Угруповання проти удавання

Розділ 3: Угруповання проти удавання

День 1, світанок

Казино Кристал Гіллу.

— Ставлю все на чорне.

Ґільґамеш знову вмостився за столом рулетки, роблячи ставки як і до цього. Він був у процесі отримання суми, яку навіть саме казино не могло проігнорувати, коли ж у зіткнення ввійшла третя сторона.

— Я теж: усе на чорне.

Ґільґамеш скоса глянув на чоловіка, що сидів поруч, виставляючи гору цінних фішок на стіл.

— А що це тут у нас? Нещасна п’явка хоче вкрасти мої скарби?

— Навряд. Гроші зовсім мене не цікавлять. Просто сподівався змусити вас поділитися удачею. — Вів чоловік з виразною пов’язкою на оці та широкою усмішкою. — У мене далі велика справа, це лише зіграє на руку.

Через мить кулька на рулетці зупинилася на чорному номері — і ще одні оплески розійшлися спостерігачами.

— Щиро спасибі, це моя удача, про яку я подбав. Я поверну «скарби» до вашого саду згодом. — Підбираючи фішки тієї самої цінності, що й Ґільґамеша, провадив чоловік.

Я поверну їх до вашого саду.

Почувши цю фразу, король запитав незнайомця.

— Ого, ти підслуховував мене, коли ж я говорив до себе?

— Говорили до себе? Ви певні? — Він кинувши погляд з легкою усмішкою до Тіне, яка стояла позаду Ґільґамеша. — Уже далеко за північ. Чи не мають маленькі леді вже спати в ліжечку?

…!

Тіне ахнула від несподіваної уваги, однак, схоже, що вона досі була невидимою для дилера та й інших відвідувачів.

— Он як, то ти не звичайна покруч. Назвися. — Звелів Ґільґамеш, зухвало спалахуючи посмішкою. Цей чоловік із пов’язкою зацікавив короля.

 

— Ханза Сервантес. — Відповів чоловік, піднімаючись на ноги, одягаючи пальто, яке він ніс під пахвою.

На мить на його верхньому одязі промайнув чорний хрестик. Дилер та інші відвідувачі почали ламати голову: «Що священник забув у такому місці»?

Серед кола розгублених поглядів, священник, який назвав себе Ханзою, заявив, що лише Ґільґамеш із Тіне спромоглися зрозуміти.

— Трішки спізнився, але я наглядач цієї війни. Радий познайомитися.

Після цього священник зібрав усі фішки та попрямував до виходу. Ніхто не встиг й оком змигнути, як чотири жінки йшли поруч із ним. У поєднанні з атмосферою казино, вони влаштували виставу, де його вбрання для служіння виглядало вельми недоречно.

— Зрозуміло, то ви все ж пішли до казино в робочій формі, Ханзо. — Сказала одна з чотирьох жінок, виходячи із закладу.

— А що вдіяти. Юна дівчина про яку ми отримали інформацію, яка є одним з Майстрів, ввійшла до казино з чоловіком, схожим на Героїчного духа. У мене не було часу на змінний одяг. Однак…отцю ні слова, домовились? — Ханза знизав плечима, звертаючись до групи з жінок. — Це вам тут треба перевдягтися. Вчора у пустелі з’явився кратер. Хтозна, що сьогодні станеться.

Він попрямував прямо до деякої місцевої установи.

— Піду привітаюсь як наглядач…до чоловіка, закладаюсь, який є одним з ініціаторів цього всього.

Поліцейський відділок. Кімната для допитів.

До світанку ще було довго. У кімнаті для допитів поліцейського відділку Сноуфілду, почалося химерне слідство.

—…То ваше ім’я?

—Якщо ви не знаєте, як звертатися до мене, не соромтесь, кличте мене «Сейбер», — аристократичний чоловік у наручниках відповів похмурим детективам, поважно сидячи на стільці. 

— Сейбер? Щось на кшталт кавалерійської шаблі? Що ж, не надто вдало. І в якому ж магазині ви знайшли меч, який ми конфіскували?

Глузливе питання.. Чоловік, що величав себе Сейбером, зрозумів суть та відповів із життєрадісною посмішкою.

— Певно, я використаю це ваше «право на мовчання». Це мій улюблений меч. Я зовсім не хочу, щоб його продавали.

— Ти надто марнослівний на такого хлопця, що одягнений як король або лицар, чи що воно таке.

— Доволі проникливо. Бачу, що голови цієї країни зовсім не другосортні. — Вражено промовив Сейбер.

 Детективи роздратовано відповіли.

—  У тебе дах поїхав? Чи це наркота?

— Можливо. За моєї молодості, мене прозвали навіть Так-І-Ні. Для вузького кола я здавався чудернацьким, втім прийму це за комплімент.

— Зрозуміло. То ти повівся на власний ажіотаж, надто захопився й розпанахав оперу?

— Саме так. Я надто захопився. Насправді, усвідомивши, що мене викликали на пишну сцену, сповнену розкоші, я був у чудовому гуморі. — Сейбер звернувся до офіцерів, з виразним серйозним обличчям. — Що ви маєте зробити, так це переглянути його вартість, і як багато майстрів знадобиться, щоб відремонтувати залу. Повідомте мене — і я загладжу свою вину.

— Спитаєш про це окружного прокурора. Спершу скажи, чи в такого божевільного взагалі знайдуться грошенята, щоб закрити вартість?

— Якщо скажу, що нема…то це брехня.

—Маєш когось, хто за тебе зведе всі рахунки?

Костюм чоловіка на ймення Сейбер виглядав надто автентичним, щоб бути придбаним у якомусь магазинчику для вечірок. Певно, він коштував як пів Сноуфілду. Детектив, що вів допит, прийшов до такого висновку, намагався витягнути якусь інформацію з чоловіка, а тоді…

— Якщо ваша ласка, то ви могли б позолотити цим руку. Подібного в житті я не забуду.

— Годі жартувати!

Детектив грюкнув долонею по столу. Сейбер на мить замислився, буркнув, а тоді почав.

— За просто так нічого не розповім. Я покажу трюк. У вас є нагода побачити щось, що виходить за межі здорового глузду.

— Магічний трюк?

— Так. Буду чесним…це дещо нічогеньке. Ви здивуєтесь.

Сейбер мовив з невинною дитячою посмішкою. Офіцери обмінялися поглядами, моргнули, та вирішили підіграти цьому божевільному.

— Ха. В такому разі, чому б тобі не показати, на що ти здатен за таких умов? — Поспитався один з офіцерів.

Сейбер кивнув, посміхнувся, підняв сковані руки й трясонув ними.

— У руках порожньо. Погоджуєтесь? Не спускайте очей.

—…Ага.

— Ну а тепер я зникну.

— Га?

Офіцери спантеличились, не зовсім розуміючи, про що мова. Тоді…тіло Сейбера зникло, неначе туман. Його наручники залишились висіти в повітрі і з гучним грюкотом впали на стіл.

—…!?

—Як…

Офіцери ледь стримували паніку. Очі бігали по всій області, простягаючи руку до пістолетів та електрошокерів біля стегон.

— Де він?

—Що сталося?

— Двері не відчиняти!

Галас продовжився…однак як тільки вони відвели погляд від стільця, де сидів Сейбер, він повернувся. Єдина відмінність — це наручники, що лежали на столі.

—…

Офіцери націлили пістолети на чоловіка, витираючи холодний піт.

—Н-не рухатися! Не рухатися!

— Я ні на крок не зрушив, я ж казав вам. Ви здивовані? — Запитав Сейбер. А тоді він стер посмішку з обличчя, неначе стверджуючи, що жартам настав кінець, й звернувся до поліцейських серйозно.

— Звісно ж, я міг би пройти через стіну та втекти або ж навіть утнути щось із вами. Чи навіть вийти з оперного театру непоміченим.

Палаючий блиск у його очах випромінював страх, неначе він збирався поглинути душі офіцерів. Не зважаючи на це, Сейбер вперто намагався довести, що лихих намірів він не має.

— Це мій спосіб виказати вам мою повагу.

— Повагу…? 

— Перед питанням про спокуту злочину руйнації, перекладати провину на когось іншого, було б недоброчесно з боку лицаря. Якби я так повівся, я б ніколи знову не зміг би зустрітися із королем-засновником моїх рідних земель, якого я люблю та поважаю. І тому я прошу вас — тих, хто має доказ моєї сили, зрозуміти. Я маю намір відплатити, втім не бажаю стримуватися. Я прибув сюди просто засвідчити про невинність тієї жінки.

Поліцейським не було що відповісти на тихі слова Сейбера. Зміст слів чоловіка був надто абсурдним, щоб повірити, однак ляклива аура продовжувала витікати з нього, примушуючи двох детективів погодитись.

— Те, що я силою вас не знищив, це мінімальний рівень поваги, через благородні наміри та вірності вашому завданню присвятити себе громадському спокою. Я підкорюсь вашому затриманню до світанку.

З уст Сейбера пролунало слово «повага», втім поліцейські з жахом вдивлялися в нього. Неначе жаби, які зловили на собі погляд змії, вони стали мов вкопані. Здавалось, що детективи справді були вірними своєму завданню, оскільки не зважаючи на це, продовжували дивитися на аристократично вбрану людину.

А Сейбер, ймовірно, задоволений тим, що став об'єктом їхньої ворожнечі, жваво мовляв.

— З настанням світанку я зникну, тому, вам краще поміркувати над приховуванням цього всього.

І під кінець, з невинною усмішкою, він додав зауваження, яке мало би бути знущанням.

—Якщо ваша ласка, то можемо обміркувати це втрьох.

Поліцейський відділок. Конференц-зал.

Споглядаючи за подіями в кімнаті для допитів через свій екран на столі, шеф приклав пальці до скронь і тяжко зітхнув.

— …Схоже, він зовсім не здогадується про секретність Війни за Святий Ґрааль.

Після цього, нахмурившись, він дав вказівки секретарці, яка стояла позаду.

— Виключи просту поліцію з майбутніх досліджень та допитів. Це буде завдання Клану Калатін. Проведи зміну пам’яті всім особам у тій кімнаті.

— Як скажете.

Секретарка віддала честь. Після цього шеф узяв меч, що лежав на столі.

—…То це Благородний Фантазм, який ми конфіскували в нього?

— Так, пане. Він схожий на ніщо інше, як на простий декоративний меч…втім, можливо, це через нерозголошення його справжнього імені.

— Та ні, це дійсно простий декоративний меч. Я навіть не відчуваю і крихти магічної енергії.

Коли ж він дійшов до цієї думки, Орландо осяяло.

—…Щойно, коли він прийняв духовну подобу, чи зникав цей меч?

—  Цього не можу сказати…Я також була зосереджена на екранах, тож не помітила.

— Гм…

Відповідно до звіту дослідницької команди Фалдеуса, тієї ночі Ґільґамеш «стріляв» сотнями, а то й тисячами Фантазмів. Проте від них не залишилося ані сліду. Звісно, існувала можливість брехні Фалдеуса, втім було більше схоже на те, що запущена зброя повернулася в скарбницю короля за допомогою певної сили.

— Ця Війна за Святий Ґрааль усе ще оповита загадками. Схоже, нам варто трохи обміркувати взаємозв’язок між Героїчними духами та їхнім спорядженням.

Коли ж очі Орландо зосередилися на мечі Сейбера, який він торкався, шеф роздумував над майбутнім.

— Запитаю думки Кастера згодом…також у мене є сумніви, що він відповість мені прямо.

Тоді Майстер Слуги поклав меч на стіл, попрямував до виходу конференц-зали.

— Піду до тієї жінки, що, здається, є Майстром Сейбер.

— Хіба ж безпосередній візит не є небезпечним?

Секретарка дала волю своєму хвилюванню.

— Якби я звелів так вчинити одному з Клану Калатін, і це обернулося б пасткою, ситуація все одно була б ризикованою. — Холодно відповів шеф. — Якби я не мав рішучості наражати себе на небезпеку, я б нізащо не обрав подібну тактику. 

 

Той самий час. Деінде у відділку.

 

Аяка, яку закінчили допитувати та помістили в місце утримання, яке зазвичай називають «в’язницею» або «поліцейською камерою», була стомлена. Дівчина лежала горілиць на ліжку, одягнена в окуляри. Оточена вона була не ґратами, а дверима та стінами, Аяка залишалася повністю ізольована.

