Розділ 2: Інцидент з Героїчним духом

Розділ 2: Інцидент з Героїчним духом

День 0, північ.

 

У певному місці.

 

— Ага, то ось де ти є. Ти мала би опинитися саме тут з усіх можливих місць, мій маленький жертовний пішак.

У пітьмі Франческа нудьгуючи знизала плечима та дивилася на картину, що відображалася в кришталевій кулі. Це була картинка старого оперного театру Сноуфілду.

— Чесне слово, викликаний Героїчний дух неодмінно має бути Арті.

У картинці вона бачила постать самотньої дівчини що прокрадається в театр.

— Шкода, що ти не пішла до Сигми. У них потужний фактор невизначеності, і синергія зробила б справу набагато цікавішою, — дівчинка в одязі готичної лоліти бурмотіла до себе, а тоді знову посміхнулася і продовжила, — що ж, може це на краще. Щоб гра була веселою, в мене є один задум.

Вона зв’язалася з деким за допомогою магії, а потім повернулася до кулі. Франческа мляво поглядала в пітьму хвилин зо десять, а тоді…

Могутнє світло спалахнуло в кришталі. У ту мить у зображенні вона помітила дещо особливе, через що її очі засяяли.

— Га? Це ще що? Хто це такий? Може, Асасин?

Слова ледь виринали з її уст, коли ж у картинці знову змінилося зображення. Франческа вражено споглядала на «труп» у кришталевій кулі і розреготалася.

— Ха-ха-ха! Дивовижно! Раптовий інцидент! Як кортить дізнатися, що ж буде далі!

Франческа радісно засяяла, її щоки загорілися, а очі заблищали, наче в дитини.

— Ого! Арті, що ж ти робитимеш тепер? Твій Майстер сконав у момент твого виклику? Хіба ж це не драматично?

Вона несамовито кричала і лише сміялася, сміялася, сміялася…

Побачивши оком наступне, що з’явилося в кришталевій кулі, вона кволо схилила голову на біг, досі регочучи.

—… Це ще що?

Потім її думки заполонили питання, і вона пробурмотіла.

—Хто…цей Сейбер?

 

Америка. Сноуфілд.

Усередині напів зруйнованого оперного театру Саджьо Аяка проклинала власну долю.

Вона ніщо не могла зробити з собою, навіть якщо накликала це на себе самотужки.

Через обставини, в яких вона опинилася, схоже не було ніщо інше, як якийсь жарт бога чи диявола.

Перед нею лежав людський труп.

Значних ран не було, однак тіло чоловіка було закляклим, з виразом страждання, наче його серце було розчавлене. Принаймні, вона не бачила в ньому ознак життя.

Для Аяки, схоже, та рука дійсно розчавила його серце, але…те, того серця вже не було, а на сорочці не лишилося й сліду від розриву, не кажучи вже про рану на грудях.

А ще дехто, хто зруйнував його серце також зник.

Вона мусила відступити через загадкового чоловіка, що з’явився перед очима Аяки.

 

Історія повертається трішки назад.

 

Кілька хвилин тому Аяка була заручницею. Вона була зв’язана з голови до ніг магічною мотузкою, що належала тому трупові, котрий до цього був магом.

— Ти несерйозно до мене ставишся, якщо гадаєш, що можеш сховатися від мене подібним чином.

Маг, здається, був вражений. Він уважно оглянув тіло Аяки з голови до ніг, й нахилив голову.

— Ці позначки зовсім не схожі на Командні закляття…То про тебе згадував Фалдеус. Хто ж ти така?

—…Гадки не маю. Дивна біла жінка сказала прийти сюди, тож я тут.

Голос Аяки прозвучав грубо. Її очі були переповнені покірністю світові та ненавистю на своє безглузде становище.

І коли ж маг побачив це, то подумки знизав плечима й продовжив без очевидного зацікавлення.

— Он воно що. Гадаю, це й робить тебе бідолашним блукливим магом, котрого перетворили на жертовного пішака задля маріонетки з плоті Айнцбернів…Що ж, я не дозволю тобі стояти на шляху мого ритуалу. Пробач, та спершу я розберуся з тобою.

Маг відправив магічну енергію по магічних схемах, що огортали його тіло й от-от хотів закінчити життя Аяки без проявів якихось почуттів, наче це була проста робота для нього, однак…

— Ха…

Раптово він застиг та поклав палець на сережки, що здавалися магічним предметом.

— Так…Ця жінка? Чому?

Він говорив з кимось через сережку, але Аяка, звісно ж, не могла почути їхню розмову.

— …Добре. Зрозумів. Я ще пограю у твою гру.

Коли ж дзвінок закінчився, маг випустив важке зітхання й обернувся до зв’язаної Аяки.

— Може це і примха, однак не сказав би, що мені це цікаво.

—…?

— Ні, я просто збираюсь побачити, наскільки віддано присягне мені Героїчний дух, якого я викличу. —Маг злегка скривився, стримуючи сміх, продовжив. — Я хочу дізнатися, чи підкориться наказу благородний герой, убити беззахисну жінку, який колись називав себе Королем Лицарів Круглого столу.

Усе, що Аяка спромоглася зрозуміти, це те, що її скоро вб’є «благородний герой», якого от-от викличуть.

— І якщо хто б там не був з того Круглого столу відмовиться вбивати…мене ж не відпустять? — Аяка мовила відверто без жодного захоплення.

— Я завжди можу використати Командне закляття, але, на жаль, я не настільки гедоніст, щоб витрачати його на розваги. Я просто задушу тебе путами.

— Ти думаєш, це доцільно? Якщо не вб’єш спершу мене, то я можу спаплюжити тобі ритуал.

— У тебе голос тремтить. Не бреши.

Маг був байдужим перед напів відчайдушним сарказмом Аяки.

— Чи знаєш ти, чому назвав тобі справжнє ім’я Героїчного духа, якого я збираюсь викликати?

—…?

— Усе тому, що цей виклик — це інше «оголошення війни». Неважливо, якщо це винирне назагал, навпаки, я чув, що це стане великою іронією, коли ж це повернеться до Айнцбернів з Асоціацією через твого наймача. Як на мене, то це абсолютно марно, утім мені платять.

Серед магів було природним приховувати інформацію, однак цей лише знизав плечима та розповідав про своє замовлення.

— Якщо у двох словах, то ми вже передбачили просочення, на яке ти поставила своє життя.

—…

— До речі, я б хотів упевнитися, чи можуть ці фальшиві Командні закляття перешкодити моєму виклику, але…Чесно, я певен, що Франческа вбачає в нас лише якусь із своїх іграшок. Що ж, навіть якщо ти чинитимеш мені опір та зіпсуєш ритуал, мені все одно заплатять. Я змирюсь із  тим, що удача повернулася до мене спиною та покину цю війну.

Аяка мовчки опустила погляд, відчуваючи, що частина магічних пут стискали її шию.

Маг, якому було на це байдуже, почав читати заклинання перед вівтарем, встановленим на сцені.

— Для елементів — срібло та сталь. Наріжний камінь і Ерцгерцог контрактів для основи.

Успіх його слів нічого не означав для Аяки. У той самий час почався відлік до її смерті.

— Для предка, мого величного наставника______.

Отакої, вже зовсім скоро.

Аяка тихо простогнала, слухаючи заклинання мага, наче це зовсім її не стосувалося.

Тож мій драматична втеча звершується у такому місці.

— Нехай вітри, що дмуть на стіни, закриють браму з чотирьох боків.

Проста витівка долі або ж це «її» прокляття?

Вона подумала, що занепокоїться цим згодом, якщо буде можливість.

Що ж…якщо так, цікаво, чи цього вистачить, аби задовольнити «її».

Вона думала, що наявність причини зробить це все трохи більш терпимим.

Наче тікаючи від реальності, де вона от-от помре.

—…?

Раптом вона помітила. Помітила потік дивної сили, що линула її тілом, поки закляття мага наповнювало простір. Було відчуття, що вся її кров у тілі стає залізом, всю її притягує магніт.

