Доповнення 1
Зрадник
Ущелина. Те місто, що повстає з темряви навколишньої глушини, точно було вартим того, аби назватися ущелиною.
Це не був роз’єднувальний бар’єр на кшталт того, що він міг розмежувати день від ночі, світло від темряви. Радше то був гармонійний бар’єр, що позначав кордон між однаковими речами. Це була дивна історія міста Сноуфілд.
Це був переломний момент, але речі, що він розділяв, не були такими вже й різними як магія та чародійство, і не були такими схожими, як люди й звірі.
У певному сенсі, це була туманна межа, забруднена кольорами світанку та сутінок. Але це було більше, ніж просто перегородка. То був чорний зв’язок, народжений від змішування фарб.
Інакше кажучи, це була межа між одним містом та іншим, границя між природою та людиною, межа між людиною та мегаполісом. Це не було зовсім схоже на ту нечітку безвихідь, що розділила мрії від простого сну.
Американський Захід. Місто, знаходилося деякий час на півночі Лас-Веґаса. Його середовище було наслідком тендітного балансу. На півночі міста знаходився величезний яр, що нагадує Великий каньйон. На заході простягався густий ліс — незвичне видовище для такої засушливої місцини. На сході —урочище озер та боліт, на півдні розкинулася безкрайня пустеля.
Хоча місто ані трохи не мало сільських угідь, воно було оточене з чотирьох боків землями, ідеально придатними для фермерства. Дійсно, те містечко саме єдине було дивним буттям, що виділялося на тлі оточення, неначе хворий палець на руці.
Бумтаун із поглядом у майбутнє, місто лише з вдалим поєднанням природнього та штучного — ось як можна описати город Сноуфілд, засліплене власною красою. Та насправді, це місто було побудоване на зухвало зарозумілих поняттях. Іноді ці поняття були очевидними, а іноді й ні.
Брехня навколишньої території була на стільки невимушеною, на скільки це можливо. Здавалося, те місто, та ущелина, той зв’язок, ті змішування безкінечних кольорів вважали за потрібне привести до ладу своє довкілля. Місто стало неначе чорною сценою, оцінюючи все, що його оточує.
Відповідно до записів, які стосуються початку 20-го сторіччя, це місце було домом на той час кільком корінним мешканцям і фактично нікому іншому.
Починаючи близько 70-ти років тому, ця місцевість почала стрімко розвиватися. То того часу, як настало 21 століття, ці землі піддалися суцільним змінам. Тепер тут розташоване успішне місто з населенням 800 тисяч осіб.
— Авжеж, стрімкий розвиток може трапитися будь-де. Факт того, що ми були запрошені досліджувати, здавалось би на перший погляд, типове місто, вказує на те, що ми маємо приділити особливу увагу його походженню, — пробурчав чоловік у літах, одягнений у блакитно-чорну мантію.
Небо вночі було похмурим і та без зірок. Здавалося, наче хмари могли вибухнути в будь-який момент.
З негустого гаю дерев, на краю безкрайнього лісу, на заході міста, старий чоловік дивився в бінокль. Він зиркав на світло, яке відбивалося хмарочосами вдалині, він продовжував, і в голосі відчувалася зневага:
— Гм…а біноклі в наші дні напрочуд зручні. Вони легко фокусуються лиш одним натисканням кнопки, і до того ж, користуватися ними легше, ніж відправити фамільяра… В який же жалюгідний час ми живемо.
З похмурим поглядом на обличчі, літній чоловік мовив до молодого учня, що стояв за ним.
— Хіба ти не згоден, Фалдеусе? —запитав він.
Чоловік, якого назвали цим ім’ям, знаходився за деревом, можливо, зо два метри від старого. Його голос сповнився сумнівом, і він відповів:
— Не переймайтесь. Що важливіше, чи варто нам справді занепокоїтися цим? То це зветься…Війна за Святий Ґрааль?
—Війна за Святий Ґрааль—
Ця фраза часто траплялась у казках та легендах з минулого. З моменту, як ці слова пролунали з уст Фалдеуса, його вчитель опустив бінокль та заговорив до нього з очима, в яких була видна втома:
— Фалдеусе, ти жартуєш?
— Ні…Я маю на увазі…— заїкнувся учень. Він опустив погляд, наче чекаючи на жорстоке покарання.
Старий похитав головою та зітхнув, у голосі почулась злість:
— Не думав, що мушу тебе запитувати, але…як багато ти знаєш про Війну за Святий Ґрааль?
— Я переглянув усі матеріали, які отримав, але…
— Тоді ти знаєш достатньо. Будь то проста чутка серед дітей чи маячня нікчемною газети, поки є якась можливість, не важливо наскільки мала, що об’єкт, який описується як Війна за Святий Ґрааль з’явиться на світ, ми не можемо нехтувати цією можливістю.
— Бо це справжнє бажання всіх магів, і в той же час — засіб для досягнення кінцевої мети.
× ×
Одного разу була битва.
Вона відбувалася в певній країні на Далекому Сході.
Битва трапилася у звичайному містечку, невідомому для людей.
Однак та битва ховала в собі по-справжньому жахливий секрет. Безумовно, це була війна, яка принесла диво під назовою Святий Ґрааль.
Святий Ґрааль.
Це вічне чудо.
Легенда.
Реліквія світу богів.
Кінцева точка.
Це надія — і тому, шукати його — означає визнати відчай.
Сама ідентичність предмета, який називають Святим Ґраалем, змінюється час від часу, місце за місцем, від людини до людини. У тій війні Ґрааль був не лише тільки священною реліквією, яким часто його й описували.
Говорили, що чудо, назване Святим Ґраалем, з’явилося у формі всемогутнього пристрою, що виконує бажання.
Але так було тільки сказано, бо в той час, коли почалася боротьба за чашу, цього всемогутнього пристрою ще не існувало.
Перед появою Святого Ґрааля, прикликаються семеро духів.
З усіх історій, традицій, магії та вигадок цього світу, Герої були обрані, щоб викликатися в теперішній світ як Слуги.
Вони утворили основу Війни за Святий Ґрааль і були абсолютно важливими для остаточного виклику чаші.
Ті духи, створіння, незмірно сильніші за людей, були викликані, щоб знищити один одного.
Маги, котрі викликали тих Героїчних духів, були відомими як Майстри. Аби отримати право на володіння Ґраалем, право, яке могло належати тільки одному, вони вбивали один одного. Ця різня і є тим, що кличуть Війною за Святий Ґрааль.
