(Мантія Апостола у вигляді реліквії та майстер підпорядкований Церкві? Враховуючи те що я чула раніше, чому я не прочитала той клятий лист з розовими ведмедями...)
Розмірковуючи про все Вітторія насуплює брови та зиркає на кардинала, по її спітнілій потилиці можна зрозуміти що вона напружена.
- О як цікаво, виходить Церква козирем пішла? Ви там глобальну інквізицію разом з Петром під руку влаштувати хочете?
У відповідь на її саркастичне запитання кардинал знизив плечима.
- Так і живемо, Церква просто не могла впустити нагоду здобути Святий Грааль, особливо враховуючи те з ким ми будемо воювати.
- Ну якщо сам Святий візьме участь у війні тоді видовище повинно бути гарним, а що на рахунок Ван Гога, чому саме вона повинна стояти на варті Ватикану?
- Мабуть, ти вже бачила дивну картину на одній зі стін Ватиканської Бібліотеки?
Голос Кардинала уповільнюється, він відходить від закритого вікна знову сідаючи за свій стіл.
- Картина присвячена розп'яттю сімом людям, га? Та що за легендами з'явилася в Церкві нізвідки?
- Та єдина картина котра стоїть в Бібліотеці, саме через неї ми більше не дозволяємо входити стороннім в те місце.
- Тож іншими словами ця картина проклята чи щось на кшталт цього? Яке значення це має до ситуації?
- Ти помиляєшся вона не проклята, вона радше виконує корисні для нас функції, ми дійшли до висновку що семеро розіп'ятих людей на картині це ніхто інший як Смертні Гріхи, а фарба якою малювалися їхні рани була чиєюсь кров'ю. На цій війні з'являться саме гріхи та картина нас про це попередить. Тому ми щоденно спостерігаємо за картиною очікуючи якихось змін на полотні.
- Значить ви побоюєтеся семи лих людства? Але це немає сенсу, Граалю не вистачить манни навіть на одного...
- Цей Грааль не той самий який був у Фуюкі дев'ять років тому, він цілковито пов'язаний з Богом, тому і Трон Героїв може бути видозміненим.
- Ось чому Церква вирішила активізуватись цього разу...
З наступними словами вираз обличчя священника набирає все більше темних відтінків.
- Можливо, ця війна надасть доступ до виклику приголомшливих створінь, хай то буде стародавній Титан епохи Титаномахії або смертний гріх, б'юсь об заклад що більшість призивачів навіть не знають в якій небезпеці вони опинились, думаючи що на цій війні будуть старі правила.
- Я очікувала чогось небезпечного.., але це... мені прийдеться слідкувати за чимось таким?
Кардинал киває на знак згоди.
- Ми уявлення не маємо хто буде брати участь у війні, тому так, статус наглядача дасть тобі привілею.
Вітторія робить коротку паузу
- Але знаєш, попри ті пригоди які ти колись подолав ти все одно був веселим старим, дивно слідкувати за таким тобою.
Опираючись на стіну вона продовжила:
- Так і взагалі, що я повинна робити в якості наглядача? Докладати вам інформацію? Але з цим справився б і ваш майстер. Чи може він бути ненадійним?
- Ти мислиш в правильному напрямку, хоча вона працює на нас, але їй фактично байдуже на наші цілі, вона хоче власноруч побажати в Грааля втілення власної мрії, якщо вона не втілить її за час війни.
Заява кардинала насторожує Вітторію, мабуть, основна причина чому її відправили полягає не тільки в доповідях.
- іншими словами мені потрібно переконатись в тому щоб цей майстер не натворив проблем?
- Так, за потреби - ліквідуй та займи місце майстра вклавши з її слугою контракт, для тебе це найкращий варіант враховуючи те що ти снайпер.
- Здається інквізиторство справді відновлює свою діяльність...
На обличчі Вітторії промайнула впевненість, прагнення до дії, за час своєї служби вона вже встигла позбавити життя багатьох, тому це її не хвилювало.
- Добре, я б не хотів тебе тепер сильно затримувати, Там здається зараз буде останній рейс до України.
Вітторія трохи постояла переварюючи цю інформацію в себе в голові, а потім стрепенулась.
- Ой.. здається мені пора, бувай там!
