Пролог II — Берсеркер

Пролог II — Берсеркер

Англія, Лондон.

Годинникова вежа.

Для більшості це слово стосується туристичного місця в Лондоні. А для магів воно означає дещо інше. Це головний офіс Асоціації, котра навчає юних магів.

Можна сказати, що це Ватикан магії. Поки Англія існує, вона виховуватиме першокласних магів один за одним, кожен з яких покращуватиме мистецтво магії на новий рівень.

— Бляха.

Слово, що не личить цьому суворому закладу, пролунало коридорами.

— Ти знаєш, що ти таке? Одним словом — недоумок, — сказав чоловік, якому було років зо тридцять, обурюючись на хлопчину перед ним. Його довге волосся затріпотіло на вітрі, поки лаявся.

Чоловік був вбраний у червоне пальто із золотою прикрасою на плечах, і його вираз обличчя був страшенно роздратованим.

Але хлопець відчайдушно відповів:

—Ой, та ну! Хоча б опишіть мене трьома словами! — Трохи не в тему обізвався той.

— Ти кретин та недоумок. Іншим тебе не й не назвеш.

Парубок стояв на своєму, не злякавшись суворого чоловіка.

— Але я дуже-дуже хочу взяти участь, професоре! Я мушу полетіти до Штатів задля Війни

Святий Ґрааль!

— Трясця твоїй матері! Не ходи туди-сюди та не волай про це на весь коридор! Ти, безнадійний

недоумку! До біса все… де ти почув про це? Не те, щоб це надзвичайно секретно, але точно не те,

що варто б почути такому шмаркачу! — Професор сказав усе, що думав, перевіривши, чи нема

нікого поблизу.

Він був інструктором в Асоціації, в найкращому закладі магічного світу,  й був відомий як лорд Ель-

Меллой ІІ. Ймовірно, це не було справжнім ім’ям, але всі, хто його знали, кликали його на це

ймення з поваги.

Хоч був молодим, та найкращим викладачем Годинникової вежі. Кожен учень, котрий пройшов

його курс, ставав першокласним магом. Усі вони прославлялися серед магів по всьому світом

своїми подвигами. За це він отримав повагу серед багатьох магів, що дали йому різні прізвиська

на кшталт Професор Харизма, Майстер В, Ґрейт Біґ Бен Найн Лондон Стар.

На своєму рахунку в нього не було подвигів, та здавався трохи роздратованим, коли учні

привертали всю увагу.

Але зараз те, що дратувало його по-особливому, це хлопець, що стояв перед ним, що теж був

одним з його учнів.

У відповідь на професорове питання про Війну за Святий Ґрааль, хлоп’яга незворушно відповів:

— Учора деякі професори та адміністрація з Асоціації мали нараду в одній з підвальних лекційних,

правильно? Ви знаєте того відомого ляльковика, пана Ронґалла? Це я вперше побачив його власною

персоною!

Почувши відповідь учня, враз обличчя Ель-Меллоя став нечітким, можливо, від люті. Він схапив

хлопця за лице й прошипів:

— Як ти, в дідька, дізнався про те, що сталося на зустрічі?

— Мені було трохи цікаво, тож я підслухав!

— То була надзвичайно секретна зустріч, ідіоте! Вони мали б поставити десятки Обмежених полів!

Учень відвернув очі:

— Ну, ем, розумієте, я знав, що не варто було, але мені дуже кортіло… — відповів він вибачливо. —

Тож подумав, чому б не спробувати взламати Обмежене поле кімнати. І знаєте, що? Це спрацювало!

— Мовчати.

Слово «взламати» не було притаманне магам, воно вживалося переважно серед

юних. Насправді, його дії, ймовірніше, не мали нічого спільного з тим, щоб взламати чи

розтрощити, скоріш за все, він мав на увазі, що обійшов Обмежене поле непоміченим, прокрався

на зустріч і підслухав.

Флатт Ескардос.

Він був найстаршим з учнів лорда Ель-Меллоя.

Хоч він потрапив від опіку професора ще молодим, згодом він провів багато років у Годинниковій в

вежі, не здатним випуститися.

Щоб описати одним словом, тільки жорстокі терміни Ель-Меллоя були б доречними.

