Пролог VI— Лансер

Пролог VI — Лансер

Ліс був густим, надто густим…

Він виглядав так, неначе впав у бездонне провалля.

— Бігти

                   — Бігти         — Бігти

 

— Бігти                                              — Бігти

— БІГТИ

 

Він мчав лісом, розтинаючи ніч на своєму шляху. А чи він справді думав, навіщо, власне, біжить?

Можливо.

Його дії могли б описатися простим дієсловом «тікай», та він не мав сили роздумувати та бігти

водночас. Можна сказати, що причиною була «свобода»…

Іншими словами його бажання «жити» було тим, що спонукало його бігти. Він діяв інстинктивно, а не через причину. Був імпульсивним, не раціональним. Він навіть не знав, чи варто йому тікати. Він просто стрибав прямо й прямо, знову й знову. Як довго він біг? З кожним кроком його ноги кричали в агонії. Біль нестерпно розливався всім тілом.

Але він продовжував. Його тіло не хотіло зупинятися та й він так не думав.

Можливо, ендорфін уже вичерпався. Хвиля за хвилею справжнього болю огортала його тіло, знову й знову і…

----- ?

Його лютий інстинкт був доволі сильним, щоб пережити навіть це.

Дерева проносилися крізь його, наче вітер і справді, враховуючи, як він летів через ліс, здавалось, що він сам став вітром. Саме тоді, коли він збирався прибути до кінця цього вітру…

Куля, зміцнена магією пронизила наскрізь вітер.

— ?!

Навіть не встигнувши відчути біль, його тіло охопив шок.

Його імпульс ніс додолу. Земля безпощадно била його тіло. Неначе це було відплатою за те, як його ноги билися об неї, то величезна, неосяжна земля стала зброєю та била його.

— ~~~?!

Неозвучений крик.

Спробувавши встати, судоми здолали його тіло, не дававши цього зробити.

У той час, як розум чув крики тіла від болю, його вуха чули тихий голос, що відлунювався.

— … ти спричинив мені чимало проблем. — Промовець здавався спокійним, але під тим незворушним обличчям, були чистісінькі ознаки його люті.

Чоловік, який виглядав схожим на мага, опустив доволі прикрашений револьвер та обережно наступив на живіт утікача, потім він натисну усе ще гарячим дулом зброї у відкриту рану від пострілу.

Почулося шипіння, коли плоть втікача обпалювалась. Запах паленого м’яса поширювався лісом.

Утікач відкрив рот ширше, ніж це було можливо та видихнув вологе повітря з усього горла.

— Це абсурдно. З усього, що могло сталося, саме ти отримав Командні закляття!  Яка дурня!

Утікач беззвучно прокричав, кидаючись на всі боки. На його тілі, безумовно, була позначка у виді ланцюга, що виглядала як Командні закляття.

— Чому, ти думаєш, я доклав стількох зусиль, щоб створити тебе? Чому, на твою думку, я посилив твої Магічні схеми до максимальної межі? Чому я дозволив тобі жити аж настільки довго?

Маг мовчки похитав головою та копнув утікача, неначе футбольний м’яч, а той, усе ще корчиться від болю.

— … Щоб перемогти у Війні за Святий Ґрааль, я мушу викликати створіння, що перевершує всіх Героїв.

Він проходжав біля втікача та знову топтав йому обличчя.

— Якщо не викличу істоту, що перевершує всіх Героїв — створіння, яке має силу, щоб зватися богом, я не можу сподіватися про перемогу над ними. Герої, про яких кажуть, що вони королі.— І знову. — Якщо так має статися… У мене немає іншого вибору, крім як викликати створіння більш стародавнє, ніж перший Герой — один з єгиптян, хто став богом.

І він топтав утікача.

— Але навіть силою Командного закляття, в поєднанні з прихованою силою цих земель, недостатньо, щоб викликати істоту, таку ж сильну, як і бог. Я теж мушу порушити кілька обмежень, щоб це здійснити. — І він чавив його.

— І ти, ти мав би бути моїм каталізатором! Каталізатором, що викличе бога! Навіщо ти відмовляєшся від такої честі? А ти відплатив на мою доброту злістю!

Утікач більше не намагався закричати. Він міг бачити тільки пітьму ночі та свою кров, що розтікається.