Кімната була більш чистою, аніж уявляла дівчина. Якщо не зважати на тісноту, камера здавалась більш приємною, аніж ночівля в наметі або ж страх кліщів чи комарів у дешевому готелі.

Аяка чула, що в Америці не зовсім відрізняли один від одного в’язниці чи буцегарні. З іншого боку вона все це сама не зовсім відрізняла. У всякому випадку, це зовсім не змінить факту її тимчасової неволі. Дівчина змирилась, поглянула на стелю та вирішила перепочити.

Але вона була надто збуджена. Їй не давав спокій смисл допиту. Хто вона така? Звідки? Чому вона тут? Схоже, вона з Японії, то чому відвідує Америку? Довжелезна низка питань була спрямована на озвучення минулого підозрюваної. Це був розумний та зрозумілий спосіб дій, однак Аяці це було нестерпно боляче.

Ненавиджу. Як я це ненавиджу.

Навіть спогади про це завдають болю.

Ні, я помиляюсь. Я не роздратована.

Я просто не хочу пам’ятати, адже мені страшно.

Подорожуючи безкраїми просторами цієї країни, дівчина змогла забути минуле. Їй вдалося втекти від гріхів.

Деякий час я не бачила її, втім…

Дівчинка з червоною шапочкою, що з’явилася в оперному театрі. Уявивши ту посмішку під каптуром, по всьому тілу Аяки виступив піт.

Її змусили проїхатися ліфтом кілька разів, тягнучи через станцію, і щоразу вона була вся на нервах. Аяка не знала, скільки років це вже тривало. Дівчина робила все можливе, аби не заходити в будівлі з ліфтами. Адже знала: у ту мить, коли її очі вгледять ліфт, дівчинка з червоним каптуром миттю стоятиме позаду неї.

Поліція, схоже, не могла бачити дівчатко, однак Аяка безумовно відчувала її присутність біля вокзалу, де знаходився елеватор. Юна жінка пополотнівши від страху, робила все можливе, хай там що не дивитися в її напрямку. Усе, що вона мовила собі, це: «Ми з нею зовсім різні люди. Мене це не стосується».

Зрештою, Аяка не могла зрозуміти: та червона шапочка була привидом або ж це була ілюзія, явлена власним мозком, чи цілковито інше. Усе, що її хвилювало, це сам факт того, що вона бачила дівчинку з червоним каптуром.

Аяка мала би прибути до міста, аби втекти геть від неї, то чому все так обернулося? Як тільки вона заспокоїлась, щоб обдумати заново це питання, ситуація раптово змінилася.

— Ти там як? На тобі лиця немає.

Без попередження чоловік із оперного театру з’явився в кутку камери.

—?!

Злякавшись, дівчина різко зіскочила. Непомічений чоловік знову її покликав.

— Не дивуйся ти так. Пройти крізь стіни — це дрібниця, якщо я в духовній формі. Мій допит був призупинений. Мене посадили в камеру трохи далі звідки, тож я прийшов глянути, як ти.

Чоловік з легкістю проникнув у замкнену та відокремлену камеру. Можливо, він був якимось духом. Вони були набагато ближче один до одного, аніж в опері, Аяка підвелась, щоб бути напоготові. Підтискаючись до стіни, вона почала говорити.

— …Я ж звеліла тобі облишити мене. — Прямо запитала вона.

— Але ж ти не мій Майстер, правильно? — Питанням на питання відповів він.

—…Твоя правда. Я не твій Майстер чи ще щось.

Аяка хотіла коротко відповісти, та коли ж Слуга почув це, то усміхнувся, неначе якийсь бешкетник.

— Тоді я і підкорюватись твоїм наказам не маю потреби!

— Що…

— Тепер можу потурбуватися про тебе, як того захочу. Я особисто подбаю про це, тому готуйся.

Чоловік був життєрадісним. Юначка похитала головою. З неї було досить.

— Благаю, облиш мене.

— Як би я не обожнював виконувати якнайліпше бажання простолюду, є причина, чому це не неможливо.

— Причина?

На відміну від невпевненої Аяки, Героїчний дух перейшов одразу до справи.

— Гадаю, це пов’язано з ритуалами, покладених у твоїх тату…Лінії магічної енергії сполучені з тобою, а не з магом, у якого вже були Командні закляття.

— Що? 

Через різке мовлення чоловіка дівчина звела брови.

— Іншими словами, я отримую магічну енергію від тебе, і це дозволяє мені матеріалізуватися в цьому світі. Це означає, що наші долі пов’язані, навіть якщо в нас несправжні взаємини Майстра та Слуги. — З легкістю заявив та вів далі ошелешеній Аяці. — Без тебе, я би взагалі й не зміг би проявитися. Я винен тобі. Щиро дякую.

Чоловік простягнув руку для потиску. Дівчина відмахнулась та насупилась.

—…Якщо відчуваєш борг переді мною, то облиш мене.

— От це я відмовляюсь робити! Я добряче попіклуюсь про тебе. Я заважатиму тобі. І врятую тебе, і навіть якщо плакатимеш, я завжди примчу на поміч. Якщо сконаєш — зникну і я, і в результаті не зможу заволодіти Святим Ґраалем.

— Ти захистиш мене від чогось…?

— Авжеж. Від інших учасників цієї війни. Майстер чи ні, допоки твої лінії магічної енергії пов’язані зі мною, ясна річ, я буду природною ціллю.

— І це найгірше.

Аяка вхопилася за голову.

— Думай у позитивному руслі. — Звернувся до неї чоловік. — До прикладу, це ліпше, аніж якби з тебе здерли всю шкіру та натерли її сіллю, оскільки зараз ти зовсім не відчуваєш болю.

— Це якось занадто…

— Мені часто казали, що я надто радикальний у своїх вчинках.

Чоловік зашарівся, неначе це було компліментом. Аяка, певно, усвідомивши, що будь-які її слова будуть мов горохом об стіну, вирішила вислухати та запропонувати іншу тему.

— То ти якась знать, правильно? Хіба ж арешт не суперечить твоїй гордості?

— Це куди ліпше, аніж ув’язнення в гірській фортеці. Я можу вийти прогулятися, коли того схочу. До того ж, якби тебе покарали замість мене, це б дужче зачепило мою гордість. Ох, однак я тобі допомагаю зовсім не через це.

— Та скільки повторюватися: не допомагай мені взагалі…

Аяка роздратовано зітхнула. Чоловік продовжив звертатися до неї простодушно, зовсім не схоже, на ту промову біля опери.

— Поки що клич мене Сейбером. Піти, не назвавшись перед моєю добродійкою, це вкрай ганебно, однак рано чи пізно я знайду можливість відрекомендувати своє справжнє ім’я.

Чоловік повернувся до Аяки із серйозним обличчям.

— Не бажаєш дещо розповісти? Що ти робиш у такому місці? І що це за тату? — Зацікавився той.

Після того, як видав занепокоєне обличчя на хвильку, чоловік похитав головою та поставив ще більш важливе питання.

— …Перепрошую. По-перше, будь ласка, скажи своє ім’я.

Коридор усередині відділку.

Шеф поліції, не усвідомлюючи, що Сейбер з Аякою вели бесіду в її камері, злегка прискорив ходу до ізоляційного приміщення . Як тільки він дійшов до ліфту, працівниця відділку помчала до нього.

— Ах, шефе, ось ви де! Вас хоче побачити гість.

— Скажи…Ні, стривай.

Орландо планував відкласти на потім, якщо це якийсь політик або щось на кшталт цього, однак була можливість візиту Фалдеуса або ж Куруоки.

—… І хто ж це?

— Що ж…він себе називає священником, однак для мене він якийсь підозрілий…

Священник.

Шеф насупився. На думку спало інакше припущення. Незабаром воно перетворилося на підозру, і наступні слова з уст працівниці все підтвердили.

— Усі його слова : «Скажіть йому, що це про вкрадену чашу з Японії. Він второпає».

У місті.

На даху високої суміжної будівлі Асасин зосередила думки на поліцейському відділку, що знаходився внизу, тихо втамовуючи дихання.

Вона шукала інформацію в місті, дізналась, що Героїчного духа доправили до поліцейського відділку. І після цього лишається лишень просковзнути всередину та скоїти вбивство, цього разу, бездоганно — принаймні такі були думки Асасина. Тепер, коли вона дослідила відділок, до неї долинув жахливий факт.

У поліцейському відділку була зведена чисельна кількість бар’єрів, перетворюючи будівлю на фортецю, яка цілком закривала всіх, крім тих, хто входив через дозволені входи. Навіть якби вона стерла присутність та спробувала пробратися всередину через парадний вхід, бар’єри, товщиною в п’ять чи шість шарів, були призначені, аби викривати такі хитрощі. Замкнений бар’єр був настільки вправно зведений, що приховував навіть ближніх магів. Жінка проходила через нього вдень та не помічала нічого подібного.

І внаслідок ще більшого зосередження, у середині будівлі Асасин виявила присутність купки магів. Вона не могла в це повірити. Для неї містяни були непереборно «невірними», однак факт того, що маги, яких багато релігій вважали єретиками, володіли левовою часткою судових та адміністративних органів, було важко прийняти так зненацька. Враховуючи вплив Годинникової вежі, це не було певною рідкістю в сучасному світі, втім жінці не було діла до цієї установи, тому її це вразило.

Хоча вони належали різним сектам, в цьому місті були й ті, хто поклонявся тому ж богу, що й вона сама. І маги, які не були не вірними, намагалися правити над тими, хто був поза сценою. На це вона не могла заплющити очі.

Неможливо, щоб організація, яка звела замкнений бар’єр такого величезного масштабу, не була залучена у Війну за Святий Ґрааль, що точилася в місті. Що важливіше, її ворог — Героїчний дух Сейбер, знаходився там. Вона глибоко вдихнула та вирушила прориватися у вороже середовище.

Вождь її часу міг прослизнути, майже танцюючи, через будь-який бар’єр. Вона усвідомлювала, що їй бракувало вправності. Усе, що могла, це використати свої відточені навички, імітуючи попередні покоління, і  вести бій.

Вона б мчала, допоки не врізалась у стіну. Усе інше неважливо. Навіть якби її незріле я, могло б чогось досягти, тоді її життя мало б значимість.

Ні, їй це не було потрібне. Жінці не треба було думати, лише прориватися.

Вона засвоїла власну мовчазну рішучість під чорним одягом і виконала величезний стрибок у повітря. Падаючи, силоміць закривала всі бар’єри. Її вороги мали б помітити її присутність, однак Асасину байдуже. Вона знищить їх до останнього. Зібравшись із думками, жінка стала гарматним ядром, що пробивається через поліцейський відділок.

Через кілька секунд усі ці бар’єри, що височіли в небі, розлетілися вщент…

І над війною фанатички піднялася завіса. Вона вирішила битися до кінця самотужки.

Якщо ж жінка і прорахувалася…то в тому, що вона не була сама. У неї було деяке диявольське підкріплення.

Напроти казино Кристал Гіллу. Район розваг.

— Казино, га? Виглядає файно.

Флат, який і не зімкнув очей з моменту проведення інтерв’ю напроти опери, блукав районом розваг. Серед сліпучих розваг Мейн стрит, його увагу привернуло більш запаморочливе неонове  казино.

— Можу заприсягтися, в цьому штаті вхід до казино заборонено до двадцяти одного року. — Дорікнув йому Джек-Різник у вигляді наручного годинника.

— Ох, не можу зайти туди. Бідося. У мене не було можливості зіграти вже сто років.

— Ти був уже в такому закладі?

Джек здивувався. Фалт замислився над минулим та відповів.

— Я з Монако, як бачиш. Поблизу мого міста в морі був величезний корабель-казино. Я часто туди навідувався. Там також є обмеження у віці, втім після того й сього власник дав мені особливий дозвіл…В обмін він попросив показати, чим є магія, що, власне, я і зробив.

—…Чесне слово, твій спосіб життя повністю відрізняється від мого уявлення мага.

— Ой, та ти лестиш.

— Ні, не мені про це мовити. Якщо ти обрав таке життя, то чини, як знаєш. Я лишень молюсь, аби інші маги не покінчили з тобою.