Утім, використовуючи ще кілька слів, було б чесно описати його як людину з безмежним магічним

потенціалом та талантом. Людину, котрій украй не вистачає здібностей, щоб направити цей

талант у  потрібне русло.

Він був найстаршим сином сім’ї Ескардос, родини, що жила на узбережжі Середземного моря.

Була надія, що Флатт стане магом, що мав би Магічні схеми, подібні до тих, що

рідко зустрічаються, разом із талантом, що потрібен для їхнього контролю, але…

На жаль, його магічний талант виявився марним, так як йому не вистачало суворого характеру, який

необхідний для всіх магів.

Спершу його вважали вундеркіндом, й навчався в кількох професорів. Однак усі почали скаржитися

на Флатта й зрештою його відправили до лорда Ель-Меллоя ІІ, бо більше нікого не було.

Минув рік. Оскільки магічні навички Флатта покращувалися, він перевершив усіх інших учнів. Інші

професори не були здатними досягти таких самих успіхів зі своїми вихованцями. Це був гарний знак

для репутації Майстра В.

І все ж, у Флатта було багато інших проблем, і він усе ще не міг випуститися з Годинникової вежі.

Зазвичай лорд Ель-Меллой  відмовився б не помічати слабкі місця учнів, не бажаючи відправляти

непідготовленого мага у світ. Але цього й тільки цього разу він почав шкодувати, що зробив такий

вибір.

— Талановитий бовдур — найнебезпечніший вид бовдурів… — тихо сказав Майстер В.

Професор подолав гнів.  Він досяг певного самітницького просвітлення. Та все ж, він виглядав

похмуро, як і зазвичай. Лорд поклав руку на плече й сказав:

— Я прикинусь, що нічого не чув. Годі діставати мене цим.

—  Я не турбуватиму вас, професоре! Я просто…знаєте, мені треба якась річ, щоб викликати героя,

так?! Гадки не маю, як, але я хочу знайти! Типу, якби в мене був портрет Наполеона, то я міг би його

викликати?! Імператор був би найкрутішим!

— Якби я був Героїчним духом Наполеона, то радше б віддав тебе на розстріл, аніж уклав контракт!

Ель-Меллой думав про втечу, але вирішив цього не робити. Замість цього, можливо, через дещо з

Війни за Святий Ґрааль, що спала на думку, запитав учня серйозно:

— Флатте, знаєш, ти… чому хочеш Святий Ґрааль? Не можу уявити, що ти взявся серйозно за

магію, що хочеш досягти Кореня. Знаючи тебе, я мушу запитати, чи не плануєш бажати випуститися

звідси або роздратувати мене через те, що я не дав тобі закінчити навчання, чи щось настільки

дурне, так?

Лорд Ель-Меллой абсолютно не був готовим до Флаттової відповіді.

— Бо я хочу побачити його!

—…що?

 — Ну, типу, він бути неймовірно крутезним! Цей Святий Ґрааль! Гітлер та Ґоббельс прагнули його

для Третього Рейху! Та й Ши Хуанді, Ода Нобунаґа з Ґодзіллою теж хотіли його! Якщо це дійсно

існує, я просто хотів би побачити, як він виглядає!

— Його звати Ґеббельс, а не Ґоббельс. Ґодзілла ніколи не прагнув його. Не знаю про Оду Нобунаґу

чи Ши Хуанді, але з історичної та культурної точки зору це просто здається неправильним. — Ель-

Меллой виправив Флатта в тих моментах, котрі не мали значення, але щодо решти, то зберігав

мовчання.

Хлопець трохи почекав, поки професор дасть відповідь, очікуючи на те, що його добряче облають. 

Зрештою, Ель-Меллой зітхнув і спокійно й люб’язно продовжив:

— Чи розумієш ти, що насправді тягне за собою війна магів? Ти цілком можеш пережити речі, гірші

за смерть та закінчити життя жахливою загибеллю, так нічого й не зробивши.

— І люди, що знають це, досі прагнуть Ґрааль. Тепер я хочу побачити його навіть більше!

Ель-Меллой хотів накричати на нього, щоб він подумав про це краще, але навіть якщо й так зробить,

цей дурень, певно, стоятиме на своєму.

Прийшовши до цього висновку, він вирішив підійти до Флатта з іншого боку:

— Гаразд, скажи ось що: ти здатен убити когось заради Ґрааля?