Вона кулею вибігає з-за дверей та полетіла до виходу.
...
Через дві хвилини вона повертається назад до кардинала.
- А цей-во, де я мала зустрітися з тим лондонським вилуп.... наглядачем?
Поки кардинал не міг дати собі ради Вітторією, в Чорнобилі вже розвивається своя історія.
- Тобто ти кажеш що хотіла викликати Петра?
- Так...
- Ох як ніяково -- мені шкода.
Світловолосий хлопець незграбно ворошить волосся на своїй потилиці озираючись в різні сторони. Натомість жінка не може стримати свого розчарування.
- Е, Між іншим, тут так темно хоч око виколи, чому ти не ввімкнеш ліхтарик по потужніше?
- Все тому, що...
Не дочікуючись її пояснень він підносить палець вгору який тієї ж миті почав світитися, жінка зразу накинула на нього скатертину.
- Дурень! ми зараз в Чорнобилі, тутешні охоронці постійно моніторять місто тому навіть не смій видавати нас своїм світлом..
Вона кашляє.
- Втямив?
Дівчина схрещує руки очікуючи відповіді.
- Зрозумів.. я цього не знав.
Він знімає з себе скатертину вже без світла.
Вона знову кашляє поки він підхоплює момент та перенаправляє тему в інше русло.
- Можливо я самотужки й не можу позбавити тебе прокляття, але якщо ми візьмемо грааль я використаю своє бажання, щоб анулювати його!
З промовленою фразою очі хлопця засяяли, хоч він і не втратив свого офіційного вигляду стоячи гордо з піднятим носом.
- Ти бодай розумієш наскільки це буде важко? в тебе ж немає навіть належних бойових навичок, щоб вбити когось, рахуй ми вже програли коли я викликала тебе, а не Петра.
- А нам і не прийдеться нікого вбивати, я з усіма домовлюся, або принаймні ми точно не постраждаємо від фізичних атак.
Хлопець переможно плескає себе по грудях виставляючи свою впевненість наперед заки вона дивиться на нього з роззявленою щелепою.
- Ти.... ти взагалі второпав що ми на війні..? як ти собі уявляєш війну без жертв? ця святість мене вбиває... буквально.
- Ей ти ще не знаєш який з мене хороший дипломат, деякі війни закінчились ж навіть не почавшись!
- Добре нехай, забудемо про тебе на трохи, я ж мала із собою мантію Апостола Петра, то чому тоді я викликала саме тебе, Тадея? Я не вірю в те, щоб Ватикан міг мене обдурити з реліквією.
Він слухаючи її запитання торкнувся свого підборіддя ретельно обмірковуючи це.
- Я не знаю, але це не єдине запитання, хоча я і помер мученицькою смертю, я ні про що не жалів, відповідно бажань до грааля в мене немає, тому я на сто відсотків впевнений що не був викликаний з Трону Героїв напряму, крім цього мене не перестає переслідувати одне дивне відчуття...
Тадей стоїть нерухомий не відпускаючи руку від свого підборіддя.
Чуючи це дівчина насторожилась та заходить за його спину, ховаючись за його зелену мантію, в її голосі відчувається невпевненість.
- В бою ми марні однаково, рівно як і у втечі, але ти героїчна душа тому і вирішувати щось в таких ситуаціях повинен ти.
Тадей здивований зміні її темпераменту, але згадуючи про те що це місце було дуже гнітючим він почав її розуміти.
- Ні, я не це мав на увазі, це щось набагато глибше, але не переживай в цей момент нам точно нічого не загрожує.
Слухаючи його жінка заспокоюється та відходить від нього, вона відкашлюється перш ніж звернутись до нього.
- Говори конкретніше, це був не найкращий спосіб самовираження.
Вона раптом відходить в темноту зникаючи десь на хвилину, та прибігає вже разом зі старим стільцем яким вона дістала в цій закинутій квартирі, стілець був покалічений часом, все за стандартами закинутого міста, але сидіти на ньому було можна, от і вона бруду не цурається.
- Фух...
Вона вмощується в крісло на подив Тадея.
- Ти хоч уявляєш яке досягнення я звершила коли пробиралась цим Богом забутим містом в цю занедбану квартиру, щоб викликати тебе, А пробиралась я то цим клятим містом вночі! Ага!