Джек був роздратований, втім дещо у Флатовій історії зачепило його інтерес. І він вирішив продовжити, запитавши про корабель-казино.

— Та все ж, якщо він попросив показати магію…чи був власник також магом?

— Та де. Що ж, певно, він був таким.

— …Він «був»?

Циферблат годинника допитливо нахилився у відповідь на дивну фразу хлопчака.

— Ага. З мага він перетворився на Мертвого Апостола.

—  Мертвий Апостол?

— Кровопивця… А, якщо скажу вампір, так зрозуміліше?

Від несподіваної відповіді циферблат нахилився дедалі більше.

— Насправді, існували теорії, що я був вампіром…однак навіть для мага, невже це не схоже на якийсь другосортний окультизм?

— Відродження Джека-Різника в сьогоденні більш підходяще для другосортного окультизму.

— Хм.

Святий Ґрааль забезпечує Героїчних духів мінімумом знань, необхідних для битви у війні за цю чашу. Якщо Джек не знає про вампірів, скоріш за все, Ґрааль вирішив, що ця інформація немає відношення до цього конфлікту. Принаймні, такі думки були у Флата. Він вирішив по-простому пояснити Слузі.

— Вампіри справжні. Що ж, говорячи про містику, їх кличуть кровопивцями чи Мертвими Апостолами. Це люди, яких вкусив інший кровопивця, і вони стають йому подібним через кілька років, однак також є всілякі колишні маги і тому подібні, які стають Мертвими Апостолами за власним бажанням у гонитві за безсмертям, Першооснови чи щось таке.

— Тож маги можуть стати вампірами?

— Тільки між нами: серед верхівки Годинникової вежі навіть є один. Мертвий Апостол, який використовує Чародійство.

— Божевілля…

Джек слідом за вигуком одразу ж підколов Флата.

— А ти, звісно ж, став би вампіром не вагаючись ні секунди, адже «це круто».

Відповідь Флата пролунала, напрочуд, серйозно.

— Вони круті, але я не думав ставати таким. Тобто існують кровожерливі бажання та й те, що варто взяти до уваги.

— Дивина та й годі. Мені навіть на думку не спало б, що в тебе є така розсудлива мораль.

— Та, знаєш, це неефективно.

— …?

Нехтуючи сумлінням Джека, Флат побачив іншу частину міста й мовив.

— О, диви, промовка про вовка.

— Що ж там?

Погляд Флата зупинився на молодому чоловіку, що стояв на тротуарі Мейн стрит, лицем до поліцейського відділку. У нього був деякий безтурботний вигляд. Флат досі зосереджував очі на ньому й невимушено заявив.

— Он той дядько, що дивиться прямо на відділок…Він Мертвий Апостол. Певно.

 

Поліцейський відділок. Приймальня.

 

— То це ви шеф Орландо Рів?

У нічну пору приймальня відділку здебільшого була позбавлена простих людей. Можна було побачити лише поліцейських, що працювали в нічну зміну та неповнолітніх правопорушників, яких вони затримували.

Приймальня центрального відділку Сноуфілду була значно простора, ніж звичайний поліцейський відділок, створюючи атріум, що простягається аж до третього поверху, а коридори між другим та третім поверхами функціонують як елементи дизайну відділку. На противагу вишукано оздобленої приймальні в якомусь із відділків Каліфорнії, воно випромінює урочисте враження модернізованого замку. Стоячи в центрі химерно гнітючої приймальні, чоловік випромінював єдину присутність.

Він був вбраний як священник, на оці висіла яскрава пов’язка. Просто перебуваючи в поліцейському відділку, він, звичайно, кинув оком на перехожих. А шеф з іншого боку рішуче стояв перед загадковим священником та відповів.

— Я Рів…А ви?

— Ханза Сервантес…Наглядач, відправлений до Сноуфілду церквою. Припускаю, ви розумієте мої думки.

— Гадки не маю, про що ви кажете. — Байдуже відповів шеф.

Ханза широко посміхнувся та розвів руками.

— Якщо плануєте стверджувати «магія — це лише для забави» або ж «мої поплічники діють за власним бажанням» зі стількома зведеними бар’єрами, я не зупинятиму. Навіть якщо вашого Слугу здолають, усі ви втратите прихисток. Ба навіть ви цінуєте життя?

—…

Головна робота наглядача Війни за Святий Ґрааль — спостерігати за прогресом та зберігати в таємниці магію та дива від буденних очей. Однак крім того, було ще завданням надавати прихисток переможеним.

Якщо Майстер усе ще має волю боротися після того, після скону власного Слуги, у нього є можливість заключити новий контракт із духом, що так само втратив Майстра і чекає на свій кінець. Вони здатні повернутися на поле битви. Аби ж запобігти цьому, купа магів намагаються прикінчити Майстра, який втратив Героїчного духа. Навіть якщо він більше не має бажання боротись, то все ж міг би стати мішенню для інших учасників. Забезпечити безпеку таких Майстрів було одним із завдань Катедральної церкви та їхніх наглядачів.

Звісно, навіть якби шеф згодом прибув до них та мовив: «Насправді, я Майстер, тому допоможіть», то церква зобов’язана була б надати йому прихисток, тож погроза Ханзи була не більше, ніж простим жартом чи блефом. Утім Орландо, схоже, ще більш прискіпливо обдумав цю фразу та насторожено примружив очі. На противагу цьому, священник невимушено знизав плечима.

— Упс. Я не ставлю тут навідних питань. І так в курсі, що ви поза законом без зв’язків з Годинниковою вежею, шефе Орландо Ріве. Я ще міг би додати, що ви винні за неприродне скупчення персоналу. Завдяки вашій чудовій службі, ви зібрали офіцерів з усіх куточків світу, задовго до початку війни. Це непрямі докази, втім, я б сказав, що цього досить.

—…Не думав, що ви настільки глибоко прокопаєте за кілька нещасних днів. Вражає. 

— Це заслуга інформаторів Церкви. Якщо у вас є час на похвалу, спробуйте розщедритися на пожертву під час богослужіння наступної неділі.

— Шеф не був певен, чи дотепний священник жартував.

— Хай там як, а тут важко вести розмову. Я проведу вас до приміщення.

— Певно, обійдуся. Сумніваюсь, що ви маєте намір корчити із слухняних для Церкви, та і я не маю жодного наміру стрибати в пащу такого примарного звіра.

Без зайвих слів Ханза всівся на приймальний стілець. Перед тим, як продовжити розмову, він поглянув на плоский телевізор, прикутий до колони.

— Там показують відеозапис чи то аварії, чи то інциденту в оперному театрі. Дивний юнак. Якщо це справжній Героїчний дух, це означає, що вам уже не вдалося тримати в таємниці ритуал. Ми ж попереджали. Якщо бажаєте висловити сльозливі вибачення, я дам номерок великої шишки Восьмої Асамблеї Таїнств.

Хазна посміхався, та його провокативні манери було вочевидь ворожими. Шеф відповів з холоднокровним поглядом.

— Про це не варто хвилюватися. Жодна звичайна людина не в змозі побачити, чим насправді це є.

— Справді? Менше з тим. Чи є тут той Героїчний дух з його Майстром.

—…А якщо так?

— У звітах Церви їх не було. Я б волів засвідчити, принаймні, їхні обличчя. Привітатися, якщо можна. І якщо його Майстер — це жінка, запросити на вечерю, пригостити джамбалаєю чи типу того. Про вас мені нічого не відомо, та молода пані поряд з вами теж може приєднатися.

Секретарка, досі байдужа, відмовила різкій пропозиції та поглянула на шефа. Він глибоко зітхнув та відверто мовив до наполегливого Ханзи.

— Буду чітким: наш ритуал відрізняється від Фуюкського. У нас немає намірів примирюватися з вами. Ідіть помоліться як слухняний простий священник.

— Якщо розмова завершена, то мені не треба ваших наказів про молитву в церкві.

— А ви й не будете цим займатися там. Молитиметесь прямо тут. — заявив Орландо  вічно вигадливому Ханзі.

— Га?

—…Ви сказали, що того Майстра із Слугою не було у звітах Церкви, якщо нічого не плутаю. —Запал у голосі шефа неухильно зникав. — Як багато вам відомо? Є інформація, якою навіть ми не володіємо? Допоки не заповнимо цю прогалину в розвідданих, ми не зможемо відправити вас додому.

— Звиняйте, та без своєї подушечки я не можу заснути. Можна, збігаю за нею?

— Ханза Сервантес, правильно? Ви припустилися помилки.

Шеф апатично продовжував, не вислуховуючи жартів священника.

— А чи не подумав ти, що ця приймальня вже в моїй пащі?

Тон Орландо ставав дедалі жорсткішим. Саме тоді Ханза помітив, що звичайні люди, яких він зрідка бачив у приймальні, мов крізь землю провалились.

Прибрав людей.

Навіть поліцейські та секретарки, які проходжали повз, повністю зникли. Натомість, з численних входів та виходів з’являлись поліцейські. Усі вони холодно вдивлялись у Ханзу, вишикувались, аби оточити їх.

Цей народ…не твої прості копи.

Лише їхньої ходи було достатньо, аби зрозуміти, що вони тренувались набагато більше, ніж простий поліцейський. При цьому було зрозуміло, що їм не промивали мізки — вони стояли в цьому зачищеному коридорі з власної волі.

Бачучи, в якій ситуації опинився Ханза, сидячи на стільці, зиркнув на обличчя шефа.

— Якщо збираєшся арештувати, то за якими підставами?

— Раніше ти казав: «навіть ви цінуєте життя»…Я відчув небезпеку ту твоїх словах та поведінці. Мені надійшла беззаперечна погроза.

— Ти надто багато дивишся в телик, шефе.

— Ви не маєте права мовчати. Усе те, що ви не скажете, буде використано проти вас у суді. На адвоката ви права не маєте, та й жоден вам не дістанеться. Готуйтеся.

Поліцейський повільно почав наближатися, поки їхній шеф виголошував глузливу промову.

— Робити з нас ворогів не виграшна тактика. Малоймовірно, що я зможу вам щось зробити, та коли ти цілеспрямовано залякуєш чоловіка,  відносини між нашими організаціями можуть зіпсуватися.

— Погоджуюсь. Саме тому я би хотів поділитися інформацією по-дружньому.

Шеф зверхньо глянув на Ханзу. Його погляд був далекий від дружнього.

— Не слів так витріщатися на простого, порядного  громадянина. Я можу підняти галас.

Священник блиснув у відповідь провокативною усмішкою. Здавалось, ситуація досягла критичної межі, а згодом…телефон Орландо завібрував й атмосфера кімнати покращилася.

Насупившись, шеф відступив та витяг телефон. Звісно, він не послабив пильності щодо Ханзи. Обережно підняв слухавку до вуха і в цей момент пролунав недоречно веселий голос.

— Здоров! Як житуха, братан?

— Якщо в тебе є якісь справи, поговоримо згодом. Я зайнятий.

Слухаючи голос Кастера, шеф гостро відрубав. А натомість Слуга чітко попередив, не звертаючи уваги на голос Майстра.

— Забирайся негайно звідти, братан. Або готуйтеся зустріти ворога всім, що є. Ти повністю відключив телепатію, тому я мусив зв’язатися із тобою за допомогою благословення цивілізації.

— Про що ти? Як тобі відомо щось подібне?

— Комерційна таємниця. Що ж, щасти!

На тому дзвінок завершився. Шеф насупився.

—Боже, як же з ним важко справлятися.

Та, схоже, це не було жартом. Шеф чудово усвідомлював, що навички збору інформації Кастера були поза межами норми. Однак це означало, що тепер він перейшов до надання попереджень у реальному часі? Однак не встигли сумніви дійти до думок шефа…

Трісь.

Кожнісінька вена в його тілі видавала перекручене виття. Якщо бути точним, це були магічні схеми.

Бар’єри…Прокляття! Що відбувається?

Антимагічні бар’єри, зведені в багато шарів, були в мить розтрощені неначе ракетою, що врізається в укриття.

Уявіть, як ви прослизає крізь систему безпеки банку чи художнього музею, не зачіпаючи її, успішно здійснивши крадіжку, залишивши факт свого проникнення невідомим.

Однак ця була неначе бомба, що врізається в будівлю, проламує дірку в стіні, аби пройти. Іншими словами, це означає, що хто б не продерся крізь бар’єр, йому було начхати чи помітять його. Це не було вторгнення, це був удар.

