Доповнення 1 — Зрадник

Доповнення 1

  Зрадник

Ущелина. Те місто, що повстає з темряви навколишньої глушини, точно було вартим того, аби назватися ущелиною.             

Це не був роз’єднувальний бар’єр на кшталт того, що він міг розмежувати день від ночі, світло від темряви. Радше то був гармонійний бар’єр, що позначав кордон між однаковими речами. Це була дивна історія міста Сноуфілд.

Це був переломний момент, але речі, що він розділяв, не були такими вже й різними як магія та чародійство, і не були такими схожими, як люди й звірі.

У певному сенсі, це була туманна межа, забруднена кольорами світанку та сутінок. Але це було більше, ніж просто перегородка. То був чорний зв’язок, народжений від змішування фарб.

Інакше кажучи, це була межа між одним містом та іншим, границя між природою та людиною, межа між людиною та мегаполісом. Це не було зовсім схоже на ту нечітку безвихідь, що розділила мрії від простого сну.

Американський Захід. Місто, знаходилося деякий час на півночі Лас-Веґаса. Його середовище було наслідком тендітного балансу. На півночі міста знаходився величезний яр, що нагадує Великий каньйон. На заході простягався густий ліс — незвичне видовище для такої засушливої місцини. На сході —урочище озер та боліт, на півдні розкинулася безкрайня пустеля.

Хоча місто ані трохи не мало сільських угідь, воно було оточене з чотирьох боків землями, ідеально придатними для фермерства. Дійсно, те містечко саме єдине було дивним буттям, що виділялося на тлі оточення, неначе хворий палець на руці.

Бумтаун із поглядом у майбутнє, місто лише з вдалим поєднанням природнього та штучного — ось як можна описати город Сноуфілд, засліплене власною красою. Та насправді, це місто було побудоване на зухвало зарозумілих поняттях. Іноді ці поняття були очевидними, а іноді й ні.

Брехня навколишньої території була на стільки невимушеною, на скільки це можливо. Здавалося, те місто, та ущелина, той зв’язок, ті змішування безкінечних кольорів вважали за потрібне привести до ладу своє довкілля. Місто стало неначе чорною сценою, оцінюючи все, що його оточує.

Відповідно до записів, які стосуються початку 20-го сторіччя, це місце було домом на той час кільком корінним мешканцям і фактично нікому іншому.

Починаючи близько 70-ти років тому, ця місцевість почала стрімко розвиватися. То того часу, як настало 21 століття, ці землі піддалися суцільним змінам. Тепер тут розташоване успішне місто з населенням 800 тисяч осіб.

— Авжеж, стрімкий розвиток може трапитися будь-де. Факт того, що ми були запрошені досліджувати, здавалось би на перший погляд, типове місто, вказує на те, що ми маємо приділити особливу увагу його походженню, — пробурчав чоловік у літах, одягнений у блакитно-чорну мантію.

Небо вночі було похмурим і та без зірок. Здавалося, наче хмари могли вибухнути в будь-який момент.

З негустого гаю дерев, на краю безкрайнього лісу, на заході міста, старий чоловік дивився в бінокль. Він зиркав на світло, яке відбивалося хмарочосами вдалині, він продовжував, і в голосі відчувалася зневага:

— Гм…а біноклі в наші дні напрочуд зручні. Вони легко фокусуються лиш одним натисканням кнопки, і до того ж, користуватися ними легше, ніж відправити фамільяра… В який же жалюгідний час ми живемо.

З похмурим поглядом на обличчі, літній чоловік мовив до молодого учня, що стояв за ним.

— Хіба ти не згоден, Фалдеусе? —запитав він.

Чоловік, якого назвали цим ім’ям, знаходився за деревом, можливо, зо два метри від старого. Його голос сповнився сумнівом, і він відповів:

— Не переймайтесь. Що важливіше, чи варто нам справді занепокоїтися цим? То це зветься…Війна за Святий Ґрааль?

                                                                  —Війна за Святий Ґрааль—

Ця фраза часто траплялась у казках та легендах з минулого. З моменту, як ці слова пролунали з уст Фалдеуса, його вчитель опустив бінокль та заговорив до нього з очима, в яких була видна втома:

— Фалдеусе, ти жартуєш?

