Пролог I — Арчер

  Пролог I — Арчер

Він був справжнім магом в усіх сенсах.

Та і в той час він перебував у занепаді в усіх значеннях.

Фальшива Війна за Святий Ґрааль.

Він знав, що це була імітація ритуалу, що колись здійснили на острові на Далекому Сході. Це його не турбувало. Це неважливо.

Можливо, вона підроблена чи фальшива, навіть якщо й так, це не має значення. Поки вона приносить той самий результат як оригінал, цього достатньо.

Жоден гордий маг не покладався б на плоди чужої праці. Такий маг вирішив би натомість розробити власну систему, як три сім’ї-засновниці створили Війну за Святий Ґрааль. Однак він швидко пішов слідами інших. Очолити чи слідувати — обидві думки в певному значенні були слушними.

Із самого початку цієї простої удаваної Війни за Святий Ґрааль, не було нікого наскільки рішучого, як він, та з таким запалом, як у нього.

Із самого початку він був підготовлений для будь-чого, що могло трапитися, коли він прибув до Сноуфілду.

Коли він уперше почув чутки, то висміяв, як звичайнісінькі плітки. А тоді звіт, виданий Ронґаллом, викликав тривогу всією Асоціацією. Новини ширились від мага до мага, поки не сягнули чоловіка.

Він був із сім’ї із значною репутацією серед магів, але його сила родоводу занепала. Як голову його сім’ї, на нього тисли.

Свого часу він сформулював чимало магічних теорій. Він був розумною людиною. Знав досить багато прийомів. Йому лише бракувало самої сили, яка повинна була створюватися протягом багатьох століть. Це призводило його до ще більшого розчарування.

Звичайні речі, які треба робити в його ситуації, це витратити багато років на пошуки шляхів збільшення сили його сім’ї, і тоді передавати ті знання разом із Магічним гравіюванням до достатньо здібного нащадка.

Але він поспішав.

Його син був менше здібний до магії, ніж він сам. Було безліч сімей, у яких магічні властивості  постійно слабшали та слабшали, поки цілковито не втратили зв’язок із світом магії.

Це не привід для сміху.

Я не дозволю собі впасти як Макірі.

Як й інші організації чи корпорації, Асоціація була сповнена перешкод. Тільки маги сильного родоводу могли прийти, щоб оволодіти методом виховання сильних та успішних наступників.

Це була пастка-22. Він був магом в усіх сенсах, та цього було мало.

Він поставив усе на можливу фальшиву Війну за Святий Ґрааль, приїхавши до Сноуфілду та виклавши всі фішки на стіл.

Усі його активи, все його минуле і навіть майбутнє.

Мені нічого боятися. Усе пройде як по маслу.

Щоб показати свою рішучість, він убив сина. Його дитина, котра не мала майбутнього. Він учинив так само із дружиною, яка намагалася зупинити його. До неї він нічого не відчував, до жінки, котра не могла народити успішного нащадка. Навіть так, він був шокований, бо вона нічого не розуміла, в тому, що означає мати самоповагу як маг.

Мабуть, це вона винна в тому, що його сина не вистачало.

На жаль, вона була кращою жінкою, яку він міг мати в його чинному званні.

Для того, щоб досягти успіхів у цьому світі, він маг виграти цю війну.

Навіть якщо цей Ґрааль був підробкою, сам факт перемоги у так званій Війні за Святий Ґрааль достатньо покращив би його стан як мага. Він міг би навіть знайти шлях до Кореня, вигравши війну.

Чи, можливо, він міг вивчити секрети Макірі чи Айнцбернів. Хай там що,  він був зобов’язаний бути в кращому положенні          до кінця цієї війни.

Це була чудова гра.

Щонайменше, він отримав би винагороду, більш цінну, ніж усе те, чим він ризикував рушаючи на війну.

