Доповнення. Спостерігач. Або створення персонажа

Доповнення.

 Спостерігач. Або створення персонажа

Цей простір був довершеним світом.

Чорний з точками світла.

У центрі кімнати в широкій, ідеальній сфері пофарбованій у колір нічного неба, плавав дерев’яний стілець.

Враховуючи лише зовнішній вигляд, достатньо було сказати, що цей стілець був вишуканим, але дерев’яний матеріал надавав йому елегантного відтінку, й нікому б на думку не спало, що це огидний блиск еліти. Просто існуючи тут, він наділяв простору навколо себе помітної гравітації.

Якби на нього всілася невихована людина, її б ймовірно поглинула б вага самого існування стільця та приховала б від сторонніх очей. Ось такою була важливість цього стільця.

Простір був підготовлений для єдиної мети — представити стілець.

Чоловік, який випромінює таку урочистість, що та аж переважає торжество стільця, відкинувся на спинку, видаючи гучний скрип.

— Гм…

Якби хтось намалював зменшену карту цього світу, беручи до уваги цю кімнату, то чоловік, що сидить на стільці, був би в центрі, випромінюючи повітря, яке без сумніву личить своєму господарю.

За його зовнішніми рисами можна сказати, що чоловікові було п’ятдесят чи шістдесят років.

За глибокими зморшками на його обличчі, можна сказати, що на його життя припало чимало випробувань, однак його очі залишалися переповнені блиском, схожі можна побачити в хлопця, років десяти.

— Ця вісь неправильна… а ці лінії треба теж знищити…

Коли чоловік провів пальцем по повітрю, небесні тіла, зображені на навколишніх стінах, почали обертатися.

— О, а цей відрізок не такий уже… ні, він найгірший. Той триклятий велетенський павук прокинеться. Цьому століттю ще зарано з ним зіткнутися.

Потім, ніби на підтвердження його слів, сторінки книги, що висіли перед чоловіком, почали обертатися з тріпотінням, вписуючи наживо різноманітну інформацію.

Товщина цієї книги була рівна приблизно стандартній енциклопедії.

Не залежно від того, як чоловік водив пальцем по повітрю, тисячі, десятки тисяч сторінок були народжені та стерті.  

Продовжуючи цим займатися, знову й знову, старий щось пробурмотів, наче від нудьги.

— Як я і думав, як би воно не вирішилося, для Асоціації задовільного результату не знайдеться. При цьому, більших підстав для мого втручання, немає. Так, це цілковита безвихідь.

Здавалось, чоловік говорить сам до себе, раптово запитавши думки в простору поза ним.

— Що гадаєш? Уже час привітатися. Цей пристрій для спілкування у відмінному стані.

Потім простір відповів.

— Як грубо з мого боку. Здається, ви помітили мене.

Там був маленький дерев’яний столик, дизайном схожий на той стілець. На цьому стояв телефон.

Він мав форму старезного апарату й на перший погляд його можна сплутати з настільною лампою.

Але замість лампочки був конусний динамік. На тонкій стійці був встановлений мікрофон. До основи був прикріплений циферблат.

Його ви могли побачити лише у фільмах, музеях чи антикварних крамницях, за винятком одного. На відміну від чорного кольору більшості таких телефонів, цей був прекрасно блакитний, що нагадував сапфір. На перший погляд, хтось міг би подумати, що його змайстрували з величезного коштовного каменю.

Що стосується того, як довго телефон тут знаходиться, то в цьому просторі нічого б не мало бути кількома хвилинами раніше. Однак він дивовижно вливався в гармонію цієї кімнати, неначе завжди тут існував.

Дійсно, звернення до телефону підтвердило факт існування апарату, наче історія кімнати була переписана.

— Ще б трохи, і я сам мусив би зробити дзвінок.

Голос, який звучав досить молодо, відлунював у динаміку телефону.

Здавалось, наче він розмовляв із власної волі.