— Ні…Я  маю на увазі…— заїкнувся учень. Він опустив погляд, наче чекаючи на жорстоке покарання.

Старий похитав головою та зітхнув, у голосі почулась злість:

— Не думав, що мушу тебе запитувати, але…як багато ти знаєш про Війну за Святий Ґрааль?

— Я переглянув усі матеріали, які отримав, але…

— Тоді ти знаєш достатньо. Будь то проста чутка серед дітей чи маячня нікчемною газети, поки є якась можливість, не важливо наскільки мала, що об’єкт, який описується як Війна за Святий Ґрааль з’явиться на світ, ми не можемо нехтувати цією можливістю.

— Бо це справжнє бажання всіх магів, і в той же час — засіб для досягнення кінцевої мети.

                                   ×                                                                                                            ×

Одного разу була битва.

Вона відбувалася в певній країні на Далекому Сході.

Битва трапилася у звичайному містечку, невідомому для людей.

Однак та битва ховала в собі по-справжньому жахливий секрет. Безумовно, це була війна, яка принесла диво під назовою Святий Ґрааль.

Святий Ґрааль.

Це вічне чудо.

Легенда.

Реліквія світу богів.

Кінцева точка.

Це надія — і тому, шукати його — означає визнати відчай.

Сама ідентичність предмета, який називають Святим Ґраалем, змінюється час від часу, місце за місцем, від людини до людини. У тій війні Ґрааль був не лише тільки священною реліквією, яким часто його й описували.

Говорили, що чудо, назване Святим Ґраалем, з’явилося у формі всемогутнього пристрою, що виконує бажання.

Але так було тільки сказано, бо в той час, коли почалася боротьба за чашу, цього всемогутнього пристрою ще не існувало.

Перед появою Святого Ґрааля, прикликаються семеро духів.

З усіх історій, традицій, магії та вигадок цього світу, Герої були обрані, щоб викликатися в теперішній світ як Слуги.

Вони утворили основу Війни за Святий Ґрааль і були абсолютно важливими для остаточного виклику чаші.

Ті духи, створіння, незмірно сильніші за людей, були викликані, щоб знищити один одного.

Маги, котрі викликали тих Героїчних духів, були відомими як Майстри. Аби отримати право на володіння Ґраалем, право, яке могло належати тільки одному, вони вбивали один одного. Ця різня і є тим, що кличуть Війною за Святий Ґрааль.

Духи, що були вбиті в бою, стікають у чашу Ґрааля, і коли вона наповниться, пристрій, що виконує бажання завершиться. Ця система лежить в основі війни.

Ті поля битви, ймовірно, були найсмертоноснішими, найбільш згубними місцями у світі.

Маги, що брали участь, як і зазвичай, мали приховувати себе від решти світу, тому вони тихо просувалися серед ночі, дозволяючи вивільняти запал битви, ніким не поміченим.

У рамках свого завдання з нагляду за тими об’єктами, названі Святими Ґраалями, церква відправила власного наглядача. Запеклі поля битви криваво виблискували, коли їх було очищено тими надзвичайно могутніми духами.

І тепер Війна за Святий Ґрааль — битва, яка проводилася п’ять разів на острові на Далекому Сході.

Щось з’явилося в простому місті в Штатах. І це щось супроводжувалося вісниками подібних до тих, яких можна побачити в битві на Далекому Сході. Чутки про це швидко ширились посеред магів.

І в результаті Асоціація — організація, що збирає всіх магів разом, вважала за потрібне провести секретне розслідування в тому місті. Тож так сталося, що туди були відправлені старий маг з його учнем .

                                   ×                                                                                                            ×

— …добре. Твоїх знань про Війну за Святий Ґрааль достатньо. Однак, Фалдеусе. Я не вражений твоїм недбалим ставленням. Мене розчаровує, що ти знаєш так багато, та мало хвилюєшся. Залежно від того, як усе обернеться, це може стати причиною занепокоєння всієї Асоціації. Якби це сталося, ці негідники з церкви неодмінно б з’явились. Зберися, Фалдеусе.