Згодом Аяка усвідомила, що пульсували зовсім не її вени, а те, що виходило з її п’яти тату, викарбуваних на різних частинах тіла.

Глибоке невдоволення або ж несамовита радість.

У неї було видіння, що все її тіло разом з татуюванням як центральними точками, випромінювали крик. Потроху плач звучав дедалі гучніше, приглушуючи слова мага.

А він натомість не відчув змін. Маг був напоготові, підтримуючи безперервний потік магічної енергії до її магічних пут, однак, схоже, він не мав намірів порушувати свій ритуал виклику…

Але тоді, навіть якби була застосована певна велика магія, Аяка не думала, що це принесе якихось позитивних наслідків на кшталт знешкодження мага або ж її переміщення в безпечне місце.

Це ж могло бути самовбивством, так?

У всякому разі, її смерть була майже неминучою. Цей факт викликав хвилю страху всім тілом Аяки разом з бажанням: «Я не хочу помирати».

Але навіть ці відчуття, здавалося, виникають у комусь іншому.

Я не хочу помирати? Чому? Яка причина того, що я хочу жити?

Аяка не могла сказати, чи це були власні сумніви, що виникали в голові, або ж це через татуювання на її руках і прокляття, яке «біла жінка» вклала в них. Шум цих тату зростав настільки, що паралізував її основну здатність до судження. Здавалося, вони радісно вигукують чи кричать, неначе вітають щось.

А тоді наступної миті…

Фізична смерть ступила на сцену оперного театру.

Але не на Аяку, а на мага, що мав би бути її вбивцею.

— Вийди з кола зв’язування, захисник…рівноваги…?

І як довго «це» було тут? Для очей Аяки, щонайменше, воно матеріалізувалося з повітря.

Маленька людська постать закутана в тіньову чорну мантію. Аяка бачила, що все її тіло було огорнуте в чорну тканину, але вона не бачила обличчя. Усе те, що вона чітко пам’ятала, це момент, коли чудернацько довга рука витягнулася з тканини та пройшла крізь груди своєї жертви.

І коли ж Аяка це побачила, вона знала. Розуміла, що ситуація, в якій вона опинилася, не належала більше цьому світові, який знала: дівчина знаходиться по той бік тіней, невидимий для очей тих, хто живе звичайним людським життям. І в ту мить, коли вона це усвідомила, у її полі зору з’явилася зменшена людська постать.

Дівчинка, що була одягнена в червоний каптур.

Була ж вона примарою чи справжньою — збентежена Аяка не могла відповісти.

Але чому? Ця будівля навіть не має…ліфта.

Те, що з’явилося в оперному театрі на сцені, виглядало, ніби стоїть на трупі. «Воно» дивилося на Аяку невинною посмішкою.

Ще перед тим, як Аяка зрозуміла, що те дівча означало, страх охопив дівчину з голови до п’ят. Важко сказати, що було спершу: ледь чутне тремтіння, що пройшло спиною або ж те, що зловмисник у чорній тканині знищив серцеподібну річ, котра з’явилася в руці.

— Гха…

Мага вирвало кров’ю, все ще не осмисливши, що трапилося з його тілом. Малоймовірно, що він второпав особистість свого вбивці.

Аяка була нажахана як постаттю в чорній тканині, так і дівчинкою в червоному, однак у ту саму мить вона думала зовсім про інше, якісь об’єктивні думки на кшталт «Ох, я б не дуже хотіла, щоб хтось неправильно зрозумів та подумав, що це я його вбила». Ймовірно, вона інстинктивно знала, що її розчавить страх, за умови, якщо так не вчинить.

У мить, коли маг припинив рухатися, магічні пута, що сковували Аяку з голови до ніг, розсипалися на друзки. Усвідомлення того, що вона була вільною, відволікло її на хвилину, і тоді…

Дівчинка у червоному зникла з її поля зору…

Натомість біля неї постала фігура в чорній тканині.

—…!

Її дихання завмерло.

— Чи ти маг, що прагне Святого Ґрааля?

Машинальне питання.

І коли ж дівчина почула голос цієї постаті, холод був настільки пронизливим, що це не зрівняється з тим, що крізь Аяку пройшли б тисячі голок.

Завдяки голосу, дівчина в окулярах могла сказати, що особа була молодою жінкою. Можливо, молодшою, аніж вона сама. Втім відчуття присутності, що випромінювало тіло жінки, було незрівнянно холоднішим, гострішим та більш похмурим, ніж у мага, що намагався її вбити. І хоч вона ніколи не зустрічалася з цим створінням дотепер, дещо вона могла сказати впевнено.

Якщо відповім неправильно, вона вб’є.

Якщо збрешу, певно, мене також позбавлять життя.

Та жінка ще не мала наміру так чинити. Але якби Аяка зробила хибний вибір, вона б не мала часу відчути зміну до того, коли закінчить як отой маг, чий труп лежав на підлозі напроти. Прийшовши до такого висновку, Аяка вирішила відповісти жінці у чорному чесно.

— Я…

Але тоді…

Сплеск світла огорнув сцену.

— !

— ?!

Жінка в чорній тканині не втрачала пильності та відскочила назад від світла, але Аяка, котра щойно звільнилася від пут, навіть встати не могла. Найліпше, що вона спромоглася, це примружитися в тому напрямку, звідки доходило світло.

І в тому світлі стояла постать.

Чисельні постаті людей.

Аяка не могла повірити своїм очам.

Це тривало кілька секунд, однак час, здавалося, у тому просторі зупинився. Кілька людей опустилися на коліна…і привітали останню, найбільш темну фігуру, що з’явилася.

І коли ж світло згасло, чисельні фігури зникли перед тим, як Аяка могла їх помітити, а залишилася остання та найбільш жвава постать: блондин, молодий та розкішно вбраний. Де-не-де його золотаве волосся було розділене червоними смугами, а на гарному личку виднілася пара палких, звіриних очей.

Коли ж Аяка змогла відчути ледь відчутну «смерть» від жінки чорному, що тепер витріщалася на того чоловіка неподалік, від чоловіка, що з’явився у світлі, вона відчула надзвичайне «тепло».

Він оглянув широко розплющеними очима територію та мовив.

— Ото вже, це виглядає трохи незвично.

Коли він кинув оком на труп мага, що лежав біля його ніг, та на жінку, що дивилася на нього насторожено…він продовжив із широкою посмішкою.

— Те, як ти одягнена та потік сили, який я щойно відчув…Ти, часом, не одна з послідовників Старця з Гори?

—…!?

У мить атмосфера змінилася. Слова чоловіка для Аяки нічого не означали, однак, схоже, вони зачепили за живе жінку в чорному.

— Хай там як, а поки ми обидва прагнемо Святого Ґрааля, то мусимо бути ворогами. Що робитимеш?

Не встигли його слова вилетіти з уст, як жінка кинулася до нього з наміром убити. Виглядало так, ніби тінь на землі злетіла в повітря. На одному подиху вона стрибнула до куліс і залишала за собою сліди, поки проносилася між стовпами, які оточували сцену. Коли вона пролітала повз прогалини в ширмах, це створило ілюзію того, що вона розділилася на десяток людей.

— Ха-ха! Неймовіро! Ніколи не бачив когось більш прудконогого, аніж Локслі!

Чоловік, у якого очі сяяли, неначе в дитини, вигукнув ім’я, яке Аяка не знала, і похвалив жінку в чорному вбранні, коли вона металася, дивлячись на нього смертельним поглядом.

—…

Неначе вона поставилася до його похвали як до виклику, жінка стрибала ще швидше, а тоді…раптово зникла у повітрі.

— Вона…зникла…? — Пробурмотіла ошелешено Аяка та поглянула вгору. І тоді…жінка в чорному з’явилася зі сліпої зони для всіх інших. Вона вискочила ззаду чоловіка не над сценою, а з тіні, яку він відкидає на підлогу.