Духи, що були вбиті в бою, стікають у чашу Ґрааля, і коли вона наповниться, пристрій, що виконує бажання завершиться. Ця система лежить в основі війни.
Ті поля битви, ймовірно, були найсмертоноснішими, найбільш згубними місцями у світі.
Маги, що брали участь, як і зазвичай, мали приховувати себе від решти світу, тому вони тихо просувалися серед ночі, дозволяючи вивільняти запал битви, ніким не поміченим.
У рамках свого завдання з нагляду за тими об’єктами, названі Святими Ґраалями, церква відправила власного наглядача. Запеклі поля битви криваво виблискували, коли їх було очищено тими надзвичайно могутніми духами.
І тепер Війна за Святий Ґрааль — битва, яка проводилася п’ять разів на острові на Далекому Сході.
Щось з’явилося в простому місті в Штатах. І це щось супроводжувалося вісниками подібних до тих, яких можна побачити в битві на Далекому Сході. Чутки про це швидко ширились посеред магів.
І в результаті Асоціація — організація, що збирає всіх магів разом, вважала за потрібне провести секретне розслідування в тому місті. Тож так сталося, що туди були відправлені старий маг з його учнем .
× ×
— …добре. Твоїх знань про Війну за Святий Ґрааль достатньо. Однак, Фалдеусе. Я не вражений твоїм недбалим ставленням. Мене розчаровує, що ти знаєш так багато, та мало хвилюєшся. Залежно від того, як усе обернеться, це може стати причиною занепокоєння всієї Асоціації. Якби це сталося, ці негідники з церкви неодмінно б з’явились. Зберися, Фалдеусе.
— Але чи дійсно це те місце? — невдоволено відповів Фалдеус, не зважаючи на застереження вчителя, — система, що лежить в основі Війни за Святий Ґрааль, була створена Айнцбернами та Макірі. Хіба вона не прив’язана до землі, яку забезпечили Тосака? Чи міг справді хтось скопіювати їхню систему… повністю сім десятків років тому?
— А чи дійсно це те місце…а, так. У найгіршому випадку, можливо, що це місце було створене виключно заради Війни за Святий Ґрааль.
— Не може бути!
— Заспокойся. То була тільки одна можливість. Кажуть, що, зрештою, ті три сім’ї-засновники зробили все, що тільки можна, щоб досягти Ґрааля. У всякому разі, ми маємо ще вивчити, хто намагається відтворити Війну за Святий Ґрааль у цьому місті, Фалдеусе. Не здивуюсь, якщо винуватець мав якісь зв’язки з Айнцберн та Макірі. Один із Тосаки в Годинниковій вежі, тож сумніваюсь, що це їхніх рук справа.
Старий маг знову взявся за бінокль, залишаючи відкритою можливість залучення сімей-засновниць.
Була десь година до опівночі, а вогні міста були такими яскравими, як і раніше. Сноуфілд безтурботно красувався на тлі похмурого нічного неба, пишаючись власним існуванням.
Після дослідження землі протягом кількох хвилин, старий маг почав приготування заклинання, так, ніби це було єдиним раціональним рішенням, яке можна було прийняти. Це заклинання зробить здатним його бінокль бачити зміни рухів лей-ліній.
Учень витріщився на вчителя позаду та покірно запитав:
— Якщо Війна за Святий Ґрааль справді відбудеться, то ні ми з Асоціації, ні поборники церкви не стали б про це мовчати…?
— Дійсно…та поки були лиш прикмети. В Годинниковій вежі лорд Ель-Меллой сказав, що були відхилення в лей-лініях, однак…Гаразд, це було лиш грубе припущення з його боку, не кажучи вже про його учня. Тож тепер ми тут, на цих землях, щоб перевірити прогноз Ель-Меллоя.
Змучений старий маг хихикнув. З поєднанням роздратування та презирства, що лунав у його голосі, він говорив дуже довго, можливо, до свого учня, а може, й до себе:
— Авжеж жоден Героїчний дух не може бути викликаним, допоки приготування Святого Ґрааля не завершаться. І якщо цей дух справді з’явиться на світ, наші сумніви одразу ж розвіються…але я б волів, аби цього не трапилося.
— Несподівано чути таке від вас, пане.
— Говорячи про мене, я маю величезні надії, що чутки, які розліталися цими землями, не більше, ніж чутки. І якщо тут щось та й з’явиться, хотів би я, щоб це був фальшивий Святий Ґрааль.
— Хіба це не суперечить тому, що ви сказали раніше? Той Святий Ґрааль — справжнє бажання всіх магів і є засобом для кінцевої мети…?
— Ну…гадаю, що так, — відповів він, нахмуривши брови, — Але навіть якщо гіпотетично, тут є щось варте називатися справжнім Святим Ґраалем, то я кажу: Нехай це станеться! Мені було б боляче спостерігати за тим, як Святий Ґрааль з’являється в країні з такою малою історією… Я точно знаю, що багато магів зробили б усе можливе, щоб досягти Кореня, та, чесно кажучи, я б не став. Якби я міг досягти його… це було б подібно до того, як невихований хлопчисько бруднить мою спальню брудними черевиками. Не для мене це. — Похитав він роздратовано головою.
— Чи це справді так?
Уже вкотре за цей день літній маг зітхнув, дивлячись на учня:
— У всякому разі, — розмірковував він уголос, змінюючи тему розмови, — мушу замислитися, яких же Слуг можна тут викликати.
— Дійсно, відкидаючи Асасина, особистість інших п’яти класів повністю залежить від того, хто їх викликає, тож ми ніяк не можемо передбачити, що може трапитися.
Не в силах стримати гнів на Фалдеуса, маг суворо дорікнув йому:
— Якщо залишити осторонь Асасина, то лишається шість класів, дурню! Не пройшло й двох хвилин, як я казав за сімох Слуг! Годі блазня з себе корчити!
Кожного Героїчного духа, викликаного для Війни за Святий Ґрааль, відносять до одного із семи класів:
Сейбер.
Арчер.
Лансер.
Райдер.
Кастер.
Асасин.
Берсеркер.
Героїчні духи викликаються у формах, відповідно до різних особливих характеристик, таким чином ще більше вдосконаливши свої здібності.