— Ну… А якби я міг виграти не вбиваючи людей… типу, зігравши в шахи чи…

— Чудово! Якщо трапиться так, що твій опонент чемпіон світу з шахів, то це може спрацювати! Чорт

забирай, ви б могли ще влаштувати шахобокс!

—Це складне завдання. Я дуже-дуже хочу побачити інших героїв… і якщо спрацює, я б хотів

подружитися  з ними! Якщо зможу зробити шістьох Героїв своїми друзями, я був би чудовим магом!

Ми могли б навіть завоювати світ!

Ель-Меллой мовчав. Він зрозумів, що Флатт цілком втратив сенс свого запитання на півдорозі.

Він не збирався робити зауваження учню та й не був особливо здивований його мареннями. Він

приклав руку до підборіддя й, здавалося, роздумував про щось.

Зрештою він оговтався й сказав:

— …цього не буде. — Професор рішуче поклав край фантазіям Флатта.

— Так, так, гаразд, я розраховую на вас, професоре! Чи варто сказати Ґрейт Біґ Бен Найн Лондон

Стар!

— Не називай мене так прямо! Прокляття, чому ти вибрав це прізвисько!? Ти знущаєшся з мене,

так?  Ти знущаєшся, дурню!

— Та не хвилюйтесь так! Я придумаю вам нове. Воно буде ідеальним! Як вам, ем, професор-чародій

у мініспідниці!?

— Помри! Помри, так і не випустившись!

Зрештою Флатт виглядав нещасним після того, як з ним холодно обійшовся Ель-Меллой.

Він вештався академічним крилом Годинникової вежі. Ходив довгим коридором, сутулився так, як

не личить чоловікові, якому майже 20 років. А тоді…

— О, рада, що ти тут. — Жінка покликала його з кінця коридору.

Вона була однією з адміністрації Годинникової вежі. Вона тримала в руках великий та малий

пакунки.

— Ось це посилки для твого професора. Зможеш передати їх?

І ось так вона віддала їх у руки Флатту. Тепер він мав би передати Майстру В, але… «от трясця,

закладаюсь, він досі розлючений».

Флатт думав про щось погане, поки йшов коридором  і тут його обхопила цікавість до вмісту

коробки. Він використав магії яснобачення, щоб дослідити, що всередині. Він побачив кинджал із

зловісним малюнком, можливо, оздоблений для ритуальних цілей. Тоді посилив здібності й

побачив ім’я, викарбуване на лезі. Потім хлопець відчув, ніби електричний струм

пройшов усім тілом.

— Чи може бути… Професоре…! Ви дістали його для мене?

Захоплений власною помилковою думкою, він кинувся бігти, несучи пакунок із собою. На

внутрішній стороні коробки були написані символи, які він не зміг розібрати. Ймовірно, це було

магічною інструкцією з якоїсь іншої країни чи щось таке.

Про те, як розтлумачити цю інструкцію він міг би подумати іншим разом. А зараз у нього була одна

ціль: дістатися в центр академічного крила щонайшвидше.

— А щоб його, він знову тут? — Лорд Ель-Меллой цілковито не був радий, коли побачив декого, хто

біжить коридором прямо до нього.

Дивно, але коли Флатт з пакунком у руках наздогнав професора, він почав белькотіти про речі, що

ніяк не зв’язані із Війною за Святий Ґрааль:

—П-професоре, ви д-дістали це для…мене! — ахнув Флатт, поки показував посилку лорду. Пробігши

більше ста метрів шаленим темпом, Флатт швидко вибився із сил.

Ель-Меллой зиркнув на пакунок, спочатку не зрозумівши, що воно таке. Коли побачив адресу та

логотип, надрукований ззовні, то втямив та кивнув:

—То ти…що, хочеш це?

—Флатт несамовито хитнув головою, наче був якимось божевільним.

Ну, гаразд. Якщо хочеш, то бери. Мені все одно воно не треба.

Почувши відповідь професора, хлопчина світився від щастя — від найбільшої радості в його житті

на даний момент.

— Щиро вам дякую! Я дуже-дуже вдячний вам! Я такий радий, що я ваш учень, професоре! — Він

кинувся навтьоки мало не плачучи від радості.