Чудернацька довга рука простягнулася з її спини та попрямувала до спини чоловіка, трохи вище його серця. Рука явної смерті, ідентична тій, що вбила мага хвилину тому.

Але та рука й не дотягнулася до тіла. З нізвідки була випущена стріла збила її з  курсу.

—…!?

Від здивування жінка широко розплющила очі. Наскільки їй здавалося, удар мав би прийтися по сліпій зоні. Для інших, та стріла раптово з’явилася у ногах чоловіка, справді, з тіні, яку він відкидав на підлогу.

— Ха-ха, то таке порівняння тобі не до душі? Але дивовижна робота, як і завжди. — аристократичний чоловік пробурмотів нікому конкретному, а тоді витягнув меча із посмішкою.

Він був вишуканої роботи. Навіть Аяка могла сказати, що це меч, що використовувався королівською знаттю. Після цього із посмішкою він прокричав…і замахнувся.

—Екскалібур!

І ще раз з’явилося світло всередині оперного театру. Воно вирвалося з меча, оповитим магічною енергією, неначе блискавка, яка попрямувала до жінки в чорному, що поспішно відступала. І тоді…

До вух Аяки долинув страшний гуркіт, за яким пролунали звуки падіння чогось. І коли ж вона боязно розплющила засліплені очі, то побачила…зоряне небо, що виринає з наскрізь пробитого даху наполовину зруйнованого оперного театру.

—…

Чоловік звернувся до ошелешеної дівчини.

— Скажи: чи ти мій Майстер?

Коли ж вона почула ці слова, мозок Аяки, який не зміг пристосуватися до зміни ситуації, нарешті почав відновлювати свою цілісність.

Вона переосмислила ситуацію. Схоже, що «ритуал» мага успішно був виконаний, але результат був нічим іншим, як те, що їй сказали. За словами «білої жінки», що приволокла її сюди силоміць, ритуал мав би викликати привидів стародавніх героїв. Щось типу такого. І та жінка називала їх «Героїчними духами», однак зазначала, що він буде лише один. То чому вона бачила так багато фігур у тому світлі? Невже цей чоловік сам випустив стрілу, коли йому загрожувала небезпека?

Сумніви Аяки з’являлися один за одним, але вона перестала ними перейматися. Коли ж її голова охолола, вона зрозуміла становище, в якому знаходилася, та відчула нудоту.

Чоловік теж поглянув на труп мага. Він сконав. Перед її очима. Неначе як тоді.

Чоловік теж глянув на труп, однак він лише нахилив голову вбік та знову звернувся до дівчини. Ознак тому, що він відчував особливий шок, не було.

— Не переймайся, не схоже, що звичайних людей сюди якось залучили. З іншого боку здається, що та бунтарка теж чкурнула геть… Гм, а вона добре зробила, що забралася подалі від мене. Та шляху назад уже немає.

Чи смерть людини була нормальною для нього? Аяці було важко це прийняти.

Он як, тепер зрозуміло. То ось що… та «біла жінка» хотіла, аби я зробила.

«Візьми участь у Війні за Святий Ґрааль», — сказала вона. Звичайно ж, це нормально, коли на війні помирають люди.

Їй було цікаво, як до такого дійшло. Як усе так закінчилося. Як вона докотилася до такого життя.

— У такому випадку я запитаю ще раз.

Чоловік мовив до Аяки питання, поки та оплакувала минуле. Схоже, що він не дав їй часу, аби вона серйозно поміркувала, як дійшла до такого життя.

—…

У такій хаотичній ситуації…на думку спало тільки одне.

Я не можу прийняти більше жодної смерті. І навіть якщо «доля» спробує мені нав’язати їх. І навіть якщо чинити опір — означає сконати самому. Принаймні, я помру борючись. І не схоже, що моє життя гідне чого-небудь.

— Чи можу я прийняти це за згоду? Як бачиш, я класу Сейбер. Якщо ти розумієш, тоді укладімо нарешті контракт…

— Помиляєшся.

Скоріше напів відчайдушно, аніж рішуче, Аяка вичавила із себе плач, що виривався з глибин її горла.

— Цілковито помиляєшся.

— Га?

У відповідь на голос чоловіка, татуювання на тілі дівчини помалу світилися, й вона зрозуміла, що вони резонували з ним. Якби вона зараз погодилася бути його господарем, то, певно, змогла б присвоїти собі контроль Героїчного духа, як і заповідала їй «біла жінка». Втім вона проігнорувала її запит та поглянула на чоловіка.

—Я більше не…робитиму те, що ви, люди, хочете. — Заявила вона, примушуючи себе не тремтіти від страху, й вирішила віддати власне життя за потреби. — Просто…облиш мене.

Аяка була певна, що той чоловік вб’є її мечем, коли вона заговорить. Він відрізнявся від тієї жінки в чорному, однак вона відчувала силу незвичайної істоти, цілковиту несхожу на просту людину, від того чоловіка перед нею. Звичайні люди були для нього що й прості черви. Або ж так вона думала.

Але всупереч її очікуванням, він розгублено похитав головою й повернув меча до піхов, промовляючи.

— Зрозуміло, то ти не мій Майстер. У такому разі, гадаю, нічого не вдієш.

Тоді він кинув оком на напів зруйновану стелю та тяжко зітхнув.

— А це театр? Отакої…

Він звузив очі, неначе його вразив якийсь шок, схрестив руки, ніби занурившись у думки.

— Тож сучасні будинки для вистав такі тендітні як оцей ось… Гадаю, знань, що я отримав з Трону, недостатньо, аби все зрозуміти.

Бурмочучи до себе, чоловік зник у кулісах за сценою.

Аяка, що лишилася позаду, на кілька секунд роззявила рота, перш ніж її осяяло раптове усвідомлення.

— То я…врятована?

Але ці думки тривали коротку мить…

— Не рухатися! — Один з чоловіків, які заходили, грізно прогарчав.

Він відрізнявся від іншого, однак Аяка змогла одразу його впізнати.

Чоловік, що з’явився з входу, був одягнений у відповідне вбрання — поліцейську форму, й націлив електрошокер на Аяку. Вони не витягли зброю, навіть тоді, коли місцевість була безлюдна, можливо, бо з першого погляду вони зрозуміли, що Аяка беззбройна.

— Руки за голову та лягля на підлогу! Повільно!

—…Як скажете, — байдуже відповіла Аяка, й вчинила це повільно, як їй звеліли.

«Очевидно, що жертва тут я», — подумала вона.

Однак коли ж Аяка вирішила, що являє собою порушницю в місці, схожому на терористичний вибух, то, певно, це була природна реакція.

Підливаючи масла у вогонь, біля неї все ще простягнувся труп мага поза нею, та ще й на сцені лишався підозрілий вівтар.

Аяка подумала, що це обернеться доволі заплутано, коли ж раптом їй спало на думку, що це буде важко комусь зрозуміти.

Поліцейський відділок…має ліфти, чи не так? Ох, як пригнічує.

Насправді, я могла померти від прокляття тієї «білої жінки», ще перед тим, як усе дійшло до цього.

Коли ж Аяка занурилася в думки, поліцейські оточили її та підтвердили, що маг позаду був не живим.

— Гей! Твоїх рук справа?

—  Ні, ні. Я жертва. — Відповіла Аяка вільною англійською.

А поліцейський, що сковував її руки відповів.

— Якщо це так, то що тут трапилося? І чому ти в оперному театрі, коли він зачинений на реконструкцію?

— Ну…Розумієте…

Аяка подумала збрехати, що її викрав маг, однак її одразу викриють, якщо продивляться місцеві камери спостереження, і це було ще дедалі бентежно.  Але також вона утрималась від правди.

Поліцейський прийшов до висновку, що Аяка не бажає розмовляти, що було підозріло, й один з них дістав наручники.

— Ти арештована за незаконне проникнення, підозру в тероризмі, а також у пошкодженні майна. У тебе є право…

Ого, він справді це сказав.