Він думав про різні способи, як можна отримати вигоду від війни, але жоднісінького разу він не замислювався над можливістю своєї поразки, і як наслідку, кінцю його роду.

Була значна причина, чому він не розглядав таку можливість.

У нього був добротний шанс на виграш.

Чи, принаймні, в нього був достатньо гарна можливість, щоб виправдати вбивство сина.

Тож…це Командні закляття, як я розумію?

Були деякі відмінності між тим, чого він очікував.

І навіть так, він поглянув на праву руку — й посмішка, сповнена любові, застигла на його обличчі, наче він дивився на власне новонароджене дитя.

Печатка мала форму ланцюгової петлі і слугувала доказом, що його було вибрано Майстром у цій Війні за Святий Ґрааль.

Але якщо вони з’явились…

Ґрааль визнав мене! Мене! Майстром!

Як того, хто може контролювати того Героїчного духа! Поки говорив, чоловік подивився на згорток із тканиною поза ним — і засміявся. Велика ущелина, північ Сноуфілду.

У гірському ланцюгу поблизу рудих скель, де було розгалуження печер.

Хоч печери сформувалась природним чином, тепер вони служили майстернею мага. Він встановив Обмежене поле, щоб не дати наблизитися іншим.

Лампа загорілася в просторі навколо мага. Він підняв пакунок та обережно з повагою витяг звідти предмет. То був ключ.

Однак було б не правильно його називати звичайним ключем. Він був надто прикрашеним, довжиною та вагою нагадував малого ножа для виживання.

Я чув розповіді, що він був викликаний у минулій Війні за Святий Ґрааль за допомогою скам’янілої змії… Використавши цю реліквію, я, безсумнівно, можу викликати його.

Одного разу, коли його сім’я все ще мала силу, один з його предків поставив на кін усе, як і цей маг щойно, щоб заволодіти ключем. Те, що шукав його предок, було скарбницею золотого міста, котре, за словами, було домом усіх речей, що існували в цьому світі. Той ключ був пристроєм, що мало б відчинити ворота в глибині міста легенд.

Його не цікавили матеріальні блага.. Скарбниця, в якій зберігається кожен можливий магічних артефакт, було  дечим, чого він не міг оминути.

Коли все було сказано та зроблено, той предок зміг переконатися в достеменності того ключа, але не зміг просунутися далі. Він не знайшов самої скарбниці. Ключ був просякнутий деякою магічною енергією невідомого походження, але мага це не хвилювало на даний момент. Це була реліквія, що належала Героїчному духу, якого він прагнув. Ключ слугував чудовим каталізатором, але не гарантує, що він отримає бажаного Слугу. Час настав.

Почнімо.

Маг устав — і його посмішка раптово зникла. Він лишив емоції і його егоїстичне бажання, зосереджуючи всю увагу на церемонії, яку він проводив.

Він об’єднав усі почуття, зосередився на точці та запечатав ті, які не були необхідними.

Його нерви, кровоносні судини та невидимі Магічні схеми, що текли по всьому тілу. Він  відчув, як гаряча рідина мчить цими шляхами і…

Маг промовляв заклинання виклику, як на радість собі, так на прокляття всесвіту.

Через декілька хвилин.

Він утратив життя і все, чим пожертвував для війни. Родовід магів, що належав йому зустрів свій кінець. Усе сталося в долю секунди. Звичайну долю секунди.

Після бою, що тривав кілька секунд, він отак зустрів свій кінець.

— Я зробив це… Ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха! Вийшло!

Коли маг бачив, що з’явилося перед ним, він не міг мовчати.                Йому не варто було з’ясовувати справжнє ім’я істоти. З самого початку, він знав, кого викликав. Він ледве зумів придушити рев радісного сміху. Декілька секунд він стояв, не звертаючи уваги на Героїчного духа.

В обличчі того духа відчувалося явне та очевидне незадоволення. Тим не менш він виконував обов’язок як Героїчного духа. Звісно, невідомо, чи вважав він це обов'язком, чи ні.