Герой меча може викликатися як Сейбер, а герой, вправний із списом — як Лансер.
Розкриття справжнього ймення рівноцінно розкриттю слабкостей та особливих навичок; Слуги, як такі, зазвичай називаються своїми класовими іменами. Кожен клас також наділений різними навичками, які здатні впливати на битви по-своєму.
До прикладу, Кастер має силу творення Обмеженого поля, у той час, як Асасин — навичку Приховування присутносі.
У певному сенсі різні класи наче шахові фігури, кожна з яким має свої особливі здібності. Кожному гравцеві дано одну фігуру. Шахова дошка непостійна, створена для королівської битви. Кожна фігура має шанс, аби контролювати дошку, за умови, якщо гравець — Майстер, достатньо сильний.
Саме цей найбільш основний принцип Війни за Святий Ґрааль порушив Фалдеус. Його вчитель нарікав, що він негідний учень, та Фалдеус лишався байдужим, не зважаючи на лайку. Він не оминув осторонь слів наставника, і не було схоже, що роздумував над своїми помилками:
— Та ні, всього класів шість, пане Ронґалле, — сказав він м’яким та спокійним голосом.
— …що?
Зненацька по спині старого мага — Ронґалла пробіг мороз. Це вперше Фалеус звернувся до нього на ім’я. Він хотів накричати на учня, запитати, що коїться в його макітрі, та холодний погляд Фалдеуса зупинив його. Ронґалл мовчав.
Лице Фалдеуса беземоційно сіпнулося:
— У Війні за Святий Ґрааль, що проводилася в Японії, точно було семеро класів, — сказав він, холодно вказуючи на помилку вчителя, — але в цьому місті їх усього шість. Класу «Сейбер» — найсильнішого та найбільш підходящого для битв, не існує у фальшивій Війні за Святий Ґрааль.
— Та що…ти верзеш?
Щось хруснуло в його хребті. Магічні схеми, нерви та його кровоносні судини подали тривожний знак, викликаючи тривожний дзенькіт у вухах. Його учень, чи, принаймні, чоловік, котрий мав би бути ним декілька хвилин тому, покрокував до старого:
— Система, створена Макірі, Айнцбернами та Тосака, була справді дивовижна, — сказав він беземоційним голосом, — Саме тому й не змогли ідеально скопіювати її. Ми б хотіли почати війну з точнісінькою копією…однак, використавши Третю війну за Святий Ґрааль як приклад, це стало, як бачите, справжнім жахом. Це справді ганьба.
Фалдеус виглядав так, наче йому ще й двадцяти не було, та все ж переповідав історію так, ніби понад сімдесят років тому бачив її на власні очі.
Саме тоді, коли здавалося, що його вираз обличчя ставав дедалі зловісним, краї його губ були викривленими, наче їх смикали за нитки. Досі так холоднокровно він мовив від щирого серця:
— Ви згадували, що моя країна «зелена». Але це ще одна причина, щоб ви пам’ятали, старий.
— …що?
— А це, щоб ви не виставляли на посміховисько молодий народ.
Хруск, крах, хряк, хрусь, крах
Кожнісінька кістка та м’яз Ронґалла хрустіли. Можливо, через те, що він посилив свою пильність, а може, він був просто розлюченим.
— Ти, негіднику…хто..ти?
— Авжеж, я Фалдеус, старий приятелю. Звичайно, єдине, що ти справді про мене знав, це ім’я. У всякому разі, до цього часу я дізнався про Асоціацію багато чого. Думаю, варто подякувати тобі.
—…
Ґрунтуючись з його обширних знань як мага, Ронґалл знав, що цей чоловік, що стоїть перед ним, більше не його учень, а вже ворог. Старий готовий був убити Фаледуса самотужки, як тільки його давній знайомий ступить крок. Він мав би точно знати, яким вправним магом був Фалдеус. Ознак того, що чоловік приховує силу, не було. Як досвідчений шпигун Асоціації, він був упевнений у цьому.
У той же час досвід розвідника чітко дав зрозуміти, що він опинився в небезпеці.
— Ти повинен бути жуком якоїсь іншої організації, якого відправили, або проникнути в Асоціацію. І ти був ним відтоді, як сказав мені, що хочеш бути магом.
— Інша організація, так? — Солодким та липким голосом Фалдеус виправив Ронґалла, — В Асоціації, здається, враження, що група єретичних магів відповідальна за створення Війни за Святий Ґрааль, але…ну справді, як можна…ну, не важливо.
Ніби вказуючи на те, що більше немає про що балакати, Фалдеус ступив крок уперед. Він не був особливо загрозливим чи представляв себе як ворога, однак було чітко зрозуміло, що він щось задумав. Ронґалл зціпив зуби та плавно опустив цент тяжіння, готуючись відповісти, як би не вчинив Фалдеус:
— Не недооцінюй мене, дитя.
Поки говорив, він готував план, щоб зробити перший хід у цій дуелі між магами, але він уже програв. До того часу, як вони почали намагатися перехитрити один одного як маги, Ронґалл уже був переможений чоловіком, що стояв перед ним.
— Я не недооцінюю вас, пане.
Фалдеус не планував боротися з ним насамперед магією.
— Я заб’ю тебе всім, що маю.
Фалдеус запалив запальничку, яку тримав у руці. Сигара раптово з’явилась в іншій, яка доти була порожньою.
Це було схожим на розподіл, але не було жодних ознак використання магічної енергії. Побачивши, що Ронґалл спантеличений його діями, він усміхнувся. Це була щира усмішка, яку Ронґалл ніколи не бачив. Фалдеус продовжував, кажучи:
— Ха-ха, це була проста ілюзія, трюк. Не магія.
— …
— Ай, гаразд, розумієш, ми не зовсім організація магів. Сподіваюсь, ти не надто розчарований, — сказав Фалдеус навіть не напруживши свій голос. Він запалив сигару, —Ми відповідаємо за Сполучені Штати Америки. Так трапилося, що серед нас є кілька магів — на цьому й усе.
Декілька секунд Ронґалл мовчав, а потім відповів:
Ясно. А тепер скажи на милість, як ця сигара пов’язана з тим, що ти маєш усе?
Ронґалл намагався виграти трохи часу, щоб приготувати магію. Але в ту мить, коли промовив ці слова, щось проломило його потилицю. Все було миттєво вирішено.
