Передвечір'я

- Так, це отуди, а то сюди... 

 

Повненький чоловік років п'ятдесяти розставляє всі речі на виклик та нарешті розпочинає креслити круг з крові нещодавно вбитих вовків весело наспівуючи щось собі під ніс, його радість не дивна зважаючи на те, ким він був. За роки зльотів падінь та невдач він звичайно вже встиг розчаруватися в собі, і ось, пощастило - подумки. 

 Бути одним із семи обраних - господар слуги який повинен змагатися за Святий Грааль - чаша якою причащався сам Христос, за повір'ями ця чаша здатна виконати будь-яке бажання переможця у війні. 

Але при спробі виклику чоловік не враховує одного - командних печаток котрі визначають "майстра" на цій війні недостатньо, щоб виклик пройшов успішно потрібно остерігатись однієї речі.

 - Ні за яких обставин не турбувати душу яка не бажає брати участь у війні, в особливості Богів, хтозна-що вони зроблять якщо їх потурбують.

 

- Серед тисяч світил до тебе однієї я взиваю, осяй лице моє сонячними променями та прийди в цей світ беручи належне, о Афі...

 

Не встиг він дочитати молитву як приглушений крик ніби мільйонного війська розливається по небу та з гуркотом падає на поле, паралізуючи всіх тих хто мав змогу почути його. Зрештою коли звук стих чоловік тримається за вуха відходячи від потрясіння, він озирається в надіях знайти джерело звуку, але єдине що він тепер бачить це жінку яка стояла прямо в колі виклику, на її обличчі вимальовується зверхність яку повільно замінює здивованість.

 

- О, світ живих.

 

Дівчина оглядає свої руки, змахуючи ними декілька раз вона береться за шию, не знаходячи нічого дивного на ній вона зітхає з полегшенням.

 

- Невже ти... - чоловік намагаючись налагодити контакт, він замовк коли бачить як вона відходить від нього залишаючи криваве коло та бере в руки реліквію - старовинний шолом за допомоги якого вона була викликана.

- Мені знайомий цей шолом.

Вона уважно розглядає його розвертаючи з усіх сторін, через декілька секунд розглядів дівчина вдягає його на себе, щоб приміряти, вона обертається до викликача із вдягненим шоломом, він трохи завеликий на неї та зворошив їй волосся тому воно впало їй на очі, проте здається інтуїція допомагає їй дуже чутко орієнтуватися в просторі.

 

- Ні ти не вона...

 

- Ти справді тримав надії на виклик Афіни? Ти що телепень? 

 

- Я, телепень? 

 

Чоловік замовк дивлячись на дівчину яка знімає шолом, а потім продовжує. 

 

 - Але я дотримався всього, я дістав реліквію пов'язану з нею, я вивчив молитву та намалював коло завчасно переконавшись що грааль здатний її викликати!

 

- Пфх...

 

Слухаючи його вона раптом розсміялась, дівчина знімає з себе шолом та не бережно кидає його на землю.

 

- Ти... Справді вірив в те що зможеш викликати Бога? Чи не ти?

 

- Хіба це не притаманно теперішній війні?

 

- Авжеж ні, що ти запропонував їй? Кров якогось напівдохлого вовка та артефакт який ледь не розсипається? ха-ха!

 

Дивлячись на круг з якого вона вийшла дівчина сміється ще більше, її сміх розноситься по цілому полю, а слова які вона вимовляє стають все токсичнішими.

 

- Це що ти зробив.. було образою для Бога, хаха.. розумієш? Ти потурбував Афіну без причини..Ти просто її розлютив, та я здивована що вона не обвалила на тебе щось по типу небесної орди тієї ж миті.

 

- Але ж сам Грааль поставлений на карту, це така можливість для неї.

 

- Хто тобі сказав що когось на Олімпі це буде цікавити?

 

- Але...

 

- Слухай, нікому з Богів немає діла до землі до поки їм не пожертвують якесь тіло чи щось в цьому ключі.

 

Після дівчина завмирає, а разом з нею і її сміх, вона знову підіймає шолом та розриває його здавалось би голими руками, опалі залишки шолома відбиваються в очах чоловіка який за цим спостерігає.

 

- Ого...

 

- Тому засунь свої вологі мрії про легку перемогу куди по далі, чомусь ця твоя богиня вирішила поставити мене на своє місце, затим справу матимеш зі мною.

 

Вона знизує плечима топчучи зі злості те що залишилось від шолома, з її рук звисала павутина.

 

- А вона то знає моє відношення до неї...

 

З деякою образою в тоні свого голосу вона замовкає, ретельно обмірковуючи свої наступні дії, тим часом чоловік трохи злякався, міркуючи, що в ході війни вона може бути неконтрольованою йому захотілось прийняти деякі заходи.

 

- Враховуючи це все не забувай що в мене є...

Дівчина перебиває його.

 

- В тебе є командні заклинання? Не зважай я знаю, якщо це єдине чим ти можеш мені пригрозити, то в мене для тебе погані новини. В тебе мало шансів заставити мене грати по своєму, їх всього три як-не-як.

 

Він мовчить, чоловік не очікував від неї таких знань, це було його єдиною перевагою в теперішній момент, та аналізуючи ситуацію зараз для нього найкращим варіантом є мовчання. Він спостерігає за її наступними діями зчитуючи кожну її емоцію.

 

- Ну що ж тоді, оскільки мене вже викликали, в мене не залишається нічого іншого окрім як взяти участь у цій війні. До речі, чому ти викликав мене серед поля? це ж досить помітно і небезпечно.

