Пролог III — Асасин

Пролог III — Асасин

У певній країні колись жила жінка з щирою вірою.

На цьому все. То була вся історія.

Ця побожна жінка була настільки релігійною, що інші люди зневажали її як фанатичку через божевільні переконання.

Гірше того, навіть ті, хто поклонявся тому ж богу, що й вона, дивилися на неї з презирством.

Але поборниця не ненавиділа людей.

Лише люди ненавиділи її через те, що вона мала слабку віру.

Її благочестя не було достатнім. Ось так усе просто.

Фанатичка продовжувала, надміру докладаючи зусиль.

Вона розшукувала дива, створені її попередниками, відтворивши всі до останнього.

Але її віра була досі слабкою.

Надто, надто слабкою.

Чи, принаймні, це те, що ця фанатичка чула, коли світ кричав на неї.

Кожен вірянин почав уникати її.

Моя віра слабка.

Моя віра слабка.

Моя віра слабка.

І, зрештою, вона не була здатна зробити хоч щось. Вона жила як фанатичка, й померла як фанатичка. Не як мучениця. Вона жила порожнє життя, а потім її не стало.

Та все ж, вона не зрадила світ.

Їй було соромну за слабку віру й одного разу віддалася в полон своїх вірувань.

Поборниця не відчувала ненависті до людей. Лише боги язичників викликали в неї гнів.

І отак жила фанатичка, невиправна в очах простих людей.

Це була вся розповідь.

На цьому її історія мала б закінчитися.

До того моменту, коли фальшивий Ґрааль вибрав поборницю.

 

 

Ніч, схід Сноуфілду, болотяний район

Болотяниста місцевість розгорнулася на сході від центру міста. Це була домівка для багатьох кристально-чистих озер.

Поміж озер існували безліч боліт. Через цей район була покладена ціла низка доріг.

З усієї землі, оточеної містом, східний регіон — болотяний район, був, ймовірно, найбільш розвинутим, та навіть там не було ознак цивілізації, крім кількох рибальських місцин та будинків для відпочинку.

І на деякій ділянці землі, стояв величезний дім.

Там було накладено Обмежене поле. Навіть якщо проста людина могла його побачити, вона б не змогла б змусити себе  хвилюватися через це.

З точки зору архітектури, це був поганий смак. Порівнюючи його з пансіонатом, що лежить трохи західніше, на березі озера, він був надто готичним, оформлений чорно-сірими тонами.

І…

У підвальному приміщенні цього будинку, були присутні маги. Вони щойно завершили церемонію виклику.

Вона пройшла успішно.

Залишалося тільки ствердно відповісти на питання Слуги, тим самим, здійснити контракт.

Але…

Це дивно.

Заклинач, маг на ім’я Джестер Картур, допитливо витріщився на Героїчного духа, котрого викликав.

Також були присутні з десяток його учнів.

І в центрі кола для виклику стояла одна постать, явно не людина, а ні маг.

Від самотньої жінки, що була одягнена в чорну робу, струменіло безмежно чисте, глибоке та страхітливе повітря.

Вона здавалась досить молодою, але було важко сказати достеменно, оскільки її обличчя було опущене вниз.

А тоді Джестер відчув тяжке передчуття.

Виклик мав би принести з собою Асасина.

Здебільшого, неможливо вибрати клас, у котрий викликається Слуга.

Але є винятки.

З відповідними підготуваннями та заклинаннями, можна викликати Асасина чи Берсеркера, кожен з яких має особливі характеристики, що робить це можливим.

Відповідно до цього, Джестер вибрав викликати Слугу, класу Асасин.

За своєю природою, тільки невелика кількість Героїчних духів може викликатися як Асасин; і на перший погляд, істота в центрі магічного кола, здається, одна з Героїчних духів, але…

У мене було враження, що Асасини завжди носять білу маску з черепом…

Героїчні духи, класу Асасин завжди всі вбрані в чорну робу та приховують своє лице маскою з черепом. Джестер знав це з своїх попередніх досліджень.