— …Відповідай. Чи ти той зухвалий маг, який посмів наважитися благати короля в усьому його сяйві?

Він мав золотисте волосся та броню.

Як Слуга, він вирізнявся незрівнянною величчю. Питання до мага прозвучало з презирством.

Той маг був збентеженим, коли почув запит Слуги. Навіть так, він міг відчувати величезну силу від істоти, що була перед ним; він відчув порив гніву.

Як простий Слуга посмів бути таким нахабним!

Його гордість мага взяла гору над страхом. Однак біль у Командних закляттях на руці повернула з порогу люті.

…Так тому й бути. Зважаючи на особистість того героя, я мав би очікувати це.

З самого початку він мав би прояснити їхні стосунки.

У цій війні він мав би бути головним. Героїчний дух, викликаний як Слуга, був простим його інструментом.

Так. Саме так. Я твій господар.

Він підготувався завершити відповідь на запит Слуги, простягаючи прямо праву руку, аби показати Командні закляття, і після чого зрозумів, що та рука зникла.

—…Га? Що?

У нього не було слів. Його голос, що запинався, відлунювався всією печерою.

Хоч з його тіла не впала жодна крапля крові, його права рука, вочевидь, зникла. Панікуючи, він підняв кисть до лиця. Різкий запах горілої плоті наповнив його ніс.

З  обрубка його зап’ястя здіймались слабкі хмари диму. Очевидно, що його руку відрізали якимось полум’ям.

У момент, коли він це усвідомив, хвиля болю пройшла через його нервову систему — і:

— А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а! — Крик, крик, непереборний крик.

Він закричав на все горло, наче якась величезна комаха. Помітивши це, Героїчний дух з занудьгувавши сказав:

— То ти блазень, негіднику? Якщо так, то розваж мене більш елегантними криками. Цього мало.

Слуга навіть бровою не повів, гордий, як завжди. Здавалося, що він не був відповідальним за зникнення руки мага.

— Ха-а-а-а-а-а-а-а-а!

Перед лицем цієї незрозумілої події, чоловік от-от втратить контроль над собою, але як маг, він не міг дозволити цьому статися. Він змусив себе заспокоїтися і швидко опанував себе.

Є хтось… усередині Обмеженого поля!

Як я міг  дозволити, щоб це сталося? Як нерозумно з мого боку!

За звичайних умов, він міг відчути буд-якого зловмисника, як тільки він увійде до печери, оскільки він переробив її під свою майстерню. Але він утратив пильність, коли зосередився на виклику Слуги. Порушник міг прокрастися непоміченим, коли печера була переповнена магічною енергією Героїчного духа.

Попри це, були інші встановлені пастки для підтримки Обмеженого поля. Жодну пастку не було активовано. Якщо цей порушник зумів деактивувати кожну пастку, що стояла на його шляху, маг мав би бути обережним з ними. Це було йому зрозумілим.

Коли він магічним способом відновив те, що лишилося від його руки, він повернувся до присутності, яку відчував прямо до тунелю, що виходив із печери і закричав:

— Хто ти?! Як пройшов через моє Обмежене поле?!

І тоді відповідь пролунала не до мага, а радше до золотого Слуги:

— О могутній королю, Ваш скромний слуга просить дозволу стати перед Вами.

Слуга подумав кілька секунд, а тоді гордовито відповів:

— Дуже добре. Я дозволяю тобі побачити мою славу.

—...Я найбільш удячна для таку честь. — Її голос був чистим  та бездоганним. Він був позбавленим емоцій, ніби відкидаючи все, що було.

Вона з’явилась із тіні каменю і хоч лише її голос справляв враження, що вона була юною, дівчинка  була навіть молодшою, ніж здавалося по голосу, можливо, їй було дванадцять. Її шкіра була темно-коричневою та її волосся було блискучо-чорним.