— А щоб його. Коли був його віку, я геть таким не був. Закладаюсь, що він використав яснобачення,

щоб поглянути вміст коробки… Що ж там було, чого він так хотів? — пробурмотів Ель-Меллой собі

під ніс роздратовано.

Через кілька хвилин…

Ель-Меллой повернувся до своєї кімнати. Поки думав про свого некомпетентного учня, шафа

привернула його увагу. Вона була закрита на подвійний замок, як магічно, так і фізично. Майстер В

обережно його відкрив й узяв предмет звідти.

То була своєрідна захисна коробка, в якій знаходився шматок тканини. Судячи з вигляду,

антикваріат. Вона блякла та й не мала жодної видимої користі. Однак з огляду на те, що це був

найбільш захищений об’єкт у кімнаті, було очевидно, що це не простий пошарпаний клапоть

 тканини.

— Зробити інших Слуг своїми підданими та завоювати світ… — Згадуючи Флаттове марення, він

насупився та нахмурився. — Якщо не зміг би зупинити його, я б подумав дати йому це…але я

радий, що до цього не дійшло.

Досі насуплено Ель-Меллой зітхнув із полегшенням та поклав тканину назад у коробку. Він думав

про посилку, що лишив Флатту.

— Думаю, я не в тому становищі, щоб говорити, але їм варто переглянути ту систему, в якій учні

носять чужу пошту. Не те, щоб це було чимось важливим. Гаразд, у всякому разі, якщо це дасть йому

забути про Війну за Святий Ґрааль, то й добре.

 

Кількома місяцями раніше.

Ель-Меллой насолоджувався деякими японськими відео-іграми у своїй кімнаті. Кожного разу, як

закінчував грати, він заповнював анкету, що містилася в коробці з-під гри й занотовував

враження від пройденого. Це було правильним рішенням.

Звичайно, йому довелося платити за міжнародні поштові витрати, щоб відправити листівки назад

до Японії, та тим не менш, він це робив. Завдяки цьому, він брав участь у кількох лотереях, тому

його кімната вся була переповнена ігровими речами. Це не означає, що він заповнював анкети, щоб

отримати подарунки. Навпаки, лорда мало цікавило більшість речей, що він отримував. Він просто

хотів донести свою думку до дизайнерів гри.

Ось і через кілька місяців після цього…

Якщо й були речі, котрі Ель-Меллой справді хотів, то він просто замовляв їх напряму. Коли бачив

ім’я відправника японської компанії на пакунку, що приніс йому Флатт, то вирішив, що це ще якийсь

приз. Тож він навіть не спромігся відкрити те, що було в його учня.

Як і підозрював Ель-Меллой, там було не більше, ніж частина ігрового аксесуару. Судячи з назви

компанії, він подумав, що це була фігурка з якоїсь гри про роботів чи щось таке, але…

Насправді, це була гра-симулятор під назвою «Night Wars of the British Empire».

А що стосується того, що то за товар, то це…

Через декілька днів. Місто Сноуфілд. Центральний парк.

Сонце яскраво світило посеред полуденного неба. Флатт поспіхом вскочив на літак до Америки.

Звичайно, він не був досконало підготовлений до цієї подорожі.

У нього не було чіткого уявлення, як працює Війна за Святий Ґрааль та й не знав подробиць.

Ох, Флатт, людина, в котрої було безліч важливих речей, про які треба хвилюватися, аніж Війна за

Святий Ґрааль…

Хлопець з радістю дивився на знак на руці:

— Вони такі… чудові! Якщо використаю ці…штуки, Командні закляття, вони зникнуть?

Він тер руку знову й нову. Час від часу щось бурмотів й потім його плечі опустилися. Це виглядало

так, наче йому розбили серце.

— Схоже на те, що зникнуть. Я втямив! Я точно нізащо не використаю мої Командні закляття, хай

там що!

Скоріш за все, Флатт якось зрозумів, що закляття зникнуть після того, як їх використати. Якщо хтось

інший із знаннями про Війну за Святий Ґрааль був у парку в той же час, то неодмінно б схопив хлопця

й потяг на допит. На його щастя, люди, що там гуляли, були звичайними, більшість із них — то діти

з батьками. Флатт подивився за закляття ще трохи довше. Зрештою, від відкрив пакунок з тканиною,

який тримав у руках. Звідти дістав ніж. На вигляд ніж був не привабливим, пофарбований у чорне

та червоне, й загалом був досить грубим. Не зважаючи на те, що він був у чохлі, його лезо було не

менш химерно блискучо-елегантним.