Але жінка перед ним хоч і була одягнута в чорну тканину, але білої маски не мала. Її справжнє обличчя було видно між шарами матерії.

У такому випадку, я маю поставити питання…?

Це був перший раз для Джестера коли він відчув на собі Війну за Святий Ґрааль. Звичайно ж ця вона була імітацією з самого початку. Неможливо було передбачити, як це відрізнятиметься від війни в Японії.

По-перше, дивним було те, що сторони поза цією всією війною, зірки цього видовища, ще не показали себе. Джестер припустив,  що клан, щонайменше відомий, як і Айнцберн, міг би брати участь у створенні чогось такого величезного та складного як ця Війна за Святий Ґрааль, та він не відчував присутності мага, що підходив би під цей опис.

Можливо, він дуже добре ховався чи спостерігав десь далеко звідси.

Джестер відкинув усі свої сумніви та чекав, поки Слуга зробить крок.

І тоді жінка в чорному вбранні повільно підняла голову. Образ чоловіка відбився на її зіницях.

— Я запитую тебе..

Її погляд був як могутнім, так і страхітливим; глибоким та безкінечно чорним, чистим та прозорим.

Маг мимоволі тихо бурмотів, тихенько всміхаючись, чекаючи, поки Слуга продовжить говорити.

— Чи ти…маг….який викликав мене…щоб досягти Святого Ґрааля?

Вона потерла тканину, якою були обмотані її уста й мовила свідомо та делікатно.

Відчувши полегшення, коли жінка заговорила, Джестер ступив крок уперед. Переповнений щойно знайденою впевненістю, він розвів руки, ніби вітаючи її в цьому світі.

— Так, це я. Мені варто—

—Забанія.

Коли вона говорила, час зупинився.

Джестер відчув, що щось притиснулось до його грудей. Він опустив голову, щоб на це поглянути.

Що це?

І тоді він побачив дещо червоне перед своїм торсом і помітив, що вона тримає дещо червоне, а тоді зрозумів, що це насправді було його серцем…

Він не підняв своєї голови. Тіло Джестера рухнуло до долу.

— Як…!?

Побачивши, що тіло їхнього наставника раптово перестало рухатися, учні Джестера запанікували.  Їхні очі широко розплющилися, коли спостерігали на ситуацію, що розгорнулась перед ними.

Третя рука, червоного кольору, проросла з-за спини жінки. Кінцівка сягнула аж до тіла Джестера, де й торкнулася його грудей…

Як дивно. Та червона рука взяла серце, а потім розчавила його.

Маги, що залишилися, дивилися на тіло наставника і на ту жінку, їхні погляди ковзають туди-сюди. Вони несамовито загарчали.

— Т-ти негідниця!

— Ти що накоїла з паном Джестером!?

—  Ти не Слуга?

Поки маги сіяли паніку й кричали, вони озброїлись та інтенсивно зосередили свою магічну енергію.

Жінка беземоційно поглянула на учнів Джестера і сказала тільки одну річ.

Справді, це було швидкоплинно.

— Наш бог наймилосердніший…не має чаші…

Можливо, вони почули її, а може й ні. Хай там як, один чоловік дістав кинджал, що здавався магічним, і стрибнув прямо на неї, намагаючись проткнути її з-за спини.

А потім…

Вологий, викривлений звук пролунав усім приміщенням, коли її плечі почали викривлятися.

Її ліва рука витягнулась назад під ненормальним кутом і дуже лагідно доторкнулася його…

— Забанія

Й одразу ж його голова спалахнула й розлетілась на всі боки в супроводі вибухового шуму, наче сама його голова стала бомбою.

Почувши цей вибух і побачивши спалах світла, магів огорнув страх.

Лише двоє з них загинули, але цього було досить, щоб упевнити їх, що ці люди мали справу із справжнім, чесним перед Богом, Слугою: істотою, проти якої їхня сила — суцільно марна.

— Я очищу…всіх магів-єретиків…

Навмисно говорячи, вона все ще стояла, не рухаючись кілька секунд.

