Пролог V— Райдер

Пролог V — Райдер

Отже «він» був сворінням чужим, на скільки це можливо.

«Його» викликали у цю фальшиву Війну за Святий Ґрааль як Слугу Райдер-класу.

«Його» існування було доказом того, що ця війна була підробкою; доказ того, що не було нічого

менш гідного титулу «Святий Ґрааль», ніж об'єкт цієї війни.

Лише іменем «він» був Героїчним духом, та «він» у жодному разі не був Героєм. Може, Лиходійський дух? Демонічний? Аж ніяк. Жоден з цих термінів не описує «його». У деяких місцях «його» описували як прокляття, а в деяких релігіях про «нього» казали як про божественну кару.

У Війні за Святий Ґрааль Слуги підбираються з минулого та майбутнього, з кожної ери в людській історії.

Класи, в яких викликаються Слуги, виходять за рамки часу. Герої минулого, відомі лише через легенди, можуть бути викликані так само, як і Герої майбутнього — ще не народжені в цьому світі.

Якби Війна за Святий Ґрааль існувала за життя Амакуси  Шіро, він був би здатен викликати себе більш могутнього з майбутнього як втілення героїзму.

З цієї точки зору, «він» існував ще з непам’ятних часів, «він» , скоріш за все, продовжував існувати в далекому майбутньому. «Він» жив коротше життя, ніж будь-хто й «він» прожив його найдовше.

Отже «він» істота з фізичною присутністю, хоч не є Героїчним духом…

Навіть зараз сумнівів немає, що «він» продовжує забирати життя тих, хто існує на цій планеті.

Дійсно, можливо, «він» робить це саме для того, щоб «він» «самотужки» міг забезпечити поживою, аби почати життя заново.

 

 

Як чарівно.

Такі думки мала деяка дівчинка, коли вона дивилася на те, що розкинулося перед нею.

Це було відоме їй місто. Там, де вона зростала. Над нею височіло дедалі більше будівель, які прошкрябували безкрайнє небо з такою силою, що здавалося, вони були готові поглинути її.

Пара шести смугових автомагістралей зустрічалися на великому перехресті. Основні магістральні дороги міста Сноуфілд, що йдуть з півночі на південь та зі сходу на захід з’явилися тут, недалеко від центру. З висоти пташиного польоту, дороги здавалось, утворюють небезпечне хрестоподібне розп'яття, підкреслюючи зв’язок міста.

Спостерігач споглядав на ці величезні дороги, думаючи, що він у такому ж великому місті як Чикаґо чи Нью-Йорк. Дійсно, ці дороги з таким завзяттям мчали за межі міста в різноманітні природні середовища, що оточують Сноуфілд, було це так, ніби вони стверджували, що є частиною тих, хто їх оточує… Ні, насправді вони були кульмінацією, досконалістю всієї природи.

Але щось було не так.

Дівчинка знайшла його, відоме їй місто, що було особливо красивим, бо дещо було не так.

Вона стояла посередині гігантського перехрестя, що було центром міста.

Перехрестя, що дозволяло пішоходам іти в будь-який напрямок, але, звичайно ж, в якийсь момент рух транспорту відновиться, і хтось буде змушений звільнити дорогу.

І досі, вона стояла там більше десяти хвилин.

Світлофор змінював світло незліченну кількість разів. Однак панувала тиша. Жодна автівка не сигналила дівчинці. І все було так, як треба…

Ніде не було видно жодної людини.

Пусте перехрестя.

Дорога, позбавлена машин.

Чи помітила вона, що була тиша? Знову ж таки, чи помітила, що все не мало запаху?

З середини дороги можна було побачити, що на узбіччі не було жодної людини. Дівчинка уявляла червоний килимок кольору асфальту, що було досить суперечливо. Вона була приголомшена красою комплексу високих будівель, що були перед нею.

За відсутності людей, бетон — людський символ, здавався прекрасним об’єктом природи, що утворився з поверхні Землі.

Якби будинок був деревом, яким же гармонійним та великим лісом було б це місто.

 Вона гадки не мала, чому тут знаходиться.

Таким чином, вона блукала містом у пошуках відповіді.

Але це принесло  їй смуток.

Хоч вона вважала цей світ чарівним через відсутність людей, також вона вважала його самотнім.

Спершу вона не відчувала нічого, крім самотності, та за кілька днів до цього звикла.

Дійсно. Вона блукала цим містом довгий, дуже довгий час.

Після трьох місяців, вона припинила рахувати дні.