Вбрана в елегантну красу свого урочистого одягу, пристойний у всіх аспектах, була наче дитиною із знаті. Хоч її лице було вродливим, котре ще більше підкреслювала сукня, вираз обличчя не був таким яскравим.

Вона смиренно ступила крок уперед до майстерні й низько вклонилась перед вівтарем, на якому стояв Героїчний дух. Потім, не звертаючи на бруд землі, впала на коліна.

—Що…— маг стримав крик люті. Не в змозі навіть розгледіти, наскільки сильна дівчинка, він не міг дозволити діяти необдумано. У той час вона не звертала на чоловіка жодної уваги.

Героїчний дух не був здивований шанобливою поведінкою дівчинки. Він дивився вниз на неї та говорив з величезною силою, що лежала в основі кожного слова:

— Ти гарно постаралась, не проливши крові того покруча в моїй присутності. Але повітря наповнене  найнестерпніший смородом плоті. Якщо хочеш пояснити мені цю необачність, роби це зараз.

Вона кинула погляд на мага.

— Благаю вас пробачення, Ваша Величносте. Я подумала, що буде доречним відплатити тому крадію, що вкрав ключ Вашої скарбниці, бо він був недостойним постати перед Вашими очима, — відповіла вона все ще стоячи на колінах.

Поки мовила, дівчинка простягнула шматок людської плоті.

Вона була, без сумнівів, частиною тіла мага, і магічним чином з’єднувалась із Героїчним духом через Командні закляття, викарбувані на ній.  Іншими словами, то була рука мага.

Золотий Героїчний дух кивнув на відповідь дівчинки. Подивився до низу та побачив ключ, що був поставлений на п’єдесталі біля його ніг. Він узяв його і викинув геть без зацікавлення.

— Цей ключ — дрібниця. У всьому саду немає жодного чоловіка,  який би насмілився доторкнутися до моїх скарбів. Хоч я наказав створити цей ключ,  мені він більше не потрібен, тож я покінчив з ним.

—…?!

Маг промовляв заклинання, щоб заглушити біль у його правому зап’ясті. Коли він почув промову Героїчного духа, то був ошелешеним.

Один з його предків поставив на кін усе у надії отримати ключ від скарбниці.

Той артефакт — єдину гордість його сім’ї, жбурнули наче шмат непотребу. І це все скоїв його Слуга, істота, що мала би бути його рабом, інструментом.

Подолавши лють, біль у його руці вщух, навіть тоді, коли він перестав промовляти заклинання.

Однак немовби завдавши смертельного удару магу, дівчинка з коричневою шкірою обернулась, щоб поглянути на нього та говорила до нього із залякуванням:

— Якщо Його Високість так бажає, то я не битимусь із тобою. Прошу вас піти. — Її голос був переповнений гордістю.

—Що…

— Якщо так учиниш, я не вбиватиму тебе.

—… — Маг утратив контроль над собою.

Лють, що наповнювалася всередині нього взяла гору над Магічними схемами. У нього навіть не було можливості висловитись. В істериці, він вивільнив магічну енергію, що зберігалась у лівій руці.

Він вклав усю його магію, божевілля, всю міць у сферу чорного світла і кинув його в дівча з усієї сили. Він злетів їй назустріч, розриваючи простів, приготувавши поглинути її цілком; це було блискавично, стрімко та шалено.

Дівчинка мала бути  б знищеною цим вибухом магічної енергії перш, ніж вона могла зробити подих.

Та цього не сталося.

Мовчазна пісня.

Як тільки її уста поворухнулися, магія почала набувати форми навколо неї.

Майже миттю, величезна магічна енергія вивергнулась поміж нею та магом.

Це було схоже  на закляття, яке було стиснуте настільки, що стало беззвучним, спів приголомшливої сили.

І в самому кінці маг побачив це.