— Ой лишенько, дякувати богу за Майстра В. Я впевнений, що він постійно уникав цього, та в нього

була ця крутезна реліквія, повністю готова й чекала на мене!

Флатт досі не усвідомлював, що сталася плутанина. Навіть погляд на ніж не переконав його.

Навпаки, це дало йому ще більше впевненості у справжності ножа, ніж будь-коли, й це

підштовхнуло його до наступних  дій, що привели його аж до Штатів.

А тоді — уявіть! Святий Ґрааль вибрав його як учасника війни й наділив його Командними

закляттями для цієї цілі. Спочатку він дивився на закляття, потім на ніж і час від часу щось бурмотів.

Можливо, пройшло хвилин зо тридцять, а тоді…

Приголомшлива подія розгорнулася в парку і якби інші Майстри дізнались про це, то знепритомніли

б від шоку.

Чесно кажучи, це було дивовижно. Якби його вчитель, Ель-Меллой II був свідком цього, ймовірно,

копнув би його три рази, а потім роздратовано похвалив.

Чи було це диво? Чи повна удача, а можливо, й щось, чого Флатт досягнув власними

прихованими талантами? Хай там як, у певному сенсі, Флатт виніс потужний вирок проти фальшивої

Війни за Святий Ґрааль. Авжеж, єдиний, хто усвідомлював це, був сам Флатт.

— Я питаю тебе: чи мій Майстер, що викликав мене?

—Я…що?!

Слухаючи той моторошний та чіткий голос, Флатт зіскочив з лавки й озирнувся довкола, шукаючи

того, хто говорив.

— Кажеш, так? Прийму як згоду. Контракт укладено. Як партнери в пошукав Святого Ґрааля, будьмо

веселими приятелями.

— Що? Що-о-о-о-о?!

Хлопчина несамовито вертів шиєю в усіх напрямках, але досі не бачив когось, хто міг би

виявитися тим, хто говорив до нього.

Ймовірно, побачивши, що хлопець панікував, голос мовив далі:

— Що…ти викликав мене привселюдно та ще й без святилища! А ти не абиякий відчайдушний, о мій

 Майстре… Почекай хвильку… Якщо ти не використовував святилище, то ти теж не промовляв

заклинання виклику!?

— Ем…вибачай, тут було навколо вдосталь магічної енергії і я просто бавився з нею…і думаю, ми

 об’єднались. Чорт, мені справді шкода, що я отак викликав тебе.

— Зрозуміло… Гаразд, добре, насправді, це багато що говорить про тебе як про відмінного мага.

Можливо, голос тієї істоти-Слуги передавався прямо в голову Флатта.

Згодом він зрозумів, що магічна енергія текла через його Командні закляття і йшла…кудись. Доволі

сором’язливо, він почав говорити до голосу, всередині його голови:

—Ем, цей… Трохи невдалий час, щоб питати, але…чи всі Слуги такі?

— Ні, хлопче. Я особливий випадок. Нехай тебе це не турбуватиме. — Голос Слуги був більш

дружнім, ніж уявляв Флатт, а ще він був досить ввічливим та вишуканим.

Як не дивно, він не міг здогадатися про те, якою особистістю може бути цей Слуга.

— У всякому разі, в мене немає, так би мовити, певної особистості. Можна сказати, що моя

зовнішність та поведінка є різними, але з іншого боку, можливо, це не так. Ось так.

Через голос можна визначити, співрозмовник чоловік або жінка, молодий чи у віці, та навіть

зрозуміти вид діяльності людини. Щось у голосі обов’язково видасть ці деталі. Але саме цей голос,

котрий передавався напряму в голову Флатта, був позбавлений будь-яких особливостей. Наче він

говорив до безголового монстра.

—То.. цей, можна спитатися, як тебе звуть?

Звичне запитання.

Якщо ніж у його руці був тим, чим здавався, то Слуга, без сумнівів, був тим, чого він очікував.

І все ж Флатт не міг співставити своє враження про Героїчного духа з голосом у голові.

Було цілком логічно, оскільки Флатт знав, що його уявлення про Героїчного духа не зовсім

відповідає класу істот, що звуться героями.