Аяка зловила себе на думці, що часто чула це правило Міранди в американських шоу. Вона не знала, що трапиться далі. Дівчина була готова померти, однак не змогла прийняти смерть, коли її неправдиво звинувачують у вбивстві мага та руйнуванні оперного театру. Аяка все ще лежала обличчям до землі, роздумуючи, а коли розплющила очі…«вона» знову була тут.

Дівчинка, що була одягнена в червону шапочку.

Поліцейський не був здатен її бачити. Вони ходили туди-сюди, коли ж та стояла не промовляючи ні слова.

Червоний каптур був надто насунутий уперед і Аяка нічого не могла розгледіти вище носа. Однак дівчинка дивилася на неї, ледь помітно посміхаючись. Вона відкрила рота, щоб щось сказати.

Аяка не хотіла слухати. Вона не хотіла її більше бачити. Але не могла відвернутися.

Аяка знала чому. Це було прокляття, яке вона сама на себе наклала, й воно роками зв’язувало її.

Дівчина в каптурі намагалася щось їй сказати, а коли ж…

— Стривайте.

В оперному театрі пролунав командирський голос. У той самий час дівчина з червоною накидкою зникла.

Коли ж Аяка та поліцейські обернулися, аби поглянути в напрямку голосу, то побачили чоловіка в благородному вбранні, що стояв серед поодиноких VIP-місць у частині третього поверху, що вціліла від обвалу.

Га? Це ж…

Чому він досі тут?

Аяка дивувалася, однак чоловік поглянув на дівчину та поліцейських, й односторонньо заявив.

— Я засвідчую. Дівчина в окулярах не вбивала того чоловіка.

— Хто там? Не рухатися!

Можливо це було через дистанцію, однак чоловіки направили на нього не електрошокери, а вогнепальну зброю. А чоловік у розкішному вбранні не подавав жодних ознак того, що його це хвилювало, продовжив далі виголошувати свою величну промову.

— Між іншим, також руйнування театру — це не її рук справа.

— Що?

— Я це зробив цим мечем.

Чоловік чутно ляснув по піхвам меча, що лежав на його поясі. Поліція насупилася. Вони подали один одному сигнал очима, й кілька з них підбігли до місць, де й був той чолов’яга. Вони не повірили цій історії, що він утнув це мечем, однак, схоже, що вони насторожено ставилися до чоловіка, що назвав себе винуватцем.

— Обережно, він міг закласти ще більше бомб.

Сейбер, схоже, почув той шепіт, однак у його голосі з’явилося роздратування.

— Я б не хотів, аби мене якось поєднували з вибухівкою і…гм?

Він запнувся на пів слові. Частина зруйнованої стелі почала знову рушитися.

— Обережно… — Аяка інстинктивно пробурмотіла.

Поліцейські теж це помітили та спробували втекти, однак не всі з них встигнуть вчасно.

Тоді ж чоловік, що сидів на VIP-місцях поклав руку на меч, але промінь світла попрямував від леза й розбив шматок каменю, що падав, на атоми.

Поліцейські, які були на волосині від загибелі, були врятовані без жодного розуміння того, що трапилося, та й ті, що не були в силах щось зробити з безпечних місць, лишалися блимати очима.

Чоловік, який здійснив цей рух, звернувся до приголомшених поліцейських з королівською гідність. Говорячи, на секунду він звернув свій погляд до Аяки та посміхнувся їй.

— Чи буде цього достатньо, аби довести мою провину?

 

У той самий час. Захід Сноуфілду, в лісі.

 

—…Я відчуваю дивну присутність.

Енкіду, Героїчний дух Лансер, що провів свій день із вовком, який був його Майстром, повернувся до лісу в Обмежене поле, відчувши неспокій у потоках мани з міста, щось зацікавлено пробурмотів.

— Сім душ підвладні одній могутній. Я відчуваю, що поруч із ними є ще одна дивна. Цікаво, хто це?

Срібний вовк відчув його напругу й видав тривожне скавуління.

Енкіду відповів заспокійливим голосом, погладжуючи спину Майстра.

— Не переймайся. Сьогодні вночі я нікуди не піду. Я маю готуватися, аби зрештою зіткнутися з Ґілом у своїй повній силі.

 

Навпроти оперного театру.

 

— Ми ведемо прямий репортаж з центру міста, де частина оперного театру щойно була зруйнована. Що ж могло статися з історичною будівлею, яка може похизуватися понад п’ятдесятирічною репутацією?

Репортерка з місцевого кабельного телебачення вела пряму трансляцію навпроти частково зруйнованого оперного театру. Вона вже опитала кількох людей та гукнула юнака, що стояв неподалік.

—Перепрошую, у вас є хвилинка? Ви не знаєте, що тут трапилося?

— Га? Я що, на телику? Ого, цікаво, чи професор або Рейнес зараз це дивляться!

На руці юнака був годинник у стилі стимпанк.

— Ви тутешній?

— Та де там! Так сталося, що я тут на екскурсії і…Ну, також не знаю, що тут сталося, однак коли я хотів лягати спати, то моє серце раптом сказилося, й коли я поглянув прямо на оперний театр, то там був великий бум, і стіна почала руйнуватися!

— Ваше серце сказилося?

— Так,  це було…передчуття! Ось так!

Репортерка кинула підозрілий погляд на хлопчину, який поводився, неначе приховував щось, однак тоді…вона відчула рух у напрямку оперного театру, тихо подякувала й втекла, більше не чіпаючи його.

— Поліцейські, які входили в будівлю, нарешті звідти виходять! Та ще й когось затримали! Чи може бути інцидент в театрі зовсім не випадковим, а запланованою дією?

Телевізійна камера знімала групу, що виходила з місця події, й передавала картинку наживо по всьому Сноуфілду. Зображення юнака в несучасному костюмі, що виходив у наручниках біля поліцейських.

 

У той же час. Північ Сноуфілду. Спеціальна виправна колонія імені Коулсмана.

 

— Ото вже, це стало реальною морокою. Проблеми з викликом такого важливого Сейбера…Це мало б підпадати під юрисдикцію Франчески, можливо, її погана звичка дала про себе знати.

Фалдеус тяжко зітхнув, однак тоді почав звертатися в різні місця, кажучи, що ступінь проблем був у межах очікуваного.

— Це я. Інцидент в опері буде поданий як нещасний випадок. Загорілася деяка фарба для реконструкції, і …

Він зайшов так далеко, коли його слова різко урвались.

—…Перепрошую. Я зв’яжуся пізніше.

Він закінчив дзвінок та перевів погляд на один з його численних моніторів, на екран, що відображав місцеве кабельне телебачення.

І коли ж він побачив, що там коїлося, він спершу замислився, чи це не ворожий маг показує йому ілюзію. Будь-якого мага, що обізнаний у Війні за Святий Ґрааль, певно, охопили б аналогічні сумніви. Зрештою, місцева телекомпанія могла…але ж справжнього Героїчного духа показували наживо телевізором.

 

Навпроти оперного театру.

 

Галасливий натовп глядачів поглянув один на одного, коли вони побачили застаріле вбрання чоловіка. Для всіх інших це був костюм, який актор міг підготувати для виступу. Можливо, вибухнув газ або що під час репетиції? Коли вони згадали про інцидент з трубопроводом у пустелі, про який повідомлялося вранці, то більшість очевидців схилялися до думки, що це був нещасний випадок. Навіть репортерка почала думати, що це не був злочин, а якийсь інцидент під час реконструкції.

Однак…

Чоловік, якого супроводжувала поліція, раптово вистрибнув уперед, перебуваючи досі в наручниках, досяг вершини найвищої автівки за кілька кроків — пожежної машини.

Натовп був приголомшений фактом того, що чоловік стрибнув туди не використовуючи рук, покладаючись лише на силу ніг. Схвильовані поліцейські направили на нього електрошокери. І серед шуму та метушні…

— Почуйте мене, містяни!

 

Голос чоловіка доносився надзвичайно далеко.