— Твої дружки?

Шеф зиркнув на Ханзу, однак той лиш знизав плечима, з усіляким виглядом зухвальця.

— Було б непогано, — сказав священник, вдивляючись на стелю, —однак якби це був мій друг, то він ввійшов би через парадній чи задній вхід, а не з неба.

—…

Він відчуває це?

Орландо відчував, що бар’єри навколо верхньої частини відділку були також розтрощені. Хоч він і знав, що це був напад, та не відчував жодного звуку чи післязвуччя від його наслідків. Та що, в біса, сталося? У нього був незначний момент на роздуми…

Допоки кожнісіньке джерело світла в будівлі згасло, занурюючи їх усіх у глибку темряву.

 

Ізоляційна камера.

 

— Нарешті ти сказала своє ім’я. Щиро вдячний, Аяко. Одного дня я віддячу.

Сейбер, який застосував усі свої хитрощі й нарешті домігся успіху, витягши з дівчини її ім’я, продовжив допит з радісною усмішкою.

— І? Що робиш у такому місті?

— Я…

«Викласти все було б найшвидшим способом, щоб чоловік зав’язав собі язика», — так подумала Аяка і покірно розповіла про свій шлях.

— Я жила в Японії, бігала від міста до міста.

— Тікала від чогось?

— Я не знаю, скільки років це триває. Я блукала від місця до місця…

Прикусивши губу, здавалося, не стільки від роздратування, а радше від страху, Аяка  розповіла про своє минуле.

— Зрештою, я повернулася в місто, з якого почала. У лісі стояв дивний замок і…

На тому моменті світло в камері раптово зникло.

— Га?

— Гм?

Сейбер з Аякою  одночасно озирнулися, однак світла не було навіть за маленьким віконцем за камерою. Вони усвідомили, що ціла станція лишилася в темряві.

—Відключення світла? Тоді скоро вони мають перемкнутися на аварійне живлення. Напевно.

У темряві в дівчини був трохи наляканий голос У відповідь пролунав насторожений голос Сейбера.

—…Якщо ж це просто-таки відключення.

 

Поліцейський відділок. Внутрішнє приміщення.

Асасин хутко вивела з ладу основні та аварійні генератори, занурюючи поліцейський відділок у цілковиту темряву. Вона зливалася із нею, проносячись будівлею, неначе вітер. Іноді зустрічала поліцейських та патрульних з ліхтариками, однак жінка була лише повзучою тінню, трималася подалі від світла й була мов миша.

 

Аби кинути виклик тому Героїчному духу, я повинна ризикнути власним життям.

Вона морально підготувалася, поки мчала через довжелезні коридори відділку. Особливі тренування, через які вона пройшла, означали, що їй не потрібно було світло для руху. Відчуваючи порухи повітря, потоки магічної енергії, відлуння вітру, вона була здатна побачити своє оточення власним тілом, ба навіть відчути потік магічної енергії всередині них. Це було одне з її майстерності,  досягнуте великими вождями: «Медетативна чутливість: Забанія». Надлюдська чутливість, що надавала їй відчувати потоки сили на кшталт магічної енергії, води, електрики чи вітру, хоч природнє, хоч штучне, неначе вони були частиною її власного тіла.

Вона використала цю силу, щоб визначити місце перебування джерела енергії поліцейського відділку та знищити його. Опісля Асасин максимально сконцентрувала магічну енергію. Шалено спускаючись сходами, неначе водоспад, вона врешті досягла простору, що був наповнений хаотичними потоками енергії. Тобто в найбільш просторій ділянці поліцейського відділку — в головній приймальні.

—…!

Майже в ту саму мить, коли жінка скочила в приймальню, чоловік в уніформі, що знаходився в центрі, активував магію, аби освітити приміщення, відповідно до розташування освітлювальних елементів.

Маг!

Асасин швидко прийняла духовну форму, та навіть вона не зрівнялася б зі швидкістю світла. За мить, перед тим, як вона зникла, образ жінки викарбувався в кількох очах магів, які там знаходились.

Тінь розчинилася у світлі. По-іншому неможливо описати примарну постать, що за секунду з’явилася у дверях.

— Що…?

— Слуга…?

Шеф поліції був Майстром із Командними закляттями: йому вистачило навіть одного погляду, аби впевнитись, що вона була Слугою.

Та це не мечник. Я лиш кинув оком, однак ця статистика…Асасин!? 

Коли Майстер прямо дивиться на Слугу, що бере участь у Війні за Святий Ґрааль, він здатен зібрати значну частину інформації. Вона приймала форму, оптимальну для розуму цього Майстра: сторінка гримуару або ж шмат пергаменту. Звісно, вони не могли впізнати справжнє ім’я Слуги, втім здатні прочитати загальну фізичну статистику та деякі особливі ознаки.

Пройшла лише мить, а тому він не зміг проаналізувати більшість побаченого, втім спромігся відчути, що та Слуга досягла майстерності в прихованості та шпигунстві. Навіть за зовнішністю — чорна з голови до п’ят, можна припустити, що це Асасин.

Хм… Тож Майстер побачив по телевізору Сейбера й вирішив відправити Асасина. Ми не здатні зробити щось Слузі фізично, допоки вона в духовній формі, та навряд це продовжуватиметься довго.

Слуга в цій формі не здатний вживати ні наступальних, ні захисних заходів. Якщо ж Майстер чи інший маг володіє засобами атаки на духовне тіло, то Героїчний дух ризикує бути знищений без шансу на опір. З цього випливає, що залишатися в духовній формі поблизу ворожого Слуги та Майстра не було переможною стратегією. Час, що вимагає матеріалізація, також міг би стати роковим у блискавичній сутичці.

Найліпше було припустити, що Слуга вже прийняв фізичну форму та десь ховається  — прийшов до висновку шеф, не спускаючи очей з оточення. В атріумі приймальні було купа місць для сховку, включно з незахищеними секціями коридорів другого та третього поверхів

Його Командні закляття були приховані під рукавичкою. Яка ймовірність, що його викриють як Майстра? У найгіршому випадку, подумав шеф, цей Слуга міг би прийти за ним, а не за Сейбером. Він старався спланувати наступні дії, коли ж Ханза, що стояв за стовпом на розі приймальні, ніким не помічений, рішуче скоротив свої можливості.

— Йой, це щойно був Слуга, шефе?

Невимушене запитання. Орландо глянув на Ханзу, одразу второпавши дійсність.

— Вирод…Ти перевищуєш можливості як наглядача.

— А хіба вам він потрібен?

Ханза зловмисно вишкірився, схрестив руки та схилився до стовпа, неначе підкреслюючи, що він був тільки випадковим свідком.

— Лишень дрібка пасивного опору великій шишці, що знущається над маленькою людиною.

Невірний священник.

Якби він був наглядачем, що прибув, аби пересвідчитися в існування Святого Ґрааля, то він став би мішенню для Асасина, яку варто було остерігатися. Та з іншого боку, якби він дійсно був нейтральною стороною й був відправлений просто для перевірки достовірності Ґрааля, тоді та Слуга більше не мала причин згубити його життя, так само як й інших зневірених містян.

Однак вона не могла не оминути шефа. Наглядач запитав про «його Слугу». Зважаючи на зведений багатошаровий бар’єр навколо відділку й сам факт, що він був як Майстром, так і поважною особою, навіть вона, необізнана в конституційному устрої, могла з легкістю здогадатись, що цей чоловік, ймовірно, шеф цього поліцейського відділку, був залучений у Війну за Святий Ґрааль на самому зародку.

Пріоритети в її думках змінилися. Наразі голова відділку навпроти неї мав перевагу над лицарем з оперного театру. Вона б захопила його, а потім витягла інформацію щодо ініціаторів цієї війни. Вирок, вирішила вона, почекає.

Асасин матеріалізувалася в сліпій точці на третьому поверсі коридору, зосередила ціль на шефові. Вона приготувала найбільш підходящий Благородний Фантазм, аби захопити мага. Жінка все ще вірила, що шеф був її єдиним ворогом.

Допоки стріла, просякнута брутальною магічною енергією, не полетіла коридором.

—…!

Вона вилетіла з абсолютно із сліпої зони. Без гострого відчуття, якого Слуга набула пересуваючись у темряві, вона не змогла б навіть помітити напад, допоки в неї б не влучили.

Вловивши коливання найближчої магічної енергії та ледь чутний скрип лука, вона зрозуміла, що цілилися в неї.

Жінка скрутилася, вигинаючи суглоби так, що це здавалося неможливим для людини, і ухилилася від стріли, що наближалася до серця. Вона пролетіла прямо по коридору та влучила в те, що зі точки зору стрільця було протилежною стіною.

Удар спричинив неймовірне руйнування. Стіла розлетілася на друзки. Крізь отвір у залізобетоні виднілася інша кімната.

Вона не знала, як це зруйнувало стіну. Але вона була впевнена в тому, що…того удару було достатньо, аби відправити на той світ будь-яку людину та, можливо, посереднього Героїчного духа.

Ізоляційна камера.

—…Це ще що за звук? — Тривожно поспиталася Аяка в темряві. Звуки були схожі ні те, що далеко щось знищилося, але, безумовно, в цій самій будівлі.

— Можливо, хтось прийшов за тобою?

— Усяке можливе.

Коли Сейбер заговорив, бліде світло спалахнуло навколо них. М’яке, світлячкове світло наповнило ізоляційну камеру та освітило порожній погляд Аяки.

У повітрі висіли крапельки, розміром з камінчик. Це світло йшло прямо з них.

— Ти вмієш користуватися чародійством…?

— Ні, це магія.

— Не певна, чи розумію різницю.

— Магія — це те, що люди можуть досягти самотужки, приклавши достатню кількість часу та зусиль. А чародійство створює дива, що не може досягти сучасне людство…Або так мені казали. Я сам не є магом, тому в деталях не обізнаний, однак, мабуть, розвиток науки перетворив більшість чародійства в магію.

Сейбер говорив, наче це його не стосується. Аяка здивовано втупилася в ці крапельки, що слугували джерелом світла.

При цьому чоловік вибачливо похитав головою.

— Просто, щоб ти знала, їх створив не я.

— Що ти…?

Перед тим, як дівчина змогла закінчити речення, Сейбер зник.

—Ти що!

Залишившись на самоті в ізоляційній камері з крапельками, що світяться, зітхнувши, Аяка повернулася на ліжко. Через кілька секунд знову підвелася.

Двері цієї камери з дзенькотом відкрилися, і Сейбер пройшов крізь них, наче нічого й не сталося. У руці дзвеніла зв’язка ключів, і він широко посміхався.

— Я таємно позичив ключі.

— Позичив…?

— Ах, втеча із в’язниці. Хе-хе.  Як захопливо!

— І де ж твоя лицарська честь? — Аяка роздратувалася.

— Звісно, я все ще маю намір відшкодувати збитки театру. Також я хочу дотриматися обіцянки, щоб залишитися під вартою тутешніх чиновників до світанку. Утім, перед цим я відправлю тебе в безпечне місце. — Заявив Сейбер, його очі сяяли від збудження.

—…То ти вирішив, що ця камера, це найбезпечніше для мене місце?

— Я метикував над цим. Тутешній відділок дивний. Можливо, по всій території зведені Обмежені поля.

Сейбер говорив так, ніби повторював чиїсь слова. Аяка насупилася.

— Можливо? Хто так сказав?

Чоловік із безстрашною посмішкою прочинив ґрати. Ознак присутності тюремників не було. Усе, що можна було почути, це галас та крики протесту з боку інших ув’язнених.

Сейбер узяв її за руку та вийшов з камери. Сяйливі крапельки попрямували за ними.

— Що ж, розумієш, це складно.

— Не дуже розумію…Що це ще за Обмежене поле? У поліцейському відділку є маги?

— Більше того: скоріш за все, вони передбачені самою конструкцією будівлі. Я хвилювався щодо цього, та в найгіршому випадку, всі в цій споруді можуть бути магами. Та, судячи з мого допиту, не схоже, що так воно є. — Вираз обличчя чоловіка раптово змінився на серйозний. — Однак цей відділок безперечно сконструйований для магів. І якщо він пов’язаний з Війною за Святий Ґрааль, то ця метушня не передбачає нічого путнього.