Але нехай, у будь-якій країні, де британські фільми та романи були популярними, мало тих, хто не

чув про того Слугу. Звичайно, за популярністю він був нижче за Шерлока Голмса чи Арсена Люпена,

однак на відміну цих двох, цей Слуга колись існував насправді.

Чомусь він зберігав тишу. Флатт схвильовано озирнувся навколо, але…

Раптово чоловік великої статури одягнений у відтінок чорного з’явився в полі зору хлопця.

— О, нарешті ти проявився!

— Про що ти, юначе? — Чоловік у чорному підозріло зиркнув на Флатта.

А хлопець зойкнув і його лице одразу поблідло. Авжеж той чоловік буде так одягнений. Він був

 Поліцейським з пістолетом у кобурі на стегні. Він глянув униз на Флатта — хлопця, що сидів на лавці

перед фонтаном, посеред білого дня.

— Ти підозрілий: розмовляєш сам із собою ще й з ножем у руці.

— Н-ні! Я просто… Послухайте!

Флат налякався. Він намагався пояснити, чим займався, а тоді…

— Я здивував тебе?

— Раптово поліцейський почав поводитися по-доброму. Він простягнув кийок Флатту. Зброя

була наче як справжня, та в ту мить, як хлопець узяв її, вона розчинилась у повітрі. Здивовано,

він підвів очі, але поліцейського там не було. Замість чоловіка, він побачив жінку, що була одягнена

в пристрасне плаття.

Потім вона заговорила до нього:

— Перш, ніж представитися, я б хотіла показати свої особливі характеристики.

Голос, безумовно, був жіночим, мав те ж відчуття, як і той, що лунав у голові незадовго до цього.

— Га? Що?! — Флатт дивувався дедалі більше.

Потім жінка зникла на його очах і…

— Перепрошую, що налякав тебе, Майстре. Думав, так буде швидше. — Знову пролунав у голові

голос.

Деякі люди почали помічати, дещо дивне. Хтось потер очі, а інші закивали головами, й декілька

дітей запитали батьків, чому поліцейський перетворився на жінку, яка потім зникла. Авжеж, на їхні

питання відповідали сміхом.

З огляду на те, що люди бачили, й з урахуванням відбитку на землі жіночого підбору, вони могли

бути впевненими, що це не була галюцинація.

Істина не призначалася для простих людей, що дивилися на це з підозрою; лише в голові Флатта ця

правда була відкрита.

— Дозволь знову представитися. Моє справжнє ім’я…

Хлопець, затамувавши подих, чекав на продовження.

— Флатт знав, яка справжня форма його Слуги. Однак у легенді, в котрій він з’являвся, ім’я його було

більш важливим.

Юнак чекав і чекав, щоб голос мовив далі, відлунюючись у голові, але…

Коли ж той нарешті почав, те, що він промовив здивувало Флатта зовсім по-іншому.

— Чесно кажучи, я гадки не маю.

— Ти серйозно!?

Флатт зіскочив з ослону. Усвідомивши, що нікого не було перед ним, й він виглядав досить

безглуздо, ніяково опустився, крадькома поглядаючи навкруги.

Не звертаючи на витівки хлопця, Слуга продовжив голосом, позбавлених, як і раніше, якихось

особливостей:

— Якщо є хтось, хто знає моє ім’я, то, скоріш за все, це справжній я, а не легенда…чи людина, що

зупинила ті звірства.

Ніж, що тримав Флатт, був не справжньою реліквією, а імітацією.

Але що стосується цього Героїчного духа…

Оскільки це підробка, створена для людей, вона міцніша й довговічніша. До нього, можна сказати, 

тягнулася душа.

У Слуги не було імені, хоч існував доказ того, що він жив колись на цьому світі. Та все ж, ніхто не

знав, його вигляд.

Жоден не знав його зовнішній вигляд, ім’я, був він чоловіком чи жінкою, і чи взагалі то була

людина.

Він, хоч і стать не була відома, був символом страху, той, хто налякав світ. Люди уявляють його

в різних формах й він продовжував з’являтися в численних оповіданнях та газетах.

Можливо лікар,

Учитель,

Аристократ,

Повія,

М’ясник,

Диявол,

Фея,

А може й змова чи божевілля.

