Емілі так сильно затремтіла, що мені здалося, що вона ось-ось втратить свідомість. Дівчина піднесла руки до сплетеного волосся і за мить витягла велику голку й простягнула її мені.
«Нічого собі! А добре захована», — подумала я. Звичайно, Пенелопа постійно була жертвою. Важко повірити, що її страждання були настільки сильними. Мабуть, їй хотілося нагримати на покоївку, котра завжди знущалася з неї, проте не могла за нестачею доказів.
— О… ось… — руки Емілі дрижали, коли вона передавала мені голку. Я втупилася у річ, якою так часто калічили Пенелопу. Тримаючи її в руках, я побачила, що це звичайнісінький шмат металу — він навіть не був великим. Але вчора я зрозуміла, наскільки болючим може бути щось невелике.
«Як жахливо це мало бути для неї», — наскільки ж це було боляче? Щоранку прокидатися із таким болем, і при цьому ніхто не помічатиме, як руки слабшають від ниття й усіх тих шрамів і позна́к, залишених голкою.
— Підніми голову, — крізь зціплені зуби наказала я. Емілі нерішуче підвела голову. Я побачила відчай у тремтячих очах. Вона, напевно, хвилювалася, як вчинить із нею жорстока Пенелопа.
— Дивись уважно, Емілі, — я поклала руку долонею вниз на стіл перед нею. Тендітну, бездоганну, бліду руку без жодного сліду на ній. І відразу встромила в неї голку.
— А! Пані! — хоч пораненою була я, закричала Емілі. Голка була наполовину в моїй руці, перш ніж я її висмикнула.
— Ай! — скрикнула я. З проколу сочилася кров. Хоча я подумки готувала себе до цього, все одно було надзвичайно боляче. Очі сльозилися, але я не показувала болю на обличчі. Я встромила голку назад у руку, знову близько до першої рани.
— А! — застогнала я, не мавши снаги витримати біль.
— П…пані! — дихання Емілі стало тяжчим. Вона не знала, що робити. Жах охопив її, і вона почала плакати від моїх нерозважливих дій.
«Чого вона так злякалася, як раніше робила речі набагато гірші?» — мені було майже смішно.
— Пані, леле! Пані, навіщо Ви це робите?!
— Не треба так плакати, Емілі. Адже це ти завдавала мені ці каліцтва, — ніжно мовила я. Її обличчя сполотніло.
— … Га? Каліцтва? Я?
— Зараз лише два, але згодом можуть зʼявитися три, можливо, навіть чотири, п’ять. Навіть більше, — почувши мої слова, Емілі затамувала подих. Її тремтіння припинилося.
— Відтепер я прийматиму геть усе, що ти для мене робитимеш, без будь-яких підозр чи сумнівів: воду для купання, одяг, їжу… усе. Проте кількість ран на моїй руці може тільки збільшуватись, і хтось просто помітить і здасться йому, що це дещо дивно.
— П… пані, — Емілі витріщилася широко розплющеними очима.
— Знайдуться люди, які ставитимуть собі питання: «Хто сміє ображати та знущатися із сімейства Екхарт? Хто не знає свого місця?» і шукатимуть винуватця. Хтось на кшталт мого брата Рейнольда, — я словесно накинулася на дівчину, розквітаючи пелюстками усмішки. Я простягнула руку й ніжно торкнулася обличчя Емілі.
— Я кажу, що все буде залежати від того, як ти діятимеш надалі, — моя особиста покоївка не відповіла на мої погрози. Її обличчя було настільки блідим, що здавалося, ніби її хтось душив.
— Можеш підводитись. Тепер ти повинна виконати свою роботу, коли твоя пані закінчила трапезувати, — я прибрала руку від її обличчя. Я звернула увагу на велике вікно біля столу. Емілі різко встала й почала механічно прибирати стіл, швидко та майстерно.
«Гадаю, вона досить кмітлива. Якби захотіти, то я могла б її використати», — подумала я. Те, як люди думатимуть про мене, не зміниться, навіть якщо я отримаю нову особисту покоївку. Я не могла вічно сидіти на місці й не вживати жодних заходів. Я повинна була знайти союзників, яких могла б використати. Особиста покоївка, що знущалася з Пенелопи, тепер була однією з таких людей. Мені сподобалося, що я можу використати її минуле насильство як слабкість проти неї, а також те, як вона швидко реагує і змінює сторону заради власної вигоди. Не завадило й те, що вона беззаперечно виконувала те, що їй казали. Я спостерігала за Емілі, поки вона не закінчила прибирати зі столу.
Двері відчинили з такою силою, що було навіть дивно, що вони не зламалися. Я здивовано обернулась. Чудесне рожеве волосся розвіювалося в повітрі, коли Рейнольд Екхарт увірвався до моєї кімнати, насупивши своє гарненьке личко.
— Ти, — із самого порогу випалив він. Смужка, що показувала [Прихильність -3%], наблизилася до мене. — Що ти, на біса, робиш? Що ти задумала? — Рейнольд став переді мене, огорнутий темною аурою.