— Чому ж ні?

— Вони першопочатково мали намір запропонувати нам союз або ж, щонайменше, спробувати дізнатися щось від нас…Утім, якщо ці вібрації належать атаці іншого Слуги, то вони, певно, спробують позбавитися від тебе, перед тим, як буде шанс повстати проти. Можливо, в тебе є вагома причина так думати.

— Яка ще вагома причина?

На якусь мить Сейбер притих, та коли трохи відійшов від камер, почав бурмотати собі під ніс. Звучало так, ніби він щось заперечував.

— Слухай…Розповідай мені таке заздалегідь. Якби я таке знав, то вибив двері та витягнув її звідти.

— До кого це ти балакаєш?

— Ой, пробач. Уяви, що я розмовляв із собою. — Він мимохіть вибачився, перед тим, як відповісти на питання Аяки. Чоловік досі розмовляв, неначе доповідаючи комусь про свої дії. — Скоріш за все, в стелю цієї будівлі накладено заклинання…зведено, аби контролювати вміст повітря та задушити людину всередині.

Приймальня.

Ухилившись, Асасин помітила зовнішність стрільця. Юна жінка, що була одягнена в поліцейську уніформу. Велетенський сагайдак на її спині контрастував із вбранням. Вона готувала до бою не стандартний пістолет чи кийок, а лук, який був у її повний зріст.

Благородний Фантазм! То та жінка повинна бути…його Слугою!

Асасин з першого погляду відчула, що той лук був Фантазмом, та вирішила, що Слуга Арчер уклав контракт із шефом поліції, що був одягнений як поліцейський серед усього натовпу працівників відділку. Та жінка мала ауру простого мага, а тому повинна володіти навичками приховування її справжньої природи як Героїчного духа. Справжній Майстер із Командними закляттями міг би без сумнівів визначити це, однак вона не мала Майстра, і таким чином, не змогла з’ясувати цього.

Вирішивши, що її суперниця була Слугою, Асасин негайно перейшла до наступальної позиції. Вона контролювала центр тяжіння, аби після приземлення почати рухатися. Однак у ту мить…вона почула слабкий звук гумових підошв на підлозі позаду неї.

—!

Асасин відчула холод. Вона не віддалилася та не наблизилася до лучниці. Просто з усієї сили стрибнула в гору. Жінка перекинула своє тіло на сто вісімдесят градусів угору та приземлилася на стелю атріуму.

Вона вгледіла чоловіка в чорній поліцейській уніформі. Це й не дивно. Однак він тримав у руках зброю у формі наґінати горизонтального розмаху.

Якби вона ступила крок уперед чи назад, то лезо з легкістю зачепило би її.

Ще один Благородний Фантазм…Що б це означало…?

Попри сумніви, Асасин відштовхнулася від стелі та націлилася на чоловіка з наґінатою.

— Ах!

Він ледь заблокував удар держаком зброї, та все ж відправився в політ коридором.

Без супротиву. Він не Героїчний дух?

Попри бентеження, Асасин приземлилася на інше місце, все ще насторожено ставлячись до дівчини з луком. Але, коли жінка не зводила очей з дальнього кінця коридору, вона знехтувала кімнатою для відпочинку в стіні навпроти атріуму. Не встигла пройти перед ним, через двері увірвався дебелий чоловік, кинувшись на неї із щитом.

— !

 Велетень наближався до неї із силою гарматного ядра, покриваючи своє тіло щитом. Але ця нелюдська статура, заввишки більш двох метрів, змусила Асасина відчути небезпеку. Це була щільна магічна енергія, що покривала його не менший щит.

Ще один Благородний Фантазм…!

У такому разі було небезпечно вважати атаку простим ривком.

Асасин знову стрибнула, переймаючись тим, які ж приховані властивості може мати цей щит. Вона приземлилася на величезний світловий купол, що яскраво освітлював дах атріуму.

І тоді вона збагнула ситуацію.

Приблизно тридцять поліцейських зібралися непоміченими в приймальні, а також на відкритих ділянках коридорів другого та третього поверхів. Очевидно, що вони не просто почули галас та примчали сюди. Вони мали широкий спектр зброї, кожна з яких була оповита надзвичайно щільною магічною енергією. Вона просочувалася з них на численних рівнях довжини хвиль, деформуючи атмосферу цілої кімнати.

Усе це вказувало на один факт, який міг порушити всю концепцію Війни за Святий Ґрааль. Кожнісінька з цих приблизно тридцяти одиниць зброї, безпомилково, була Благородним Фантазмом.

— Весь пересічний персонал евакуювали через задній вхід. Обмежене поле активувалось, тому можливо приховати певний ступінь занепокоєння допитливих глядачів. — Доповіла секретарка.

У той час один з новоприбулих поліцейських подав шефу довгий об’єкт, огорнутий тканиною. З неї Орландо витягнув власну зброю — катану у чорних лакованих піхвах.

— Схоже, стає дедалі цікавіше. — Нашіптував радісно Ханза щодо видовища з поліцейськими, що були озброєними архаїчною зброєю.

Шеф поглядом віддав наказ — і кілька підлеглих направили цю зброю на Ханзу.

— Оскільки ти вже побачив нас, відправити тебе додому стало менш реально. Стій там, де стоїш собі тихо як миша, поки не розправимося з тобою. — Холодно заявив Орландо, і його погляд зосередився на жінці в чорній тканині, яка споглядала ситуацію на верхівці світильника.

— Поки ви не розправитеся зі мною…? То ж Слуга, хіба ні? Що це з вами?

Шеф відповів просто та влучно.

— Я не бажаю, аби вся інформація витекла. Однак, я покажу тобі те, що не залишить бажання чинити опір. 

— І що ж?

— Незграбний бій мага. — Пробурмотів під ніс Орландо. Тоді тихо вдихнув, врівноважив дихання та магічну енергію всередині себе, і чітко заявив. — Ця сила єретичних фальшивок, яку ми викували, аби знищити могутніх Героїчних духів.

—…

Витріщаючись зверху вниз зі світильника, Асасин аналогічно врівноважувала своє дихання. Те, що вона побачила, безумовно, вразило жінку, однак цього було замало, аби подолати її рішучість чи віру.

На війні було семеро Героїчних духів. Чи шість? За певних причин, знання, котрі вона отримала від Святого Ґрааля, були туманними стосовно кількості бійців.

Але вона цим не переймалася.

Дії цієї жінки були б тими самими, якби Героїчних духів, що націлилися на чашу, була сотня або ж тисяча. Тож так трапилося, що їх тут було близько тридцяти.

Винищити всіх до останнього.

Вона зібралася з думками. У цей же час вона лагідно щось пробурмотіла. Пробурмотіла ім’я карми, яку вона несла за власної волі, ім’я сили, яку ця жінка позичила від величних вождів.

—…Примхлива швидкоплинна тінь: Забанія…

У наступну мить, з отвору її каптура, який приховував обличчя, почала ширитися пітьма.

—…!

Побачивши темряву, що тягнулася від ймовірного Асасина й наближалася до нього, шеф негайно скочив назад. Йому ледве вдалося цього уникнути.

І коли ж пітьма досягла колишнього місця, де стояв Рів, мармурова підлога розлетілася, немов сухе листя.

Вона ширилася всією приймальнею, центром якого є Асасин у чорній тканині. Навіть поліцейські, озброєні Благородними Фантазмами, змушені радше захищатися, а не йти в наступ.

Тоді один з тих, що стояв поблизу шефа, втратив руку через цю пітьму.

—Ах…!

Вона обвилася навколо руки, неначе щупальце, спробувавши підняти ціле тіло над підлогою.

—…

Шеф стрибнув мовчки, миттю витягнувши меча. Лезо заворожувально виблискувало, неначе співало в повітрі, розсікаючи темні відростки, що вчепилися в руку підлеглого. Ріжучи, він відчув опір і побачив, що ще кілька згустків пітьми м’яко приземлилися на землю.

— Волосся…?!

Загадкове вміння, що надавало волоссю блискавичний ріст, та ще й дозволяло керувати ним більш вільно, аніж своїми кінцівками.

Це була первинна оцінка шефа, однак, оглянувши тріщини на підлозі, він дещо змінив думку.

Ні, це вже не волосся. Вона перетворила їх на леза.

То це її Фантазм.

— …Майже що Медуза з грецької мітології.

Та все ж, коли він усвідомив цей трюк, це стало під силу.

Якби битва була один на один, або ж якби його загін складався лише зі звичайних поліцейських, вони б і кроку не ступили. Та ці люди були благословенні Благородними Фантазмами та натреновані, аби вбивати Героїчних духів. Якби вони програли цю пряму сутичку з Асасином, то ніколи б не змогли кинути виклик високо ранговим Героїчним духам на кшталт Короля Героїв, Райдеру, який досі не показав себе, або ж новоприбулому Сейберу.

—Зрозуміло. Ідеальний опонент для нашого початку. — Шеф знову зосередився на Асасину і віддав крижаний наказ ближньому підлеглому. — Не бійся. Неважливо, чи зруйнуємо ми приймальню, необхідно перевершити її всіма способами.

Шеф тримав меч у правій руці і витягнув вогнепальну зброю з нагрудної кишені лівою.

— Я використаю цей блок до того, як ти знищиш його.

Це був містичний предмет, що був заряджений не простими кулями, а спеціальними патронами, які були призначені для активації заклять.

Орландо націлив пістолет та вистрілив, неначе сповіщаючи зміну захисту на напад.

Він не націлився на Асасина. Вистрілив у пастку, створену в стелі поліцейського відділку — себто майстерню, навколо неї.

Вбудована магія активувалася, тимчасово посиливши бар’єр навколо приймальні, ізолюючи все так ретельно, неначе створює новий світ. Якби танк відкрив вогонь усередині приймальні, жоден ззовні не почув би ані звуку.

У той же час, кілька демонічних звірів та кілька десятків злих духів прикликалися навколо Асасина і накинулися на «непрохану гостю», яку шеф позначив беззаперечною ворожістю.

Чи варто зробити ціллю й священника? — Задумався шеф, кинувши погляд на ріг приймальні.

Він бачив священника з пов’язкою на оці, що лив собі каву з глечика в паперовий стаканчик на рецепції, якому, здавалося б, немає діла до ситуації.

Та ні, він зачекає.

Шеф роздратовано цмокнув язиком, кинувши погляд знову на Асасина, що вивільнила нові пасма щупальце подібного волосся зі стелі.

Злі духи тріпотіли в повітрі,  а пантероподібні демонічні звірі обступили жінку, ходячи догори ногами по стелі. Вони всі б накинулися в одночасно, а поліцейські з далекобійними Фантазмами в унісон відкрили б вогонь простреливши духів, демонічних звірів та інших.

Наближалася груба сила, однак цього було досить, аби оцінити, чи спрацює це на Героїчному духу.

Шеф виголосив коротку промову, аби взяти під контроль фамільярів, і злі духи в унісон кинулися на Асасина. Підлеглі тримали руку на пульсі. А тоді…

—…Видіння іхору: Забанія…

Жоден  у приймальні не почув її бурмотіння. Так само, як одна людна могла почути цю «пісню», що через мить вирвалася з горла Асасина.

— Ах! Це що…?

Ханза хотів бо сьорбнути кави, тепер уже теплої через відключення світла, коли ж стаканчик ледь не висковзнув з рук. Він затулив вуха руками, обернувся, щоб побачити джерело звуку. Священник вгледів Героїчного духа, що справді співала крізь отвір у розпущеному волоссі.

Звузивши очі, він спробував раціонально проаналізувати цей звук.

— Що ж… а ця панночка має діапазон, що й більшість навіть не вловлює.

За його словами, цей звук був за межами досяжності шефа та його поліцейських. Однак це не означало, що їхні тіла були глухими до пісні Асасина.

Незабаром її наслідки стали помітними в їхніх очах.

— Гм…?

Шеф відчував незвичне тепло, що виходило з власних магічних схем. У той же час, картина навколо Орландо почала п’яно крутитися.

Га? Що це зі мною?

На шефа та його підданих нахлинули зміни, перед тим, як вони змогли щось усвідомити.

— Що…?

На одного з поліцейських напав демонічний звір. Він зловив ікла своїм вигнутим мечем. Їх було більше, аніж один. Усі фамільяри, які мали б атакувати Асасина, почали кидатися на всіх поліцейських.