Величезна вогняна паща, ймовірно, у два рази вища, ніж він сам, з’явилась перед нею та увібрала в себе магічну енергію, котру чоловік вивільнив, а тоді… Того не може бути. То була остання річ, про яку він коли-небудь думав.

Зрештою, чого не могло бути? Він навіть не мав часу на міркування.

— Цього… н-не може…бути.

Як маг, він хотів би думати, що навіть якщо його нестане, то його родовід житиме…але тоді він згадав, що пройшло декілька днів, як він убив свого сина власними руками.

— Цього не може бути! Не може! Я…я помру? Тут? Цього н-не може… Цього не може, не може, не мо————.

І тоді маг зник. Він утратив життя та все, чим він пожертвував для цієї війни. Родовід магів, котрому він належав, зустрів кінець. Усе сталося за долю секунди. Звичайну долю секунди.

Після бою, що тривав кілька секунд, його поглинуло полум’я. Отак він зустрів свій кінець.

— Прошу у Вас пробачення за те, що вам довелося побачити таке жалюгідне видовище, Ваша Високосте.

Щойно вона вбила людину, але не була схвильованою. Дівчинка вклонила голову перед Героїчним духом. Золотий Слуга поглянув на неї, щоб сказати, що це його не хвилювало. Тоді, посилаючись на магію, використану дівчинкою, він мовив:

— Зрозуміло. То твої люди тут правили за моєї відсутності?

Магію, яку вона використала не виникала всередині неї.

Радше, воно було схожим на те, що вона використала лей-лінії цих земель.

На  знак визнання цього факту, на обличчі дівчинки вперше промайнули емоції. Вона задумливо відповіла, поки її голова все ще була опущеною:

— Ми тут не правимо. Точніше, ми живемо тут у мирі. Як Ваша Високість припустила, мої люди ніщо інше, як звичайні простолюдини, що опинились за межами Сноуфілду.

— Покруч завжди лишиться покруччю. Ті, хто володіє магією нічим не відрізняється за тих, хто її не має.

Його зарозумілість свідчила про те, що він вважав усі речі однаковими, крім себе. Дівчина промовчала.

Командні закляття, що знаходилися на руці того мага, вже перемістилися на її праву руку.

Тепер магічна енергія вливалася в Героїчного духа не від мага, а від дівчинки. Поки він спостерігав, говорив так пихато, як і завжди: якось з нудьгою, та й водночас і безмежно піднесено:

—Дуже добре. А тепер знову відповідай мені. Чи ти той зухвалий маг, який посмів наважитися благати короля в усьому його сяйві?

Золотий Героїчний дух. Найвеличніший з усіх Героїв. Людину, яку називають королем усіх королів.

Дівчина твердо йому кивнула і ще раз уклонилась йому.

—…Я не прагну Святого Ґрааля, — тихо сказала дівчинка, коли вони вийшли з печери.

Вона назвалася Тіне Челк. Як Майстер золотого Слуги, наразі вона брала участь у Війні за Святий Ґрааль.

І все ж, вона суперечливо заявила, що не хоче Ґрааля. Розповідаючи про свої справжні цілі, вона мовила:

—Ми прагнемо вигнати магів, які обрали це місцем для Війни за Святий Ґрааль, що грубо пройшлися по цій землі. Таких масштабів є наше бажання, Ваша Величносте.

Вона заявила про своє бажання знищити Святий Ґрааль без жодного натяку на серйозність. Золотий Героїчний дух — король, викликаний у це століття як Слуга, класу «Арчер», відповів без цікавості:

— Мені теж байдуже на Ґрааль. Якщо він справжній, я покараю негідників, які вкрали мій скарб, і якщо він фальшивий, я страчу невдячних, які здійснили цей ритуал.