І все ж…

Навіть якщо саме дихання стало для нього болісним…

Поки він пив кров, що текла з його горла, він намагався піднятися ще дужче. Бачучи, що той не бажає визнавати поразки, маг зітхнув і…

Він поклав ногу на його спину та безпощадно чавив утікача під своєю вагою.

— Годі цього. У мене вже є кілька запасних… Ти повернеш мені Командні закляття. А тоді — помреш. Помреш так, як я тобі звелю. Я кину тебе в піч та використаю залишки, щоб створити новий експерементальний об’єкт.

Він простягнув праву руку прямо до Командних заклять утікача.

А тому було начхати на закляття й усе таке. Він навіть не знав фрази «Війна за Святий Ґрааль», не кажучи вже про її значення.

Жити.

Він, як живе створіння, просто володів інстинктами, зародженими в ньому.

Жити. Жити.

Навіть тоді, коли наближався кінець, ці інстинкти не ослабли ні на мить.

Жити. Жити.    Жити. Це все, що він усвідомлював.

Жити.жити. житижитижитижитижитижитижити. Жити. Жити. Жити.

житижитижитижитижитижитижитижитижитижитижитижитижитижитижитижитижитижитижитижитижитижитижитижитижитижитижитижитижитижитижитижитижитижитижити. Житижитижитижитижитижитижитижитижитижитижитижитижитижити

— жити!

Не «Я не хочу помирати».

І не зовсім «Я хочу жити».

Це не було бажанням, а простим інстинктом.

Простою надією жити.

Чи помітив він цю різницю? А можливо...

З іншого боку, чи була в нього можливість висловити поняття «Я не хочу помирати»?

Його тіло повільно йшло на спочинок, однак…

З усіх живих істот Сноуфілду, його воля була найсильнішою. І з усією своєю міццю він закричав.

— __________________.

Маг не зрозумів, що той крик означав, тож не помітив: у ту мить ритуал завершився.

Той крик утікача був тільки його, це була його форма магії, його слова виклику.

Цього маг не знав.

Мить тому, п’ятий Слуга був викликаний в ущелині, що на півночі і…

Здавалося, фальшива Війна за Святий Ґрааль трохи поспішала з викликом шостого Слуги. Звичайно, з самого початку Війни за Святий Ґрааль, відколи викликали Райдера, природа ритуалу виклику постійно була нечіткою.

Але у всякому випадку, саме в той момент…

Шостий Слуга нарешті зійшов у ліс Сноуфілду. Промайнуло яскраве світло та могутній вихор гойдав ближні дерева. Мага відкинуло на кілька метрів сильним вітром. Злякавшись, він приготував зброю, але потім він відчув величезний приплив магічною енергії, тому посилив Магічні схеми.

— Що за…

Перед його очима постала істота, одягнена в простий шмат тканини. Тією істотою був Героїчний дух, що було очевидно завдяки приголомшливій магічній енергії, яка виходила з нього.

Але дещо було незвичним. Він здавався досить простим як на Героя. Схоже, в нього не було нічого, що могло б називатися спорядженням, та й та тканина здавалася досить пошарпаною. Авжеж не те, щоб цінність Героя залежала від того, яким оснащенням він володіє, але… навіть так, просто що це Герой, який навіть жодної зброї не має?

Він тихо оглядав створіння.

Жінка?

Судячи з лиця, він міг назвати це жінкою.

Воно мало гладку шкіру та м’які риси обличчя.

Однак груди та стегна були сховані під широкою тканиною. Лише кінцівки виринали з-під неї та здавались досить міцними та напруженими.

Н-ні, стривайте, а може це чоловік…? Що це таке…?

Обличчя Слуги, здавалося, мало невиразні дитячі риси, що дозволяє сприймати його як жінку, так і чоловіка. Хай там як, тіло було міцним. Воно було напружене як скручена пружина й могло злетіти таким же чином. Це було зрозуміло по очах. Хоч це чоловік, чи то жінка, лице однаково було красивим.

«Чи…Чи це…взагалі… людина?» — Маг відчув збентеження.

