Інтерлюдія: Маленька Червона Шапочка апартаментів Семіна

Інтерлюдія: Маленька Червона Шапочка апартаментів Семіна

Цю історію про привида можна почути будь-де.

 

Існує місце під назвою Фуюкі.

Величезна річка протікає центром міста, вливаючись розділяючи його на індустріальне місто, де хмарочоси і торгові центри стоять рядами, та на Міямачьо, де будинки та природа зі старих часів здебільшого лишаються недоторканими. Провінційне місто, що поєднує в собі різноманітні барви на одній землі.

Але воно має й інший бік медалі.

Це одне з найбільш сакральних місць Японії; земля, яку маги трьох сімей, відомі як Айнцберн, Тосака та Макірі, перетворили на основу деякого ритуалу. Іншими словами це стало полем бою Війни за Святий Ґрааль. Земля, на якій усі можливі види життя та смерті, дива та руйнації, повторювалися протягом п’яти ритуалів.

Однак з п’ятої війни минуло кілька років, і Фуюкі було огорнутим в атмосферу справжнього миру, далекого від жорсткості. Знову таки, це було лише зовні.

Але щонайменше, учні старшої школи, що були зайняті клубною діяльністю, були надто розслаблені, що насолоджувалися безглуздими жартами під час перерви.

 

Академія Хомурахара. Навпорти доджьо стрільби з лука.

Це був короткий проміжок часу після школи. Члени клубу стрільби з лука відпочивали, ширячи дитячі плітки.

—…Та кажу тобі: це правда. Колись давно привид у кімоно з’являвся в храмі Рюдо!

— Оце так новина. «Колись давно»…Тобто його вже немає?

— Ага, я чула, що навіть люди з духовним сприйняттям, чи що воно таке, не бачать його.

— Невже перейшов в інший світ?

— Ну, це ж храм.

— До слова, часом, не чула, що в храмовому ставку водиться черепаха-алігатор?

І поки вони обмінювалися історіями, що межували між міськими легендами та порожніми плітками, одна дівчина розповіла нещодавню історію з місцевим привидом.

— Слухайте, а ви знаєте про «Червону Шапочку апартаментів Семіна»?

— Той жахастик Міцудзурі?

— Ага, той самий. А, то ти була тут, коли вона це розповідала?

Тоді збентежений учень молодших класів урвав розмову старших.

— А я не чув про таке.

—Міцудзурі? Ти про ту випускницю, що час від часу заходить потеревенити?

Старшокласник, що представив тему, почав розповідати історію про привида з очевидною насолодою.

— Так, це той жахастик, який вона мені розповіла. Знаєте, існує таке місце в Курокідзаці біля новобудов під назвою апартаменти Семіна?

Однак згодом з її обличчя посмішка зникла й вона продовжила тихим тоном. Бо вона знала. Знала, що та історія про привила була пов’язана з реальним подвійним самогубством, що трапилося кілька років тому.

— Це просто плітки, що поширювалися тим будинком, однак…

 

Міська легенда, якщо розповісти її без прикрас, то вона, насправді, була досить простою.

Заміжня пара переїхала до Семіни в Курокідзаку. У них була донька, над якою постійно знущалися. Маленька дівчинка, котра постійно була одягнена в червону шапочку.

Їхній сусід «А» помітив становище дівчинки, але не махнув на те рукою, оскільки це не було його справою. Їхні стосунки були далеко не близькими; вони складалися з того, що дівчинка, яка більше не могла підняти руку через пережите насильство, просила його натиснути кнопку на ліфті. Але для дівчини, сусід, що тис за неї кнопку здавався більш надійним, аніж її батьки. І тому…

Коли ж бо матір дівча намагалася примусити її до подвійного самогубства, вона побігла просити про допомогу сусіда, вся в крові. Вона стукала у його двері знову й знову, сподіваючись на порятунок. Однак «А» подумав, що це були звичайні знущання, тож проігнорував.

«Це чиясь проблема», — так він подумав.

«Мене це не стосується», — такої був він думки.

І скільки б та дівчинка не била двері, він не звертав на неї уваги.

А щодо дівчинки-втікачки, то їй зовсім не було до кого звернутися, окрім «А». Натомість він відвернувся від розбитого серця дівчинки, від її життя. Він збільшив гучність на телевізорі та закрився у власному світі. Як-не-як, а це чужа проблема.