— Ваші милостиві слова заспокоюють мене, Ваша Високосте, — подякувала вона йому. Продовжуючи, дівчинка казала за своїх людей, — Тисячу років моє плем’я жило в гармонії із землею, на котрій збудували Сноуфілд. Ми навіть захистилися проти тиранів із сходу, які прагнули правити цим місцем. Але потім, секта в уряді об’єднала сили з тими нещасними магами…і всього за сімдесят років вони захопили ці землі. — Її голос був насичений від суміші люті та суму.

Та Героїчний дух, здавалося, не переймався:

— Яка гниль. Неважливо, яка покруч панує над цими безладними землями, бо вони є частиною мого саду — і мають повернутися до мене. Зазвичай, я б не волів втручатися у сварку між покручами…але якщо вони посміють покласти руки на мої скарби, це вже буде іншою справою.

Як зазвичай, він думав тільки про себе. І як дівчинка це сприйняла? Вона не вважала, це жахливо неприємним чи була особливо вражена.

Він поводив себе як король усіх часів і ніхто не міг би поставити під сумнів його королівську владу.

Його незламність вселяла в дівча щось схоже на заздрість. Вона опанувала себе та вийшла з печери.

Ззовні печери чекали на її повернення, можливо, зо сто людей у чорному одягу стоячи струнко.

Більшість із них були із коричневою шкірою, як вона, але також було декілька людей серед них із білою. Вони під’їхали на автомобілях до краю долини та оточили вхід до печери. Очевидно, що вони були там не для того, щоб чесно працювати. Люди подивились на дівчинку та на знатного чоловіка поза нею і…

В унісон вони шанобливо схилили голови перед дівчинкою та Героїчним духом.

— Хто ці негідники?

Тіне також схилилась перед тим, як відповісти:

— Вони лише члени громади, котра прагне відродити наше плем’я та здолати магів, що зійшли на місто, Ваша Величносте. Я стала наступником свого батька на чолі представника нашої громади. І тому я маю битися в цій війні.

—Справді?

Безліч людей вклонилися перед ним з пошаною. Можливо, це нагадало йому те, як усе було за його життя. Очі Слуги ледь помітно звузились, коли він злегка визнав її.

Хоч ви й покручі, та розумієте, хто гідний вашого поклоніння.

—Ми б ніколи не наважилися зустріти велич Вашої Величності нічим іншим, крім найглибшої пошани.

— То ти хочеш скористатися моєю силою для власних цілей. Здається, що ви добре підготувалися для майбутньої битви.

—…

Вона знала, що ці слова мали б потішити її, та все ж їй було не по собі. Король явно нудьгував і не намагався приховати цього.

І тут таки, ніби, щоб підтвердити її підозри, Героїчний дух сказав:

Але зрештою цей Ґрааль є фальшивим. Інший мотлох, який сюди втягнули, це просте сміття. Як тільки зможу, винесу їм вирок і не отримаю від цього жодного полегшення від нудьги.

Як тільки закінчив говорити, він витягнув маленьку пляшечку.

Усі, хто були свідками цього, згадували це згодом із любов’ю. Та що це? Це було викривлення простору, з якого явився тільки графин та впав до руки Героїчного духа. То була красиво оздоблена посудина, зроблена з невідомо чого. Можливо, порцеляна, а може й кришталь; хай там як, воно було блискучим та напів прозорим. У ньому текла якась рідина.

— Якщо ця війна буде простою дрібницею для мене, то я ставитимусь до неї відповідно: як до дитячої забавки. Мені немає причин використовувати мої здібності на повну. Допоки ворог, гідний моєї сили, не з’явиться, я просто гаятиму час на втіху собі.

Відійшовши, він відкрив посудину та хотів би випити, як тільки….

Саме тоді.

У такий ідеальний час, що, мабуть, сталося завдяки інтригам долі, а не випадковості.

Земля вигукнула.

【――――º˚____.‾‾‾‾‾•____―――˚‾‾‾‾‾‾.____˚‾‾‾_______.】

— ?!

Тіне та її послідовники обернулись, щоб поглянути на небеса.