Ніхто навіть не знав, була то одна людина чи ні. Страх людей перед ним використовувався, щоб

створити всілякі історії про це, а потім були об’єднані в єдину легенду.

Та він не був простою таємницею. Він існував насправді.

Дійсно, для Флатта, що багато років провів у Годинниковій вежі, його легенда була найближчою.

Усі знали, який доказ того, що він існував.

У районі Лондона, відомого як Вайтчепел…

Були знайдені моторошні трупи п’яти повій. Кращого доказу й бути не може.

— Тим не менш, існує ім’я, за яким мене знають, і за котрим я позначав себе в листах — Джек Різник.

Декількома місяцями раніше.

Ель-Меллой грав у гру «“Night Wars of the British Empire».

Він замовляв її поштою з Японії, думаючи, що це була військова гра про різних легендарних лицарів

Англії.

На жаль, японці не розрізняють на письмі слова night та knight, й у даному випадку мали на увазі

перше. Головний герой гри був заснований на реальній людині, що блукала вулицями Лондона

вночі, б’ючись проти божевільної особистості, всередині нього. Іноді йому доводилося битися з

демонами. Це була пригодницька гра.

Навіть так, це не те, на що чекав Ель-Меллой. Він грав, допоки повністю не пройшов її й склав

список чесних вражень від гри. Спершу він написав, що назва гри залишає бажати кращого.

Коли перевернув карту опитування, то побачив, що була ще деяка інформація про приз, який він міг

виграти в лотереї: «Якщо відправите цю картку, то можете стати одним зі ста щасливих

переможців, які отримають копію ножа з підписом Джека Різника!(Піхви в комплекті)!»

«Не може бути, щоб Джек Різник викарбував своє ім’я на ножі», —скривився професор від цієї

думки.

Він утратив інтерес до призу й повернувся незворушно дописувати свої думки про гру.

І весь цей час Ель-Меллой абсолютно не усвідомлював, до чого призведе ця картка опитування.

Через кілька місяців після цього.

Флатт сидів перед фонтаном у парку, ведучи подумки діалог з істотою, що знаходилась у його голові.

За короткий час, здається, він опанував ситуацію й нормально говорив із створінням.

— То ти кажеш, через те,  що ти взагалі ніким не був, ти отримав силу стати будь-ким, гм…

— Так, але ж тобі пощастило. Якби я проявився в іншому класі, я б заволодів твоїм тілом і перетворив

тебе на божевільного… гаразд, скажімо, що я би перетворив весь парк на море крові.

— Ем… — Флаттові було важко оцінити це як жарт. Він не міг не озиратися на обличчя людей, які його оточують.

Якби Джек розлютився, більшість магів би переживали, що звичайні люди дізналися б про існування магії. Та Флатт відчув полегшення з іншої причини, досить нетипової для мага.

— Цей… до речі, який у тебе клас? Ти Асасин?

— Ох, мої вибачення. Я класу Берсеркер.

— Що?

Його відповідь змусила Флатта захвилюватися.

Юнак не був цілковитим профаном, він здійснив основні дослідження у Війні за Святий Ґрааль.

Юний маг знав, що Слуги, класу Берсеркер отримують силу в обмін на здоровий глузд.

Можливо, Джек розумів, чому Флатт був розгубленим. Він почав по суті пояснювати природу його

класу:

— Розумієш, я увійшов у легенду як символ божевілля. Клас божевільного воїна єдиний, що мені

підходить.

— Ага…  типу як мінус на мінус буде плюс!

Будь-який звичайний маг… чи, власне, проста людина замислились, чи таке пояснення згодиться.

Флат, звичайно, прийняв це досить легко. Це, у свою чергу, здивувало Джека, що пробурмотів перш,

ніж змінити своє пояснення:

— Якби я був душею справжньої людини, цього б не сталося. Оскільки я просто був уособленням

божевілля, гадаю, мене не помітили. Це справжнє диво. З іншого боку, є щось унікальне в самій

Війні за Святий Ґрааль.

— Ого. Слуги справді дивовижні! — Як завжди, проста відповідь пролунала від Флатта.

Згадавши про справу, яка не давала йому спокою, Слуга почав говорити про дещо інше:

— До речі, коли я з’явився перед тобою у формі поліцейського, чому ти не спробував

загіпнотизувати мене… чи використати іншу магію навіювання? Це ж найбільш основна магія?