І це ще не кінець. Ноги в шефа та його підлеглих були як вата, неначе відчували якесь запаморочення.

— То вона…виводить з ладу наші магічні схеми…!

Попри хиткі ноги, шеф спромігся відкликати звірів. Вказівки фамільрам було досить. Якби застосував магію нападу, магічна енергія, ймовірно, вийшла з-під контролю та знищила б його тіло.

Ця атака, скоріш за все, мала прямий вплив на мозок навіть простої людини.

Була ймовірність, що причина їхнього сп’яніння жодним чином не була пов’язана з магічними схемами: це було щось, що завдало прямого удару в мозок, однак, принаймні, здавалося, ця техніка не мала нічого спільного з навичкою розпущеного волосся.

Я був необачним. Вона повинна володіти двома техніками вбивства, які гідні називатися Благородними Фантазмами.

Жінка стрибнула зі світильника, націлившись в отвір, створений у лавах поліцейських. У цей же час, волосся, що ширилося всією приймальнею, почало зменшуватися. Воно всмоктувалося в чорну тканину, яка прикривала її голову.

Тінь у чорному стрибала від стовпа до стовпа, здавалось, нехтуючи гравітацією. Вона рухалася так само, як в оперному театрі, і потім усім, хто бачив її, здавалося, що вона розділилася на нескінченну кількість копій.

І, як в опері…вона скочила за чоловіком, що, здавалось, очолював усіх поліцейських, із силою гарматного ядра.

— Шефе! Позаду!

—!

Шеф хутко обернувся, відреагувавши на крик підлеглого. Він заледве ухилився від руки Асасина, що наближалася до нього.

Пазурі опустилися на божевільного демонічного звіра, який зупинився перед Орландо. А згодом…

— Кіберфантазія: Забанія…

Прошепотів Героїчний дух — і майже миттєво голова звіра вибухнула.

—…!

Це що…ще один Фантазм? Та скільки вона їх має…?

Шеф подумки застогнав, однак не схоже, що Асасин дасть змогу тверезо все обміркувати. Вона використала силу вибуху, аби перевернутися, а зі спини до нього простягнулася дивно витягнута рука.

—Маревне серцебиття: Забанія…

—Гх!

Побачивши довжину руки ворога, шеф вирішив, що якщо й ухилиться, то вона все ж наздожене його.

У такому разі…єдиний мій вихід — це розрізати її! — Вирішив він і витягнув катану.

Його вістря врізалося в довгий та викривлений відросток, утім жінка не зупинялася. Вона простягнула руку до тіла шефа, байдуже ставлячись до леза, що застрягло в руці. Її пальці були за кілька сантиметрів від його грудей, однак…

Пролунав гучний постріл і Асасина відправило в повітря.

—…Ви не поранені, пане?

Коли Рів обернувся, то побачив секретарку, що цілиться з великого револьвера. Очевидно, це справа рук не поліції. Ґрунтуючись на тому, що він накоїв із Героїчним духом, певно, це був ще один Благородний Фантазм.

Зброя мала би бути надто сучасною, аби відповідати вимогам, однак потужна магічна енергія, що просочувалася звідти, схоже, заявляла про своє існування ще за часів богів.

Навіть Героїчний дух не зміг би витримати кулю від подібної зброї та вийти без подряпин. Або ж поліція так думала.

Побачивши, як убивця в чорній тканині спритно стала на ноги, вони тримали руку на пульсі ще міцніше.

Шеф звернувся до ворожого Героїчного духа, встановивши дистанцію, та не зводив з неї очей увесь час.

— Я здивований. Схоже, твій Майстер не скупиться на Фантазми. Судячи з кількості, яку ти активувала підряд, він повинен бути магом з винятковими запасами енергії. Запитай його, чи не бажає він сформувати союз проти Ґільґамеша.

Шеф вважав, що це, певно, було марно, втім мав би запропонувати союз, сподіваючись оцінити особистість супротивника. Навіть якщо й відмовляться, з’ясування стосунків між цим Героїчним духом та Майстром, могли б вказати шлях на вирішення ситуації.

— Ти повинна була помітити битву в пустелі. Не вважаєш, що знищення тих почвар піде нам на користь? Запитай про це свого Майстра.

Однак на таку відповідь Асасина шеф не очікував.

—…У мене немає Майстра.

Голос жінки пролунав з отвору в чорній тканині. Орландо вже знав з попереднього шепоту: ймовірно, ім’я Фантазму, однак деякі поліцейські здивовано кліпнули.

— У мене немає бажання служити магу. Також я не прагну Ґрааля.

— Що?

Шеф засумнівався. Темні очі Асасина випромінювали впевненість.

— Я знищу цю Війну за Святий Ґрааль, яка збила зі шляху величних вождів. — Заявила вона, посилюючи пильність до ворогів, які оточували її.

Завдяки Гарячковому натхненню: Забанія, вона зробила своє тіло таким міцним, як кристал зі світу демонів, а тому не зазнала прямих ушкоджень від тієї кулі. Однак магічна енергія стрімко витікала з того місця, куди вона влучила. Можливо, це був ефект Благородного Фантамзу.

Якщо ж куля насправді пробила плоть та зробила глибоку рану, вона б одразу виснажила середньо статичного Героїчного духа.

А поки билися…вони коригували свої Фантазми.

Лише якихось кілька хвилин бою переконали її, що вона воювала з людьми, а не з Героїчними духами. Та їхні Фантазми воістину були справжні.

Вона не відала та і було байдуже, яким чином люди орудують Фантазмами, однак, схоже, вони не використовували їх у справжніх боях. Навіть під час короткої битви, Асасин помітила, що їхні тіла адаптуються. Чим більше вони б’ються, тим більше сили вони черпатимуть від зброї.

Навіть якщо обмежитися Фантазмами, сила ударів та порізів почала зростати. Дехто навіть почав проявляти властивості, немислимі для звичайної зброї, на кшталт випускання вогню з вістря леза.

Я не можу дозволити затягувати цю битву.

Вона не мала причин вступати в переговори. Обмірковувала, якою технікою було б найліпше прибрати шефа. Асасину більше не потрібно вислуховувати балачки ворога.

Або ж вона так гадала.

— Не верзи дурниць. Арчер з навичкою незалежної дії — це одне, але якби ти протиборствувала як оце щойно без Майстра, від тебе й мокро місця не лишилося б.

—…

Слова чоловіка, що здавалося, очолював ворогу групу, не давали їй спокою. Вона й сама цим цікавилася. Без упину вона мчала містом уже два дні, крім того майже не приймаючи духовної форми. Однак вона не зникла. Асасина досі переповнює магічна енергія

Вона гадала, що власна незрілість заважала належним чином спрямовувати енергію в техніки, що утворювали її Фантазм.

Ні. Зараз байдуже. Спершу розберуся з ворогом навпроти…

Жінка намагалася відвести ці думки в закуток і перелаштуватися на битву. Однак ці питання от-от отримають відповідь.

Наближалася найгірша відповідь, яку вона могла уявити.

— Неперевершено!  Брудна бійка якраз мені до душі!

Без попередження, звук оплесків та дивно бадьорий голос пролунав приймальнею.

Цей голос був настільки дужим, що всі, хто почув, його почали неначе задихатися. Кожен плескіт викликав напруженість, як далекий звук снайперської гвинтівки.

— Хто там? — Оглядаючись, відгукнувся шеф. Утім володаря цього голосу в полі зору не було. Насправді, в нього було відчуття, що звук доноситься з парковки вокзалу — поза бар’єром.

Однак це було неможливо: приймальня була цілковито ізольована від зовнішнього світу. Поліція, попри все, поглянула на парадний вхід.

Неначе чекаючи на це, в бар’єрі з’явилася аномалія. Під її впливом парадний вхід став темним, хоч око виколи, та зараз, але тепер вказівний палець ковзнув по вертикальному склу дверей…немов лишаючи розріз.

У дверях з’явився молодий чоловік, схоже, відсунувши щілину, яку зробив пальцем.

— Я споглядав за цим ззовні. Воістину неперевершена битва. — Заявив чоловік, завзято плескаючи.

Поліцейські переглянулися. Шеф, відповідаючи за своїх підлеглих, повторив питання.

— Ти ще хто такий?

Однак юнак не пропустив повз вуха слова шефа та продовжив дзвінко свій монолог.

— Неперевершено. Ви воістину славні. Гадки не маю, до яких витівок ви вдалися, але щоб справді якісь там людиська кинули виклик Героїчному духу! Визнаю, я вважав, що ви кусали більше, ніж могли проковтнути, але, чорт забирай, це видовищна сутичка! — Придушуючи сміх, чоловік широко розвів руками, і почав чимчикувати до центру приймальні. — Миленький та дурненький Героїчний дух кидається напролом, хоч володіє мистецтвом життя в тіні, проти мага, який покинув свого Героїчного духа позаду, й сам став на поле битви. Вельми розважливе шоу.

—…

Шеф мовчки ретельно вивчав чоловіка, все ще не знаючи його особистості. Як Майстер, він отримав жодної візуальної інформації, тож цей чоловік, зрозуміло, не був Героїчним духом. Він повинен був бути Майстром Асасина, однак натомість вона позадкувала від нього, здавалося, збентежено.

Тоді це Майстер іншого Героїчного духа?

У всякому разі, сам факт, що цей чоловік прорвався крізь бар’єр так просто, знаменував про його дужість.

Орландо вирішив не втрачати пильності та продовжив слухати монолог чоловіка, сподіваючись щось дізнатися, впевнившись, що ці слова не містять якоїсь котодами чи заклинання.

А юнак зовсім не переймаючись напруженою атмосферою, почав висловлюватися, неначе збуджений глядач на бейсбольній грі.

— Поглянемо…На мою скромну думку, якщо ви так продовжите, приблизно тоді, коли вона вколошкає сьому частину з вас, решта повністю прийме свої Благородні Фантазми як частину їх самих та пробудиться. І коли ж це трапиться, шанси будуть п’ятдесят на п’ятдесят. Однак навіть якщо залишиться один маг, що здатен побачити природу її Фантазму, шальки терезів схиляться на користь цих панів та панянок з поліції. — Взявши на себе спрогнозувати перебіг битви, юнак мовив далі. — Вишукано. Я про це. Якщо використаєте свій досвід цієї битви і зможете поповнити свої ряди, можливо, вам вдасться зійтися в прямому бою з класами, схиблених на боях, на кшталт Сейбера, Арчера і так далі.

Схоже, союзником він не був, але шеф не був певен, чи є він ворогом. Можливо, це була справа рук Фалдеуса або ж Франчески. Однак цієї можливості було замало, аби шеф втратив пильність.

Один поліцейський обережно наблизився до чоловіка, наставляючи вістря Благородного Фантазму в спробі зупинити зловмисника. А тоді…

— Однак…

Юнак недбало відмахнувся від рухи поліцейського з кинджалом всього лише лівицею.

Хлюп.

Це був неприємний та вологий звук. Тоді шеф став свідком моторошного видовища. Не стало руки його підданого нижче зап’ястя, неначе її відкусили.

— Якого…?

Поліцейський дивився на кров, що сочилася з його зап’ястя, а на обличчі з’явилася розгубленість.

— Навіть не знаю, яка ж смерть гідно завершила такий чудовий поєдинок.

Юнак досі усміхався. А також тримав відірвану руку поліцейського.

Це трапилося тоді, коли підданий Орландо зрозумів, що ж з ним трапилося. У той же час він усвідомив біль. Із запізненням, його крики відлунювалися всією приймальнею.

—А-а-а-а-а-а….А-А-а-а-а-А-а-А-а!

— Хе-хе! Гожий, хоч трохи стандартний крик. Чи розважиш ти мене дужче, якщо й ліву руку відрубаю?

— Досить уже!

Побачивши, як його підлеглий схопився за зап’ястя та впав на коліна, Орландо без вагань вистрелив зі зброї. Як і той патрон, що він випустив минулого разу в стелю, він був призначений для активації пастки та реакторів магічної енергії. 

— Команда два, оточити чоловіка! Решті не спускати очей з Героїчного духа!