— Але чи дійсно це те місце? — невдоволено відповів Фалдеус, не зважаючи на застереження вчителя, — система, що лежить в основі Війни за Святий Ґрааль, була створена Айнцбернами та Макірі. Хіба вона не прив’язана до землі, яку забезпечили Тосака? Чи міг справді хтось скопіювати їхню систему… повністю сім десятків років тому?

— А чи дійсно це те місце…а, так. У найгіршому випадку, можливо, що це місце було створене виключно заради Війни за Святий Ґрааль.

— Не може бути!

— Заспокойся. То була тільки одна можливість. Кажуть, що, зрештою, ті три сім’ї-засновники зробили все, що тільки можна, щоб досягти Ґрааля. У всякому разі, ми маємо ще вивчити, хто намагається відтворити Війну за Святий Ґрааль у цьому місті, Фалдеусе. Не здивуюсь, якщо винуватець мав якісь зв’язки з Айнцберн та Макірі. Один із Тосаки в Годинниковій вежі, тож сумніваюсь, що це їхніх рук справа.

Старий маг знову взявся за бінокль, залишаючи відкритою можливість залучення сімей-засновниць.

Була десь година до опівночі, а вогні міста були такими яскравими, як і раніше. Сноуфілд безтурботно красувався на тлі похмурого нічного неба, пишаючись власним існуванням.

Після дослідження землі протягом кількох хвилин, старий маг почав приготування заклинання, так, ніби це було єдиним раціональним рішенням, яке можна було прийняти. Це заклинання зробить здатним його бінокль бачити зміни рухів лей-ліній.

Учень витріщився на вчителя позаду та покірно запитав:

— Якщо Війна за Святий Ґрааль справді відбудеться, то ні ми з Асоціації, ні поборники церкви не стали б про це мовчати…?

— Дійсно…та поки були лиш прикмети. В Годинниковій вежі лорд Ель-Меллой сказав, що були відхилення в лей-лініях, однак…Гаразд, це було лиш грубе припущення з його боку,  не кажучи вже про його учня. Тож тепер ми тут, на цих землях, щоб перевірити прогноз Ель-Меллоя.

Змучений старий маг хихикнув. З поєднанням роздратування та презирства, що лунав у його голосі, він говорив дуже довго, можливо, до свого учня, а може, й до себе:

— Авжеж жоден Героїчний дух не може бути викликаним, допоки приготування Святого Ґрааля не завершаться. І якщо цей дух справді з’явиться на світ, наші сумніви одразу ж розвіються…але я б волів, аби цього не трапилося.

— Несподівано чути таке від вас, пане.

— Говорячи про мене, я маю величезні надії, що чутки, які розліталися цими землями, не більше, ніж чутки. І якщо тут щось та й з’явиться, хотів би я, щоб це був фальшивий Святий Ґрааль.

— Хіба це не суперечить тому, що ви сказали раніше? Той Святий Ґрааль — справжнє бажання всіх магів і є засобом для кінцевої мети…?

— Ну…гадаю, що так, — відповів він, нахмуривши брови, — Але навіть якщо гіпотетично, тут є щось варте називатися справжнім Святим Ґраалем, то я кажу: Нехай це станеться! Мені було б боляче спостерігати за тим, як Святий Ґрааль з’являється в країні з такою малою історією… Я точно знаю, що багато магів зробили б усе можливе, щоб досягти Кореня, та, чесно кажучи, я б не став. Якби я міг досягти його… це було б подібно до того, як невихований хлопчисько бруднить мою спальню брудними черевиками. Не для мене це. — Похитав він роздратовано головою.

— Чи це справді так?

Уже вкотре за цей день літній маг зітхнув, дивлячись на учня:

— У всякому разі, — розмірковував він уголос, змінюючи тему розмови, —  мушу замислитися, яких же Слуг можна тут викликати.

— Дійсно, відкидаючи Асасина, особистість інших п’яти класів повністю залежить від того, хто їх викликає, тож ми ніяк не можемо передбачити, що може трапитися.

Не в силах стримати гнів на Фалдеуса, маг суворо дорікнув йому:

— Якщо залишити осторонь Асасина, то лишається шість класів, дурню! Не пройшло й двох хвилин, як я казав за сімох Слуг! Годі блазня з себе корчити!

Кожного Героїчного духа, викликаного для Війни за Святий Ґрааль, відносять до одного із семи класів:

Сейбер.

Арчер.

Лансер.

Райдер.

Кастер.

Асасин.

Берсеркер.

Героїчні духи викликаються у формах, відповідно до різних особливих характеристик, таким чином ще більше вдосконаливши свої здібності.

Герой меча може викликатися як Сейбер, а герой, вправний із списом — як Лансер.

Розкриття справжнього ймення рівноцінно розкриттю слабкостей та особливих навичок; Слуги, як такі, зазвичай називаються своїми класовими іменами. Кожен клас також наділений різними навичками, які здатні впливати на битви по-своєму.

До прикладу, Кастер має силу творення Обмеженого поля, у той час, як Асасин — навичку Приховування присутносі.

У певному сенсі різні класи наче шахові фігури, кожна з яким має свої особливі здібності. Кожному гравцеві дано одну фігуру. Шахова дошка непостійна, створена для королівської битви. Кожна фігура має шанс, аби контролювати дошку, за умови, якщо гравець — Майстер, достатньо сильний.

Саме цей найбільш основний принцип Війни за Святий Ґрааль порушив Фалдеус. Його вчитель нарікав, що він негідний учень, та Фалдеус лишався байдужим, не зважаючи на лайку. Він не оминув осторонь слів наставника, і не було схоже, що роздумував над своїми помилками:

— Та ні, всього класів шість, пане Ронґалле, — сказав він м’яким та спокійним голосом.

— …що?

Зненацька по спині старого мага — Ронґалла пробіг мороз. Це вперше Фалеус звернувся до нього на ім’я. Він хотів накричати на учня, запитати, що коїться в його макітрі, та холодний погляд Фалдеуса зупинив його. Ронґалл мовчав.

Лице Фалдеуса беземоційно сіпнулося:

— У Війні за Святий Ґрааль, що проводилася в Японії, точно було семеро класів, — сказав він, холодно вказуючи на помилку вчителя, — але в цьому місті їх усього шість. Класу «Сейбер» — найсильнішого та найбільш підходящого для битв, не існує у фальшивій Війні за Святий Ґрааль.

— Та що…ти верзеш?

Щось хруснуло в його хребті. Магічні схеми, нерви та його кровоносні судини подали тривожний знак, викликаючи тривожний дзенькіт у вухах. Його учень, чи, принаймні, чоловік, котрий мав би бути ним декілька хвилин тому, покрокував до старого:

—  Система, створена Макірі, Айнцбернами та Тосака, була справді дивовижна, — сказав він беземоційним голосом, — Саме тому й не змогли ідеально скопіювати її. Ми б хотіли почати війну з точнісінькою копією…однак, використавши Третю війну за Святий Ґрааль як приклад, це стало, як бачите, справжнім жахом. Це справді ганьба.

Фалдеус виглядав так, наче йому ще й двадцяти не було, та все ж переповідав історію так, ніби понад сімдесят років тому бачив її на власні очі.

Саме тоді, коли здавалося, що його вираз обличчя ставав дедалі зловісним, краї його губ були викривленими, наче їх смикали за нитки.  Досі так холоднокровно він мовив від щирого серця:

— Ви згадували, що моя країна «зелена». Але це ще одна причина, щоб ви пам’ятали, старий.

— …що?

— А це, щоб ви не виставляли на посміховисько молодий народ.       

Хруск, крах, хряк, хрусь, крах

Кожнісінька кістка та м’яз Ронґалла хрустіли. Можливо, через те, що він посилив свою пильність, а може, він був просто розлюченим.

— Ти, негіднику…хто..ти?

— Авжеж, я Фалдеус, старий приятелю. Звичайно, єдине, що ти справді про мене знав, це ім’я. У всякому разі, до цього часу я дізнався про Асоціацію багато чого. Думаю, варто подякувати тобі.