Вона перекладає ногу на ногу дивлячись на нього поки Тадей наближується до вікна та починає вдивлятись в непроглядну темряву, шукаючи ще когось своїми очима доки його погляд не фіксується на людині, точніше її фігурі яка ледь помітно світила своїм світлим волоссям та махала йому на знак довгоочікуваної зустрічі, зіниці Тадея розширюються, він здивовано витягує свою голову з вікна бажаючи роздивитись цю людину, але марно, вона вже зникла залишаючи його з новим очікуваним запитанням - хто це був? Зрештою він відвернувся від вікна впізнаючи в недавно зниклій постаті свого давнього друга, ледь помітно усміхаючись Тадей обернувся до дівчини яка вже підвелась з крісла, її фізіономія демонструвала роздратування від несподіваності.
- Що це тільки що було...?
- Ну Луно, це гідне похвали, Чорнобиль виглядає досить лячно... а за цей випадок не переживай, можливо саме "він" наглядав за тобою коли ти впровадилась в це місце.
Луна відкашлюється повертаючи свій звичний екстравагантний тембр голосу.
- Добре, якщо це дійсно так, то залишимо це, твоя похвала прийнята, але не забувай що ти повинен відпрацювати все щоб виконати мою ціль, принаймні я б вже добилась її якби замість тебе викликала Петра!
- Ее.. якщо бути чесним, то я не впевнений що твоє прокляття навіть йому під силу, коли ти мене викликала за першої миті я відчув його інтенсивність на собі, воно вже є частиною тебе, ніби твоєї душі просто не вистачає, а скоро і зовсім не стане.
- О рак в нас вже і душу їсть?
Тадей дивується від її заяви.
- Це дивна інтерпретація.
- Бо так і є, я хвора абсолютно науково доказаною хворобою, ця ваша магія немає значення до мого стану, навіть Церковні паламарі таке казали!
Він озирається на неї, щоб зустрітись з її очима перш ніж різко промовити.
- Вони помилилися, я бачу нитку твого життя своїми очима, твій рід був проклятий, і ти як нащадок перейняла це прокляття.
Тадей хитає головою, в його очах відбивається обличчя Луни, безвиразність якого повільно замінює страх.
Далі
Том 1. Розділ 3 - Передвечір'я
- Так, це отуди, а то сюди... Повненький чоловік років п'ятдесяти розставляє всі речі на виклик та нарешті розпочинає креслити круг з крові нещодавно вбитих вовків весело наспівуючи щось собі під ніс, його радість не дивна зважаючи на те, ким він був. За роки зльотів падінь та невдач він звичайно вже встиг розчаруватися в собі, і ось, пощастило - подумки. Бути одним із семи обраних - господар слуги який повинен змагатися за Святий Грааль - чаша якою причащався сам Христос, за повір'ями ця чаша здатна виконати будь-яке бажання переможця у війні. Але при спробі виклику чоловік не враховує одного - командних печаток котрі визначають "майстра" на цій війні недостатньо, щоб виклик пройшов успішно потрібно остерігатись однієї речі. - Ні за яких обставин не турбувати душу яка не бажає брати участь у війні, в особливості Богів, хтозна-що вони зроблять якщо їх потурбують. - Серед тисяч світил до тебе однієї я взиваю, осяй лице моє сонячними променями та прийди в цей світ беручи належне, о Афі... Не встиг він дочитати молитву як приглушений крик ніби мільйонного війська розливається по небу та з гуркотом падає на поле, паралізуючи всіх тих хто мав змогу почути його. Зрештою коли звук стих чоловік тримається за вуха відходячи від потрясіння, він озирається в надіях знайти джерело звуку, але єдине що він тепер бачить це жінку яка стояла прямо в колі виклику, на її обличчі вимальовується зверхність яку повільно замінює здивованість. - О, світ живих. Дівчина оглядає свої руки, змахуючи ними декілька раз вона береться за шию, не знаходячи нічого дивного на ній вона зітхає з полегшенням. - Невже ти... - чоловік намагаючись налагодити контакт, він замовк коли бачить як вона відходить від нього залишаючи криваве коло та бере в руки реліквію - старовинний шолом за допомоги якого вона була викликана. - Мені знайомий цей шолом. Вона уважно розглядає його розвертаючи з