Це був вибух, що лунав сичанням та сльозами. Кулі сповільнилися, коли пронизали його череп. Свинець, розкиданий усюди, купався в морі мозкової рідини, спалюючи його розум. Замість того, щоб вийти з іншого боку черепа, куля відскочила від черепа й миттєво та назавжди поклала край життю літнього чоловіка. І навіть тоді, коли він здавався вже, напевно, мертвим, сотні куль пронизали його тіло, ніби для того, аби завдати остаточного ударую. Кулі не були випущені з одного місця. Тут, мабуть, було більше десятка стрільців, розташованих у різних місцях. Це був цілковитий перебір. Який нещадний спосіб нищення.
Його старечі кінцівки зігнулися та безсило хрустіли, неначе та маріонетка, яку змусили танцювати під реп.
— Дякую за танець. Це було досить забавно.
Тіло Ронґалла здійняло червоні бризки хлюпаючи, коли впало додолу. Фалдеус зиркнув на свіжий труп повільно поплескав у долоні:
— Тепер ви виглядаєте на тридцять років молодше, пане Ранґалле.
Через кілька хвилин.
Фалдеус досі стояв поза трупом наставника, що звалився у власну калюжу крові. Ліс навколо змінився. Панувала дивна атмосфера. Десятки людей, одягнених у камуфляж винирнули з-за лісу поза Фалдеуса. Кожен носив чорну балаклаву та тримав штурмову гвинтівку з глушником, на кожній з яких було вигравірувано різний дизайн: простий, але детальний.
Їхню етнічну приналежність ледь можна було розрізнити, не беручи до уваги їхні переживання. Один з них випрямився та покрокував до Фалдеуса, віддаючи честь під час доповіді:
— Пане, доповідаю: ситуація стабільна. Ми не знайшли нічого особливого.
— Гарна робота, хлопці, — відповів він. Хоч його підлеглий говорив із формальностями, голос Фалдеуса був теплим.
Він легко підійшов до трупа старого мага, дивлячись униз із ледь помітною посмішкою на устах. Досі стоячи обличчям до підлеглих, він сказав:
— Гаразд, тепер…оскільки багато з вас не знайомі з так званими магами, дозвольте розповісти про них.
Люди у формі вже вишикувалися поза ним. Мовчки вони слухали промову Фалдеуса.
— Маги — це не чаклуни. Не мучте свою уяву казковими створіннями та легендарними звірями. Думайте…ах, думайте про це краще як про японське аніме чи голівудські фільми. Це все, що в них є.
Він присів перед тілом, що колись було його вчителем, схопив шматок і підняв у повітря голою рукою. Це було химерне видовище, але ніхто бровою не повів.
— Вони помирають, якщо вбити, і фізичні атаки більш ефективні проти них. Є ті, хто покриває себе шаром ртуті, достатньо сильною, щоб відбити кулі. Є ті, хто можуть переносити свідомість і продовжувати жити за допомогою комах. Але…гаразд, перший не зможе захиститися від протитанкової гвинтівки, у той час, як інший тип не зможе вижити після ракетного удару.
— Вони могли зрозуміти, що Фаледус жартував. Чоловіки у формі з усіх сил намагалися стримати своє хихикання. Але як тільки почули наступне, що казав начальник, вони притихли:
— Хоча є й винятки…до прикладу, цього чоловіка, якого від початку тут не було.
—…можна попрохати вас детальніше розповісти, пане Фалдеусе? — Дуже поважно зацікавився один з озброєних.
Фалдеус засміявся та кинув у нього клапоть трупа. Той упевнено зловив. Поглянув на шматок м’яса, ймовірно, то був палець, й ахнув від здивувавння:
—…що?
При світлі ліхтарика було видно, що біла кістка виглядає з-за червоних сухожиль плоті. Але щось було не так. Щось на відміну від справжньої людської плоті. Прозорі нитки, зовсім не схожі на оптоволоконні кабелі, простягалися з плоті і червиво звивалися в найбільш тривожний спосіб.
— Кіборг, так би мовити? Гаразд, назвемо це маріонеткою. Пан Ронґалл жахливо обережний шпигун, розумієте? Він не такий уже й дурний, прийти сюди зі справжнім тілом. У цей момент він, напевно, знаходиться в одному з відділень Асоціації чи у власній майстерні. Б’юся об заклад він місця собі не знаходить!
— Маріонетка…? Це абсурдно!
— Це щось на кшталт видовищної техніки, але зверніть увагу, що він не зміг зробити її ідеально людським. Зовнішність старого ідеально підходить, щоб приховати ці недоліки, так я думаю. Я чув, що є лялькарка, чиї маріонетки неможливо відрізнити від тіл, з яких вони зроблені. Вони навіть пройшли ДНК-аналіз, — Фалдеус довго балакав, говорив незацікавлено, наче він був третьою стороною, не причетною до справи.
Солдат насупився:
—У такому разі, хіба він не міг би почути, що ви говорили раніше? — він запитав Фалдеуса, його командира.
— Він мав би. Як і планувалося.
— Що…?
— Я почав зловтішатися як дурень, перед тим, як прикінчити його, саме тому, щоб упевнитися, що Асоціація дізнається про все, що я сказав. — Фалдеус стояв на мертвому тілі, що лежало в крові фальшивої крові та споглядав на темне небо, котре почало дощити. Із задоволенням він пробурмотів:
—Вважайте це заявою... нашим попередженням магам.
І це означало початок.
Початок банкету людей та Героїчних духів, початок фальшивої Війни за Святий Ґрааль.