І таким чином дівчинку зрадила людина, якій вона довіряла найбільше.

Наступного дня знайшли труп пари, однак, за певної причини, місцезнаходження дівчинки лишалося невідомим. Вона мов крізь землю провалилася, покинувши за собою лише сліди крововтрати настільки великої, що не могла б вижити.

Звуки знущань з сусідньої квартири припинилися, однак нічний стукіт потурбував «А». Тоді однієї ночі, коли ж він більше не витримав цього, «А» відчинив двері і там стояла дівчинка в червоній шапочці. Із закривавленим обличчям вона сказала.

— Ну ж бо, тисніть кнопку.

 

—…І якось так!

Дівчина закінчила розповідати історію приблизно так, як і пам’ятала. З боку інших членів клубу долинув гомін.

—…Це не так страшно, коли розповідаєш її ти.

— Ну, навіть коли історія та сама, вона багато що втрачає, коли її розповідає хтось інший…

— Як на мене, то найстрашніше це те, як жахливо ти її розповідаєш.

Оповідачка, отримавши гору вигуків від однокласників, що знали історію, замахала руками на знак обурення.

— Я ж сказала, що не зможу розповісти все так, як Міцудзурі! Вона наче втягує тебе в історію!

— Ага, те, як вона оформила сцену з коридором та всім іншим було дивовижно…Стривай-но, коли сусід відчинив двері, то Червоної Шапочки там не було! Вона стояла в довгому коридорі, коли той обернувся!

— Що, справді?

— Авжеж! Ти навіть пропустила подібні речі! До прикладу, якби А подобалося бути на самоті, і його розмови з детективом…А-а-а! Подвійне самогубство трапилося насправді — і навіть це з твоїх уст звучить байкою.

Після цього інші члени клубу почали доєднуватися до розмови один за одним.

— Це було легковажно. Звичайно, як і перетворювати справжній випадок типу цього на історію про привида.

— Стривайте, то подвійне самогубство трапилося насправді?

— До речі, ходили всілякі дивні чутки, хіба ні?

Учні молодших класів, які так розхвилювалися, що вперше почули лише частину історії про привида, почали виражати своє незадоволення.

— Хотів би я почути це від  тієї випускниці.

— Так, схоже, що ти просто взяла і розказала основну думку. Це найгірше.

Оповідачка з насмішкувато відповіла.

— Ого. Ну, від неї, принаймні, ви цієї історії вже не почуєте.

— Чому б це?

— Її жахастики були категорично заборонені Тигром через те, що вони «надміру страшні». Вона їх терпіти не може, знали? Жахастики.

— Коли ти згадала це, я чула, що хтось у клубі легкої атлетики теж заборонив жахастики… Думаю, це все через те, що наші старші були ще тими боягузами.

— Зазвичай Тигр безстрашна, однак я думаю, що в неї є кілька дивакуватих психічних слабкостей.

І коли ж вона промовила прізвисько вчительки, що наглядала за клубом стрільби з лука, з далеку прогарчав голос.

— Гей! Перерва закінчилася!

— Ого. Промовка про вовка. Це ж Фуджімура.

— Уже так пізно?

— Історії про привидів завжди обговорювалися на перервах…

Відчуваючи тривогу, учні продовжили свою клубну діяльність. І коли вони почали збиратися, тему з перерви знову порушили кількома словами.

— А що ж трапилося із «А»? — Поцікавилася крадькома оповідачка в однокласниці, можливо, соромлячись власних туманних спогадів.

— Зник, хіба ж ні? — недбало пролунала відповідь, за якою слідував легкий, але й нескромний жарт.

— Закладаюся, він досі тікає від тієї Червоної Шапочки, навіть зараз.

Це був жахастик, який ви могли б почути будь-де. Прості чутки, що ширяться  молоддю у Фуюкі.

Але історія має продовження, про яке чутки не розповідали. Продовження міської легенди могло закрутилося в далеких землях.

—  Червона Шапочка апартаментів Семіна.

Головного героя втягнули в щось набагато абсурдніше, ніж будь-які шалені чутки…

Війна за Святий Ґрааль сповнена брехні.