забирав багацько життів, немає значення що буде з тілами жертв після смерті, чи не так? Якщо ти заперечиш такий явний факт, то чи можна назвати тебе вбивцею?

Він кладе сумку на лавочку не спускаючи очей з хлопця, в його примружених очах видніється підозра.

 

- Я не розумію того що ти хочеш мені донести.

 

- Мабуть, тобі просто не вистачає стимулу, бажання зрозуміти, Арчере.

 

- Стимулу?

 

Витягуючи куртку з сумки чоловік швидким темпом одягає її, покидаючи сумку він виходить з-за дверей гардероба прямуючи на вихід, дивний хлопець ув'язується за ним розчиняючись в повітрі на ходу, себто він набуває форми духа та лишає за собою тільки золотий пил, в цій формі його ніхто не бачитиме окрім подібних йому, чоловік при спостеріганні за ним не виглядає здивованим, він вже бачив це декілька разів.

 

- Слухай арчере, те як ти зникаєш та з'являєшся так просто виглядає практично, ви "слуги" всі таким даром наділені? 

 

У відповідь йому чується тільки дикторський голос хлопця в голові.

- Якщо ти не знав ми, Героїчні Духи (слуги), живемо підтримуючи своє тіло за допомогою магічної енергії яку ви "майстри" передаєте. Для цього ви нам і потрібні, своєрідні батарейки, ти також можеш провести аналогію між "слугами" та духами, тільки на відмінну від них ми можемо матеріалізовуватись та отримувати зовнішні пошкодження, це все розраховуючи на те що Грааль власне дарував героям древньої епохи життя подібне до людського, тому ми, герої володіємо більшою цінністю аніж звичайні духи.

Вимовляючи це він відкриває двері та виходить на вулицю ігноруючи духа та обурює його ще більше своїм гучним позіханням, чоловік мандрує по світанковому Мюнхену, на годиннику вже висічена п'ята година, а це значить що скоро прибуде рейс який йому потрібен, до моменту поки він це усвідомить його телефон починає вібрувати, він переглядається з арчером який тієї ж миті набув людської форми, щоб взяти та знищити телефон, але майстер зацікавлений в дзвінку зберігає телефон та не дозволяє йому це знищити, він підіймає трубку та вирішує заговорити першим.

 

- Та я б тебе сама з радістю закопала! яке в біса "похоронне бюро"?! Даґмаре ти ж медик! де ти тепер тільки в дідька лисого шляєшся?!  

- А донько, це всього-на-всього ти... Ну, я в Гамбурзі, що тобі треба? Я попіклувався про забезпечення та залишив тобі трохи грошей під диваном.

- В Гамбурзі? Чекай мене я зараз там буду, та і навіщо мені твої гроші я ж не давно виграла в лотерею, скажи мені краще чому ти зібрався в Україну, дам тобі шанс виговоритись поки збираюся.

На фоні чутний звук шарудіння курточки та руху шафок, арчер дивиться на Даґмара з лицем мов. - "Я чогось не знаю?". Даґмар просто знизує плечима та продовжує розмовляти з дочкою.

 

- Чекай звідки ти знаєш що я їду саме в Україну?

Даґмар поцікавився, він нікому не розкривав своїх планів на найближчий тиждень, але насторожується коли довший час не чує відповіді.

 

- ...Так мені твій колега з роботи й переказав, це ж нечувано! Ти знаєш що без тебе в лікарні ніяк!

 

На лінії знову з'являється обурений голос, чоловік прикрив динамік рукою та кинув погляд на арчера, той хитає головою, після чого він продовжує розмовляти через телефон.

 

- Хто саме це був? 

 

- Якісь дивні в тебе питання, це я тебе розпитувати що до чого повинна, я тут ще і зайнята якра...

 

Раптом роздається дивний звук, а після нього вкотре гучна лайка, коли вона одягала куртку з її кишені випав телефон, Даґмару здається це потішним, арчер зітхає коли бачить його глумливу усмішку. Зрештою дівчина підіймає телефон, та говорить все тим обуреним тоном.

- Світловолосий хлопець кажеш? А він якось назвався?

- Е... я була так здивована його візитом що й імені не спитала.

 

Даґмар знову обертається до арчера, світловолосий хлопець? - він не знає про кого вона говорила тому це було дивно, можливо за ними хтось слідкує, та він не боїться показувати себе іншим, тому арчер зник про всяк випадок оглядаючи територію де вони знаходились, а Даґмар змушений придумати та пояснити своїй дочці історію.