Далі
Том 1. Розділ 1 - Пролог I — Арчер
Пролог I — Арчер Він був справжнім магом в усіх сенсах. Та і в той час він перебував у занепаді в усіх значеннях. Фальшива Війна за Святий Ґрааль. Він знав, що це була імітація ритуалу, що колись здійснили на острові на Далекому Сході. Це його не турбувало. Це неважливо. Можливо, вона підроблена чи фальшива, навіть якщо й так, це не має значення. Поки вона приносить той самий результат як оригінал, цього достатньо. Жоден гордий маг не покладався б на плоди чужої праці. Такий маг вирішив би натомість розробити власну систему, як три сім’ї-засновниці створили Війну за Святий Ґрааль. Однак він швидко пішов слідами інших. Очолити чи слідувати — обидві думки в певному значенні були слушними. Із самого початку цієї простої удаваної Війни за Святий Ґрааль, не було нікого наскільки рішучого, як він, та з таким запалом, як у нього. Із самого початку він був підготовлений для будь-чого, що могло трапитися, коли він прибув до Сноуфілду. Коли він уперше почув чутки, то висміяв, як звичайнісінькі плітки. А тоді звіт, виданий Ронґаллом, викликав тривогу всією Асоціацією. Новини ширились від мага до мага, поки не сягнули чоловіка. Він був із сім’ї із значною репутацією серед магів, але його сила родоводу занепала. Як голову його сім’ї, на нього тисли. Свого часу він сформулював чимало магічних теорій. Він був розумною людиною. Знав досить багато прийомів. Йому лише бракувало самої сили, яка повинна була створюватися протягом багатьох століть. Це призводило його до ще більшого розчарування. Звичайні речі, які треба робити в його ситуації, це витратити багато років на пошуки шляхів збільшення сили його сім’ї, і тоді передавати ті знання разом із Магічним гравіюванням до достатньо здібного нащадка. Але він поспішав. Його син був менше здібний до магії, ніж він сам. Було безліч сімей, у яких магічні властивості постійно слабшали та слабшали, поки цілковито не втратили зв’язок із світом магії. Це не привід для сміху. Я не дозволю собі впасти як Макірі. Як й інші організації чи корпорації, Асоціація була сповнена перешкод. Тільки маги сильного родоводу могли прийти, щоб оволодіти методом виховання сильних та успішних наступників. Це була пастка-22. Він був магом в усіх сенсах, та цього було мало. Він поставив усе на можливу фальшиву Війну за Святий Ґрааль, приїхавши до Сноуфілду та виклавши всі фішки на стіл. Усі його активи, все його минуле і навіть майбутнє. Мені нічого боятися. Усе пройде як по маслу. Щоб показати свою рішучість, він убив сина. Його дитина, котра не мала майбутнього. Він учинив так само із дружиною, яка намагалася зупинити його. До неї він нічого не відчував, до жінки, котра не могла народити успішного нащадка. Навіть так, він був шокований, бо вона нічого не розуміла, в тому, що означає мати самоповагу як маг. Мабуть, це вона винна в тому, що його сина не вистачало. На жаль, вона була кращою жінкою, яку він міг мати в його чинному званні. Для того, щоб досягти успіхів у цьому світі, він маг виграти цю війну. Навіть якщо цей Ґрааль був підробкою, сам факт перемоги у так званій Війні за Святий Ґрааль достатньо покращив би його стан як мага. Він міг би навіть знайти шлях до Кореня, вигравши війну. Чи, можливо, він міг вивчити секрети Макірі чи Айнцбернів. Хай там що, він був зобов’язаний бути в кращому положенні до кінця цієї війни. Це була чудова гра. Щонайменше, він отримав би винагороду, більш цінну, ніж усе те, чим він ризикував рушаючи на війну. Він думав про різні способи, як можна отримати вигоду від війни, але жоднісінького разу він не замислювався над можливістю своєї поразки, і як наслідку, кінцю його роду. Була значна причина, чому він не розглядав таку можливість. У нього був добротний шанс на виграш. Чи, принаймні, в нього був достатньо гарна можливість, щоб виправдати вбивство сина. Тож…це Командні закляття, як я розумію? Були деякі відмінності між тим, чого він очікував. І навіть так, він поглянув на праву руку — й посмішка, сповнена любові, застигла на його обличчі, наче він дивився на власне новонароджене дитя. Печатка мала форму ланцюгової петлі і слугувала доказом, що його було вибрано Майстром у цій Війні за Святий Ґрааль. Але якщо вони з’явились… Ґрааль визнав мене! Мене! Майстром! Як того, хто може контролювати того Героїчного духа! Поки говорив, чоловік подивився на згорток із тканиною поза ним — і засміявся. Велика ущелина, північ Сноуфілду. У гірському ланцюгу поблизу рудих скель, де було розгалуження печер. Хоч печери сформувалась природним чином, тепер вони служили майстернею мага. Він встановив Обмежене поле, щоб не дати наблизитися іншим. Лампа загорілася в просторі навколо мага. Він підняв пакунок та обережно з повагою витяг звідти предмет. То був ключ. Однак було б не правильно його називати звичайним ключем. Він був надто прикрашеним, довжиною та вагою нагадував малого ножа для виживання. Я чув розповіді, що він був викликаний у минулій Війні за Святий Ґрааль за допомогою скам’янілої змії… Використавши цю реліквію, я, безсумнівно, можу викликати його. Одного разу, коли його сім’я все ще мала силу, один з його предків поставив на кін усе, як і цей маг щойно, щоб заволодіти ключем. Те, що шукав його предок, було скарбницею золотого міста, котре, за словами, було домом усіх речей, що існували в цьому світі. Той ключ був пристроєм, що мало б відчинити ворота в глибині міста легенд. Його не цікавили матеріальні блага.. Скарбниця, в якій зберігається кожен можливий магічних артефакт, було дечим, чого він не міг оминути. Коли все було сказано та зроблено, той предок зміг переконатися в достеменності того ключа, але не зміг просунутися далі. Він не знайшов самої скарбниці. Ключ був просякнутий деякою магічною енергією невідомого походження, але мага це не хвилювало на даний момент. Це була реліквія, що належала Героїчному духу, якого він прагнув. Ключ слугував чудовим каталізатором, але не гарантує, що він отримає бажаного Слугу. Час настав. Почнімо. Маг устав — і його посмішка раптово зникла. Він лишив емоції і його егоїстичне бажання, зосереджуючи всю увагу на церемонії, яку він проводив. Він об’єднав