- Так, це отуди, а то сюди...
Повненький чоловік років п'ятдесяти розставляє всі речі на виклик та нарешті розпочинає креслити круг з крові нещодавно вбитих вовків весело наспівуючи щось собі під ніс, його радість не дивна зважаючи на те, ким він був. За роки зльотів падінь та невдач він звичайно вже встиг розчаруватися в собі, і ось, пощастило - подумки.
Бути одним із семи обраних - господар слуги який повинен змагатися за Святий Грааль - чаша якою причащався сам Христос, за повір'ями ця чаша здатна виконати будь-яке бажання переможця у війні.
Але при спробі виклику чоловік не враховує одного - командних печаток котрі визначають "майстра" на цій війні недостатньо, щоб виклик пройшов успішно потрібно остерігатись однієї речі.
- Ні за яких обставин не турбувати душу яка не бажає брати участь у війні, в особливості Богів, хтозна-що вони зроблять якщо їх потурбують.
- Серед тисяч світил до тебе однієї я взиваю, осяй лице моє сонячними променями та прийди в цей світ беручи належне, о Афі...
Не встиг він дочитати молитву як приглушений крик ніби мільйонного війська розливається по небу та з гуркотом падає на поле, паралізуючи всіх тих хто мав змогу почути його. Зрештою коли звук стих чоловік тримається за вуха відходячи від потрясіння, він озирається в надіях знайти джерело звуку, але єдине що він тепер бачить це жінку яка стояла прямо в колі виклику, на її обличчі вимальовується зверхність яку повільно замінює здивованість.
- О, світ живих.
Дівчина оглядає свої руки, змахуючи ними декілька раз вона береться за шию, не знаходячи нічого дивного на ній вона зітхає з полегшенням.
- Невже ти... - чоловік намагаючись налагодити контакт, він замовк коли бачить як вона відходить від нього залишаючи криваве коло та бере в руки реліквію - старовинний шолом за допомоги якого вона була викликана.
- Мені знайомий цей шолом.
Вона уважно розглядає його розвертаючи з усіх сторін, через декілька секунд розглядів дівчина вдягає його на себе, щоб приміряти, вона обертається до викликача із вдягненим шоломом, він трохи завеликий на неї та зворошив їй волосся тому воно впало їй на очі, проте здається інтуїція допомагає їй дуже чутко орієнтуватися в просторі.
- Ні ти не вона...
- Ти справді тримав надії на виклик Афіни? Ти що телепень?
- Я, телепень?
Чоловік замовк дивлячись на дівчину яка знімає шолом, а потім продовжує.
- Але я дотримався всього, я дістав реліквію пов'язану з нею, я вивчив молитву та намалював коло завчасно переконавшись що грааль здатний її викликати!
- Пфх...
Слухаючи його вона раптом розсміялась, дівчина знімає з себе шолом та не бережно кидає його на землю.
- Ти... Справді вірив в те що зможеш викликати Бога? Чи не ти?
- Хіба це не притаманно теперішній війні?
- Авжеж ні, що ти запропонував їй? Кров якогось напівдохлого вовка та артефакт який ледь не розсипається? ха-ха!
Дивлячись на круг з якого вона вийшла дівчина сміється ще більше, її сміх розноситься по цілому полю, а слова які вона вимовляє стають все токсичнішими.
- Це що ти зробив.. було образою для Бога, хаха.. розумієш? Ти потурбував Афіну без причини..Ти просто її розлютив, та я здивована що вона не обвалила на тебе щось по типу небесної орди тієї ж миті.
- Але ж сам Грааль поставлений на карту, це така можливість для неї.
- Хто тобі сказав що когось на Олімпі це буде цікавити?
- Але...
- Слухай, нікому з Богів немає діла до землі до поки їм не пожертвують якесь тіло чи щось в цьому ключі.
Після дівчина завмирає, а разом з нею і її сміх, вона знову підіймає шолом та розриває його здавалось би голими руками, опалі залишки шолома відбиваються в очах чоловіка який за цим спостерігає.
- Ого...
- Тому засунь свої вологі мрії про легку перемогу куди по далі, чомусь ця твоя богиня вирішила поставити мене на своє місце, затим справу матимеш зі мною.
Вона знизує плечима топчучи зі злості те що залишилось від шолома, з її рук звисала павутина.