Вона не страждала від голоду, хоч і не знала чому. Удень вона ходила містом, а з настанням сутінків лягала спати.

Уночі світло сяє в порожніх будівлях. Вона поглянула на нічне небо та втішалася зорями. Мало що могло бути більш тривожним, ніж дивитися на те, як вмикається світло в порожніх хатах, та вона вже давно до цього звикла, зіткнувшись із усім абсурдом цього порожнього міста.

Подивившись трохи на місто, вона лягла посеред перехрестя та бездіяльно гляділа в небо.

— Татусю. Мамусю.

Перед очима постали обличчя її батьків.

—Пробачте. Я не змогла зробити це правильно.

Її перший інстинкт був вибаченням.

Але тоді вона усвідомила, що навіть нічого не зробила, щоб просити вибачення і…

Дві давні емоції прокинулися в ній.

Перша була самотністю, що випливає з неможливості зустрітися з ким-небудь. Ну а інша…

 

Центральна лікарня Сноуфілда

 

У центральному районі міста стояла величезна споруда, вкрита білою фарбою.

На перший погляд, вона виглядала як художній музей. Але насправді, це була гігантська лікарня, облаштована найкращим обладнанням у місті. Це був замок зцілення. Натовп        пацієнтів ломилися у ворота, шукаючи допомоги в хірургів, психосоматиків та інших спеціалістів.

Авжеж не всі пацієнти прийшли на заплановані процедури. Багато хто потрапив до лікарі з інших причин.

— …Боюсь, я мушу розповісти, що вашій доньці буде складно прийти до тями після такого стану. — Сказала лікарка чоловіку та жінці.

Вони переглянулися. Ймовірно, їм було трохи за тридцять, й родом з Південної Азії. Вони були більш, ніж трохи схвильованими.

— Уже рівно рік пройшов з госпіталізації нашої донечки… Чи це знак, що її стан погіршується? — Запитав чоловік вільною англійською.

— Якщо мова про фізичний стан, немає симптомів, які б вказували на погіршення. Тим не менш, стає складніше вийти з коми, оскільки час проведений у ній, збільшується.

Пацієнтка перебуває під її опікою вже рік, але до тями так і не прийшла. Вона ввійшла у вегетативний стан. Тільки її тіло продовжує розвиватися, але надто повільними темпами.

Їй було лише десять років та три місяці.

Хтозна, що трапилося з нею. Одного дня вона раптово втратила свідомість та не змогла прокинутися, тож нажахані батьки повезли її до лікарні.

Обстеження показали, що її тіло всіяне ушкодженнями, особливо навколо черепа.

Після проведення біопсії одного з уражень, було виявлено, що вони були спричинені невідомими штамом бактерії. Лікарі запанікували, боючись, що епідемія пошириться лікарнею.

Зрештою, бактерія виявилась незаразною, залишаючи загадку, як дівчинка сама її отримала. Лікарі подумали відправити її в більш новітню лікарню, щоб там її обстежили, але хай там яка б причина не була, їм було відмовлено, і таким чином, вона залишилося під наглядом у цій міській лікарні.

— Ми не спостерігаємо жодних змін у її стані бактеріальної інфекції. На жаль, це значить, що бактерія продовжуватиме перешкоджати її мозковим функціям і надалі. Бактерія не спричиняє багато шкоди, аби викликати некроз, тим не менш, вона серйозно порушила її психічні функції. — Лікарка говорила дуже заспокійливо.

— Якщо це так… — Відповіла жінка з тривогою у голосі.

— Майте на увазі: це не означає, що відновлення не можливе. Є багато випадків, коли пацієнт провів у вегетативному стані понад десять років перед тим, як прийти до тями. Чим більше ми дізнаємося про геном бактерії, тим краще лікування ми можемо вам надати. Прошу, не втрачайте надії. — Вона намагалася якнайкраще підбадьорити їх, але…

Батько пацієнтки виглядав ще більш засмучено.

— Не зважайте на її свідомість… чи її репродуктивні функції не порушені? — Запитав він.

— Перепрошую?

На одну мить вона не зрозуміла, що саме її запитують.

Вона просто не змогла зрозуміти, що він хотів сказати під «Не зважайте на її свідомість». На коротку мить запанувала тиша.

Невдовзі чоловік знову мовив, не бажаючи тиші розтягнутися на довго. Перефразовуючи власне питання більш детально, він почав:

— Я б хотів дізнатися, чи її яєчники та матка, або принаймні яєчники працюють у нормі.