усіх сторін, через декілька секунд розглядів дівчина вдягає його на себе, щоб приміряти, вона обертається до викликача із вдягненим шоломом, він трохи завеликий на неї та зворошив їй волосся тому воно впало їй на очі, проте здається інтуїція допомагає їй дуже чутко орієнтуватися в просторі. - Ні ти не вона... - Ти справді тримав надії на виклик Афіни? Ти що телепень? - Я, телепень? Чоловік замовк дивлячись на дівчину яка знімає шолом, а потім продовжує. - Але я дотримався всього, я дістав реліквію пов'язану з нею, я вивчив молитву та намалював коло завчасно переконавшись що грааль здатний її викликати! - Пфх... Слухаючи його вона раптом розсміялась, дівчина знімає з себе шолом та не бережно кидає його на землю. - Ти... Справді вірив в те що зможеш викликати Бога? Чи не ти? - Хіба це не притаманно теперішній війні? - Авжеж ні, що ти запропонував їй? Кров якогось напівдохлого вовка та артефакт який ледь не розсипається? ха-ха! Дивлячись на круг з якого вона вийшла дівчина сміється ще більше, її сміх розноситься по цілому полю, а слова які вона вимовляє стають все токсичнішими. - Це що ти зробив.. було образою для Бога, хаха.. розумієш? Ти потурбував Афіну без причини..Ти просто її розлютив, та я здивована що вона не обвалила на тебе щось по типу небесної орди тієї ж миті. - Але ж сам Грааль поставлений на карту, це така можливість для неї. - Хто тобі сказав що когось на Олімпі це буде цікавити? - Але... - Слухай, нікому з Богів немає діла до землі до поки їм не пожертвують якесь тіло чи щось в цьому ключі. Після дівчина завмирає, а разом з нею і її сміх, вона знову підіймає шолом та розриває його здавалось би голими руками, опалі залишки шолома відбиваються в очах чоловіка який за цим спостерігає. - Ого... - Тому засунь свої вологі мрії про легку перемогу куди по далі, чомусь ця твоя богиня вирішила поставити мене на своє місце, затим справу матимеш зі мною. Вона знизує плечима топчучи зі злості те що залишилось від шолома, з її рук звисала павутина. - А вона то знає моє відношення до неї... З деякою образою в тоні свого голосу вона замовкає, ретельно обмірковуючи свої наступні дії, тим часом чоловік трохи злякався, міркуючи, що в ході війни вона може бути неконтрольованою йому захотілось прийняти деякі заходи. - Враховуючи це все не забувай що в мене є... Дівчина перебиває його. - В тебе є командні заклинання? Не зважай я знаю, якщо це єдине чим ти можеш мені пригрозити, то в мене для тебе погані новини. В тебе мало шансів заставити мене грати по своєму, їх всього три як-не-як. Він мовчить, чоловік не очікував від неї таких знань, це було його єдиною перевагою в теперішній момент, та аналізуючи ситуацію зараз для нього найкращим варіантом є мовчання. Він спостерігає за її наступними діями зчитуючи кожну її емоцію. - Ну що ж тоді, оскільки мене вже викликали, в мене не залишається нічого іншого окрім як взяти участь у цій війні. До речі, чому ти викликав мене серед поля? це ж досить помітно і небезпечно. - Річ у тім... Судячи з усього це риторичне запитання тому, що вона вже стоїть як штик біля величезної споруди позаду нього, розглядаючи це як витвір мистецтва. - Я вже бачила це при виклику, мені цікаво, що це? Складуючи руки чоловік трохи вагається перш ніж знову заговорити, вочевидь споруда навпроти них виглядає велично, заржавіла висока структура яка забирає досить багато місця та складається лишень з металевих стовпів. - Це... "Дуга", вона була радіолокаційною станцією, повинна виявляти ракети які летіли в сторону цієї території, але через катастрофу неподалік вона так і не встигла вступити в дію. - Катастрофа кажеш? ця величезна деталізована конструкція перестала функціонувати через зовнішню проблему? Але якщо так подивитись з наслідків тут тільки іржа яка за виглядом оповила ці металеві труби вже як 30 років тому, а це можливо лишень через сильну недбалість, що за катастрофа змусила людей забути про це місце? - Якщо