- А вона то знає моє відношення до неї...
З деякою образою в тоні свого голосу вона замовкає, ретельно обмірковуючи свої наступні дії, тим часом чоловік трохи злякався, міркуючи, що в ході війни вона може бути неконтрольованою йому захотілось прийняти деякі заходи.
- Враховуючи це все не забувай що в мене є...
Дівчина перебиває його.
- В тебе є командні заклинання? Не зважай я знаю, якщо це єдине чим ти можеш мені пригрозити, то в мене для тебе погані новини. В тебе мало шансів заставити мене грати по своєму, їх всього три як-не-як.
Він мовчить, чоловік не очікував від неї таких знань, це було його єдиною перевагою в теперішній момент, та аналізуючи ситуацію зараз для нього найкращим варіантом є мовчання. Він спостерігає за її наступними діями зчитуючи кожну її емоцію.
- Ну що ж тоді, оскільки мене вже викликали, в мене не залишається нічого іншого окрім як взяти участь у цій війні. До речі, чому ти викликав мене серед поля? це ж досить помітно і небезпечно.
- Річ у тім...
Судячи з усього це риторичне запитання тому, що вона вже стоїть як штик біля величезної споруди позаду нього, розглядаючи це як витвір мистецтва.
- Я вже бачила це при виклику, мені цікаво, що це?
Складуючи руки чоловік трохи вагається перш ніж знову заговорити, вочевидь споруда навпроти них виглядає велично, заржавіла висока структура яка забирає досить багато місця та складається лишень з металевих стовпів.
- Це... "Дуга", вона була радіолокаційною станцією, повинна виявляти ракети які летіли в сторону цієї території, але через катастрофу неподалік вона так і не встигла вступити в дію.
- Катастрофа кажеш? ця величезна деталізована конструкція перестала функціонувати через зовнішню проблему? Але якщо так подивитись з наслідків тут тільки іржа яка за виглядом оповила ці металеві труби вже як 30 років тому, а це можливо лишень через сильну недбалість, що за катастрофа змусила людей забути про це місце?
- Якщо описати цю трагедію в загальних рисах, то в цілому все місто опустіло через неспроможність жити в ньому, і радіація цьому головна причина - випромінювання надлишок якого може привести до смерті.
- Ага, і судячи з того що ми стоїмо тут живі-здорові це твоє "випромінювання" має якісь обмеження?
- Якщо не затримуватись тут надто довго нічого не станеться, у всякому разі це тебе не стосується, ти ж героїчний дух створений не з плоті та крові, а з манни.
Цього разу дівчина здається проігнорувала його, вона відходить трохи далі щоб роздивитись цю "Дугу" з більшої відстані, її архітекторський погляд обійшов кожен куточок споруди який попадає в радіус її зіниці.
- Га, а тепер що це ти робиш?
Не зважаючи на співрозмовника дівчина сідає на коліна та бере сумку, а з неї й полотно з голкою, вона почала ткати візерунок на білому полотні.
- Я використовую павутину, щоб... в принципі тобі такі деталі ні до чого, я роблю ескіз павутиною, цей матеріал не довговічний, але з ним легше щось робити, він завжди під рукою, буквально.
Дівчині ніби подобається вихвалятися своїми вміннями, і тому вона підкреслює свої слова ледь доглядним сіруватим ескізом "Дуги" на білому полотні, проводячи ще декілька ліній пальцями вона згортує полотно в трубку та кладе назад в сумку зі словами "Пізніше дороблю".
- Павутина?
- Ха-ха Афіна мене не любила тому, що на рахунок мистецтва я була в рази кращою за неї чи будь-кого іншого!
Вона гордовито посміхається.
- Мистецтво, Афіна, павутина...
Почухуючи свою козячу борідку він розглядає всі за та проти, вгадуючи її справжню особистість.
- Дивлячись на тебе все стає ясно як білий день.
Дівчина зацікавлено дивиться на нього, в історії вона зазвичай не приховувала свою справжню особистість, але цього разу з іменем потрібно бути обережнішим, Грааль дав їй базові знання про війну і від того вона знає що називатись іншим героїчним душам не варто, бо вони можуть дізнатись про її Шляхетний Фантазм - козирну карту героя.
- О невже ти вгадав?
Спитала дівчина насторожено.