—  Я схожий на старого, що балакає сам із собою?

— Ви запитали це мене, бо знали, що то був я?

— Де, на твою думку, ми знаходимось? Я можу вичислити кількість людей, які заходить усередину.

Знизуючи плечима, старий чоловік зиркнув на блакитний телефон.

— То які в тебе справи? Якщо хочеш чаю, повертайся пізніше. На жаль, я занурений у складну роботу.

— Так, я, насправді, тут через це.

—Що?

— Якщо збираєтесь вибрати когось, щоб спостерігати за інцидентом у Сноуфілді, не обирайте з магів. Варто вибрати світ, на основі того, що ви є зловмисником.

При цьому циферблат почав повільно обертатися, повертаючись до вихідної точки, з певними інтервалами перед тим, як обернутися знову.

У той же час, небесні тіла, що оберталися навколо кімнати, й книжка, яку чоловік читав, почали рухатися швидше, ніж це було раніше.

На сторінках було намальоване обличчя людини та її особиста інформація.

Часом чоловік. Часом це була жінка.

Часом дорослий. А іноді дитя.

Часом було м’язисте тіло. А часом і з надмірною вагою.

Іноді це був святий. Іноді жорстокий убивця.

Часом і маг. Часом і священник.

Перемикаючись між такими рисами, як раса, стать, вік, тип тіла, одяг, особистість та рід занять, сторінки книги оберталися з неймовірною швидкістю.

— А ви досить упевнено повертаєте планети.

— Траєкторія в майбутнє — як лабіринт. Це моя спеціальність.

Хтось, хто б проходив повз них у цей момент, подумав, що їхня розмова була чудернацькою.

— Ясно річ, на відміну від мого лабіринту, призначення зележить від самої людини.

Сторінки оберталися на високій швидкості й показували обличчя, які плавно переходили одна від одного.

Наче він дивиться на сцену з минулого, старий сів та дивився, поки телефон продовжував обертати циферблат.

Згодом, коли минув деякий час, обертання сторінко сповільнилися.

На ній була записана одна людина зі сходу.

— А далі… так, їй треба окуляри.

Сторінки делікатно перегорталися. З’явилася дівчина в окулярах з тонкою оправою.

—…Хіба це важливо?

— Хтозна. Я просто відштовхнувся від результату, до якого прийшов. Чи має це якийсь сенс, розглянемо пізніше.

— Хм…

Поки чоловік дивився на інформацію на останній сторінці, він мовив до телефону, що був поза ним.

— І все ж, ти несподівано долучився до цього світу. Якщо тобі аж настільки нудно, просто відвідай те місто сам. Хіба не існує кав’ярні, що обслуговує читачів? Можеш там вбити багато часу.

—…Зрозуміло. Це декому спало на думку.

Старий одразу второпав значення слів від телефону й пригадав деяке обличчя. Він глибоко зітхнув, а потім губи скривились у посмішці.

—  То в тебе вже є певний план… ще більше причин, чому ти не можеш втрутитися. Це той тип дурня, який радіє, коли зловмисників стає ще більше. Нехай Війну за Святий Ґрааль цього разу ведуть чужинці.

— Так, маєте рацію. Якщо впоралися з цим погано, то це б підтвердив увесь світ.

Це, безумовно, була химерна розмова, яка могла б трапитися між цими двома. Невдовзі особа з телефону, чи, ймовірно, сам телефон поглянув на людину, описану у відкритій книзі і заговорив життєрадісним голосом.

— Її всесвіт — це фальшивий канон, а може й навпаки. Сподіваймось на краще та наглянемо за нею.

 

Книга була відкрита на фотографії дівчини. Вочевидь, вона мала східну зовнішність та була років двадцяти з пофарбованим у біле волоссям.

Під її фотографією було ім’я, що починалося на «А».

З нею, як центральною особою…

Тут і зараз завіса підійметься над Війною за Святий Ґрааль, вкрита обманом і марнославством.