З моторошними криками, нескінченні злі духи та демонічні звірі з’явилися з містичної формули, викарбуваної в підлозі, в унісон з наказом шефа. Одразу вони всі кинулися на юнака, однак тоді…

— Не цвірінькайте. Гидко. — Пробурмотів чоловік, не полишаючи свою безтурботну усмішку. Він опустив пальці правої руки та повільно поглянув угору.

Після цього новонароджених фамільярів розчавило щось невидиме, і вони луснули як кульки з водою.

— Що…?

Шефу та всім його підданим забракло мови. Не було ознак того, що чоловік використав магію нападу. Здавалося, майже викривлений тиск, який він випромінював, відкидав саме існування фамільярів. Насправді, лише від його присутності офіцери тремтіли від страху,  й вони не розуміли чому.

Він просто там стояв.

Чоловік легко стиснув руку поліцейського, яка досі була в його лівиці. У ту мить вона зсохла та виснажилася як мумія. А потім розсипалася на пил та безслідно зникла.

Неначе цього було замало, він підібрав кинджал, який тримала та рука, й підніс то уст. Відкусив шматок, неначе це було якесь печиво. А потім просто висипав ті уламки собі в горло.

—М-м-м…Цей смак…достатньо вишукано, аби називатися Благородним Фантазмом. Така іграшка — це вже занадто для людини.

У це видовище поліцейським важко було повірити. Але вони були певні: цей чоловік не людина. Навіть не Героїчний дух. Він був «дечим», зовсім на іншому рівні.

У принишклій приймальні чоловік розвів руками, неначе мовчки дякуючи. А тоді поглянув на розгублену Слугу із шанобливим виглядом та став на коліно.

—…?

У чорних шатах Асасин спантеличено насупилася.

— Мене звати Джестер Картур. Як твій Майстер, я стверджуватиму, що ти досі…

При слові «Майстер», по оточенню пробігла ще більша напруга.

Юнак, що назвався Джестером Картуром, засяяв диявольською посмішкою та витріщався на Асасина. Його погляд, здавалося, пожирав кожен сантиметр її тіла.

— І як Мертвий Апостол, я візьму від тебе все, що маєш.

Мертвий Апостол.

Від цих слів Асасин здригнулася. Не від страху почвар на ймення вампіри, а від того, що вона дійшла до найгіршого висновку свого становища.

Безцільний носій смерті. Посланці руйнації, що витісняють людство.

За своє життя вона ніколи не зустрічалася віч-на-віч з Мертвим Апостолом, однак чула розповіді про них. Щоразу, як спалахувала велика війна з безбожниками, на полі битви з’являлися жахливі монстри, що сіяли руйнацію, не зважаючи на віросповідання. Подейкують, у часи першої великої війни, чудовисько, яке зберігало незліченну кількість звірів усередині свого тіла, заплямувало кров’ю пустелю. А в часи другої, кілька почвар, що не мали стосунку до першого, прибули й зникли після буйства, яке тривало три дні та три ночі. А втретє знову з’явилося інше чудовисько, але, вочевидь, його відправили на той світ безжальні генерали обох фракцій. 

Усе, в чому Асасин була певна, це їхня назва — Мертві Апостоли, а також, що кожна з тих почвар була вісником кровопролиття, яка обурювалася самим існуванням людської раси. 

І той чоловік назвався таким абсурдним ім’ям. А що ж іще йому сказати?

Мій…Майстер?

Спиною жінки промчалися мурахи.

Неможливо. Я певна, що…розправилася з…моїм Майстром.

І немовби прочитавши її думки, чоловік на ім’я Джестер Картур потер власні груди з ледь нестримним виразом.

— Нізащо не забуду доторк твоєї долоні — неначе суворий поцілунок. Від потрясіння такої смерті, у мене навіть обличчя змінилося.

—...!

Слова Джестера підтвердили її побоювання. Це, безумовно, той чоловік, якого, як вона вважала, відправила на той світ.

Тоді…я досі тут через це чудовисько…що ділить магічну енергію зі мною…?

Її пронизувала невимовна огида. Здавалося, що кожна крапля крові була спаплюжена токсичним осадом.

Нелюдське створіння.

Але це ще не все. Почутої балаканини та поведінки було достатньо, аби ствердити, що цей чоловік був загрозою всьому людству.

Сам факт, що енергія такого створіння тече крізь неї, був непростимим. Вона ненавиділа власну незрілість за те, що не помітила, як на її шию одягнув нашийник Мертвий Апостол, так сильно, що не змогла цього витримати. Не встигла оговтатися, як уже помчала, сповнена рішучості, принаймні, аби очиститися. Сповнена рішучості знищити цю почвару на власних очах та очиститися.

Також вона відчула бажання знищити себе, однак це було заборонено вірою. Асасин відчула сором — навіть такі думки були доказом її незрілості. Тому намагалася зосередити всю енергію на знищенні свого Майстра  — власного ворога.

Однак…

— Наказую Командним закляттям: Геть якнайдалі з міста. — Посміхаючись звелів Джестер.

І в той же час тіло Асасина випромінювало світло.

—…!

Вона намагалася прокричати щось, однак світло оповило все її тіло, позбавивши нагоди.

І ось так вона зникла.

Джестер оглянув поліцейських, що залишилися, знизав плечима та заявив.

— Гадаю, це те, що називають передачею естафети, еге ж? Знаєте, а мені теж потрібен Святий Ґрааль. Ну, якби-то це описати…Чому б вам просто не здохнути, кров’яні комахи?

Деінде в місті.

— Мертвий Апостол…? Мертвий Апостол! Вампір! Серйозно?

Кастер, слухаючи голоси в екрані комп’ютера, від здивування ляснув у долоні.

У деяких Благородних Фантазмах поліцейських були вмонтовані комунікатори. Власне кажучи, він не був магом, а тому вони були тимчасовим заходом, однак Кастер виконав усі необхідні дії завдяки своєму вмінню модифікації Благородного Фантазму, зумівши завершити їх. Тепер вони функціонували радше як жучки, а не комунікатори, та Кастер вважав цю частину своїм «обслуговуванням після купівлі», і не відчував гріха під час їхнього застосування.

— Усе стає дедалі цікавішим. Але хіба ж тут не забагато несподіванок для п’єси? Хоча, яка різниця. Цього разу я просто, щоб поспостерігати та поглузувати. — Вираз обличчя Кастера ставав серйознішим,  а голос стих до бурмотіння. — Але для мого братана та його компанії це можуть бути погані новини.

Кастер зітхнув. Йому дещо пригадалося, коли ще був живий.

Париж, перша половина дев’ятнадцятого століття.

Час, коли юний Кастер лишень прибув до Парижу. Бажаючи узріти справжню паризьку драму, він відвідав деякий театр у Сен-Мартені.

П’єса називалася «Вампір».

Кілька разів потрапивши у халепу, він усе ж спромігся вмоститися на місце. Однак поруч із ним сидів чудернацький чоловік. Коли, здавалося, він був повністю захоплений читанням книги, то піднімав голову та викрикував: «І це по-вашому вампір? Лайно!». Або ж буркотів: «Цим акторам бракує уяви та креативності…»

Кастеру здавалося дивним, що чоловік на років двадцять старший за нього, здіймає галас через подібне. Врешті-решт він вирішив запитати його прямо.

— Якщо ж вам не до вподоби казочки, типу вампірів, то що ж ви тут робите?

Чоловік похитав головою та відповів.

— Вампіри — казочки? Безглуздя! Вони існують. Тому я і сподівався на цю виставу. Але ти лише поглянь! І це виступ? Вони дупля не ріжуть у вампірах та навіть не намагаються!

Я сиджу біля кумедної людини. —Подумав Кастер. І вирішив знехтувати виставою та розпитати про вампірів.

Якось зустрів одного в Іллірії. Ніч за ніччю, я бесідував та вечеряв із живим, ходячим мерцем.

— Вечеряли?

— Ми не дудлили кров, якщо ти до цього хилиш. Звичайне частування… Однак він прагнув померти людиною. Я почув його бажання. Коли він спав на цвинтарі, адже був мерцем, я витягнув його серце та спалив. Але лише згодом я зустрів вампіра в справжньому сенсі. Той, хто мав більшу силу, прийшов до чоловіка, який розділив з тим вампіром хліб та дарував йому вічний спочинок.

Говорячи, цей чолов’яга дивився кудись у далечінь, неначе сумував з минулим. Після того, як переповідав про «могутнього вампіра», він промовив іншу назву. 

— Їх кличуть Мертвими Апостолами, і, вочевидь, вони відрізняються від злих духів чи фей, що оволодівають людьми. Попри те, що вони є частиною Землі, зневажають людство. Насправді, вони тіні самої планети з власною волею.

— Ненавидять людей?

— Так, безумовно. Я не можу, звісно, ручатися за кожного, та між ними та людством існує чітка стіна. Людський клинок нізащо не проб’є її. Лише лезо, освячене Богом, або ж іншою силою того ж штибу, здатне їх проткнути. У всякому разі, якщо вважатимеш їх привидами чи демонами, ти вельми помиляєшся.

— То ви кажете, що «вампіри» на цій виставі просто злі духи…? Однак я вважаю, цього варто очікувати, якщо актори ніколи не бачили живих мерців.

— А щоб його зіграти, бачити не потрібно. Людська уява дозволяє будь-кому створити ілюзію. — Спокійно відповів чоловік.

Він розважав юнака поруч, який спраглий до знань, розповідями на різноманітніші теми: від власних пригод, устрою Парижа, і до історій про імператора Нерона та літературних порад. Його розповідь була підкріплена особистим досвідом. У якийсь момент Кастер, врешті, більше звертав уваги на чоловіка, аніж на виставу.

Після деякого часу, чоловік озирнувся на сцену. Колір обличчя змінився, і він почав знову чіплятися до акторів.

— Ні, не так! Вони ж не привиди, які змушують бліднути від одного лише страху!

Зненацька чоловік виголосив: «Сяду на місце, з якого ліпше можна скаржитись» і підвівся з місця.

— Ой, так. Доля могла докласти до цього руку. Скажи своє ім’я.

Кастер відповів, трохи зніяковівши від того, що якого запитує чоловік, що годиться йому в батьки.

— Мене звати Дюма. Александр Дюма.

Справді? А я Шарль. Дасть Бог, ми ще раз зустрінемося.

Дивлячись услід чоловіку, юнак молився, аби знову побачити його.

Хоча Кастер, Александр Дюма, тоді цього не знав, цей Шарль з яким він бесідував, був одним з найбільш відомих письменників Франції, який написав один з творів, що сформували основу цієї вистави «Вампір».

Також він був тією людиною, що ввела Кастера в літературний світ.

Нині.

— Ах…Я був певен, що Шарль буде в Троні, оскільки туди потрапив такий, як я. Цікаво, чому ж ні. Я постійно був у боргу перед ним…

Кастер бурмотів слова, що свідчили зовсім про іншу повагу, ніж ту, яку він проявляв до Майстра, а потім поспішно повернувся до своїх справ.

— Ото вже, якщо він справді вампір, то з чинним спорядженням шансів нуль.

Зітхаючи, Кастер тис по клавіатурі.

— Наразі вони налаштовані на посилення людської сили…Однак…вампір — Мертвий Апостол, що ж… — Пробурмотів Кастер, самозакохано сміючись, поки вовтузився з фрагментами даних, які з’являлися один за іншим на екрані.

— Але, чорт забирай, хто б міг подумати, що я справді зв’язався з ними…Вік живи — вік учись. Але, звісно, я вже давно ґиґнув.

Поліцейський відділок. Коридор.

Сейбер йшов коридором в місці, що знаходилося далеко від приймальні, коли ж раптово зупинився та обернувся на щось поглянути. Він задивлявся в сторону приймальні, де шеф з його поліцейськими прийняли бій, однак цього він нізащо не зміг зрозуміти.

—Щось трапилося? —Запитала Аяка.

Сейбер легко звузив очі та відповів.

— Відчуваю присутність почвари.

— Почвари?

— …Ага. Це старенька історія. — Був натяк на понурий вигляд — рідкість для чоловіка, що вирізняється нестримною енергією. — Це сталося під час війни. Почвари вступили в бій між мною та моїм ворогом, вирізаючи людей з обох таборів. Тепер я відчуваю подібну присутність.

— Мало що тямлю. Але ж це не означає, що його викликали як Героїчного духа?