усі почуття, зосередився на точці та запечатав ті, які не були необхідними. Його нерви, кровоносні судини та невидимі Магічні схеми, що текли по всьому тілу. Він відчув, як гаряча рідина мчить цими шляхами і… Маг промовляв заклинання виклику, як на радість собі, так на прокляття всесвіту. Через декілька хвилин. Він утратив життя і все, чим пожертвував для війни. Родовід магів, що належав йому зустрів свій кінець. Усе сталося в долю секунди. Звичайну долю секунди. Після бою, що тривав кілька секунд, він отак зустрів свій кінець. — Я зробив це… Ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха! Вийшло! Коли маг бачив, що з’явилося перед ним, він не міг мовчати. Йому не варто було з’ясовувати справжнє ім’я істоти. З самого початку, він знав, кого викликав. Він ледве зумів придушити рев радісного сміху. Декілька секунд він стояв, не звертаючи уваги на Героїчного духа. В обличчі того духа відчувалося явне та очевидне незадоволення. Тим не менш він виконував обов’язок як Героїчного духа. Звісно, невідомо, чи вважав він це обов'язком, чи ні. — …Відповідай. Чи ти той зухвалий маг, який посмів наважитися благати короля в усьому його сяйві? Він мав золотисте волосся та броню. Як Слуга, він вирізнявся незрівнянною величчю. Питання до мага прозвучало з презирством. Той маг був збентеженим, коли почув запит Слуги. Навіть так, він міг відчувати величезну силу від істоти, що була перед ним; він відчув порив гніву. Як простий Слуга посмів бути таким нахабним! Його гордість мага взяла гору над страхом. Однак біль у Командних закляттях на руці повернула з порогу люті. …Так тому й бути. Зважаючи на особистість того героя, я мав би очікувати це. З самого початку він мав би прояснити їхні стосунки. У цій війні він мав би бути головним. Героїчний дух, викликаний як Слуга, був простим його інструментом. Так. Саме так. Я твій господар. Він підготувався завершити відповідь на запит Слуги, простягаючи прямо праву руку, аби показати Командні закляття, і після чого зрозумів, що та рука зникла. —…Га? Що? У нього не було слів. Його голос, що запинався, відлунювався всією печерою. Хоч з його тіла не впала жодна крапля крові, його права рука, вочевидь, зникла. Панікуючи, він підняв кисть до лиця. Різкий запах горілої плоті наповнив його ніс. З обрубка його зап’ястя здіймались слабкі хмари диму. Очевидно, що його руку відрізали якимось полум’ям. У момент, коли він це усвідомив, хвиля болю пройшла через його нервову систему — і: — А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а! — Крик, крик, непереборний крик. Він закричав на все горло, наче якась величезна комаха. Помітивши це, Героїчний дух з занудьгувавши сказав: — То ти блазень, негіднику? Якщо так, то розваж мене більш елегантними криками. Цього мало. Слуга навіть бровою не повів, гордий, як завжди. Здавалося, що він не був відповідальним за зникнення руки мага. — Ха-а-а-а-а-а-а-а-а! Перед лицем цієї незрозумілої події, чоловік от-от втратить контроль над собою, але як маг, він не міг дозволити цьому статися. Він змусив себе заспокоїтися і швидко опанував себе. Є хтось… усередині Обмеженого поля! Як я міг дозволити, щоб це сталося? Як нерозумно з мого боку! За звичайних умов, він міг відчути буд-якого зловмисника, як тільки він увійде до печери, оскільки він переробив її під свою майстерню. Але він утратив пильність, коли зосередився на виклику Слуги. Порушник міг прокрастися непоміченим, коли печера була переповнена магічною енергією Героїчного духа. Попри це, були інші встановлені пастки для підтримки Обмеженого поля. Жодну пастку не було активовано. Якщо цей порушник зумів деактивувати кожну пастку, що стояла на його шляху, маг мав би бути обережним з ними. Це було йому зрозумілим. Коли він магічним способом відновив те, що лишилося від його руки, він повернувся до присутності, яку відчував прямо до тунелю, що виходив із печери і закричав: — Хто ти?! Як пройшов через моє Обмежене поле?! І тоді відповідь пролунала не до мага, а радше до золотого Слуги: — О могутній королю, Ваш скромний слуга просить дозволу стати перед Вами. Слуга подумав кілька секунд, а тоді гордовито відповів: — Дуже добре. Я дозволяю тобі побачити мою славу. —...Я найбільш удячна для таку честь. — Її голос був чистим та бездоганним. Він був позбавленим емоцій, ніби відкидаючи все, що було. Вона з’явилась із тіні каменю і хоч лише її голос справляв враження, що вона була юною, дівчинка була навіть молодшою, ніж здавалося по голосу, можливо, їй було дванадцять. Її шкіра була темно-коричневою та її волосся було блискучо-чорним. Вбрана в елегантну красу свого урочистого одягу, пристойний у всіх аспектах, була наче дитиною із знаті. Хоч її лице було вродливим, котре ще більше підкреслювала сукня, вираз обличчя не був таким яскравим. Вона смиренно ступила крок уперед до майстерні й низько вклонилась перед вівтарем, на якому стояв Героїчний дух. Потім, не звертаючи на бруд землі, впала на коліна. —Що…— маг стримав крик люті. Не в змозі навіть розгледіти, наскільки сильна дівчинка, він не міг дозволити діяти необдумано. У той час вона не звертала на чоловіка жодної уваги. Героїчний дух не був здивований шанобливою поведінкою дівчинки. Він дивився вниз на неї та говорив з величезною силою, що лежала в основі кожного слова: — Ти гарно постаралась, не проливши крові того покруча в моїй присутності. Але повітря наповнене найнестерпніший смородом плоті. Якщо хочеш пояснити мені цю необачність, роби це зараз. Вона кинула погляд на мага. — Благаю вас пробачення, Ваша Величносте. Я подумала, що буде доречним відплатити тому крадію, що вкрав ключ Вашої скарбниці, бо він був недостойним постати перед Вашими очима, — відповіла вона все ще стоячи на колінах. Поки мовила, дівчинка простягнула шматок людської плоті. Вона була, без сумнівів, частиною тіла мага, і магічним чином з’єднувалась із Героїчним духом через Командні закляття, викарбувані на ній. Іншими словами, то була рука мага. Золотий Героїчний дух кивнув на відповідь дівчинки. Подивився до низу та побачив ключ, що був поставлений на п’єдесталі біля його ніг. Він узяв його і викинув геть без зацікавлення. — Цей ключ — дрібниця. У всьому саду немає жодного чоловіка, який би насмілився доторкнутися до моїх скарбів. Хоч я наказав створити цей ключ, мені він більше не потрібен, тож я покінчив з ним. —…?! Маг промовляв заклинання, щоб заглушити біль у його правому зап’ясті. Коли він почув промову Героїчного духа, то був ошелешеним. Один з його предків поставив на кін усе у надії отримати ключ від скарбниці. Той артефакт — єдину гордість його сім’ї, жбурнули наче шмат непотребу. І це все скоїв його Слуга, істота, що мала би бути його рабом, інструментом. Подолавши лють, біль у його руці вщух, навіть тоді, коли він перестав промовляти заклинання. Однак немовби завдавши смертельного удару магу, дівчинка з коричневою шкірою обернулась, щоб поглянути на нього та говорила до нього із залякуванням: — Якщо Його Високість так бажає, то я не битимусь із тобою. Прошу вас піти. — Її голос був переповнений гордістю. —Що… — Якщо так учиниш, я не вбиватиму тебе. —… — Маг утратив контроль над собою. Лють, що наповнювалася всередині нього взяла гору над Магічними схемами. У нього навіть не було можливості висловитись. В істериці, він вивільнив магічну енергію, що зберігалась у лівій руці. Він вклав усю його магію, божевілля, всю міць у сферу чорного світла і кинув його в дівча з усієї сили. Він злетів їй назустріч, розриваючи простів, приготувавши поглинути її цілком; це було блискавично, стрімко та шалено. Дівчинка мала бути б знищеною цим вибухом магічної енергії перш, ніж вона могла зробити подих. Та цього не сталося. Мовчазна пісня. Як тільки її уста поворухнулися, магія почала набувати форми навколо неї. Майже миттю, величезна магічна енергія вивергнулась поміж нею та магом. Це було схоже на закляття, яке було стиснуте настільки, що стало беззвучним, спів приголомшливої сили. І в самому кінці маг побачив це. Величезна вогняна паща, ймовірно, у два рази вища, ніж він сам, з’явилась перед нею та увібрала в себе магічну енергію, котру чоловік вивільнив, а тоді… Того не може бути. То була остання річ, про яку він коли-небудь думав. Зрештою, чого не могло бути? Він навіть не мав часу на міркування. — Цього… н-не може…бути. Як маг, він хотів би думати, що навіть якщо його нестане, то його родовід житиме…але тоді він згадав, що пройшло декілька днів, як він убив свого сина власними руками. — Цього не може бути! Не може! Я…я помру? Тут? Цього н-не може… Цього не може, не може, не мо————. І тоді маг зник. Він утратив життя та все, чим він пожертвував для цієї війни. Родовід магів, котрому він належав, зустрів кінець. Усе сталося за долю секунди. Звичайну долю секунди. Після бою, що тривав кілька секунд, його поглинуло полум’я. Отак він зустрів свій кінець. — Прошу у Вас пробачення за те, що вам довелося побачити таке жалюгідне видовище, Ваша Високосте. Щойно вона вбила людину, але не була схвильованою. Дівчинка вклонила голову перед Героїчним духом. Золотий Слуга поглянув на неї, щоб сказати, що це його не хвилювало. Тоді, посилаючись на магію, використану дівчинкою, він мовив: — Зрозуміло. То твої люди тут правили за моєї відсутності? Магію, яку вона використала не виникала всередині неї. Радше, воно було схожим на те, що вона використала лей-лінії цих земель. На знак визнання цього факту, на обличчі дівчинки вперше промайнули емоції. Вона задумливо відповіла, поки її голова все ще була опущеною: — Ми тут не правимо. Точніше, ми живемо тут у мирі. Як Ваша Високість припустила, мої люди ніщо інше, як звичайні простолюдини, що опинились за межами Сноуфілду. — Покруч завжди лишиться покруччю. Ті, хто володіє магією нічим не відрізняється за тих, хто її не має. Його зарозумілість свідчила про те, що він вважав усі речі однаковими, крім себе. Дівчина промовчала. Командні закляття, що знаходилися на руці того мага, вже перемістилися на її праву руку. Тепер магічна енергія вливалася в Героїчного духа не від мага, а від дівчинки. Поки він спостерігав, говорив так пихато, як і завжди: якось з нудьгою, та й водночас і безмежно піднесено: —Дуже добре. А тепер знову відповідай мені. Чи ти той зухвалий маг, який посмів наважитися благати короля в усьому його сяйві? Золотий Героїчний дух. Найвеличніший з усіх Героїв. Людину, яку називають королем усіх королів. Дівчина твердо йому кивнула і ще раз уклонилась йому. —…Я не прагну Святого Ґрааля, — тихо сказала дівчинка, коли вони вийшли з печери. Вона назвалася Тіне Челк. Як Майстер золотого Слуги, наразі вона брала участь у Війні за Святий Ґрааль. І все ж, вона суперечливо заявила, що не хоче Ґрааля. Розповідаючи про свої справжні цілі, вона мовила: —Ми прагнемо вигнати магів, які обрали це місцем для Війни за Святий Ґрааль, що грубо пройшлися по цій землі. Таких масштабів є наше бажання, Ваша Величносте. Вона заявила про своє бажання знищити Святий Ґрааль без жодного натяку на серйозність. Золотий Героїчний дух — король, викликаний у це століття як Слуга, класу «Арчер», відповів без цікавості: — Мені теж байдуже на Ґрааль. Якщо він справжній, я покараю негідників, які вкрали мій скарб, і якщо він фальшивий, я страчу невдячних, які здійснили цей ритуал. — Ваші милостиві слова заспокоюють мене, Ваша Високосте, — подякувала вона йому. Продовжуючи, дівчинка казала за своїх людей, — Тисячу років моє плем’я жило в гармонії із землею, на котрій збудували Сноуфілд. Ми навіть захистилися проти тиранів із сходу, які прагнули правити цим місцем. Але потім, секта в уряді об’єднала сили з тими нещасними магами…і всього за сімдесят років вони захопили ці землі. — Її голос був насичений від суміші люті та суму. Та Героїчний дух, здавалося, не переймався: — Яка гниль. Неважливо, яка покруч панує над цими безладними землями, бо вони є частиною мого саду — і мають повернутися до мене. Зазвичай, я б не волів втручатися у сварку між покручами…але якщо вони посміють покласти руки на мої скарби, це вже буде іншою справою. Як зазвичай, він думав тільки про себе. І як дівчинка це сприйняла? Вона не вважала, це жахливо неприємним чи була особливо вражена. Він поводив себе як король усіх часів і ніхто не міг би поставити під сумнів його королівську владу. Його незламність вселяла в дівча щось