— Ем… розумієте, ураження гальмують ріст лише в тих ділянках мозку, в яких вони є, тож ніяких несприятливих ефектів на інші органи немає, однак… — Лікарка повідомила все те, як є насправді, та все ж не могла зрозуміти навіщо він запитував. Але…

Слухаючи відповідь, батьки пацієнтки переглянулися знову. Їхні обличчя засяяли.

— Справді!? У такому разі, красно вам дякую! Ми продовжимо сплачувати лікування, як і раніше, тож, будь ласка, піклуйтеся надалі про нашу донечку!

— Перепрошую? Та це не… те, що я мала на увазі…

— Ми від щирого серця вдячні, лікарко. Ось бачиш, коханий? Не варто про це більше хвилюватися.

— Так, маєш рацію, люба. Ходімо… нам ще треба приготуватися до ночі.

Молода пара у вальсі вийшла з лікарні у відмінному настрої, залишивши за собою вкрай спантеличену лікарку.

Вона й гадки не мала, що доречно було б сказати їм, тож вона просто дивилася їм у слід.

— О Господи…  Та що це з ними не так…?

Можливо, шок від того, що їхня дівчинка опинилася в комі, змусив їх трохи розгубитися. Наступного разу, коли вони навідаються, вона порекомендує їм пройти обстеження.

Поки лікарка думала про цю своєрідну парочку, вона ввійшла через зовнішні двері в стерильну кімнату.

Після розпилення дезінфікуючого газу та опромінення ультрафіолетовим світлом, двері відчинилися, щоб продемонструвати односпальне ліжко.

Там лежала сонна дівчинка під крапельницею.

Хоч на перший погляд здавалося, що вона просто спить, її обличчя було виснаженим та млявим, й не скидалося на те, що вона одужає.

— Навіть якщо твої батьки відкинули тебе, я так не вчиню. Я ніколи не здамся.

Єдиний звук, що лунав від дівчинки, це було її дихання. Поки лікарка оглядала її, вона перевірила крапельницю та її життєві показники з новою рішучістю.

А згодом… вона побачила дещо незвичне.

—…Що?

Вона помітила аномалію, коли змінювала положення дівчинки.

З’явилося дещо червоне на правій руці беземоційного дівча.

— Що це таке…?

Вона поглянула ближче на її руку.  Вона побачила багряні знаки, що нагадували петлі ланцюга.

— Тату…? Але ж хто?

Доступ до цієї кімнати суворо контролювався, й ніхто ніяко не міг би пронести засоби для татуювання. До того ж… коли вона перевіряла дівчину того ж ранку, нічого незвичного не було виявлено. Мурахи пробігли по спині.

— Це…якийсь… жарт?

І хоча вона не могла знати про те, що маги існують насправді…

Ті знаки, безумовно, були Командними закляттями.

 

 

Інша була сумішшю болю та страху.

Вона була юною, але коли згадала, що батьки робили з нею, коли вона була більш молодшою…

Звичайно, це не була жорстокість. Радше раціонально застосована любов.

— Ми зробимо з тебе видатного мага.

Вони обсипали її любов’ю, поки говорили ці слова. Хоч вона була малою, та розуміла це.

Але біль роз’їдав її.

Біль біль біль біль біль біль біль біль біль біль біль біль біль біль біль панував у її дитинстві. Навіть так, у неї мали б бути гарні спогади, щасливі спогади, сумні спогади — усі вони були написані невимовним болем.

— Пробачте. Я правильно це зроблю, тож…

Навіть коли вона намагалася забути, не змогла подолати біль.

Якби це була проста жорстокість, вона б змогла замкнути все подалі.

На жаль для неї, вона дійсно відчувала, що батьки люблять її.

Дійсно, це було те, від чого вона не змогла втекти. Вона могла лиш страждати через це. Ще з малого віку вона вірила, що зможе відповісти батькам взаємністю через страждання.

На жаль, вона не змогла зрозуміти, що її батьки не любити як людину. Вони лиш любили вмістилище для продовження їхнього роду, як їхнє майбутнє у світі магії.

Її батьки мали магічний родовід, і безумовно, були серед тих, хто роздобув певний механізм, що лежав у справжній Війні за Святий Ґрааль.

Знання, які вони отримали були рівноцінні мали відношення не тільки до Війни за Святий Ґрааль, вони також здобули частину певної магічної системи ентомології, й швидко адаптували її для себе. Їхня ціль — розробити новий спосіб модифікації плоті за допомогою менших жуків.

Через десять років методом проб і помилок вони нарешті були на шляху до вдосконалення псевдо ентомології.