— Знищивши ваш театр, недоторкане місце, де лунає поезія та розповідаються історії, це гнітить мою совість. Усе через мою недбалість. Я не виправдовуватимусь.

Як електричний імпульс у мозок, значення цих слів з легкістю проникли у свідомість усіх, хто чув їх. Майже що магічна угода.

— Однак замість пояснення, я пообіцяю вам! Клянусь величним предком мого лицарства, Артуром Пендраґоном, і величними лицарями, пісні про перемоги яких оспівуються на моїх рідних землях, клянусь честю, що відшкодую руйнування цього театру!

Містяни слухали це, у враженій тиші.

Це важко було назвати промовою, вона навіть не тривала й тридцяти секунд. Коли ж вони взяли до уваги лише значення слів, то вони налаштувалися на висміювання цієї нісенітниці. Однак обіцянка, що вийшла з уст цього чоловіка, супроводжувалася таємничим дзвоном правди, що сколихнули вуха та серця натовпу.

Чи справді він міг відплатити за цей оперний театр?

Та хто це такий?

— Щиро дякую за вашу ввічливу увагу! Я молитимусь, щоб ваші життя були наповнені найпіднесенішими піснями!

Постала сумнівна тиша. Сказавши цю фразу, чоловік задоволено зліз з пожежної машини. І тоді його посадили в патрульне авто й повезли геть. Усі мовчали. Усі були приголомшені атмосферою, яку створив той чолов’яга.

За винятком одної персони: в юнака, якого щойно взяли інтерв’ю. Він звернувся до наручного годинника, із сяйливими очима, шепочучи, плескав у долоні.

 — Крутяк! Шикос! Закладаюсь, що це якийсь король! Оце так харизма! О, Джеку, я зрозумів! Зробімо так, неначе ти теж король якоїсь країни!

— Що ж, існують численні теорії, що я, насправді, був королівського роду, втім..чи це саме те, про що нам варто думати після того, як ми вперше побачили Героїчного духа — одного з наших ворогів наживо? У мене відчуття, що він залишив кілька зачіпок щодо його справжнього імені. Король Артур і тому подібне?

— Та ні, буде набагато веселіше та захопливіше зрозуміти його особистість згодом! Знаю, нумо не ворогувати з ним, натомість потоваришуємо! Ну, тобто, він же крутезний!

— Мені неспокійно через те, чи розумієш ти поняття Війни за Святий Ґрааль.

Коли ж пара Героїчного духа та Майстра вели бесіду, непомітно з’явилася дівчина в окулярах, усе ще без наручників, її змусили сісти в патрульну автівку. У головах перехожих ще вирував той чоловік, що з’явився на коротку мить, та майже не помітили її. Лише юний Майстер, Флат Ескардос, виразив незвичну реакцію.

— Що?

— Щось не так?

— Та людина щойно… Можливо, це моя уява.

Флат поглянув на патрульну машину, відхилив голову в бік та продовжив так стояти, продовживши телепатично говорити з Героїчним духом.

Так, телепатично, однак, насправді, Флат говорив голосно, тому перехожі сприймали його як «небезпечного хлопця, що говорить до себе».

Таким чином, хоч на це все пішло кілька хвилин, для людей Сноуфілду, «загадкова промова чоловіка» була незабутньою подією, не тільки для перехожих, а й для тих, хто чув його голос через місцеве кабельне телебачення.

 

Той самий час. Північ Сноуфілду. Спеціальна виправна колонія імені Коулсмана.

 

— О, Боже. Це більше, аніж просто неочікувано.

Зіткнувшись із такою тривожною ситуацією,  Фалдеус — один з рушійної сили, що стояла поза фальшивою Війною за Святий Ґрааль, похитав головою та зітхнув.

— Ось вам і сприяння їхній втечі. Він мав би дізнатися про секрет магії від Ґрааля в момент виклику…

Переглядаючи трансляцію та кадри, які передавали йому фамільяри в той самий час, Фалдеус був на межі зриву.

— Ми повністю підготувалися, щоб зробити своїми ворогами Асоціацію та Церкву, ще й по світу розкидали магів, однак…хто б міг подумати, що Героїчного духа показували б по телевізору, який  пообіцяв відшкодування простим містянам? — Скаржився Фалдеус, легко похитавши головою, своїй підлеглій Алудрі, котра стояла поза ним.

Хоч він відчував присутність чоловіка через фамільярів, однак це безпомилково був Героїчний дух.

— Якби він прийняв духовну форму, поліція не змогла б його побачити, не кажучи вже про те, щоб надягти на нього наручники. Та що в нього в голові…?

Потім Фалдеуса привернула увагу дівчина в окулярах, що тихо з’явилася поза чоловіком.

—…Жінка з татуюванням.

Це була дівчина, що прибула в місто половину дня тому. І ці татуювання нагадували Командні закляття.

— Та все ж я певен, що звітував Франчесці про її рух до оперного театру.

Зітхнувши, Фалдеус задумався, навіщо ж він узагалі підвищив рівень спостереження, і відчув численні побоювання.

А якщо це був її план: дозволити себе заарештувати?

Що ж сталося з Кашурою — магом, що відповідав за Сейбер? Прибрали? Тією жінкою?

Була можливість, що дівчина підозрювала про змову поліції з нами, й використала це, аби її Героїчний дух проник туди?

Ні, навіть якщо й так, були інші способи.

Питанням не було кінця-краю, але Фалдеус вирішив, що ці роздуми не принесли б плодів.

—…Чи все йде за вашими розрахунками дотепер, Франческо? — Пробурмотів маг, роздратовано свердлячи поглядом стелю.

 

У певному місці.

 

— Ото вже! Немислимо! Неочікувано! Цілковито непередбачувано! Втім, я гадаю, що саме такі речі роблять життя вартим того, щоб його прожити! Як весело! Ха-ха-ха-ха-ха-ха!

Франческа була одна в темній кімнаті, заливаючись сміхом.

— Ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха! Хі-хі-хі-хі! Більше не можу! Яке блаженство! Зараз живіт лусне!

Вона лежала горілиць, дригаючи ногами з щиросердою посмішкою. Увесь цей час вона реготала, а її щоки розчервонілися від захвату.

— Ах! Ах! Я бачила купу Війн за Святий Ґрааль, втім це вперше спостерігаю, як Слугу арештувала поліція! Гадки не маю, чому ж Арті не з’явився навіть тоді, коли ми використали цього медіума, хоча мені вже байдуже!

Лоліта заливалася сміхом ще хвилини три. Після того, як підвелась на ноги, похитуючись, витерла сльози з очей, і кинула погляд на кришталеву кулю. На ній відбивалося зображення Сейбера, котрого вивели з патрульної машини та повели в поліцейський відділок.

— Зрозуміло. То он воно як. — Франческа піднесено розмовляла із собою, киваючи, погоджуючись із дечим. — Інший Майстер повинен, щонайменше, знати, що у відділку наразі Героїчний дух, тому він націлиться на поліцію! Ох, пробирає до кісток! Ну а я перекушу та підбадьорю тебе звідси, тому удачі, пане Шеф Поліції!

 

Той самий час. Поліцейський відділок.

 

— То це…король Артур?

Шеф поліції, Орландо Рів розкинув жалюзі пальцями у своєму офісі та поглянув на парковку. Він побачив Героїчного духа, ймовірно, Сейбера, що мав занадто величну ходу для того, кого «притягли», і зітхнув зі своїм звичним кислим виглядом.

— Бачу, ми не спромоглися  відправити клан Калатін вчасно.

— Ймовірно, це сталося в центрі міста. Скоріш за все, кілька патрульних приїхали на місце події до того, як було здійснено процес затримання. — Стримано відзвітувала секретарка. І коли ж закінчила, то запитала шефа про наступні дії.— Як нам бути? Розібратися з ним у відділку?

— Збери членів Клану Калатін тут…однак спершу досліди жінку, яку сюди привезли. Дізнайся, Майстер вона чи ні. Залежно від обставин ми зможемо сформувати союз.

— Союз?