— Що? …Ну, я подумав, що спершу варто переконатися, аби поліцейський зрозумів ситуацію.

— На мить я занепокоївся щодо твоєї освіченості, хлопче.

Флатт відчував відтінок збентеження в голосі в голові, змінив тему розмови:

— То, якщо знайдеш Ґрааль, яким буде твоє бажання?

— Гм… оскільки ти мій Майстер, думаю, варто тобі сказати… але я благаю, не смійся наді мною.

Розсудливий Берсеркер на мить завагався перед тим, як продовжити,  аби його голос відлунював у голові Флатта.

— Я хочу знати, хто вбив тих п’ять повій у Вайтчепелі, іншими словами, мою особистість. На цьому все.

— Твою особистість…

— Я лиш вигадка, а не правда. І все ж, коли думаю за людей, що вигадують історії та гіпотези про

мою справжню особистість та природу, це лякає мене. Я не чекаю, що ти зрозумієш мене,

враховуючи, що в тебе є тіло, ім’я та минуле, яке ти можеш назвати своїм. — Голос його пролунав

смиренно.

Він просто хотів знати, ким він був.

Це була незвична ідея, але в той же час, була тим, чого прагнув цей Слуга. Флатт поринув у роздуми

на деякий час. Потім прямо запитав Джека:

— То коли дізнаєшся, ким ти був насправді, що робитимеш? Типу, якщо хтось, десь викличе тебе

крім Війни за Святий Ґрааль… чи з’явишся ти в тілі тієї людини?

— Таке цілком може статися. Хоч зараз моя форма відрізняється від тієї, що була раніше,

залишається правдою те, що колись я був убивцею. Усі легенди засновані на цій підставі. Якщо  я —

це людина з легенди, що також існувала, я маю бути ближчим до правди.

Те, як він розмовляв, передавало враження, що він був самотнім.

— Хіба це не означає, що тебе не існує? — Прямо та влучно заявив Флатт, без жодного почуття

сорому.

Хлопець був обурливо відвертою людиною. Слуга був приголомшений, і його голос, що лунав у

голові відобразив це.

— Тобі, часом, ніхто не казав, що тобі не вистачає вихованості?

— Аха-ха-ха, авжеж, казали! Постійно! Дякую!

— Я не хвалив тебе…але нехай, добре. Нам варто обговорити подальші справи. Хай там як… я

здивований, що ти вважав за потрібне викликати мене. Не чекай від мене якоїсь міці героя чи

людської доброчесності.

Це була надзвичайно розумна думка. Пропустимо те, що Джек Різник був тим, хто ставив запитання.

Ніхто б не наважився навіть стояти біля нього, та ще й викликати його як Слугу…

Флатт, чесний, як ніколи, відповів:

— Мені подобаються люди, типу тебе! Знаєш, таємничий чоловік із секретною особистістю і все

таке!

—…

— Ну чого ти, це ж кльово! До того ж, ти крутий! Хіба це не чудово!?

У нього могла би інтуїція мага, та темперамент…геть не такий. Якби його характер хоч якось був

схожим на мага…

Просто його інтуїція дещо відрізнялась від простих людей. Простіше кажучи, він був обдарований

надмірною цікавістю, якими б мали бути й маги.

Хоч не було зрозуміло, як Слуга розтлумачив відповідь Флатта…

Він, Слуга, що мав би складатися з чистого божевілля та дикості, приготувався до бою. З найменшим

оптимізмом у голосі, він сказав:

— Дуже добре, Майстре. То, почнімо? З моїми навичаками, ми можемо проникнути, куди захочемо

та вбити ворожих Майстрів на місці! Чекаю на накази. Якими ж вони будуть? — Слуга був у гарному

настрої.

А його Майстер, з іншого боку, просто сидів із спокійною усмішкою на обличчі. Справді, він був

найменш схожим на мага з усіх.

— Погода сьогодні прекрасна. Просто насолоджуймось сонцем. Воно гарне та тепле!

— Що…!?

Таким чином почалась подорож юнака, що нічого не знав про трагедію, та лиходійського духа, що

створив нічого, крім неї.

Але було дещо, що вони поділяли: жоден з них не знаходився так далеко від ідеалів Війни за Святий

Ґрааль, ніж ці двоє.

Та одна річ, і нічого більше.