Вони використали магічно-модифіковану бактерію, які покращували стан свого господаря. Якщо вони належно використають тіло юного мага, вони посилять його Магічні схеми. Ось таким був план.

Коли вже в них була ідеальна техніка, вони вибрали свою першу народжену доньку як першого видатного піддослідного. Хоч її тіло майже не зазнало змін, її Магічні схеми були посилені понад усяку міру.

Коли вона виросте, її схеми наблизяться до завершення. Усе, що залишилося, це успадкувати магію її сім’ї. Після цього їхній план мав би повний успіх, однак...

На жаль, вони втратили контроль над певною бактерією, і таким чином, дівчинка була позбавлена свідомості.

Аби впевнитися, що для доньки це залишиться можливим, з її підсиленими Магічними схемами стати правонаступницею, батьки госпіталізували її. Звичайно ж, до цього моменту її батьки не цікавилися нею як людиною.

А потім…

І досі, не усвідомлюючи, що батьки майже покинули її, вона блукала по світу її мрій, ущелина між життям та смертю.

Можливо, через те, як бактерія модифікувала її, її сон був дедалі реалістичнішим, ніж прості сни. Зрештою, хоч це був лише світ, у якому вона не могла відчувати ні запаху, ні смаку.

Це був лише сон.

— Пробачте, вибачте… Пробачте, що завдала шкоди…!

Згадуючи свої спогади з минулого, вона кричала в порожньому світі. Хоч вона була переповнена магічною енергією, їй бракувало знань. Вона була відьмою, але безсилою. У своєму сні вона зібрала всю свою силу, яку мала — і закричала. Знову й знову.

Немов аби підтримати дівчинку, її змінене тіло змусило Магічні схеми вийти з-під контролю у світі її снів.

Наче вони усвідомлювали, що зникнуть, наче вони були простим дитячим плачем «не покидай мене!» — кожна клітина в її тілі ридала.

Після цього вона побачила спалах світла.

То був міцний порив вітру та рик у світі без звуків.

Вона не розуміла, що відбувається. Вона вхопилася за ноги й оглянула перехрестя…

Усі дороги були вкриті чорним туманом.

Щось змінилося, але вона не могла зрозуміти, що саме.

Поки вона стояла там цілковито приголомшена, задзвенів голос.

То був скреготливий звук, неначе схожий на скрегіт рою комах, що б'ються одна з одною.

І все ж то були слова, які мали значення.

— Я   З А П И Т У Ю:   Ч И  Т И  М І Й  М А Й С Т Е Р?

Вона ніяк не могла знати, що це означає, та все ж Слуга був химерний, за межею можливого.

Для початку «йому» не вистачало особистості, не кажучи вже про природу Героя.

Зрештою, «він» не був людиною.

Коли «він» був наділений знанням про Святий Ґрааль, однак він з’явився як Слуга, у безформенній масі обізнаності. «Він» не мав ні емоцій, ні навіть внутрішньої розмови. «Він» був простим згустком знання про Війну за Святий Ґрааль, створений системою… щось на кшталт робота.

Слова, які «він» промовляв були неначе втіленням страху, та вона не злякалася.

Хтось тут був, тож вона не була більше самотньою. Щось змінилося в її непорушному світі.

Вона була дуже щаслива, що аж поглянула на хмарочоси, оповиті чорною пітьмою,  несміливо промовила своє ім’я.

— Хто ви? Моє ім’я Куруока Цубакі.

Тож вона стала першим видатним Майстром у фальшивій Війні за Святий Ґрааль.

Ніхто не міг знати про її контракт, укладений уві сні, й дійсно, в зовнішньому світі дівчинка залишалася без свідомості.

 

 

Сноуфілд, дім Куруока          

— Уже майже час, щоб Фалдеус оголосив промову.

Після того, як вони повернулися з лікарні, Куруока були в піднесеному настрої, готуючись до церемонії, яку вони проведуть тієї ночі.

— Лей-лінії цієї області згодом мають найпотужнішими. Тоді я отримаю Командні закляття. Коли це станеться, все стане на свої місця.

— До того ж, ми навіть приготували Благородний Фантазм як реліквію…і якщо до цього дійде, ми могли б використати його як зброю.

— Еге ж, могли б. Якщо ми прикличимо Шихуанді, ми маємо бути підготовленими, щоб продемонструвати належну повагу.

Про їхню дочку вони навіть словом не обмовились.

Можливо, вони були підготовлені, щоб викликати найбільш прославлену постать в історії Китаю.

Та, на жаль для них, усі їхні приготування не принесуть плодів.

