— Ти ідіотка? Тобі треба було сказати їм, що ти проти! — крикнув Рейнольд.
— Що б це змінило?
— Що значить «що б це змінило»? Хочеш щодень відтепер їсти зіпсовану харч чи що…?
— А ти можеш мене запевнити, що нова покоївка не робитиме того ж?
Рейнольд не відповів на мої ретельно підібрані слова. [Прихильність -3%] висіла над його головою.
Я мусила зберігати спокій. Не можна дозволити собі роздратувати його, вказуючи на те, що поведінка покоївки була наслідком його власного ставлення до мене протягом багатьох років. Це лише зашкодило б його прихильності й призвело б до моєї смерті. Мені хотілося, щоб замість неї була лінія гніву. Тоді я могла б із легкістю планувати свій наступний крок у розмові, просто дивлячись на цю планку.
— Я не бачила батька вчора, щоб поговорити з ним про звільнення покоївки, — почала я повільно говорити, обміркувавши свої слова. — Я стала навколішки й благала пробачення за те, зчинила галас під час свого випробувального терміну.
— Що? — Рейнольд був не в змозі приховати своє здивування. Мабуть, він був приголомшений, почувши, що Пенелопа, яка ніколи раніше не просила пробачення, не лише перепросила, але й зробила це, стоячи на колінах.
— Навколішки...? Ти благала…? Ні, зажди... Це батько тобі так сказав? — звичайно, ні. Я робила це з власної волі. Але я не збиралася виправляти неправильне розуміння Рейнольда.
— Я сказала йому, що буду обачнішою, не створюватиму більше неприємностей до кінця свого випробувального терміну. Тому, будь ласка, забудь цей випадок, — мовила я благаючи, оскільки не могла сказати того, що справді хотіла. Сказати, щоб не ліз у чужі справи. Якби цей напасливий виродок просто замовк і припинив цю розмову, мої шанси на виживання значно зросли б.
«Чому б не ображати один одного і жити віднині у мирі й злагоді, га?» — подумала я.
— Будь ласка, брате, — я благала. Рейнольд лише дивився, як я подумки благаю його просто забути. Він не наважувався заговорити, підшукуючи потрібні слова.
— Ти справді…
Я могла здогадатися, що він скаже, судячи з того, як він насупився. Він образить мене, і це буде безглуздо, як завжди. Він звинуватить мене в тому, що я божевільна, впевнений, що я зʼїхала з глузду після того, як зʼїла зіпсованої їжі. Як же нудно.
— У тебе що, гордості ніякої вже нема? Ти збираєшся просто змиритися з тим, що з тобою так поводилися? — його слова перевищили всі мої очікування. Я відчула, як у мені щось перемкнулося. Я була у гніві.
— Ти здуріла? Просто кричи й кидайся речами, як ти зазвичай те робиш! Це буде більше схоже на тебе! — Рейнольд кричав так, ніби він був жертвою у всьому цьому. Я не відчувала ані найменшої вдячності.
— Хіба ти не очікував, що подібні речі траплятимуться з того дня, як ти поклав намисто справжньої молодої пані в моїй кімнаті? — випалила я в нападі нестримного гніву. — Ти робив такі речі зі мною відтоді, як я приїхала сюди, тому що хотів, щоб так сталося, чи я помиляюся? — сказала я.
— … Що? — Рейнольд втратив дар мови. Враховуючи його відʼємну прихильність, я дійсно не мала цього говорити, але я не могла зупинитися. Цей виродок мав права запитувати про мою гордість. Адже це він винен у всьому цьому, він довів Пенелопу до такого стану. Ставлення дворецького, старшої покоївки та Емілі були лише дрібними витівками порівняно з тим, що скоїв він.
Рейнольд змовк на мої різкі слова.
— Пенелопо, тоді… — він вичавлював слова, наче йому не вистачало повітря.
— Я не намагаюся робити з цього проблему зараз. Я не маю наміру ображатися на тебе за те, що ти зробив. Зрештою, я теж поводилась нерозумно та зарозуміло.
— … — Рейнольд стояв мовчки.
— Мені все набридло, — продовжувала я, дивлячись глибоко у його блакитні очі. — Я вже майже доросла. Я готуюся до церемонії свого повноліття. Я не можу залишатися тут, в маєтку Екхартів, назавжди, — обличчя Рейнольда сполотніло.
— Ти… Ти що таке кажеш? Ти хочеш сказати, що збираєшся поїхати звідси чи що? — спитав він так, наче ніколи не замислювався про моє дорослішання.
— Все залежить від батька і старшого брата, — знизала я плечима. Те, що я сказала Рейнольду, було зовсім не тим, що я мала на увазі. Я нзбиралася приносити себе в жертву політичному шлюбу, запланованому батьком чи першим молодим паном. Не те щоб мені доводилося про це хвилюватись — за сюжетом гри цього не мало статись. Я лише планувала будь-що досягти фіналу з одним із головних героїв і покинути це місце, ніколи не озираючись назад.