- Міфічна дочка фарбаря пурпурових тканин. Лідійка, яка за міфом змагалася з богинею у майстерності ткання.
Озвучуючи міф його очі примружувались, до цього він уявляв собі цю жінку у вигляді жахливого павука, а не в образі молодої білявої дівчини, але, згадуючи міфи та її персональність це ім'я було єдиним яке спливало йому на думку.
- Мабуть, ти правий, хоч ти й старигань, але голова в тебе ще працює.
- Гіпотетично ти старша за мене більше аніж на дві тисячі років.
- Хіба це важливо? Я то померла молодою.
Поки двоє сперечаються між собою, десь в іншій частині міста серед стареньких доріг які давним-давно заросли травою лежить хлопець, його очі ледь відкриті від просоння, а рука безнадійно намагається вхопитися за небо, за щось що для погляду звичайного створіння є таким звичайним явищем.
"А воно дивне." - Подумки.
Дивакуватий хлопець підвівся розглядаючи своє тіло ніби вперше, він не мав поруч себе ні дзеркала, ні відповідного одягу до холодної осені, в цю мить він насправді вперше відчуває сильний холод від якого в нього зацокотіли зуби.
- О чортові Цербери де одежа? - Після декількох хвилин безцільного сидіння на тротуарі він нарешті звертає увагу на холод ледь підводячись та подумки лаючись.
- А хіба це не твоя одежа?
Лунає голос з-за його спини, він обертається та бачить світловолосого хлопця який вказує пальцем на розкинутий одяг навколо них.
- О, та напевне.
Він вдягає одежу здається ніяк не збентежений тим що одяг був розкинутий та тим що за ним спостерігав дивний хлопчисько, зрештою коли він закінчує з одягом його увагу привертає будівля навпроти якої він лежав непритомним декілька хвилин тому, споруда на вигляд була старою та занедбаною, а на горі будівлі був висічений напис - "ЮПІТЕР". Це цікавить не тільки його, світловолосий підходить до нього.
- Ти теж хочеш зайти туди? чи не так, нечупара?
Далі
Том 1. Розділ 4 - Світанок
Чоловік тремтить під тиском штанги яку він з останніх сил підіймає, процес йде повільно його витривалість на межі, гримаса кривиться, а руки з напруги трясуться, йому не вдається підняти штангу та він з гучним гуркотом відпускає її після чого підіймається сам, незадоволений вагою яку підіймав. - Ну, це було трохи забагато, скільки тут було? Сто двадцять чи може сто сорок, з математикою погано, що скажеш Генріх? Еее чи тебе звали Самуелем?... Немає значення, будеш Генріхом. Не очікуючи на відповідь він підіймає з підлоги чужий рушник та витирається ним тильною стороною де не було крові, стираючи піт з обличчя він бачить що дібратись гардеробу відносно чистим є важкою справою. Йому доводиться переступати через рештки недавно живої людини до якої він тільки що звертався та йти вперед, прямуючи залитою кров'ю та нутрощами підлогою. - А кров на фізіономії зробила тебе красивішим. - Оминаючи калюжі крові він підходить мало не впритул до дверей йому на заваді став ще один труп з пробитим чи то від сильного удару, чи то від металевої кульки лицем він плескає мерця по голові та штовхає його убік щоб увійти в гардероб. Відкриваючи двері його погляд зупиняється на фігурі яка сперлась на стіну зі схрещеними руками, здається на нього очікували. - Слідкував я за тобою цього разу, ніякої користі з цього не отримав. Ти занадто екстравагантний в цій сфері. - Виразив своє невдоволення хлопець який там стояв, його голос ледь приглушений через протигаз який сидить на його обличчі. - Ого, а я думав ти цінуєш мистецтво вбивства. - Промовляє чоловік входячи в приміщення, він відкриває одну із багатьох шафок беручи сумку з одежею. - Мізантропія та бажання до вбивства це різні речі, я вбиваю тихо і швидко, за таке блюзнірство над тілами вбитих ти й твоя рідня також були б в моєму списку якби ти не був моїм майстром. - Ой та не будь таким нудним, хай там що, але ти, мабуть, власноруч забирав багацько життів, немає значення що буде з тілами жертв після смерті, чи не так? Якщо ти заперечиш такий явний факт, то чи можна назвати тебе вбивцею? Він кладе сумку