Здавалось, що вона дала магам час на втечу, та вони не забрались звідси. Усі заразом вони зробили величезний стрибок та вивільнили всю свою магічну енергію на ту жінку.

Побачивши це жалюгідне видовище, Слуга в чорній робі повільно похитала головою, і цей майже розпачливий погляд у її очах…

Та все ж, без усяких проявів милосердя, вона промовила слова сили.

—Забанія.

І потім…тиша, що опустилася на це приміщення.

Усі ці маги, що намагалися вивільнити на жінку свою магічну енергію, за якихось причин, були поглинуті власним могутнім полум’ям. Їхні рештки були розкидані на підлозі.

Єдина, хто розуміла, що тут сталося, була Слуга. Вона поспішила до сходів, що вели з підвалу,  досі не промовивши ні слова.

Вона повернулася до Духовної форми та ніким не була побачена…

Вона кинулася в темряву ночі. Вона, яка ніколи не знала, куди податися в її житті, нарешті знайшла певну ціль.

 

 

Фанатичка шукала доказу.

Доказу, що вона справді була вірянкою, доказу, що вона була однією з людей Аллаха. Нічого більше.

Лише набагато пізніше вона зрозуміла, що її пошуки доказу, самі по собі були свідченням її слабкої віри.

Коли вона була юною, то постійно працювала над собою, щоб здобути собі ім’я — ім’я, котре послужило б доказом її віри.

Щоб заслужити це ім’я, що свідчило про її побожність, вона б мала отримати силу — силу, достатньо  потужну, щоб здійснити божественне диво.

Однак для цього достатньо було тільки певного, особливого виду дива.

Воно б мало бути чудом, що могло б принести смерть, швидку та надійну; диво, величніше, ніж будь-хто відомі з могаребу чи зіндіку.

Вона була членом секти, що переслідувала подібні дива: Хашшашін —культ, що був фанатиком за своєю природою.

Навіть у найпотаємніших кругах культу, її зневажали як фанатичку серед фанатичок.

Усі минулі гросмейстери культу вчинили диво, назване Шайтаном, і тим самим, заслужили свої титули.

Кожен з них був шокований її вчинками.

Та жоден з них не був готовий вірити в те, що вони побачили. Вона була всього лиш дівчинкою, простим ягням…

І як вона опанувала всі дива, що зробили попередні вісімнадцять гросмейстерів? Безсумнівно, вона відточувала свої навички, докладаючи до цього чималих зусиль. І так зрозуміло, що вона пролила забагато своєї чистої, незіпсованої крові під час цього.

І все ж, люди з її секти не вбачали в неї гросмейстера.

— Чого ти досягла: Ти імітувала дива, що вже відбулися. Це ніщо інше, як зубріння. Це все через твою слабку віру, ти не можеш відтворити диво власної фантазії.

Вона, безумовно, була талановита.

Це означає, що її таланту було достатньо, щоб оволодіти навичкам всіх гросмейстерів з минулого. У неї була сила, щоб витримати цей біль, через який вона пройшла приборкуючи власну плоть.

У неї є сила духу, щоб зіткнутися з будь-якими труднощами через силу волю. Та вона не була обдарована талантом, що потрібен для створення власного дива.

Але це була лише половина проблеми. Її здатність оволодіти багатьма дивами, коли на вивчення одного звичайній людині знадобилося б усе життя — це інша половина. Люди могли цілком боятися її, знаючи, що вона була здатна досягти тих чудес за кілька років.

— І тому в тебе слабка віра. Ми не можемо дарувати такій, як ти титул гросмейстера.

Цей аргумент був простим пустослів’ям. І все ж вона прийняла його всім серцем.

Ясно. Моя віра ще не досить сильна. Скільки ж мені ще слід вивчити. Я накликала ганьбу на дива, створені гросмейстерами.

Вона ні на кого не ображалась. Просто продовжувала відточувати свої навички. І коли вибрали нового гросмейстера — Столикого, вона побачила, що він був здатен на все, речі, що вона не могла зробити самотужки, та жінка не заздрила. Вона лиш відчувала ганьбу власної безбожності.