То , безумовно, було людське лице, але це йому не давало спокою. Він не міг зрозуміти, як таке описати, але з цим, безперечно, щось було не так. Можливо, воно було надто ідеальним. Зовнішньо не було нічого незвичайного, але все його тіло випромінювало дивну ауру — щось на кшталт манекена. Здавалось, ніби він був маріонеткою в магічному сенсі.

 Маг не зміг розгледіти статуру, можливо, через широкий одяг. Він став менш та менш упевненим у тому, що цей Героїчний дух чоловік чи жінка і чи взагалі воно було людиною, або дечим іншим у цілому.

Тим не менш, одне було цілком зрозумілим.

Той Герой був нестерпно красивим.

Це було немислиме створіння, що володіє як зіпсованістю, притаманну людству, так і бездоганністю, притаманну природі.

Його тіло було неначе оксамитовими гілками, що огортали скульптуру Венери. Здавалось, форма Героїчного духа не піддавалася розподілу на чоловіка чи жінку, людину чи звіра, бога чи демона.

З лісом поза ним, Героїчний дух, створіння ідеальної гармонії, його блискуче волосся майорить на вітрі і…

— Чи ти… Майстер, що покликав мене? — Присівши біля нього, запитав він пораненого втікача.

Ох, яким лагідним був той голос.

Голос був занадто розніжений. Зрештою, маг ніколи не дізнається його справжню особистіть.

 

Утікача спантеличив раптовий спалах світла та вибух вітру в супроводі з появою істоти, але коли той поглянув, то зрозумів.

Той, хто стоїть переді мною, не мій ворог.

Він знав тільки те, що це було цілковитою правдою.

На хвилину він придушив своє бажання втекти та навмисне поглянув на рятівника.

Його очі були настільки чистими, наче він уявляв, що лежало в самій душі Героїчного духа.

Він миттю став на коліна, поки втікач намагався стати на ноги, тож він зміг поглянути у вічі та…

—-_______________, — сказав той словами, що маг не зміг зрозуміти.

Утікач відповів йому.

—_________, — проказав той миттю.

Потім Героїчний дух простягнув руку та підняв пораненого втікача на руки.

— Дякую. Ми заключили контракт.

Слуга говорив до нього, як до друга, що знав багато років, тож утікач відчув полегшення.

Йому було даровано життя. Його серце калатало від хвилювання. Він знав, що йому більше не доведеться тікати, й урешті-решт, він може зомліти.

 

— Не…можливо…неможливо! Цього не може бути! — Його крики пролунали всім лісом.

Нездатний зрозуміти, свідком чого він став, маг розмахував пістолетом.

— Це безглуздо! Я цього не потерплю! — Загарчав він.

Він націлив пістолет.

А на кінці дула… 

Вовк із срібним хутром, заляпане кров’ю та брудом, відпочивав у руках Героя.

— Виродку! Ти навіть… говорити не вмієш! Ти проста химера! І ти ще й Майстер? Я не повірю!

Маг продовжував шалено розмахувати своїм оздобленим револьвером, обережно прицілюючись.

— Будь ласка, опусти зброю. Мій Майстер не бажає шкодити тобі, — тихо промовив Героїчний дух.

— Що за…

Він здивований ввічливістю з якою той говорив, але що важливіше, він був стурбований змістом висловлення.

— Та наче я повірю! Що за пустослів’я…

— Я можу розуміти мову його виду… і в такому разі мені неважко припустити, що ти накоїв з моїм Майстром.

Маг спробував насміхатися над Слугою, однак той продовжив говорити з поважним виглядом обличчя.

— І все ж, Мій Майстер не бажає нашкодити тобі… Розумієш, що це означає?

Сказавши це, він відвернувся від мага та почав повільно йти прямо до краю лісу.

— С-стій! Будь ласка, зажди! Ти прагнеш Святий Ґрааль, чи не так!? Хіба ти не погоджуєшся, що в тебе був би кращий шанс досягти Ґрааля, якби я був твоїм Майстром, а не ця брудна погань?

І коли Героїчний дух почув це, він зупинився і…

Він обернувся.

І все.

У ту ж мить маг коротко зойкнув. Разом із зброєю в руці він повернувся спиною до Героїчного духа та вовка й чкурнув у ліс.

Настільки приголомшливою була сила заборони в погляді Героїчного духа.