- А, так я "згадав" його не переймайся його словами, я у відрядження на декілька днів повинен поїхати, повернусь наступного тижня.

- Так в мене просто дуже важливі справи які терміново потрібно вирішити, все давай, пізніше передзвоню.

 

Він раптом закінчує дзвінок розламуючи телефон навпіл та викидає його в найближчий смітник очікуючи арчера. За декілька секунд арчер повернувся з пошуків.

- Хіба так батьки спілкуються з дітьми?

 

Цікавиться арчер коли бачить зламаний телефон в смітнику, але Даґмар відмахується.

 

- Викинь з голови, давай до справи.

Арчер заперечно хитає головою.

 

- Звичайно що я нічого не виявив, ми вже 5 днів ходимо дивними місцями, і я не відчував нікого зі слуг до цього, але тепер я переконаний що за нами точно хтось ув'язався, за цей час я встиг повернутись до зали в якому ти влаштував кроваву ніч, і знаєш що? Коли я увійшов в те місце там не було ні тіл, ні розбризканої крові яку ти по неохайності залишив після себе.

- От воно що, мабуть, про нас хтось піклується?

 

- Хіба ще зауважу що хто б то не був - абсолютно точно не героїчний дух як я. Імовірно це група людей, бо неможливо прибрати гармидер після тебе за такий короткий проміжок часу самотужки.

Даґмар уважно слухає його та створює власні висновки стосовно цього.

 

- У всякому разі я не пригадую, щоб комусь розповідав про свої плани, принаймні не якомусь рядовому "колезі" з роботи.

 

- Ну так, ти ж не такий великий телепень, щоб розпатякати всім про свої наміри, га?

 

- Звичайно я не "великий телепень", хай там як, моя донька передала нам це все так ніби той хто розказав їй про мене попереджає нас, не хоче, щоб ми туди пішли.

 

Арчер дивиться на нього з піднятими бровами, його вираз показує що він не подумав про це. Він відкашлюється намагаючись виставити себе тим хто догадався раніше.

 

- Браво, а я думав ти не догадаєшся, як-не-як в нас може бути проблематичний ворог.

 

- Ну-ну...

 

Зненацька в корзині загудів будильник який Даґмар навів ще декілька днів тому на час прибуття рейсу, це не на жарт налякало їх обох, телефон був зламаний, а тому і не очікувалось що він запрацює.

 

- Як це можна описати? 

Арчер кидає погляд на корзину з піднятими бровами, а потім на Даґмара, очікуючи його виправдань.

 

- Ну, головне що спрацювало, хіба не так?

 

- Можливо, але це було моторошно.

 

- Я б не хотів чути це від срібноволосого духа в протигазі.

 

Він знизує плечима, арчер ніяк на це відреагував, а просто пішов слідом за ним мовчки підходячи все ближче до аеропорту, слуга не переходить в духовну форму очікуючи моменту, а Даґмар запалює цигару та набирає диму в легені, з часом проходячи крізь дороги освітлені сяйвом світанкового сонця вони добираються до самого аеропорту.

 

- Перед тим як зайти, задовольни мою цікавість, якщо тобі подобається вбивати без розбору, то чому ти так ретельно вибирав місця? Стадіон, гуртожиток, закинута будівля та спортзал, ти переслідував ще якусь ціль останні декілька днів?

 

Арчер зупиняє його кладучи руку йому на плече, Даґмар завмер, не ясно чому саме арчер вирішив спитати його в момент перед тим як вони зайдуть в аеропорт. 

 Доступні рейси: 5:30 - Мюнхен - Бориспіль.

Вони стоять на вході секунд з десять мовчки, хоч арчер цього не бачить, але лице Даґмара скривилось, зрештою він прибирає руку арчера зі свого плеча та мовчки йде в пункт видачі білетів, він не розуміючи такої реакції зітхає, йому здається що він про це більше не дізнається.

 

Зрештою Даґмар влаштовується на своє крісло, принагідно не забуваючи купити ще одне місце біля себе, арчер переходить в безтілесну форму та стає біля нього коли той знову запалює цигару, але вже в салоні літака, через це до чоловіка підходить бортпровідник в білій кепці зі світлим волоссям.

 

- Сер, в нас заборонено курити на борту, будь ласка, цінуйте наші правила та викиньте сигарету.

 

Стюарт тепло посміхається.

 

- А ти у нас?

 

- Я ваш бортпровідник, сер, тому варто прислухатись до мене і все буде добре.

 

Вони дивляться один на одного деякий час до моменту поки очі стюарта не застили на пустому місці збоку від Даґмара, складалось таке відчуття що він бачить арчера.