на лавочку не спускаючи очей з хлопця, в його примружених очах видніється підозра. - Я не розумію того що ти хочеш мені донести. - Мабуть, тобі просто не вистачає стимулу, бажання зрозуміти, Арчере. - Стимулу? Витягуючи куртку з сумки чоловік швидким темпом одягає її, покидаючи сумку він виходить з-за дверей гардероба прямуючи на вихід, дивний хлопець ув'язується за ним розчиняючись в повітрі на ходу, себто він набуває форми духа та лишає за собою тільки золотий пил, в цій формі його ніхто не бачитиме окрім подібних йому, чоловік при спостеріганні за ним не виглядає здивованим, він вже бачив це декілька разів. - Слухай арчере, те як ти зникаєш та з'являєшся так просто виглядає практично, ви "слуги" всі таким даром наділені? У відповідь йому чується тільки дикторський голос хлопця в голові. - Якщо ти не знав ми, Героїчні Духи (слуги), живемо підтримуючи своє тіло за допомогою магічної енергії яку ви "майстри" передаєте. Для цього ви нам і потрібні, своєрідні батарейки, ти також можеш провести аналогію між "слугами" та духами, тільки на відмінну від них ми можемо матеріалізовуватись та отримувати зовнішні пошкодження, це все розраховуючи на те що Грааль власне дарував героям древньої епохи життя подібне до людського, тому ми, герої володіємо більшою цінністю аніж звичайні духи. Вимовляючи це він відкриває двері та виходить на вулицю ігноруючи духа та обурює його ще більше своїм гучним позіханням, чоловік мандрує по світанковому Мюнхену, на годиннику вже висічена п'ята година, а це значить що скоро прибуде рейс який йому потрібен, до моменту поки він це усвідомить його телефон починає вібрувати, він переглядається з арчером який тієї ж миті набув людської форми, щоб взяти та знищити телефон, але майстер зацікавлений в дзвінку зберігає телефон та не дозволяє йому це знищити, він підіймає трубку та вирішує заговорити першим. - Та я б тебе сама з радістю закопала! яке в біса "похоронне бюро"?! Даґмаре ти ж медик! де ти тепер тільки в дідька лисого шляєшся?! - А донько, це всього-на-всього ти... Ну, я в Гамбурзі, що тобі треба? Я попіклувався про забезпечення та залишив тобі трохи грошей під диваном. - В Гамбурзі? Чекай мене я зараз там буду, та і навіщо мені твої гроші я ж не давно виграла в лотерею, скажи мені краще чому ти зібрався в Україну, дам тобі шанс виговоритись поки збираюся. На фоні чутний звук шарудіння курточки та руху шафок, арчер дивиться на Даґмара з лицем мов. - "Я чогось не знаю?". Даґмар просто знизує плечима та продовжує розмовляти з дочкою. - Чекай звідки ти знаєш що я їду саме в Україну? Даґмар поцікавився, він нікому не розкривав своїх планів на найближчий тиждень, але насторожується коли довший час не чує відповіді. - ...Так мені твій колега з роботи й переказав, це ж нечувано! Ти знаєш що без тебе в лікарні ніяк! На лінії знову з'являється обурений голос, чоловік прикрив динамік рукою та кинув погляд на арчера, той хитає головою, після чого він продовжує розмовляти через телефон. - Хто саме це був? - Якісь дивні в тебе питання, це я тебе розпитувати що до чого повинна, я тут ще і зайнята якра... Раптом роздається дивний звук, а після нього вкотре гучна лайка, коли вона одягала куртку з її кишені випав телефон, Даґмару здається це потішним, арчер зітхає коли бачить його глумливу усмішку. Зрештою дівчина підіймає телефон, та говорить все тим обуреним тоном. - Світловолосий хлопець кажеш? А він якось назвався? - Е... я була так здивована його візитом що й імені не спитала. Даґмар знову обертається до арчера, світловолосий хлопець? - він не знає про кого вона говорила тому це було дивно, можливо за ними хтось слідкує, та він не боїться показувати себе іншим, тому арчер зник про всяк випадок оглядаючи територію де вони знаходились, а Даґмар змушений придумати та пояснити своїй дочці історію. - А, так я "згадав" його не переймайся його словами, я у відрядження на декілька днів повинен поїхати, повернусь наступного тижня. - Так в мене просто