Не через те, що вони не знали, що їхня непритомна дочка заволоділа закляттями, які мали б бути їхніми.

Якби це було єдиною проблемою, вони б отримали інші Командні закляття. Зрештою, вони взагалі не заволоділи ними, однак отримали дещо інше.

 

Відчуваючи дещо незвичне, чоловік поглянув на праву руку.

— Мм…?

З’явилась чорна цятка.

На перший погляд, вона виглядала як синець. Він нахмурився, цікавлячись, чи може він наштовхнувся на щось. Поглянув на дружину.

— Люба, що думаєш про це… Що!? — Він збентежився.

Подібні чорні цятки з’явились по всьому її обличчю та руках, потім вона впала на землю, як маріонетка, якій перерізали нитки.

— Щ-що…!?

Він спробував дістатися до дружини, але його поле зору ставало розмитим та невиразним. Усе розкололося на кольори веселки та падало вгору.

Коли він зрозумів, що падає сам, то було вже запізно. У нього навіть сили не було, щоб піднятися.

Лежачи на межі свідомості, він зрозумів, що сталося. Магічна енергія витягувалася з його тіла та переносилась кудись деінде.

Оскільки це не була життєва енергія, він не помре через це. Однак він безумовно потрапить у заціпеніння.

— Не може бути.

— Якщо хтось… напав на нас зараз…

— Ні, а якщо… хтось…уже…

Хоч його огорнула внутрішня пітьма, думки його були переповнені Війною за Святий Ґрааль. Жодного разу він не згадав про свою доньку.

А потім, через кілька хвилин…

Обидва встали на ноги, ніби нічого й не сталося.

Їхні тіла досі були вкриті чорними цятками.

— До речі, сьогодні ж у Цубакі день народження, хіба ні?

— І справді, любий! Я спечу торт!

Вони явно не були здорові, та все ж говорили спокійно.  Це дещо незвично для них.

Вони втратили будь-яку особистість, що колись мали…

Вони стали живими ляльками, які проживають життя просто, як звелить їхня дочка.

 

 

Вона танцювала з «ним». Танцювала з «ним».

Щоб забути час, проведений без сну.

«Він» танцював із нею. Танцював із нею. Щоб здійснити її бажання.

—Ура! Дякую вам! Татусю! Мамусю!

— Усе гаразд, Цубакі. Ти гарно впоралась.

— Саме так. Ти наш дорогий маленький скарб.

Отримавши такий неймовірний подарунок, вона весело бавилася у своєму будинку.

Коли награлася, то посміхнулася чорному згустку чорного туману, що стояв поряд.

— Дякую, що привів сюди маму та тата!

Слуга навіть не відповів. Просто продовжив існувати.

 

Пам’ятки реального світу проєктувалися у її снах.

Може, то була сила магічної енергії, яка розквітла в ній, поки була без свідомості. Враховуючи, що неможливо було вплинути на реальний світ у межах сну, однак магія використовувалася, щоб проєктувати реальний світ у світ сновидінь, була марною; напрямок досліджень, який маги обходили стороною. Слуга лише сприяв несвідомій дівочій магії.

«Він» маніпулював її батьками в реальному світі, щоб вони поводилися так, як дівчинка того хотіла.

Звичайно, «Він» також поглинав їхню магічну енергію. «Його» інстинкти вимагали зробити це. «Він» не розумів людських емоцій. Просто володів знаннями.

І через це, й через величезну силу, яку «він» мав, перетворив дівчинку на найбільшу темну конячку в цій Війні за Святий Ґрааль.

«Він» їхав вітром та водою, і птахи і люди і…

Тож це було підходящим для «нього», аби бути Райдером, бо «він» їздив верхи, щоб домінувати всім світом.

Але, що важливіше…

«Він» був уособленням лиха і люди дали «йому» псевдонім, що відображав це. Можливо, ті помилкові приписування особистості були найбільш важливою причиною, аби «він» викликався як Райдер.

Одного разу «він» випустив Чорну смерть, яка вбила тридцять мільйонів, а в інший час під іменем «Іспанський грип», він убив п’ятдесят мільйонів.

«Він» був вершником, що приніс лихо для всіх. Його псевдонім — Чума.

Щодо того, чи дізнається хтось «його» псевдонім чи те, що він був викликаний як Слуга в першу чергу…

Хай там як, фальшива Війна за Святий Ґрааль врешті-решт була на шляху до перетворення на вихор хаосу.

Дякую всім, хто читав. Запрошуємо до нашого фейт-каналу в телеґрамі @fateukranian