— Ні, навряд. Це не дух.  Я навіть гадки не маю,  чи можуть вони взагалі потрапити в Трон.

Сейбер, відчуваючи погану прикмету, вирішив бути більш пильним та вивести звідси Аяку якнайшвидше. Продовживши ходьбу, він пригадав особливості тих почвар та продовжив.

— Якщо коротко…у твоєму середовищі їх, певно, кличуть вампірами.

Поліцейський відділок. Приймальня.

— Просто, щоб упевнитися, — голос Джестера відлунював усім приміщенням, — але ви точно не хочете покликати Слугу, що дав вам усі ці Фантазми? Знову ж таки, якщо створювати таке, це його першочергова здібність, сумніваюсь, що він вельми вправний на полі бою.

Він ще не ступив і кроку, відтоді як сказав: «Чому б вам просто не здохнути, кров’яні комахи?»

Попри це, біля нього лежали численні повалені поліцейські. Жертв ще не було, та навряд це можна назвати несподіванкою. Зрештою, Мертвий Апостол, який представився Джестером, не здійснив жодної атаки.

Поліцейська на третьому поверсі натягнула лук до максимуму, націлившись на вампіра, і вистрелила трьома золотими стрілами одночасно. Вони описали потрійну криву, летячи до Джестера майже на швидкості звуку. Та коли ж стріли наблизилися, їхнє сяйво почало гаснути. До того моменту, як вони ледь підібралися до кровопивці, стріли стали звичайнісінькими, що відскочили від чоловіка, навіть не зачепивши костюм.

Він стояв як вкопаний. Стріли зупинила його шкіра.

Не те, щоб він перетворив її на сталь чи в нього виросла, як у дракона, луска. Надзвукові стріли не змогли пробити те, що здавалося лишень тендітною, світлою людською шкірою.

Та й це ще не кінець. У поліцейських було відчуття, що чим дужче вони атакують цього чоловіка, тим більше висмоктується їхньої сили.

Власник сокири, що почав вивільняти силу із свого Благородного Фантазму, завдав «удару, що нехтує відстанню, аби розітнути ворога»…однак коли ж він зумів відчути, як атака досягла цілі, йому навіть не вдалося зрушити з місця вампіра.

—Р-а-а-а-ах-х-х!

Поліцейський, що пишався дебелим тілом, підняв свій великий щит й атакував, та вся його міць відскочила від вампіра, неначе врізалася у величезну стіну, й врешті він сам зазнав поранень.

Усі піддані Орландо, яких було близько тридцяти, кинулися в атаку зі своїми Фантазмами. Джестер просто ігнорував усіх та продовжив зверхньо реагувати.

В очах підлеглих почав ширитися страх. Лише мить тому вони боролися з Героїчним духом убивці. Поліцейські були певні, що зможуть дати гідну відсіч. Тоді що ж коїться? Почвара на ім’я «Мертвий Апостол», який зовсім не причетний до Війни за Святий Ґрааль, панував на цьому полі битви. Що ж таке Героїчний дух та хто вони такі, що намагаються здолати один одного, якщо ж настільки дужий монстр уже існує, і навіть не потребує виклику з Трону?

А Джестер, самовдоволено шкірячись, тішився їхнім виглядом страху та відчаю.

— Не зрозумійте мене хибно: Я жодним чином не є сильнішим за Героїчного духа. Чесно кажучи, та люба Асасин навіть убила мене раз.

Увесь народ нахмурився від збентеження, навіть коли падали на коліна від загадкового виснаження. Лише п’ятеро з них, включно з шефом та секретаркою, досі зберігали повний бойовий дух, однак їхні атаки зовсім не зачіпали Джестера.

Решта кинулася в атаку з усіх сил, під захистом списа Благородного Фантазму. Та вампір із блискавичною швидкістю хижака, зупинив вістря одним лише вказівним пальцем.

— Іншими словами, —Джестер із жалем поглянув на розбитий спис і сповнених відчаю офіцерів, — Героїчні духи стверджують людську історію. Вони існують, щоб зберегти правила людського світу. — Джестер злегка похитав головою, граючись із уламком списа на кінчиках пальців, — Ми, Мертві Апостоли, заперечуємо людську історію. Ми існуємо, аби паплюжити ваші правила.

— Ви…заперечуєте  людську історію?

— Ага, все так. А тому ми здатні звести нанівець захист Благородних Фантазмів, створених людиськами, або ж тих, що приготовлені богами. Благородні Фантазми, створені богом для бога — це інша історія, але так просто твої руки їх не дістануть. Це лише питання сумісності. Я змія, а ви жаби. Ось так.

Джестер нарешті почав іти. Він хотів бо завдати удару милосердя, щойно атмосфера приймальні почала наповнюватися негативом.

— Звісно, якщо ж Героїчний дух, посланець Трону, використає той самий Фантазм, це також інше. Героїчний дух, скоріш за все, здолав би мене. Однак байдуже що ж ви, нікчемні людиська, вчините з ними, ваша поразка невідворотна. Та й у вас не вийде викрутитися через тактику або ж бойовий дух.

Героїчний дух, скоріш за все, здолав би мене.

Для поліцейських ці слова здавалися радше відчаєм, а не надією. Адже вони відмовилися від шляху покладання на Героїчного духа та обрали людську силу… їх приголомшив не Героїчний дух, а почвара. Поліцейські скреготали зубами перед цією ледь нечуваною реальністю.

Та їхній дух був незламним.

Адже їхній шеф досі тримався на ногах посеред приймальні, неначе проголошуючи, що це була їхня остання цитадель. Їхня остання надія в людській подобі.

Джестер також мав би це помітити. Він повільно чимчикував прямо до шефа, безстрашно шкірячись, і запитав.

— Знаєш, чого тобі бракує?

— Сили? — Серйозно відповів Орландо на питання Джестера, стискаючи катану в одній, а пістолет в іншій руці.

Однак Джестер похитав головою та затвердив правильну відповідь.

— Поваги.

—…

—Я бачу. Ти не віриш у будь-яких вищих істот, не кажучи вже й про богів. Ні в Героїчних духів, у  Трон, можливо, навіть у Святий Ґрааль. І все тому, що ти не вірищ у власну силу — покладаєшся лишень на інструменти. Про яку повагу може йти мова.

Тішачись, вампір раптово підняв ближній диван однією рукою. Тримаючи його, тепер уже триметрову тупу зброю, він виголосив промову.

— Навчити повазі я не можу, та натомість, покажу, які ви швидкоплинні. Я розтрощу довбешку цьому вашому «вірному» шефу шматком меблів — навіть не зброєю. А тоді понівечу ноги кожнісінького з вас по черзі, хто хоч спробує втекти. За раз можу зламати десь десяток. Якщо ви всі одразу кинетеся навтьоки, можливо, кільком вдасться вижити.

Регочучи, Джестер ступив ще на крок ближче до шефа. Він був у діапазоні дивану.

Орландо відчув, що наближається неминуча смерть, однак він не зойкнув та не стогнав. Навпаки, це загартовувало його дух.

Це те ж  саме. Байдуже, наближається до мене Мертвий Апостол чи Король Героїв.

Він протистояв Героїчним духам з незрівнянною міццю. Ймовірність його смерті вже була врахована.

Однак я не здамся без бою, почваро.

Шеф очистив розум. У цей самий час, він кинув вогнепальну зброю догори та стиснув меч обома руками

— Оце так…— Джестер відчув зміну атмосфери, на мить спинившись та розслабив уста. — Зрозуміло. Вирішив до самого кінця як людина? Я вважав, ти належиш до тих людей, що хапається за життя, покладаючись на Командні закляття та пускаєш у діло Слугу як щита. Однак ця рішучість лише в могилу зведе. Крізь мене нічого не пройде.

Джестер придушував сміх, стискаючи диван.

— Цікаво, як же Героїчний дух стоїть за тобою, але, знаєш, я просто зжеру тебе і заберу закляття собі. За звичайних умов, це було б неможливо, але яким я є зараз, можу використовувати два…ні, до п’яти Слуг…

Плюх.

Раптово Джестер затих на пів слові. Його облили чорної рідиною ззаду без попередження.

—…

Не було потреби гадати, що це за рідина. Аромату, що лишився на одязі Джестера, було достатньо, аби зрозуміти, що це була тепла кава. 

Джестер ошелешено озирнувся і…

— Крізь тебе нічого не пройде, кажеш?

За кілька метрів від нього стояв священник, тримаючи паперовий стаканчик, виблискуючи безстрашною усмішкою.

— Але ж кава пройшла.

І коли Джестер побачив, що має справу із священником, усмішка враз зникла зобличчя, й він роздратовано пробурмотів.

— Зрозуміло. Ти маєш бути наглядачем цієї Війни за Святий Ґрааль. — Зітхнувши, похитав головою вампір. — Прикро. Я поспішав узяти участь у цій війні, адже чув, що Катердральна церква омине цю подію, та, схоже, навіть це місто виляє хвостом…

Плюх.

Священник почекав, поки Джестер похитає головою й вилив залишок кави на нього.

—…

— Забагато балакаєш, мрецю. — Ханза звернув стаканчик і жбурнув його в смітник. —Якщо ж це опера чи мюзикл, я б вирізав десь половину твоїх реплік.

— Ханзо Сервантесе…Ти досі тут?

Священник це почув і знизав плечима.

— Виглядає так, ніби ви по вуха в халепі, шефе.

— Що ти задумав?

— Як наглядач, я вирішив дати тобі кілька порад, як вижити. — Ханза звернувся до шефа, нехтуючи Джестером, який мовчки схилив голову. — Ти не впораєшся з Мертвим Апостолом такого рівня, якщо не використовуєш спеціально освячену зброю…або ж допоки не матимеш «специфічність» типу містичних очей, Оскаженіле підсилення або ж просто є вельми вправним магом.

—…

— Ви не такі вже й не зрілі, просто для вас це погана сутичка. Чесно кажучи, я думав, що ви чудово впоралися проти Героїчного духа. Покажіть мені гарне шоу.

Священник чесно похвалив шефа та його підданих.

А Джестер, коли стер з обличчя каву, проявлявши ні радості, ні гніву, холодно відповів.

— Здається, ти обізнаний у Мертвих Апостолах. Посада наглядача, певно, змусила чути про подібне.

Джестер кинув оком на свій костюм.

— І як? Що ж ти хотів цим сказати? — Запитав він, стискаючи шмат тканини в кавових плямах.

— Я пригощаю. Випий її замість крові тих держслужбовців.

— Ха-ха-ха-ха-ха! Пригощаєш! Зрозуміло.

Джестер залився реготом. Сміявся, сміявся, сміявся і сміявся…

У наступну мить з лиця одразу зникла посмішка і він жбурнув диван у священника.

— Це ж безкоштовна кава з рецепції!

Диван наблизився до чоловіка, швидко обертаючись із силою бумеранга.

Ханза навіть не намагався ухилитися від його…Просто пхнув.

Пролунав грізний гуркіт. Невдовзі почувся тріск з напрямку стелі. Коли поліцейські поглянули вгору, побачили що диван міцно застряг у стелі, трьох поверхового атріуму.

— Що…?

Шеф, його секретарка, поліцейські та навіть сам Джестер, який жбурнув той диван, не могли звести очей від надлюдського вчинку.

А потім…Ханза безслідно зник.

— Га…?

Джестер розгублено пробурмотів. Священник, як вампір був певен, був за кілька метрів від нього, раптом опинився перед ним розмахуючи кулаком, перш ніж зрозумів ситуацію.

Тоді правий кулак Ханзи влетів в обличчя Джестера трішки швидше, ніж той зумів зреагувати. Вампіра пролетів крізь стіни приймальні й потрапив у внутрішню кімнату.

— Я хотів знести тобі макітру, та це важче, ніж я очікував.

Ханза махнув кульгавою рукою. Шеф звузив очі.

— Що ж  ти замислив?

У Ханзи вже була відповідь.

— Це те, що називають передачею естафети. Я позбудуся його.

— Маєш на увазі, що простягнеш руку допомоги?

— У першу чергу я священник, а потім уже наглядач. — Відповів Ханза недовірливому Орландо, хрускаючи шиєю. — Але, знаєш…дещо я б хотів отримати натомість.

— І що ж?

— Не розповідай церкві, що я змарнував напій. Боюсь, мене вилає наставник.