Зрештою, поборниця не знайшла жодного доказу своєї віри і зникла в тумані часу.

Чи так мало б статися…

Але, ну що за примхи долі! Коли її викликав чоловік на ім’я Джестер, вона отримала знання про цей світу через Святий Ґрааль, і одразу ж дізналася про своє призначення.

Вона мала звести Святий Ґрааль — той символ єресі, нанівець. Це було все, чого вона прагнула.

Та хоча й вона не знала, що всі попередні гросмейстери прагнули цього, вона відчувала лише смуток.

На тих гросмейстерів вона не обурювалась. А також і не зневажала їх.

Без сумнівів, їхня віра була значно сильнішою. Навіть зараз вони гідні її поваги.

Її ненависть була спрямована на те, що збило їх з дороги — Війна за Святий Ґрааль.

Вона мала покласти цьому край. Вона продиралась крізь темряву ночі, поспішаючи на пошуки Святого Ґрааля.

Враховуючи, що вона вбила тих магів, вона б згодом утратила джерело магічної енергії.

Слуга досі отримувала її, та то була лишень незначна цівка.

Коли потік магічної енергії цілком припиниться, вона зникне.

Чи трапиться це через кілька днів? Годин? Кілька секунд, а навіть…?

Але це не важливо.

До останнього її моменту,

Навіть якщо її було простою примарою…

Безіменна Асасин не поставила б під сумнів свою мету.

Віра і те, що побожність хоча б таких, як вона, була вірною, отримає винагороду, вона без роздумів зробить саму Війну за Святий Ґрааль своїм ворогом.

 

Через кілька хвилин.

У підвалі маєтку на березі озера, де викликали безіменного Героїчного духа, людей не було — лише трупи.

Коли Асасин пішла, це стало навіть більш певною істинною.

— Кха!

Пролунав чистий сміх.

Але правда полягала в іншому.

У тій кімнаті людей не було — лише трупи.

— Кха! Ха-ха-ха-ха-ха-ха!

Відлунням залунав регіт. Він звучав наче сміх дитини: радісниий, від чистого серця, та водночас був спотвореним, певним чином збочений.

Але істина залишалася такою, якою і є.

У тій кімнаті людей не було — лише трупи.

— Ого, оце так несподіванка! Подумати тільки, що Святий Ґрааль приніс би мені таку малу божевільну блукачку!

Чоловік, у якого світилися Командні закляття в правій руці підскочив, наче лялька на пружині.

— Краса…

Я планував розбудити Павука силою Ґрааля та дожити до того, щоб побачити знищення цього втомленого світу, але…

Не розумію, в мене досі є «емоції» — цей рудимент людства!

Він тремтів, охоплений емоціями й істина залишалася такою, якою є.

У тій кімнаті не було людей — лише трупи.

Враховуюючи, що правда така, яка є, це могло означати тільки одне. Маг Джестер Картур, що наразі задихався емоціями, був на даний момент трупом.

— Що за пафос! Пульсація! Як чарівно, чудово, вишукано, мальовничо, мило! Ах, ну що за трагічну помилку я вчинив, коли мав купу часу і так мало справ, мені варто було вивчити мистецтво поезії! Не можу віднайти слів, щоб описати її благочестя!

Джестер розважався на повну. Не звертаючи уваги на трупи, розкидані по кімнаті, він почав розхристувати сорочку. Мітки з магічним виглядом з’явилися на його оголених грудях — мітка, що мала нічого спільного із Командними закляттями.

Це було кільце з шістьма червоними мітками, подібний до форми циліндру шестизарядної рушниці.

Але одне з цих кілець, найближче до його лівої частини грудей, перетворилося на чорне.

—Вона так легко знищила моє концептуальне ядро! Я був настільки обережним, на скільки міг! Та й це навіть не важливо! Її рука може знести нанівець створіння, навіть набагато сильніше, ніж я!