Вони почули могутній рев удалині із силою, здатною струснути як небо, так і землю.

Але він був надто красивий, щоб назвати його ревом. Воно було наче велетенським ангелом чи чимось подібним, чи можливо, навіть самою Землею, що співала колискову.

Люди могли сказати, що той звук пролунав десь удалині з лісу, що лежав на заході Сноуфілду.

Той жахливий гуркіт, що порушував закони фізики було чимось, у що Тіне вірила з якихось причин.

Воно було схожим на перший плач немовляти і в той час…

Це,  безумовно, був голос приголомшливо сильного Слуги.

Арчер теж застиг на місці, почувши цей голос.

Пляшечка, яку він начарував, була біля його губ. Він щойно хотів її випити, та зупинився — і тоді золотий король уперше показав яскраву емоцію.

Навіть ті, хто знали Арчера деякий час, сказали б, що рідко можна побачити його таким емоційним. Той король серед усіх королів міг швидко розлютитися й аж ніяк не врівноважений, але подумати тільки, що його можна довести до такого стану.

— Той голос…чи може бути?

Його очі засяяли від несподіванки, переляку та збентеження, і потім —  від хвилювання.

— …Чи це ти?

Тіне помітила, що сильна аура Героїчного духа на мить здригнулася, коли він промовив ці слова.

— Але без жодного вагання, Арчер знову випромінював зарозумілість, владний, як і завжди. Він розсміявся від душі. Звук його радісного голосу проник у безкрайнє небо, все вище й вище.

І після того, як він сповна посміявся:

— Ха! Яке щастя! І як мені назвати такий випадок, як не підтвердженням мого володарювання!

Він набряк від захвату та бадьорості, наче він щойно й не нудьгував.

—Радійте, дівчинко-покруч! Здається, в мене є нагода використати свою силу на повну в цій війні!

Король героїв був нетипово балакучим, можливо, через те, що він був переповнений радістю.

—З яким би задоволенням ми б закінчили тут нашу дуель на цій території…Але тоді знову, якщо його викличуть як божевільного воїна, чи якщо…ні, я не говоритиму про це. Це не те, що варто чути покручам.

Він був у приємному настрої,  не здатному придушити свій сміх по-королівськи, як ніколи. Поки він дивився в напрямку, з якого линув рев, він говорив до Тіне, котра стояла на колінах перед ним:

— Поглянь на мене, Тіне.

Спантеличена тим, що Героїчний дух звернувся до неї на ім’я, дівчинка підняла голову, щоб подивитися на нього.

Король кинув їй пляшечку, котру він тримав.

— Це еліксир молодості. Розумію, що у твоєму віці нема потреби його використовувати, та зараз мені це він теж не потрібен. Будь удячною.

— С-справді…? Так, Ваша Високосте! — Вона широко відкрила очі від здивування.

Арчер поглянув на неї перед тим, як рушити:

— Якщо ти бажаєш стати моєю підданою, я наказую тобі ось що, — велично сказав він. Хоч не звертав на неї особливої уваги, Арчер був  у піднесеному настрої, коли віддавав наказ, — Ти просте дитя. Поводься відповідно. Поки ти не вивчиш звичаї світу, тобі буде достатньо поки дивитися з радістю на мою королівську міць.

Хоч у його словах звучала уїдливість, слова, тим не менш, були сильними.

Вона відкинула всі емоції заради її плем’я, та все ж, коли почула ці слова, вона завагалась.

Справді, через те, що вона лишила свої почуття, вона не могла зробити нічого іншого, крім як виявити повагу до нього. Вона не могла радіти, тож похилила голову.

— Спробую так зробити, Ваша Високосте, — вибачливо сказала вона.

І ось, разом із цим, один Слуга з його Майстром ступили крок на поле битви.

Ґільґамеш, король героїв, разом із дівчинкою, у якої захопили землі.