— Якщо слова Франчески не були хибними, то це мав би бути король Артур, втім…по телевізору він клявся «Артуром Пендраґоном», чи не так?

— Так, пане. Ми також отримали звіт від поліції, що спостерігала за тим видовищем.

— У такому разі, хіба ж клястися собою — це не дивна річ? Він міг бути героєм, що пов’язаний з Артуром: лицарем Круглого столу, однак звідки б він не походив, ми не можемо кинути виклик Сейберу та вийти сухими з води. Якщо активує свій Фантазм бодай раз перед тим, як ми розберемося з його Майстром, це призведе до прикрих наслідків.

Орландо стиснув руки на столі, прикриваючи рот, і продовжив.

— Для початку, якщо та жінка достатньо вправний маг, аби привласнити собі права Майстра Сейбер, то, цілком очікувано, що вона мала такий план.

—Це мені не відомо, пане. Також можливо, що вона новачок і лише обізнана в основах магії.

— Маріонетка Айнцбернів?

Минулого вечора вони отримали звіт про вхід гомункула Айнцбернів до міста. Фалдеус із Франческою, певно, також про це знали, втім шеф стосовно цього з товаришами не обмінювався.

Але навіть якщо Айнцберни не робили чітких кроків, цілком була можливість, що вони винайняли стороннього мага. Якщо ж вони побоювалися зради, то цілком змогли б знайти мага-початківця, що ледь володіє магічними схемами, щоб виконувати їхні розпорядження.

— Існує можливість, що за нею стоїть Франческа, і зовсім не Айнцберни. Та жінка б зрадила нас за долю секунди, якби вважала це втіхою. Хоч із Фалдеусом ми союзники, втім навіть він міг би з легкістю повернутися спиною в залежності від його начальства.

Шеф продовжив з трохи опущеними очима, пригадуючи зіткнення Героїчних духів у пустелі, і в результаті — породжений величезний кратер.

— У всякому разі, допоки є не лише Ґільґамеш, а й ще один Героїчний дух, що здатен протистояти йому на рівних, нам варто перестрахуватися.

Потім, дивлячись у майбутнє з двох точок зору як шефа поліції, так і Майстра, Орландо холоднокровно віддав наказ секретарці.

— Не спускай очей із тієї жінки та Героїчного духа. Поки що обери детектива, який не знає обставин і стався до них як до дивно одягнених осіб, котрих підозрюють у можливому тероризмі.

Наостанок він додав найбільш важливу особисту вказівку.

— Не нехтуй спостереженням Кастера. Ти знаєш, що він таке: якщо почує про це, то цілком зможе взяти на себе це розслідування.

— Чесно кажучи, нещодавно він пана Кастера надійшов запит. «Дозволь мені знову пограти в казино».

— Відхилено. Слідкуй, щоб їжа відповідала його потребам, і нічого більше.

Орландо хутко відповів беземоційно секретарці на об’єктивний звіт. Коли ж вона покинула кабінет, він розгнівано пробурмотів, тримаючи пальці на скронях.

— Чорт забирай…Та який Героїчний дух піде в казино, коли вирує війна?

 

Сноуфілд. Казино-готель «Кристал Гілл».

Кристал Гілл — це найвища будівля Сноуфілду. Це також першокласний готель та дім для найбільшого казино в місті. Подейкують, що за своїм асортиментом та розкішшю він був рівний навіть для найкращого казино Лас-Вегасу.

Звісно, завзяті гравці азартних ігор досі мали схильність попрямувати до Лас-Вегасу через пустелю на південь Сноуфілду, тож він навряд приваблював відвідувачів з-за кордону. Та все ж мільйонери, що скупчувалися в молодому та квітучому місті, надто його полюбили, й найбільший розважальний центр Кристал Гілл велично закріпився в центрі міста.

І в одному з куточків того казино от-от розгорнеться величезна ставка. Хоча вона була лише для відволікання.

— Усе на червоне.

На ці легковажні слова, гору фішок посунули на стіл рулетки. Тихий гомін пройшовся по розкішно вбраним людям, вони обернулися й побачили того, хто зробив таку екстравагантну ставку.

Чоловік у центрі глядацьких очей — Ґільґамеш, Героїчний дух Арчер, сидів на стільці біля столу рулетки напоказ. Хоча не схоже, що він якось насолоджувався. Хоч і сидів він граціозно, пронизливий погляд в його очах, схоже, оцінював майстерність дилера. Він був більш схожий на власника казино, аніж на першокласного гравця. Що незвично, волосся короля було причесане донизу та був він вбраний не в золоту броню, а в яскравий костюм.

Ґільґамеш, який не встиг прийти до казино, а вже зривав величезні куші, звичайно, привертав увагу. Тепер він оперував коштами, які навіть би зупинили невеличкого мільйонера.

Невдовзі кулька рулетки впала на червоне число. Кутики уст Ґільґамеша злегка піднялися, втім його піднесений настрій був виключно через захоплення, а не через величезний прибуток. Він невимушено схопив жменю цінних фішок, які він отримав, і встав з-за свого місця, лишаючи суму, майже в п'ятдесят разів більшу, ніж у середньостатистичного гравця. Він узяв склянку коктейлю від офіціантки, що проходила повз, й вихилив напій у рот, йдучи в менш людне місце.

— Заледве можна це випити. — Пробурмотів він до себе.

Я перепрошую. — Пролунав дівчачий голос у його голові.

— Ти не маєш вибачатися. — Все ще тримаючи коктейль біля губ, відповів Ґільґамеш телепатично.

Позаду короля стояла холоднокровна Тіне Челк — його Майстер. У цьому штаті людям, яким не виповнилося двадцяти одного року, заборонено входити в казино, а порушення тягнули за собою покарання для відповідального закладу. Та все ж ніхто не ставив під сумнів присутність Тіне. Жоден навіть не дивився в її бік.

— Ну то що? Жоден не повинен бачити тебе.

Можливо, через те, що нікого не було поблизу або ж через не прихильність до телепатичної розмови, Ґільґамеш говорив уголос, крім моментів пиття напою.

 …Так, Ваша Величносте. Благословення цього перстня воістину дивовижне.

На пальці Тіне був одягнутий перстень з викарбуваним знаком давніх Шумерів.

— Це не настільки дивовижно, щоб називатися благословенням. Проста дрібниця, що відволікає очі сторонніх. Набрід покручей — це одне, але воно не надто могутнє, щоб обманути очі мага чи Слуги.

Приблизно через пів дня після того, як Ґільґамеш утворив кратер у пустелі, він кудись помандрував, кинувши на прощання: «Принаймні, захисти себе самотужки».

Тіне відчувала магічну енергію, яка пов’язувала їх, тож знала: він не зник і не розірвав контракт, та втім не мала жодного уявлення, чим її Слуга займався. Коли настала ніч, Тіне з поплічниками, які були з нею на півночі міста, повернулися до штаб-квартири Захисників Землі, і її Слуга знайшовся там, десь роздобувши цивільний одяг і мав обличчя, що демонструвало очевидно невдоволений настрій разом із зачесаним у низ чубом.

— Покажи мені тут місце, де збирається найбільше людей та багатств.

І в результаті Тіне повела Ґільґамеша до Кристал Гіллу — першокласного казино в Сноуфілді, й до розважального району, що його оточував. Дівчинка не змогла збагнути намірів короля, втім не було причин не підкоритися. Міський центр можна назвати штабом її ворога, і якби вона була простим магом, то вагалася б на цей вчинок. Але коли Тіне зрозуміла ситуацію, то відчула легке занепокоєння. Вона щиро вірила в силу Ґільґамеша, яку він продемонстрував минулої ночі в пустелі. Вона більше хвилювалася, аби не стати перешкодою для нього.

І тоді, коли її зупинив службовець, Ґільґамеш простягнув їй перстень.

— Якщо тебе хтось побачить, це означає, що він володіє чималою силою спостереження. Як поводитися з усіма, окрім злодіїв, що поклали око на Ґрааль, це тобі вирішувати, мій Майстре. Вони мене не обходять.