схоже на заздрість. Вона опанувала себе та вийшла з печери. Ззовні печери чекали на її повернення, можливо, зо сто людей у чорному одягу стоячи струнко. Більшість із них були із коричневою шкірою, як вона, але також було декілька людей серед них із білою. Вони під’їхали на автомобілях до краю долини та оточили вхід до печери. Очевидно, що вони були там не для того, щоб чесно працювати. Люди подивились на дівчинку та на знатного чоловіка поза нею і… В унісон вони шанобливо схилили голови перед дівчинкою та Героїчним духом. — Хто ці негідники? Тіне також схилилась перед тим, як відповісти: — Вони лише члени громади, котра прагне відродити наше плем’я та здолати магів, що зійшли на місто, Ваша Величносте. Я стала наступником свого батька на чолі представника нашої громади. І тому я маю битися в цій війні. —Справді? Безліч людей вклонилися перед ним з пошаною. Можливо, це нагадало йому те, як усе було за його життя. Очі Слуги ледь помітно звузились, коли він злегка визнав її. Хоч ви й покручі, та розумієте, хто гідний вашого поклоніння. —Ми б ніколи не наважилися зустріти велич Вашої Величності нічим іншим, крім найглибшої пошани. — То ти хочеш скористатися моєю силою для власних цілей. Здається, що ви добре підготувалися для майбутньої битви. —… Вона знала, що ці слова мали б потішити її, та все ж їй було не по собі. Король явно нудьгував і не намагався приховати цього. І тут таки, ніби, щоб підтвердити її підозри, Героїчний дух сказав: Але зрештою цей Ґрааль є фальшивим. Інший мотлох, який сюди втягнули, це просте сміття. Як тільки зможу, винесу їм вирок і не отримаю від цього жодного полегшення від нудьги. Як тільки закінчив говорити, він витягнув маленьку пляшечку. Усі, хто були свідками цього, згадували це згодом із любов’ю. Та що це? Це було викривлення простору, з якого явився тільки графин та впав до руки Героїчного духа. То була красиво оздоблена посудина, зроблена з невідомо чого. Можливо, порцеляна, а може й кришталь; хай там як, воно було блискучим та напів прозорим. У ньому текла якась рідина. — Якщо ця війна буде простою дрібницею для мене, то я ставитимусь до неї відповідно: як до дитячої забавки. Мені немає причин використовувати мої здібності на повну. Допоки ворог, гідний моєї сили, не з’явиться, я просто гаятиму час на втіху собі. Відійшовши, він відкрив посудину та хотів би випити, як тільки…. Саме тоді. У такий ідеальний час, що, мабуть, сталося завдяки інтригам долі, а не випадковості. Земля вигукнула. 【――――º˚____.‾‾‾‾‾•____―――˚‾‾‾‾‾‾.____˚‾‾‾_______.】 — ?! Тіне та її послідовники обернулись, щоб поглянути на небеса. Вони почули могутній рев удалині із силою, здатною струснути як небо, так і землю. Але він був надто красивий, щоб назвати його ревом. Воно було наче велетенським ангелом чи чимось подібним, чи можливо, навіть самою Землею, що співала колискову. Люди могли сказати, що той звук пролунав десь удалині з лісу, що лежав на заході Сноуфілду. Той жахливий гуркіт, що порушував закони фізики було чимось, у що Тіне вірила з якихось причин. Воно було схожим на перший плач немовляти і в той час… Це, безумовно, був голос приголомшливо сильного Слуги. Арчер теж застиг на місці, почувши цей голос. Пляшечка, яку він начарував, була біля його губ. Він щойно хотів її випити, та зупинився — і тоді золотий король уперше показав яскраву емоцію. Навіть ті, хто знали Арчера деякий час, сказали б, що рідко можна побачити його таким емоційним. Той король серед усіх королів міг швидко розлютитися й аж ніяк не врівноважений, але подумати тільки, що його можна довести до такого стану. — Той голос…чи може бути? Його очі засяяли від несподіванки, переляку та збентеження, і потім — від хвилювання. — …Чи це ти? Тіне помітила, що сильна аура Героїчного духа на мить здригнулася, коли він промовив ці слова. — Але без жодного вагання, Арчер знову випромінював зарозумілість, владний, як і завжди. Він розсміявся від душі. Звук його радісного голосу проник у безкрайнє небо, все вище й вище. І після того, як він сповна посміявся: — Ха! Яке щастя! І як мені назвати такий випадок, як не підтвердженням мого володарювання! Він набряк від захвату та бадьорості, наче він щойно й не нудьгував. —Радійте, дівчинко-покруч! Здається, в мене є нагода використати свою силу на повну в цій війні! Король героїв був нетипово балакучим, можливо, через те, що він був переповнений радістю. —З яким би задоволенням ми б закінчили тут нашу дуель на цій території…Але тоді знову, якщо його викличуть як божевільного воїна, чи якщо…ні, я не говоритиму про це. Це не те, що варто чути покручам. Він був у приємному настрої, не здатному придушити свій сміх по-королівськи, як ніколи. Поки він дивився в напрямку, з якого линув рев, він говорив до Тіне, котра стояла на колінах перед ним: — Поглянь на мене, Тіне. Спантеличена тим, що Героїчний дух звернувся до неї на ім’я, дівчинка підняла голову, щоб подивитися на нього. Король кинув їй пляшечку, котру він тримав. — Це еліксир молодості. Розумію, що у твоєму віці нема потреби його використовувати, та зараз мені це він теж не потрібен. Будь удячною. — С-справді…? Так, Ваша Високосте! — Вона широко відкрила очі від здивування. Арчер поглянув на неї перед тим, як рушити: — Якщо ти бажаєш стати моєю підданою, я наказую тобі ось що, — велично сказав він. Хоч не звертав на неї особливої уваги, Арчер був у піднесеному настрої, коли віддавав наказ, — Ти просте дитя. Поводься відповідно. Поки ти не вивчиш звичаї світу, тобі буде достатньо поки дивитися з радістю на мою королівську міць. Хоч у його словах звучала уїдливість, слова, тим не менш, були сильними. Вона відкинула всі емоції заради її плем’я, та все ж, коли почула ці слова, вона завагалась. Справді, через те, що вона лишила свої почуття, вона не могла зробити нічого іншого, крім як виявити повагу до нього. Вона не могла радіти, тож похилила голову. — Спробую так зробити, Ваша Високосте, — вибачливо сказала вона. І ось, разом із цим, один Слуга з його Майстром ступили крок на поле битви. Ґільґамеш, король героїв, разом із дівчинкою, у якої захопили землі.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!