«Але не хвилюйся, Рейнольде, я в жодному разі не націлюся на тебе».
— Тож тобі не потрібно турбуватися про мене, Рейнольде, — я ще раз наголосила на тому, аби він не думав про це. «Я подбаю про себе, тому просто скривдь мене чи що там хочеш та йди». Він продовжував стояти.
— Мені час приймати ванну. Можеш піти, будь ласка? — спитала я, дивлячись на двері. Рейнольд насупився. Мене це здивувало — того виразу я не бачила раніш у грі. Моє серце впало від думки, що його прихильність може знизитись.
«Я не поводилася, як Пенелопа. Я з такою ретельністю добирала слова! Чому?»
У цю мить заблищав порожній показник над прекрасним рожевим волоссям Рейнольда.
[Прихильність 3%]
«Якого біса?» — у моїй голові зробилося пусто. — «Чому він просто взяв і піднявся? Та ще й на 6%!?» — я була ошелешена, дивлячись то на смужку, то на Рейнольда.
— … Навіть якщо це було лише на мить, я був ідіотом, коли виявляв турботу про таких, як ти, — у блакитних очах, які так часто блищали, ліг важкий смуток. Договоривши, він попрямував до дверей. Я гадала мені примарилося. Печаль? У жодному разі.
Він грюкнув дверима, і я залишилася у тиші. Схилила голову на руку, сперши лікоть на стіл, аби витримати вагу. Щось тут було не так.
— Чи справді мої репліки стали набагато кращими, відколи вибір вимкнено? — спитала я себе вголос. — Я повинна весь час тримати їх вимкненими, — провадила далі. Потім встала і попрямувала до ванни. Я не збрехала, кажучи Рейнольду, що мені потрібен душ. Смикнула мотузок, щоб викликати покоївок.
«Гадаю, більше я не зможу називати його відʼємним виродком?» — подумала я.
***
Випробувальний термін, який, здавалося б, триватиме вічність, закінчився, перш ніж я це зуміла усвідомити.
— Запрошення з палацу? — спитала я.
— Так, пані. Перший молодий пан попросив мене передати пані, аби вона готувалася.
— Перший… ні, мій старший брат? — я ледь втрималася від того, щоб назвати його першим молодим паном, до нього так зверталися слуги. Мені потрібно було продовжувати називати його «братом» перед челяддю. Зрештою, я була донькою цієї родини, наймолодшим її членом, тож для мене було б неприродно звертатися до нього настільки формально.
«Подумати тільки, Деррік навсправжки сказав мені прийти... І нехай він не сказав мені прямо, що випробувальний термін закінчився, його вказівка щодо моєї присутності на балі безпосередньо означала, що саме так і є».
— Ось запрошення, пані, — Емілі тримала запрошення обома руками й передала його мені. Ім'я «Пенелопа» було написано на тонкому пергаменті, прикрашеному золотим драконом, символом королівської родини. Це було запрошення на церемонію з нагоди святкування дня народження другого принца, яка мало відбутися завтра.
— Тоді мені слід швидко готуватися… — пробурмотіла я більше до себе, ніж до Емілі. Мене зовсім не тішило те, що мій випробувальний термін скінчився. Я просто хотіла залишитися у своїй кімнаті, щоб мене обслуговували, і не зустрічатися з жодним із двох братів. Але за сюжетом гри було неминуче, що Деррік, Рейнольд і я продовжуватимемо перетинатися.
«Заждіть-но», — думаючи про гру та події, які відбуватимуться в майбутньому, мене осяяло.
«Якщо я йду до палацу, це означає, що я можу побачити спадкоємного принца!» — ні, та це ж очевидно! Хоча не було сцени, яка б показувала, як Пенелопа прямує до палацу, був сенс у того бенкету з нагоди дня народження другого принца. Це був перший розділ гілки коронованого принца — він дебютує в день святкування.
— Ні! — вирвалося мимоволі, а по спині пробігли сироти. Перед очима знову і знову ставали ілюстрації, на яких спадкоємний принц жорстоко перерізав шию Пенелопі.
— П…пані? — Емілі подивилася на мене зі здивуванням і стурбованістю.
«Я не можу туди йти. Може, просто скажу, що захворіла і не в змозі піти? Тільки так я зможу уникнути цього божевільного виродка», — я відчула, як мене охоплює паніка. Емілі лише стурбовано дивилася на мене, хвилюючись, що вона могла допуститися якоїсь помилки.
— Емілі! Батько завтра буде присутній на церемонії?
— Його світлість завтра буде зайнятий роботою. Перший молодий пан особисто супроводжуватиме Вас.
«Я влипла».