—…

Ґрунтуючись з його обширних знань як мага, Ронґалл знав, що цей чоловік, що стоїть перед ним, більше не його учень, а вже ворог. Старий готовий був убити Фаледуса самотужки, як тільки його давній знайомий ступить крок. Він мав би точно знати, яким вправним магом був Фалдеус. Ознак того, що чоловік приховує силу, не було. Як досвідчений шпигун Асоціації, він був упевнений у цьому.

У той же час досвід розвідника чітко дав зрозуміти, що він опинився в небезпеці.

— Ти повинен бути жуком якоїсь іншої організації, якого відправили, або проникнути в Асоціацію. І ти був ним відтоді, як сказав мені, що хочеш бути магом.

— Інша організація, так? — Солодким та липким голосом Фалдеус виправив Ронґалла, — В Асоціації, здається, враження, що група єретичних магів відповідальна за створення Війни за Святий Ґрааль, але…ну справді, як можна…ну, не важливо.

Ніби вказуючи на те, що більше немає про що балакати, Фалдеус ступив крок уперед. Він не був особливо загрозливим чи представляв себе як ворога, однак було чітко зрозуміло, що він щось задумав. Ронґалл зціпив зуби та плавно опустив цент тяжіння, готуючись відповісти, як би не вчинив Фалдеус:

— Не недооцінюй мене, дитя.

Поки говорив, він готував план, щоб зробити перший хід у цій дуелі між магами, але він уже програв. До того часу, як вони почали намагатися перехитрити один одного як маги, Ронґалл уже був переможений чоловіком, що стояв перед ним.

— Я не недооцінюю вас, пане.

Фалдеус не планував боротися з ним насамперед магією.

— Я заб’ю тебе всім, що маю.

Фалдеус запалив запальничку, яку тримав у руці. Сигара раптово з’явилась в іншій, яка доти була порожньою.

Це було схожим на розподіл, але не було жодних ознак використання магічної енергії. Побачивши, що Ронґалл спантеличений його діями, він усміхнувся. Це була щира усмішка, яку Ронґалл ніколи не бачив. Фалдеус продовжував, кажучи:

— Ха-ха, це була проста ілюзія, трюк. Не магія.

— …

— Ай, гаразд, розумієш, ми не зовсім організація магів. Сподіваюсь, ти не надто розчарований, — сказав Фалдеус навіть не напруживши свій голос. Він запалив сигару, —Ми відповідаємо за Сполучені Штати Америки. Так трапилося, що серед нас є кілька магів — на цьому й усе.

Декілька секунд Ронґалл мовчав, а потім відповів:

Ясно. А тепер скажи на милість, як ця сигара пов’язана з тим, що ти маєш усе?

Ронґалл намагався виграти трохи часу, щоб приготувати магію. Але в ту мить, коли промовив ці слова, щось проломило його потилицю. Все було миттєво вирішено.

Це був вибух, що лунав сичанням та сльозами. Кулі сповільнилися, коли пронизали його череп. Свинець, розкиданий усюди, купався в морі мозкової рідини, спалюючи його розум. Замість того, щоб вийти з іншого боку черепа, куля відскочила від черепа й миттєво та назавжди поклала край життю літнього чоловіка. І навіть тоді, коли він здавався вже, напевно, мертвим, сотні куль пронизали його тіло, ніби для того, аби завдати остаточного ударую. Кулі не були випущені з одного місця.  Тут, мабуть, було більше десятка стрільців, розташованих у різних місцях. Це був цілковитий перебір. Який нещадний спосіб нищення.

Його старечі кінцівки зігнулися та безсило хрустіли, неначе та маріонетка, яку змусили танцювати під реп.

— Дякую за танець. Це було досить забавно.

Тіло Ронґалла здійняло червоні бризки хлюпаючи, коли впало додолу. Фалдеус зиркнув на свіжий труп повільно поплескав у долоні:

— Тепер ви виглядаєте на тридцять років молодше, пане Ранґалле.

Через кілька хвилин.

Фалдеус досі стояв поза трупом наставника, що звалився у власну калюжу крові. Ліс навколо змінився. Панувала дивна атмосфера. Десятки людей, одягнених у камуфляж винирнули з-за лісу поза Фалдеуса. Кожен носив чорну балаклаву та тримав штурмову гвинтівку з глушником, на кожній з яких було вигравірувано різний дизайн: простий, але детальний.