...Зрозуміла.

Вона шанобливо кивнула, а потім звернулася до короля із запитанням про його нещодавній подвиг.

 І все ж, майстерність, яку ви продемонстрували протягом минулої години була справді неперевершеною.

— З цим майстерність не має нічого спільного. Усі багатства мого саду, зрештою, повернуться до мене. Азартні ігри — це те саме, що перекидати гроші із скарбниці до мого гаманця. Хоч у цьому є сенс, у мене немає жодної причини цим розважатися. — Відповів король нудним поглядом, підкинувши цінні фішки в повітря, говорячи. Героїчний дух у сучасному вбранні ще раз оглянув місцину й продовжив. — Але… це і є найбільший потік багатіїв, яке може запропонувати місто?

Я вирішила, що банки та біржа не надто вразять Його Величність, а тому виключила їх.

— Он як. Проте годиться. Цей розважальний центр обмінює одну валюту на іншу, створюючи власний світ.

Світ?

—  Так. Гроші —це останній винахід, заклинання, яке принесло для покручів одночасно як піднесення, так і занепад. Сам я це не зневажаю. Хоч це цінна річ, найбільше їх використання — марнотратство, що є доволі іронічним.

Ґільґамеш знизав плечима та сміявся, говорячи. Схоже, що цей Героїчний дух полюбляв розкіш. Навіть його поточне вбрання випромінювало ауру, яку можна описати як «Молодий чоловік, який виграв величезну суму грошей, не міг витратити її в Лас-Вегасі, і вирушив у подорож до міста».

На противагу Ґільґамешу, що поводив себе як у дома, Тіне, ясна річ, ніколи не переступала поріг казино дотепер. Їй було нелегко досліджувати оточення, коли ж до її вух долинув голос.

— Не дозволю жінці, яка хоче використати мою силу, бути наляканою кимось, окрім мене.

Мені шкода.

—  Я вже тобі казав: діти мають поводитися як діти, їхні очі мають світитися на все, куди не кинуть свій погляд. Звісно, в моїй присутності весь світ повинен здаватися тьмяним.

Усе так, як скаже Ваша Величність.

Не здатна зрозуміти, король жартує чи навпаки серйозний, Тіне лише схилила голову.

А Ґільґамеш, побачивши це, незадоволено звузив очі.

— Я не проти, аби ти проявила до мене повагу. Це цілком нормально. Але не вір мені так сліпо. Якщо твої очі сяють, то використай їх, аби прокласти собі шлях.

?

— Ні, не тільки я. Хоч то Бог чи природнє благословення, про яке ти говорила, або ж заповітне бажання предків — неважливо. Відкинувши думки і поклонятися чомусь, сподіваючись на нього, це означає дозволити своїй душі занепасти. Я вважаю більш доцільним мати справу з нахабою, який намагається використати мене як щабель до успіху.

Коли ж дівчинка почула про заповітне бажання предків, то зрозуміла, що вказують на неї, і заклялка.

— Хто ж ти, покруч? Чи не відвоювати землі від магів не твоя воля? Чи ти розмовляєш як ще одна маріонетка, відмовляючись від вибору та використала хід долі як виправдання?

…!

— Допоки тут є мій друг, я маю намір потішити себе жартом — цією Війною за Святий Ґрааль. Якщо відкинеш свою інфантильність і спробуєш використати мене, ти мусиш приготуватися показати своє справжнє єство.

Я…я…

Це вся відповідь, яку Тіне спромоглася дати телепатично. Вона не відповіла Ґільґамешу, щонайменше, зараз.

Вона була готова ризикнути життям.

Дівчинка також була готова вбити. Вона вже заплямувала руки кров’ю.

Навіть Тіне не було відомо: це була її воля чи її просто поглинув каламутний потік долі. Допоки Ґільґамеш не запитав, вона серйозно ніколи цього не сприймала.

— Що ж, неважливо. Багато людей Урука вже були емоційно зрілими до твого віку, однак я не можу очікувати цього ж від покручей цієї епохи.

Виглядало так, ніби Ґільґамеш не зовсім хотів отримати відповідь та й сам не змушував Тіне продовжувати розмову. Після заключного зауваження, він попрямував прямо до іншого столу з азартними іграми.

— Утім я схвалюю тих, хто пропонує душі в обмін на щось за власним бажанням.

Можливо, він пам’ятав декого особливого. На обличчі з’явилася ностальгічна посмішка.

— Навіть якщо вони з тих, кого покручі називають божевільними.

 

Десь у місті. Всередині недобудованої будівлі.

 

Частково побудована будівля була розташована на ділянці трохи віддаленої від центру Сноуфілду. За звичайних умов вона б була безлюдною вночі, коли будівельники розійшлися. А тепер жінка в чорній мантії — Слуга Асасин встановила тут бар’єр, і звичайна людина не змогла б помітити вхід.

Поки її тіло відпочивало, жінка мовчки заплющила очі та стисла зуби.

Хоч її і підхопив потужний удар Сейбера, на ній не було навіть подряпини. Можливо, вона застосувала деяку техніку.

Тим не менш, вона досі не знала бойової міці суперника чи його Благородного Фантазму чи навіть справжнього імені. Її тимчасовий відступ тактично був слушним. Факт того, що вона відступила перед ворогом, занурило її серце в глибоку безодню.

Той чоловік знав про Старця з Гори.

Хто він? Як багато він знає про техніки величних вождів?

Він один з тих, кого Святий Ґрааль збив з шляху. Це безперечно.

Треба щось придумати, аби розібратися з ним.

Якщо той Сейбер був майстром лише у вивільненні могутніх променів світла, то вона змогла б розібратися з ним, використовуючи власний Фантазм. Можливість того, що її енергія вичерпається та вона зникне, були доволі високими, втім Асасин не пошкодувала б про це. Вона ще не помітила, що потік магічної енергії все ще пов’язував її з Майстром.

Жінка зміцнювала рішучість, розробляючи контрзаходи щодо того чоловіка. З моменту виклику Сейбер, вона відчувала неспокій. Перед його появою, безумовно, у світлі з’явилися численні постаті. Дехто з них був явно нелюдським. Згодом усі ці фігури злилися воєдино…однак стріла збила руку її Забанії. І не було схоже, що то вистрілив Сейбер. Більш того стріла була начинена потужною отрутою. Через те, що Асасин набула імунітету в результаті тренувань, це не завдало їй шкоди, втім у звичайної людини оніміли б сухожилля, знерухомивши її. Той чоловік не був схожим на того, їто віддає перевагу отрутам, та все ж це була загадка: чому стріла була випущена з його тіні. А це означає, що вона не могла битися з ним легковажно.

Її незрілість не дозволила накликати на себе неминучу смерть на свого супротивника. Якщо один з величних вождів був на її місті, то зміг би забрати життя таємничого Героїчного духа не повівши і бровою. Її неспроможність здійснити це — була доказом власної незрілості.

Як мені розправитися з цим чоловіком?

Існував Благородний Фантазм, пов’язаний із її опором до отрут — техніка розсіювання, яку вождь на ім’я «Спокій» колись використовував, втім були й інші люди, на яких вона націлилася. За життя вона безупинно тренувалася для обов’язків убивці. Однак це все для того, аби нищити ворогів віри, а не для різанини невинного люду. Повинні існувати однодумці серед тих, хто походжав у місті. Та навіть якби таких не було, мав би бути хтось, хто змінивши своє серце, стане на її бік.