описати цю трагедію в загальних рисах, то в цілому все місто опустіло через неспроможність жити в ньому, і радіація цьому головна причина - випромінювання надлишок якого може привести до смерті. - Ага, і судячи з того що ми стоїмо тут живі-здорові це твоє "випромінювання" має якісь обмеження? - Якщо не затримуватись тут надто довго нічого не станеться, у всякому разі це тебе не стосується, ти ж героїчний дух створений не з плоті та крові, а з манни. Цього разу дівчина здається проігнорувала його, вона відходить трохи далі щоб роздивитись цю "Дугу" з більшої відстані, її архітекторський погляд обійшов кожен куточок споруди який попадає в радіус її зіниці. - Га, а тепер що це ти робиш? Не зважаючи на співрозмовника дівчина сідає на коліна та бере сумку, а з неї й полотно з голкою, вона почала ткати візерунок на білому полотні. - Я використовую павутину, щоб... в принципі тобі такі деталі ні до чого, я роблю ескіз павутиною, цей матеріал не довговічний, але з ним легше щось робити, він завжди під рукою, буквально. Дівчині ніби подобається вихвалятися своїми вміннями, і тому вона підкреслює свої слова ледь доглядним сіруватим ескізом "Дуги" на білому полотні, проводячи ще декілька ліній пальцями вона згортує полотно в трубку та кладе назад в сумку зі словами "Пізніше дороблю". - Павутина? - Ха-ха Афіна мене не любила тому, що на рахунок мистецтва я була в рази кращою за неї чи будь-кого іншого! Вона гордовито посміхається. - Мистецтво, Афіна, павутина... Почухуючи свою козячу борідку він розглядає всі за та проти, вгадуючи її справжню особистість. - Дивлячись на тебе все стає ясно як білий день. Дівчина зацікавлено дивиться на нього, в історії вона зазвичай не приховувала свою справжню особистість, але цього разу з іменем потрібно бути обережнішим, Грааль дав їй базові знання про війну і від того вона знає що називатись іншим героїчним душам не варто, бо вони можуть дізнатись про її Шляхетний Фантазм - козирну карту героя. - О невже ти вгадав? Спитала дівчина насторожено. - Міфічна дочка фарбаря пурпурових тканин. Лідійка, яка за міфом змагалася з богинею у майстерності ткання. Озвучуючи міф його очі примружувались, до цього він уявляв собі цю жінку у вигляді жахливого павука, а не в образі молодої білявої дівчини, але, згадуючи міфи та її персональність це ім'я було єдиним яке спливало йому на думку. - Мабуть, ти правий, хоч ти й старигань, але голова в тебе ще працює. - Гіпотетично ти старша за мене більше аніж на дві тисячі років. - Хіба це важливо? Я то померла молодою. Поки двоє сперечаються між собою, десь в іншій частині міста серед стареньких доріг які давним-давно заросли травою лежить хлопець, його очі ледь відкриті від просоння, а рука безнадійно намагається вхопитися за небо, за щось що для погляду звичайного створіння є таким звичайним явищем. "А воно дивне." - Подумки. Дивакуватий хлопець підвівся розглядаючи своє тіло ніби вперше, він не мав поруч себе ні дзеркала, ні відповідного одягу до холодної осені, в цю мить він насправді вперше відчуває сильний холод від якого в нього зацокотіли зуби. - О чортові Цербери де одежа? - Після декількох хвилин безцільного сидіння на тротуарі він нарешті звертає увагу на холод ледь підводячись та подумки лаючись. - А хіба це не твоя одежа? Лунає голос з-за його спини, він обертається та бачить світловолосого хлопця який вказує пальцем на розкинутий одяг навколо них. - О, та напевне. Він вдягає одежу здається ніяк не збентежений тим що одяг був розкинутий та тим що за ним спостерігав дивний хлопчисько, зрештою коли він закінчує з одягом його увагу привертає будівля навпроти якої він лежав непритомним декілька хвилин тому, споруда на вигляд була старою та занедбаною, а на горі будівлі був висічений напис - "ЮПІТЕР". Це цікавить не тільки його, світловолосий підходить до нього. - Ти теж хочеш зайти туди? чи не так, нечупара?
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!