 

- Річ у тім...

 

Судячи з усього це риторичне запитання тому, що вона вже стоїть як штик біля величезної споруди позаду нього, розглядаючи це як витвір мистецтва.

 

- Я вже бачила це при виклику, мені цікаво, що це?

 

Складуючи руки чоловік трохи вагається перш ніж знову заговорити, вочевидь споруда навпроти них виглядає велично, заржавіла висока структура яка забирає досить багато місця та складається лишень з металевих стовпів.

 

- Це... "Дуга", вона була радіолокаційною станцією, повинна виявляти ракети які летіли в сторону цієї території, але через катастрофу неподалік вона так і не встигла вступити в дію.

 

- Катастрофа кажеш? ця величезна деталізована конструкція перестала функціонувати через зовнішню проблему? Але якщо так подивитись з наслідків тут тільки іржа яка за виглядом оповила ці металеві труби вже як 30 років тому, а це можливо лишень через сильну недбалість, що за катастрофа змусила людей забути про це місце?

 

- Якщо описати цю трагедію в загальних рисах, то в цілому все місто опустіло через неспроможність жити в ньому, і радіація цьому головна причина - випромінювання надлишок якого може привести до смерті.

 

- Ага, і судячи з того що ми стоїмо тут живі-здорові це твоє "випромінювання" має якісь обмеження?

 

- Якщо не затримуватись тут надто довго нічого не станеться, у всякому разі це тебе не стосується, ти ж героїчний дух створений не з плоті та крові, а з манни.

 

Цього разу дівчина здається проігнорувала його, вона відходить трохи далі щоб роздивитись цю "Дугу" з більшої відстані, її архітекторський погляд обійшов кожен куточок споруди який попадає в радіус її зіниці.

 

- Га, а тепер що це ти робиш?

 

Не зважаючи на співрозмовника дівчина сідає на коліна та бере сумку, а з неї й полотно з голкою, вона почала ткати візерунок на білому полотні.

 

- Я використовую павутину, щоб... в принципі тобі такі деталі ні до чого, я роблю ескіз павутиною, цей матеріал не довговічний, але з ним легше щось робити, він завжди під рукою, буквально.

 

Дівчині ніби подобається вихвалятися своїми вміннями, і тому вона підкреслює свої слова ледь доглядним сіруватим ескізом "Дуги" на білому полотні, проводячи ще декілька ліній пальцями вона згортує полотно в трубку та кладе назад в сумку зі словами "Пізніше дороблю".

 

- Павутина?

 

- Ха-ха Афіна мене не любила тому, що на рахунок мистецтва я була в рази кращою за неї чи будь-кого іншого!

Вона гордовито посміхається.

 

- Мистецтво, Афіна, павутина...

 

Почухуючи свою козячу борідку він розглядає всі за та проти, вгадуючи її справжню особистість.

 

- Дивлячись на тебе все стає ясно як білий день.

 

Дівчина зацікавлено дивиться на нього, в історії вона зазвичай не приховувала свою справжню особистість, але цього разу з іменем потрібно бути обережнішим, Грааль дав їй базові знання про війну і від того вона знає що називатись іншим героїчним душам не варто, бо вони можуть дізнатись про її Шляхетний Фантазм - козирну карту героя.

 

- О невже ти вгадав? 

Спитала дівчина насторожено.

 

- Міфічна дочка фарбаря пурпурових тканин. Лідійка, яка за міфом змагалася з богинею у майстерності ткання.

 

Озвучуючи міф його очі примружувались, до цього він уявляв собі цю жінку у вигляді жахливого павука, а не в образі молодої білявої дівчини, але, згадуючи міфи та її персональність це ім'я було єдиним яке спливало йому на думку.

 

- Мабуть, ти правий, хоч ти й старигань, але голова в тебе ще працює.

 

- Гіпотетично ти старша за мене більше аніж на дві тисячі років.

 

- Хіба це важливо? Я то померла молодою.

 

 

Поки двоє сперечаються між собою, десь в іншій частині міста серед стареньких доріг які давним-давно заросли травою лежить хлопець, його очі ледь відкриті від просоння, а рука безнадійно намагається вхопитися за небо, за щось що для погляду звичайного створіння є таким звичайним явищем.

"А воно дивне." - Подумки.

 

Дивакуватий хлопець підвівся розглядаючи своє тіло ніби вперше, він не мав поруч себе ні дзеркала, ні відповідного одягу до холодної осені, в цю мить він насправді вперше відчуває сильний холод від якого в нього зацокотіли зуби. 

- О чортові Цербери де одежа? - Після декількох хвилин безцільного сидіння на тротуарі він нарешті звертає увагу на холод ледь підводячись та подумки лаючись.

 

- А хіба це не твоя одежа? 

 

Лунає голос з-за його спини, він обертається та бачить світловолосого хлопця який вказує пальцем на розкинутий одяг навколо них.

 

- О, та напевне. 

 

Він вдягає одежу здається ніяк не збентежений тим що одяг був розкинутий та тим що за ним спостерігав дивний хлопчисько, зрештою коли він закінчує з одягом його увагу привертає будівля навпроти якої він лежав непритомним декілька хвилин тому, споруда на вигляд була старою та занедбаною, а на горі будівлі був висічений напис - "ЮПІТЕР". Це цікавить не тільки його, світловолосий підходить до нього.

 

- Ти теж хочеш зайти туди? чи не так, нечупара?