Вона витратила день на пошуки, кидаючи виклики багатьом магам, що проникали в Сноуфілд. Оскільки вони були не вірними, Асасин забрала життя кожного, хто зазіхав на неї із убивчими намірами. Допоки вони не були залучені у Війну за Святий Ґрааль, маги не були приречені на смерть, однак вона не мала причин нехтувати тими, хто прагнув її життя. Більшість з магів, які не були ворожими, не встигли дізналися, що вона була Слугою, вже почали пропонувати їй: «Я якось дістану Командні закляття, тож уклади зі мною контракт», «Досягнімо Ґрааля разом», «Коли в нас буде чаша, ти зможеш забажати всього, чого лише захочеш». Вона відрізала їм язики, тому вони не зможуть деякий час верзти таку погань. А стосовно магів, які прибули насолодитися спектаклем, вона просто облишила їх із попередженням: «Цей ритуал у місті — єресь проти природи, не майте з цим нічого спільного». Якби в неї було більше часу, то жінка б порадила перейти на її сторону, однак нині не мала такої розкоші.

Знищити тих, хто стояв за Війною за Святий Ґрааль. Це був єдиний її обов’язок.

Вона змінила думки, стоячи на краю будівлі і високо підкинула своє тіло і нічному місті. Вона все ще відчувала багато магів і їм не було кінця-краю. Її завданням було знайти ініціаторів цієї війни і справедливо їм відплатити за їхні кривди перед вождями.

 

Той самий час. На даху.

 

Майстер Асасина — Джестер Картур споглядав за нею здалеку, естетично шкірячись. Він наспівував щось собі під ніс, повільно плескаючи в долоні.

— Ах…дивовижно! Хоч цей відступ був правильним рішенням, ти соромишся власної незрілості. Однак така гордість для королів та лицарів, зовсім не для тебе! І все ж видовище твоєї ганьби воістину вражає!

Джестер був серед тих, хто спостерігав за подіями в оперному театру з тіні. Він цілковито стер свою присутність та спостерігав за цим з початку й до кінця. Він міг впевнено заявити, що з цим Героїчним духом, який мав бути Сейбером, є дещо незвичне. З точки зору Майстра Асасина, в неї був лише мізерний шанс на перемогу, якщо не враховувати Фантазми.

—Ти б можливо програла у відкритому бою. Але нічого боятися, бо ти вбивця. Ти підстерігаєш із тіні, вичікуєш момент для атаки та завдаєш вирішального удару з-за спини! Відстоювати честь того, у що ти віриш такими ганебними способами, це твій стиль життя!

Джестер описував її спосіб битв наближений для нього, і вихваляв її життя, що пасує йому. У пітьмі він один танцював, буквально стрибаючи від радості.

— Яка ж непорочність! Подумати тільки, що в людському роді залишився такий перспективний плід! Людство має спостерігати за її життям, зрозуміти, поспівчувати й брати з неї приклад! Ні, я брешу! Вона надто чудова для простого люду! Я, я єдиний гідний насолоджуватися нею очима, зламати її, поглинути!

Коли ж він закінчив викрикувати безмежний егоїзм, Джестер оглянув вогні міста, що виднілися в пітьмі міста під ним, облизав губи, що ледве стримували хвилювання.

— І як я можу дозволити, щоб хтось інший  заволодів нею? Навіть ті диявольські Героїчні духи в пустелі чи той мечник. Я дозволю мордувати її. Неодмінно довести її до відчаю. Але зрештою саме я маю її зжерти!

На ту мить Джестер припинив шкіритися, звузив очі й звернув увагу на саму пітьму ночі. Неначе він бачив те, чого не під силу було узріти людському оку.

— Прокляті слуги планети, ви не віддасте мені ту дівчинку?

 

Сон

 

У Райдера не було розуму. Система, що несла загибель людству. Це було його справжньою природою.

Коли ж його Майстер — Куруока Цубакі була занурена в спокійний сон, Райдер також бачив сни.

Процес пригадування подій, що сталися під час дня, сортування інформації, яку він зберігав. Тут не було ні бажань, ні жалю. Це було не більше, не менше, ніж впорядковування даних з метою слідування за системою Війни за Святий Ґрааль та охорони безпеки й бажань його Майстра.

Минув майже цілий день, від початку подій у пустелі. Дані, які систематизував Райдер, були тими самими, що й напередодні. Однак кілька пташок влетіли у світ снів, і він згадав радісну Цубакі.

— Пташечки!

— Ти мені й пташок приніс?

— Дякую!

— Мені подобаються тваринки!

Щирі слова Цубакі повторювалися знову й знову. Учора був момент, який найбільше схвилював його Майстра. Це був шлях, якого бажала дівчинка. Райдер прийняв та почав виконувати свої обов’язки.

Він діяв таким чином, щоб у випадку, якщо його уявлення відрізнятиметься від Цубакі, то він би негайно скорегував цей шлях. Повільно. Повільно. І тихо, жорстоко…він почав поширюватися містом.

 

Десь у місті.

 

Оточений горами старезних книг, Кастер закинув ноги на стіл й вдивлявся в екран ноутбука із схвильованою посмішкою.

— Ого-го, а коли записуєш ноти та тексти в комп’ютер, маленька мосьпані на фото співає! Яка чудова епоха! Зараз зовсім не час для Війни за Святий Ґрааль.

Він деякий час вовтузився з комп’ютером й продовжував торохкотіти в тому ж дусі. І нарешті з комп’ютера почулася химерна музика, яка ніби марнувала можливості такого витонченого програмного забезпечення.

—…

Коли ж він повністю її почув, то намагався послухати пісню, створену іншими людьми для порівняння. Потім кивнув, неначе переконався в чомусь.

— О, так. Мій учитель із скрипки якось сказав мені, коли я був ще шибеником, втім, певно, в мене справді немає музичного таланту. Нічого з цим не вдієш, мушу зосередитися на війні.

Зітхнувши, Слуга змінив картинку на екрані комп’ютера. Промайнув потік суворо засекреченої інформації, який зазвичай ніколи б не засвітився в інтернеті.

[Підтверджено, що всіх птахів, яких використовували як фамільярів, оговталися після очевидної смерті]

Схоже, це були звіти від організації, що була пов’язана з Сноуфілдом. Довга низка речень, насичена термінологією магів.

[Підтверджено, що всі функції як фамільяра були втрачені. Аномальні плями в різних місцях.]

[Патогенних мікроорганізмів не виявлено, але підтверджені слабкі залишки магічної енергії, що володіє незвичайними властивостями, що можна розцінювати як ману, так і од. Є припущення, що птахи, яких ми не змогли врятувати, схожим чином відродилися.]

[Категорія справи підвищена до класу С. Подальший розвиток подій перебуває під юрисдикцією пана Фалдеуса Діоланда.]

Після таких тривожних заяв на екрані з’явилися чудернацькі документи та фото з Сноуфілдського місцевого телебачення.

[Отримано інформацію, що поліція затримала Героїчного духа, що має бути Сейбером.]

— Ха-ха, реально? Схоже, в наших руках ще один дивак! — Зареготав Кастер, відтворюючи те, що здавалося відеозаписом.

Коли він побачив постать, що звернулася до публіки, його очі розширилися, він ляснув у долоні, розгойдуючись на стільці, кричучи.

— ! Схоже, у відділку з’явився ще один порушник спокою!

Потім він вигукнув слова співчуття до свого Майстра, змішані із саркастичним сміхом.

— Несолодко шефу. Так і  до виразки недовго.

Кастер говорив, думаючи, що це була проблема когось іншого, і продовжив балакати до себе безтурботно, вивчаючи ще більше інформації.

— Ну а тепер час для веселих семи днів! Кажуть, саме стільки часу знадобилося Богу, аби створити світ, тож побачимо, що ці хлопаки вигадають.

Потім трохи із жалем, але все ще посміхаючись, Кастер повільно хитав головою туди-сюди.

— Я б хотів принаймні протриматися настільки довго, щоб побачити фінал власними очима, але схоже, в мене також є лише тиждень.

Кастер сильно гойдався на своєму скрипучому стільці, поглянув на нагромаджені книги, спалахуючи самозакоханою посмішкою, сміючись собі під ніс.

— Якби я був величним драматургом Шекспіром, я б написав історію, яка відбувається переді мною, втім, думаю, я просто насолоджуватимусь цим із глядацького місця, звісно з кралею та смачним їдлом! Ха-ха!