Коли він побачив, що маг зник з поля зору, він стер суворий блиск із своїх очей й націлився на річку, щоб вилікувати тварину, що прийняла його своїм Майстром.

Тварина не могла чути звук води, що тече, чи що-небудь бачити взагалі, але…

Попри це, вона відчувала присутність води. Тож…

Слуга вдарив ногами об землю, лагідно тримаючи вовка за груди та попрямував через ліс так швидко, неначе сокіл.

 

 

Поки чоловік рвався через ліс, він постійно кричав.

— а-а-а-а А-А-А-А-а-а-а-а                 А-а-а-а-а-А-аА-а-а!

Він, який був переслідувачем, тепер є тим, хто тікає, коли минав дерево за деревом.

Чому!

Чому! Чому! Чому, чому, чому! ЧОМУ!?

Чому це була та… брудна шавка!

Чому не я!

Ні Героїчний дух, ні срібний вовк не переслідували його.

Він це знав, але все ж тікав з усієї сили, яку зібрали його ноги.

Він біг від нестерпного сорому та незмінної реальності, яка слідувала за ним.

 

Після того, як пробіг деякий час, то зрозумів, що він у якийсь момент покинув ліс…і згадав, що недалеко була його майстерня. Нарешті він зміг трохи знизити темп.

І потім, коли повністю зупинився, то повернувся обличчям до лісу.

— Щойно… що це був за Героїчний дух!? — Цікавився він, говорячи до себе.

Він удосконалив  усю магію, яку він та його предки розробляли, створюючи ту химеру. Те тіло містило набагато більше Магічних схем, ніж будь-який звичайний маг. Звичайно, тривалість його життя: як живої істоти та жертвоприношення, була досить короткою, але це нормально, оскільки то був простий каталізатор, аби викликати Героїчного духа. Та все ж, з усіх можливих, саме та істота отримала Командні закляття.

Навіть з усім своїм досвідом мага, він не зміг зрозуміти простого звіра, який став Майстром,  того, що навіть не розуміє, чим є Війна за Святий Ґрааль.

— Що то за Герой із певними зв’язками з тваринами…? Але то була проста химера, навіть не тварина. Лялька з плоттю. Можливо, це був Герой з певними зв’язками з… химерами…?

Враховуючи, що той вовк був більш схожим на собаку, маг також вважав, що існує можливість, у якій той Слуга міг би бути гончим псом Кельтів. Зрештою, він не зміг зіставити образ запеклого воїна у своїй голові з Героїчним духом, якого щойно побачив.

— Тц… гаразд, нехай. Я просто маю вкрасти його Командні закляття. Ні, взагалі, згодяться будь-чиї Командні закляття. Краще вже почати. Якщо нацькую на них решту моїх химер, коли вони зайдуть до міста, в мене буде змога втекти з цим виродком, принаймні…

Він майже зрадів, до нього повернулися емоції.

Як маг, він справді був вартий похвали.

На жаль, на нього чекала не слава, а:

— Ні, пане, цього ми не можемо допустити

— ? ?....?!

— Ми дійсно воліли б не мати ніяких джерел невпевненості. Мої найскромніші вибачення. — Ці холодні слова пробрали мага до кісток.

—___. — Маг хотів запитати, хто тут є. З його горла винирнули не слова, а тепла, червона кров.

— У нас уже є маги, що блукають містом, і в яких не проявилися Командні закляття. Було б дуже неприємно, якби ви  створювали проблеми під час Війни за Святий Ґрааль. Асоціація з Церквою вже є достатнім клопотом. Дозволити собі нажити ворогів у вигляді поліції ми не можемо, розумієте? Вони ж публічні слуги.

Слухаючи його промову, маг зрозумів, що той чоловік, який стояв перед ним, був тим самим, хто колись був учнем лялькаря Ронґалла — людина з Асоціації магів під іменем Фалдеус.

Звичайно, ніж приналежність Фалдеуса, більш важливим для мага було питання, як зупинити кров, що лилася з шиї.

—Ой ні, не турбуйся. Просто слухай, як є. У мене немає ні особливого бажання відповідати на твої питання, ні дати тобі вижити. Тому я дозволив собі перерізати твоє горло.