дуже важливі справи які терміново потрібно вирішити, все давай, пізніше передзвоню. Він раптом закінчує дзвінок розламуючи телефон навпіл та викидає його в найближчий смітник очікуючи арчера. За декілька секунд арчер повернувся з пошуків. - Хіба так батьки спілкуються з дітьми? Цікавиться арчер коли бачить зламаний телефон в смітнику, але Даґмар відмахується. - Викинь з голови, давай до справи. Арчер заперечно хитає головою. - Звичайно що я нічого не виявив, ми вже 5 днів ходимо дивними місцями, і я не відчував нікого зі слуг до цього, але тепер я переконаний що за нами точно хтось ув'язався, за цей час я встиг повернутись до зали в якому ти влаштував кроваву ніч, і знаєш що? Коли я увійшов в те місце там не було ні тіл, ні розбризканої крові яку ти по неохайності залишив після себе. - От воно що, мабуть, про нас хтось піклується? - Хіба ще зауважу що хто б то не був - абсолютно точно не героїчний дух як я. Імовірно це група людей, бо неможливо прибрати гармидер після тебе за такий короткий проміжок часу самотужки. Даґмар уважно слухає його та створює власні висновки стосовно цього. - У всякому разі я не пригадую, щоб комусь розповідав про свої плани, принаймні не якомусь рядовому "колезі" з роботи. - Ну так, ти ж не такий великий телепень, щоб розпатякати всім про свої наміри, га? - Звичайно я не "великий телепень", хай там як, моя донька передала нам це все так ніби той хто розказав їй про мене попереджає нас, не хоче, щоб ми туди пішли. Арчер дивиться на нього з піднятими бровами, його вираз показує що він не подумав про це. Він відкашлюється намагаючись виставити себе тим хто догадався раніше. - Браво, а я думав ти не догадаєшся, як-не-як в нас може бути проблематичний ворог. - Ну-ну... Зненацька в корзині загудів будильник який Даґмар навів ще декілька днів тому на час прибуття рейсу, це не на жарт налякало їх обох, телефон був зламаний, а тому і не очікувалось що він запрацює. - Як це можна описати? Арчер кидає погляд на корзину з піднятими бровами, а потім на Даґмара, очікуючи його виправдань. - Ну, головне що спрацювало, хіба не так? - Можливо, але це було моторошно. - Я б не хотів чути це від срібноволосого духа в протигазі. Він знизує плечима, арчер ніяк на це відреагував, а просто пішов слідом за ним мовчки підходячи все ближче до аеропорту, слуга не переходить в духовну форму очікуючи моменту, а Даґмар запалює цигару та набирає диму в легені, з часом проходячи крізь дороги освітлені сяйвом світанкового сонця вони добираються до самого аеропорту. - Перед тим як зайти, задовольни мою цікавість, якщо тобі подобається вбивати без розбору, то чому ти так ретельно вибирав місця? Стадіон, гуртожиток, закинута будівля та спортзал, ти переслідував ще якусь ціль останні декілька днів? Арчер зупиняє його кладучи руку йому на плече, Даґмар завмер, не ясно чому саме арчер вирішив спитати його в момент перед тим як вони зайдуть в аеропорт. Доступні рейси: 5:30 - Мюнхен - Бориспіль. Вони стоять на вході секунд з десять мовчки, хоч арчер цього не бачить, але лице Даґмара скривилось, зрештою він прибирає руку арчера зі свого плеча та мовчки йде в пункт видачі білетів, він не розуміючи такої реакції зітхає, йому здається що він про це більше не дізнається. Зрештою Даґмар влаштовується на своє крісло, принагідно не забуваючи купити ще одне місце біля себе, арчер переходить в безтілесну форму та стає біля нього коли той знову запалює цигару, але вже в салоні літака, через це до чоловіка підходить бортпровідник в білій кепці зі світлим волоссям. - Сер, в нас заборонено курити на борту, будь ласка, цінуйте наші правила та викиньте сигарету. Стюарт тепло посміхається. - А ти у нас? - Я ваш бортпровідник, сер, тому варто прислухатись до мене і все буде добре. Вони дивляться один на одного деякий час до моменту поки очі стюарта не застили на пустому місці збоку від Даґмара, складалось таке відчуття що він бачить арчера.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!