Джестер доторкнувся до затемненої мітки пальцем, після чого, його кінчик пальця увійшов у шкіру грудей. Як не дивно, навіть краплі крові не капнуло звідти. Він засунув руку по зап’ястя в  мутну рідину тілесного кольору та хлюпався у власних нутрощах.

— Моя магічна душа була цілковито знищена.

— Потім, неначе шестерня, чи дійсно як револьвер, шість позначок обернулися, ніби вони звивалися. Потемніла позначка змістилася на лівий бік, додаючи нову червону на його лівій частині грудей.

— У такому випадку мені краще від тепер одягти нове обличчя.

І тоді якимось чином, як тільки його шість міток  обернулися, його тіло та обличчя пульсувало. Через мить він мав зовнішність цілковито іншого чоловіка.

Він витягнув палець з грудей та поклав його на потемнілу печатку на тілі. Він був в екстазі, коли тер її пальцем.

—Те концептуальне ядро було захищене незліченною кількістю шарів захисної магії. І не зважаючи на це, вона знищила його отак просто своєю червоною рукою. Її пальці досягли глибини моєї душі… Рука така просто і навіть так — диявольська! І все ж, ні, таким чином! Вона чарівна! Благородний Фантазм — що за річ!

Він продовжував говорити до трупів, що розкидані під ним, чистим, гучним голосом. Звичайно, тіла не відповідали.

— Я здивований, що вона могла використовувати таку страшну техніку навіть, не роздумуючи, і так багато разів. Якби вона мала доступ до енергії будь-якого іншого мага — якогось простого, на відміну від мене… магічна енергія, без сумнівів, вичерпалася б одразу.

Він блиснув своїми надзвичайно гострими іклами на вівтарі трупів. Продовжив мовити до себе, гучним, майже захопливим голосом.

— Гадаю, мені ще не варто втомлюватися від цього світу… Та прекрасна вбивця! Її побожність! Я нізащо б не дозволив би їй зникнути без імені!

То була думка, яку можна було висловити тільки тим, хто бачив її спогади.

Через зв’язок магічної енергії, що поєднував Майстра та Слугу, перший міг розглядати думки та спогади другого, як сон.

— Авжеж, що ні! Та хто б посмів витратити задарма таку річ!?

Якщо Джестер говорив правду, це б означало, що він дізнався про її віру через сон, що він мав, поки був неживим, однак…

— Я дам тобі ім’я! Твоє миленьке личко, чарівна душа, неймовірна сила, розкішна віра… Я оскверню, принижу, спаплюжу, розбещу, зіпсую! Чи може бути краща насолода!?

Він засміявся від усього серця. Його зовнішність поступово набував лихого кольору.

— Насолода! Мінливість! Краса! Я змушу ту чарівну Слугу стояти на колінах переді мною, я знищу її віру, і коли я висмокчу останню силу з неї, що ж це буде за видовище!

Серце Джестера забилося в піднесеному темпі, як тінь простягалася з-під землі під його ногами.

То була червона тінь — червона, така ж насичена, як і мітки на його грудях.

Коли тінь нарешті обгорнула навколо себе тіла всіх його учнів, вона відділилася від землі та стала багряною хвилею, що поглинула незліченні трупи.

І тоді, одразу тінь відступила назад у тіло Джестера. Вона була ще більш червоною, ніж раніше.

За кілька секунд та невблаганна тінь перетворила тіла на скелети.

— Святий Ґрааль? Руйнування світу? А це також неймовірно! Я це визнаю! Але що ж це за дрібниці? Вони просто сміття перед відчаєм!

І тоді…

Він — живий труп, вампір, був у захваті, від того, що уявляв смак крові Слуги, поки його мертві очі яскраво світилися життям.

— Як послідовник єретиків на цих землях, дозволь нам стати найкращими друзями!  Ха…Ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха!

Тож не маючи належного контракту, який би поєднував їх…

Майстер Асасина наповнив Війну за Святий Ґрааль отруйною темрявою. Сміючись та сміючись і…