Фалдеус повільно крутив у руці швейцарський армійський ніж. З нього стікали червоні краплі за краплею. Це не була ритуальна зброя, яка зазвичай використовується магами, а звичайніський ніж — той, який можна знайти в типовому магазині для відпочинку на природі.

— Ех. Навіть якщо ти не очікував, що таке станеться, ти не мав би стати жертвою незачарованого ножа. Твої предки, певно, слізьми вмиваються.

—… — З горла вийшов хриплий звук, але маг не зміг ковтати повітря.

Він швидко втрачав свідомість.

—… до речі про це, хто ти такий? А, неважливо. Не те, щоб ти зміг відповісти мені. — Сказав Фалдеус.

Поки юнак дивився зверху вниз на мага, на сторожі, як і завжди, він повільно махнув правою рукою.

Маг відчув шок.

І то був кінець. Свідомість покинула його, ніколи й не повернувшись.

Коли Фалдеус махнув рукою, незліченна кількість куль розсікли повітря та розірвали тіло мага.

Побачивши таке криваве видовище, той залишався байдужим. Можливо через те, що він навіть не уявляв можливості, що випадкова куля поцілить у нього, та і його дихання не важчало, коли кулі літали навколо нього.

Як і у випадку із знищенням ляльки Ронґалла, постріли були приглушені. Свинцева сила пронизала те, що було тілом мага.

Коли десь половини тіла нестало, Фалдеус знову махнув рукою.

Менш, ніж за  секунду, град куль вщух. Юнак сів на найближчу брилу. Його вираз обличчя нарешті трохи пом’якшав.

—  Прошу мене пробачити. Я щось типу базіки, як бачиш. Ніколи не дізнаєшся, коли станеться витік інформації, тож нормально бесідувати я не можу, допоки не говоритиму до трупа. — Він чемно сказав це до груди плоті, яка, за зрозумілих причин, не могла а ні чути, та навіть зрозуміти його.

—Мушу сказати, що я трохи хвилююсь про те, що ж викликали Куруока… Та, чесно кажучи, ти натворив доволі багато лиха. Я просто оглянув твою майстерню і… ну, я приголомшений, що ти намагався викликати щось рівня бога. Це порушує систему. А ти не знав? Війни також мають правила. — Тепер Фалдеус плавно, довго та детально висловлювався, коли мав розмову з трупом. Уся його мовчазна стриманість зникла.

— Навіть якщо це все для того, щоб перевірити нас, то нам дійсно треба, щоб у вас було хоч трохи самоконтролю.

На відміну від випадку з лялькою Ронґалла, у нього не було армії підлеглих, що оточували його. Також він розмовляв із справжнім трупом, а не простою лялькою.

— Я поглянув на матеріали, які ми відзняли у лісі… І, гаразд, це неймовірно, що він…ну, може, й вона, гаразд, чому б не використати «воно»… У всякому разі, це неймовірно, що воно викликалося як Героїчний дух. Якщо ти зміг викликати це як Берсеркера, то цілком міг би отримати силу бога, як і прагнув.

Здавалося, що Фалдеус справді був здивований побаченим, і доказ тому — його емоційний стан.

Можливо, це була приємна несподіванка. Посмішка поповзла його обличчям.

—  Ну, система не має дозволити подібне, але з огляду на те, як усюди трапляються аномалії, в це я б не надто вірив. Заради Бога, хтось навіть викликав дещо насправді невимовне в таємній схованці. Знову таки, те, що викликала твоя тваринка, сама досить невимовна. —Фалдеус жестикулював поки говорив, наче мав розмову з старим другом. Маючи перед собою труп, він мав бесіду сам із собою, щоб зміцнити власне розуміння ситуації. — Для початку, воно ніколи таким Героєм і не було…

Це був Благородний Фантазм самих богів.

 

Звичайно, той Герой мав людське тіло.

Однак, то була не людина.

Дуже, дуже давно боги виліпили ляльку з глини та відправили на землю, щоб та з’явилася в лісі. Лялька була ні чоловіком, ні жінкою, радше вона була примарою.

Їй не вистачало людських знань, і тому лялька носилася лісом неначе звір. Однак вона мала силу, що перевершує людське розуміння. Коли та лялька була розлючена, то, казали, була могутнішою навіть за Героя, що правив королівством у той час.