Їхню етнічну приналежність ледь можна було розрізнити, не беручи до уваги їхні переживання. Один з них випрямився та покрокував до Фалдеуса, віддаючи честь під час доповіді:

— Пане, доповідаю: ситуація стабільна. Ми не знайшли нічого особливого.

— Гарна робота, хлопці,  — відповів він. Хоч його підлеглий говорив із формальностями, голос Фалдеуса був теплим.

Він легко підійшов до трупа старого мага, дивлячись униз із ледь помітною посмішкою на устах. Досі стоячи обличчям до підлеглих, він сказав:

— Гаразд, тепер…оскільки багато з вас не знайомі з так званими магами, дозвольте розповісти про них.

Люди у формі вже вишикувалися поза ним. Мовчки вони слухали промову Фалдеуса.

— Маги — це не чаклуни. Не мучте свою уяву казковими створіннями та легендарними звірями. Думайте…ах, думайте про це краще як про японське аніме чи голівудські фільми. Це все, що в них є.

Він присів перед тілом, що колись було його вчителем, схопив шматок і підняв у повітря голою рукою. Це було химерне видовище, але ніхто бровою не повів.

— Вони помирають, якщо вбити, і фізичні атаки більш ефективні проти них. Є ті, хто покриває себе шаром ртуті, достатньо сильною, щоб відбити кулі. Є ті, хто можуть переносити свідомість і продовжувати жити за допомогою комах. Але…гаразд, перший не зможе захиститися від протитанкової гвинтівки, у той час, як інший тип не зможе вижити після ракетного удару.

— Вони могли зрозуміти, що Фаледус жартував. Чоловіки у формі з усіх сил намагалися стримати своє хихикання. Але як тільки почули наступне, що казав начальник, вони притихли:

— Хоча є й винятки…до прикладу, цього чоловіка, якого від початку тут не було.

—…можна попрохати вас детальніше розповісти, пане Фалдеусе? — Дуже поважно зацікавився один з озброєних.

Фалдеус засміявся та кинув  у нього клапоть трупа. Той упевнено зловив. Поглянув на шматок м’яса, ймовірно, то був палець, й ахнув від здивувавння:

—…що?

При світлі ліхтарика було видно, що біла кістка виглядає з-за червоних сухожиль плоті. Але щось було не так. Щось на відміну від справжньої людської плоті. Прозорі нитки, зовсім не схожі на оптоволоконні кабелі, простягалися з плоті і червиво звивалися в найбільш тривожний спосіб.

— Кіборг, так би мовити? Гаразд, назвемо це маріонеткою. Пан Ронґалл жахливо обережний шпигун, розумієте? Він не такий уже й дурний, прийти сюди зі справжнім тілом. У цей момент він, напевно, знаходиться в одному з відділень Асоціації чи у власній майстерні. Б’юся об заклад він місця собі не знаходить!

— Маріонетка…? Це абсурдно!

— Це щось на кшталт видовищної техніки, але зверніть увагу, що він не зміг зробити її ідеально людським. Зовнішність старого ідеально підходить, щоб приховати ці недоліки, так я думаю. Я чув, що є лялькарка, чиї маріонетки неможливо відрізнити від тіл, з яких вони зроблені. Вони навіть пройшли ДНК-аналіз, — Фалдеус довго балакав, говорив незацікавлено, наче він був третьою стороною, не причетною до справи.

Солдат насупився:

—У такому разі, хіба він не міг би почути, що ви говорили раніше? — він запитав Фалдеуса, його командира.

— Він мав би. Як і планувалося.

— Що…?

— Я почав зловтішатися як дурень, перед тим, як прикінчити його, саме тому, щоб упевнитися, що Асоціація дізнається про все, що я сказав. — Фалдеус стояв на мертвому тілі, що лежало в крові фальшивої крові та споглядав на темне небо, котре почало дощити.  Із задоволенням він пробурмотів:

—Вважайте це заявою... нашим попередженням магам.

І це означало початок.

Початок банкету людей та Героїчних духів, початок фальшивої Війни за Святий Ґрааль.