— Ти! — вигукнув він, помітивши Емілі. Він ще більше насупився, а загальний настрій став убивчим.
— М…молодий пане, — Емілі завмерла, її обличчя зблідло.
Я швидко оглянула стіл. Всі страви стояли на таці, а єдина виделка все ще лежала переді мною. У мене зʼявилося погане передчуття щодо цієї ситуації, тому я переклала її на тацю. Я роззирнулася, аби перевірити, чи немає ще чогось, що можна було б використати як зброю. Переконавшись, що більше нічого небезпечного немає, я заговорила.
— Можеш іти, Емілі, — вона швидко підняла тацю.
— Не смій! — крикнув Рейнольд. Дівчина завмерла.
— Поквапся, — наказала я. Натяк був зрозумілим: зникни доти, доки молодий пан у стані афекту не зчинив чергового переполоху. Емілі, здавалося, зрозуміла суть моїх слів і поспіхом вийшла з кімнати. Вона нагадувала мене вчора, коли я тікала від Дерріка. Коли Емілі вийшла з кімнати, незадоволений погляд Рейнольда зупинився на мені.
— Чому ти так поводишся? Що ти зібралася робити? — запитав він. Я думала над тим, що відповісти. У грі Пенелопа завжди неформально розмовляла з Рейнольдом, хоча він був на два роки старший за неї. Звичайно, брат із сестрою часто сваритимуться, враховуючи їхню невелику різницю у віці.
«Прямісінько, як я і менший виродок у тому домі», — подумала я.
Я збиралася формально поговорити з Рейнольдом, як я робила те з Дерріком, тому що він був старшим за мене. Цю думку було миттєво відкинуто. Було б дивно, якби людина, яка завжди говорила з тобою неформально, навіть ще вчора, і раптом почала говорити формально.
— Збираєшся просто не звертати на мене уваги? — спитав Рейнольд, незадоволений тим, що я не відповідаю.
«От нетерплячий!» — подумала я.
— Що ти маєш на увазі, кажучи «так поводишся»? Може, скажеш, що я такого зробила? — я відповіла йому так, як відповіла б Пенелопа.
— Чому ти вирішила залишити цю суку і знову використовувати її як свою особисту покоївку? — закричав він. [Прихильність -3%] небезпечно виблискувала над його чудовим рожевим волоссям, що маяло зі сторони в сторону.
«Як мені слід відповісти, щоб уникнути смерті?» — подумала я про те, щоб знову ввімкнути вибір відповідей у грі, проте відмовилася від цього. «Навіть якби я це зробила б, усі відповіді були б марними», — я ковтнула і втупилась у Рейнольда, який люто пирхав. Якби це була справжня Пенелопа, вона сказала б йому носа до чужого проса або попросила б забиратися з її кімнати, що лише б наблизило її до смерті.
— ...Не переймайся. Тобі нема про що хвилюватися, — я не була Пенелопою, тому прикрасила слова. Рейнольд, мабуть, не сприйняв би нічого з того, що я сказала б, але я все одно спробувала. Сподівалася, що цього буде достатньо, аби скінчити цю розмову.
— …Що? — запитав він після хвилинного мовчання. Здавалося, мої слова мали протилежну дію. Похмурий погляд став убивчим.
— Годувати свою господиню зіпсованими харчами для тебе «нема про що хвилюватися»? — закричав він.
— Ні, я мала на увазі…
— Ця нікчема не знає свого місця і насмілилася насміхатися із сімейства Екхарт! Та як тільки вона посміла?! Нам не потрібні такі у маєтку. Є незліченна кількість інших, що мріють тут працювати! — крикнув Рейнольд. Я втратила дар мови від його несподіваної поведінки. Та він був розлюченішим за мене, хай я була жертвою!
«Ця нікчема не знає свого місця», — це була саме та фраза, яку Рейнольд постійно говорив Пенелопі у звичайному режимі. Це змусило мене розсміятись.
— Ти що, смієшся зараз? — запитав він, насупившись. — Як мало ця покоївка про тебе думає, якщо наважилася на таке??
«Так, саме так. Усі в цьому домі вважають мене дурепою. Чому жителі цього маєтку вважали герцогську доньку такою нікчемою? Чому вони не слухали жодного її слова?» — подумала я. І заспокоювала себе, знаючи, що якби я це сказала вголос, то була б уже мертва.
— Я вже ходила до батька з цього приводу вчора. Це зайве, — подивилася я на нього байдужими очима.
— Звичайно, ти ходила. Я сказав батькові негайно позбутися цього нахабного стерва, — впевнено додав Рейнольд, вдихнувши на повні груди, пишаючись зі своєї дії. Може, він очікував похвали за те, що заступився за свою фальшиву молодшу сестрицю, ту саму, яку досі ненавидів? На жаль для нього, я не збиралася цього робити.
— Батько і старший брат не хотіли звільняти Емілі, — сказала я спокійно.
— Що? — Рейнольд розширив очі. — Ні батько… ні брат?