Той король з презирством сміявся над лялькою:

— Як ти можеш мірятися силою зі звіром? — Він навіть не подивився йому в очі.

Король вірив, що його сила є абсолютною, що немає нікого сильнішого за нього. Таким чином, король насміхався з чуток про того звіра.

Коли звір зустрів деяку святу повію, їхні долі назавжди змінилися. Коли згусток глини, що не розрізняв чоловіків та жінок, зустрів ту жінку, чия краса виходила за межі статі, то закохався з першого погляду.

Вони провели разом шість днів та сім ночей, ділячись їжею та постіллю, а глиняна лялька поступово набувала людської подоби, неначе імітувала прекрасну повію.

Звір з глини, який не знав людства, намагався привласнити собі красу тієї жінки.

Коли він зробив ту незбагненну красу власною, то втратив доволі багато своєї сили. В обмін на це, він набув людської мудрості та розуму.

Хоч він втратив багато божественності…

Його міць усе ще набагато перевищувала людську.

І тоді глиняна лялька, що тепер була обдарована тілом та мудрістю людською, стояла перед тим могутнім королем.

Вони змагалися в битві, що сколихнула небеса та землю, й коли закінчилася, кожен визнав силу один одного.

Звісно, не існувало істот, більш віддалених один від одного, ніж вони. Тим не менш, кожен став єдиним та неповторним другом для іншого. Вони пережили незліченну кількість пригод, поділяли біль та насолоду один з одним.

І потім, через тисячоліття після тих золотих-прадавніх днів…

Їхні долі знову змінилися назавжди…

 

 

Біля струмка, що знаходився десь зо десять кілометрів, Героїчний дух похапцем обробляв рани срібного вовка — свого Майстра, й поклав його на спочинок.

— Мушу сказати… Я почуваюся краще. Я хвилювався, що цілий світ буде похоронений, як Урук, але, схоже, він красивий, як і завжди.

Слуга споглядав на пустелю. Використовуючи мову звіра, Герой описав світ для Майстра, сидячи біля нього.

Однак Майстер уже спав глибоким сном та не відповідав.

М’яко посміхнувшись, він сів та віддався шуму води, що текла, а згодом…

Раптово він повернувся, щоб глянути на північ.

Використовуючи класову здібність Виявлення присутності, він відчув декого, далеко-далеко на півночі. Доволі знайома присутність.

Справді, він виявив присутність саме тоді, коли Героїчний дух у золотих обладунках вийшов з печери.

— Чи може бути…

Не в змозі повірити, що зараз сталося, він широко розплющив очі і…

—… чи це ти?

Він був здивований, що присутність, яку він відчув на півночі, була нічим іншим, як король, якого він знав. Герой повільно пішов уперед.

Коротке мовчання.

У ту мить що ж промайнуло в його думках?

Здивування.

Жах.

І нарешті — приголомшлива радість.

Доля не тільки привела їх у Війну за Святий Ґрааль, але також і дала їм ще одну можливість взяти участь у смертельному бою.

Але що з того?

Навіть якщо Герой забрав би голову короля, а той забрав би серце — що з того?

Узи, які зв’язували їх, не розірвалися від дуелі чи двох.

Ні, навіть якби вони й убили б один одного тисячі разів, зв’язки залишалися б міцними.

— Ха-ха...

Слуга дозволив природній посмішці з’явитися на обличчі. Він широко розправив руки і…

— Як було б весело…продовжити нашу дуель, яку ми проводили там.

З розпростертими руками, він заспівав пісню могутнім голосом з самої глибини свого єства. Голос був лагідним.

 

Герой Енкіду.

Його пісня сколихнула землю, стаючи наче красивими хвилями землі, що досягають кожної частини Сноуфілду.

 

Це було доказом того, що всі Слуги зібралися…

Це також було сигналом початку бою.

Усі маги та Героїчні духи зібралися на цій фальшивій сцені.

Вони прагнули танцювати на ній, не зважаючи на те, що знали про фальшивість цієї війни.

Правда та брехня були вторинними щодо їхніх бажань. Вони билися не заради Святого Ґрааля, заради власних переконань…

 

Це була Війна за Святий Ґрааль лише для них.

То була іскра, що почала війну.