Я була розбитою. Щоб уникнути церемонії, я мала поговорити з Дерріком. Розмова з ним супроводжувалася б ризиком того, що його прихильність спаде, особливо якщо він запідозрить, що я симулюю хворобу.
«Якби ще це був Рейнольд, я б пішла на цей ризик», — зітхнула я, подумавши про прихильність Рейнольда, яка лише нещодавно піднялася вище негативної позначки. Доволі важко утримувати прихильність Дерріка на 0%, тож я не повинна навіть думати про те, аби спокушати долю.
— Пані…із Вами все гаразд? Ви зблідли, — спитала Емілі, обережно вдивляючись у мій похмурий вираз обличчя.
— Залиш мене на самоті. Треба поміркувати, — роздратовано змахнула я рукою.
Я зітхнула, щойно вона вийшла. «Я помру, якщо не піду. І якщо піду. Ця гра божевільна!» — я вже скучила за тими блаженними днями випробовувального терміну.
— Все ж буде добре, якщо я просто уникатиму принца, правда ж? — почала пригадувати я сюжет гри. Памʼятати було особливо нічого — я була надто зайнятою власною смертю. Я зустрічала спадкоємного принца у лабіринті палацових садів, а потім, як тільки ми починали розмову, я помирала. Помирала, й помирала, й знову помирала. Не буде перебільшенням сказати, що мені доводилося натискати кнопку перезавантаження кожні 5 секунд.
— Гадаю, що найкращим вибором буде просто прикинутись хворою…
«Заждіть! Може, мені варто просто спробувати померти?» раптом спало на думку. Звучить божевільно, однак насправді це була не така вже й погана ідея. Можливо, я зможу повернутися у свій початковий світ, якщо помру в цьому світі. Кінець гри — це кінець гри, незалежно від того, чи це була смерть, чи досягнення кінцівки, чи не так? Що робитиме система, коли гравець, коли я досягну сценарію "кінець гри"? Швидко здатися було б краще, ніж проживати місяці, намагаючись дійти до кінця з одним із цих безнадійних головних героїв.
Крім того, у грі була кнопка перезавантаження. Якщо я робила вибір, який призводив би до поганого кінця, з'являлася кнопка "перезавантаження", яка повертала мене на початок. Зважаючи на всі інші варіанти гри, які я бачила, я подумала, що у мене теж може з'явитися кнопка "перезавантаження". Звичайно, тут немає кнопок "назад" або інших іконок, як в оригінальній грі. Проте оскільки тут з'являвся вибір реплік, то цілком логічно, що кнопка перезавантаження також могла з'явитися.
«Чому я не подумала про це раніше?»
Я була налаштована рішуче. Я зустрінуся зі спадкоємним принцом і спробую померти!
***
Я була виснажена як раннім підйомом, так і всіма приготуваннями до бенкету. Я прийняла гарячу ванну, змішану з молоком і запашними настоями. Мені зробили масаж. Потім маску для обличчя і тіла. Я відчувала себе напівмертвою, коли покоївки звільнили мене з ванни й посадили за гримерний столик. Це було не лише фізичне, а й моральне виснаження.
— Пані, як вам ця сукня? Вона була придбана під час вашої останньої закупівлі, але Ви ще жодного разу її не вдягли, тож вона все ще нова!
— Пані, що думаєте стосовно цих сережок? Вони повинні добре пасувати до сукні.
— Я думаю, що сплетена половина вашого волосся матиме кращий вигляд, аніж усе. Що думаєте з цього приводу, пані?
— Як би Ви хотіли зробити макіяж, пані?
Питання були невблаганними. Це змусило мене замислитися, чи справді вони ненавиділи Пенелопу. Все вказувало на протилежне — вони були щиро схвильовані, набагато сильніше, ніж я. Я підняла голову і подивилась у дзеркало. Процедури, які я отримала вранці, зробили свою справу — моє обличчя сяяло і було гарнішим, аніж зазвичай.
«Гадаю, було б дуже цікаво прикрасити таке обличчя», — кивнула я. Стало зрозуміло, чому служниці були в такому захваті.
— Заберіть цю сукню і принесіть мені темну, таку, щоб закривала шию. Зведіть прикраси до мінімуму. І більше ніякого клопоту, — наказала я.
— Що?! — покоївки вражено підскочили. — Але ж, пані, це бенкет, який влаштовує королівський палац...
Їхні слова несли в собі другий сенс, ніби запитували: «А чи не слід вбратися гарніше за інших?». Багряна сукня з відкритим декольте, яку спочатку принесли служниці, чудово пасувала б до темно-рожевого волосся Пенелопи. А підібрані ними прикраси доповнили б її розкішну красу. Але я їхала до палацу не для того, щоб хизуватися красою Пенелопи, як павич якийсь. Я не могла сказати їм, що їду туди на смерть, тому просто обрала те, що, на мою думку, могла б сказати Пенелопа.
— Не потрібно занадто клопотатися. Просто робіть, що кажу, — холодно сказала я. Покоївки зрозуміли, що їм не вдасться переконати мене змінити свою думку. Вони спохмурніли, із сумними обличчями пішли до гардеробу. Вони повернулися з трьома сукнями, які були набагато скромнішими, ніж початкова сукня, що так їх схвилювала.
— Ось цю, — вибрала я темно-зелену вечірню сукню. Вона не виділялася в натовпі й прикривала мої ключиці. Покоївки допомогли мені одягнути її, після чого я попросила їх зробити мені якомога легший макіяж. Я надягла маленькі сережки смарагдового кольору, які пасували до очей Пенелопи. Коли служниці закінчили, я подивилася в дзеркало і побачила дівчину такою доброчесною, що подумала, ніби вона йде до церкви молитися, а не на шикарний бенкет.
«Цього достатньо, аби залишитися непоміченою», — спостерігала я. Моє обличчя в дзеркалі сяяло від задоволення, контрастуючи із похмурим виразом покоївок.
— Всі можуть йти, окрім Емілі, — покоївки вийшли з кімнати. У мене було ще одне прохання до моєї особистої служниці.
— Емілі, чи не могла б ти приготувати пару рукавичок того ж кольору, що й сукня?
— Пані, Ви ще й рукавички збираєтеся вдягти? — запитала вона. Метушилася, ніби хотіла відмовити мене від того, щоб зробити моє вбрання ще більш стриманим.
— Хоч вони й зблідли, одначе ж не можу я ходити й виставляти щось подібне напоказ перед усіма, правда ж? — спитала я, піднімаючи руку. Сліди від голок були слабкими, ледь помітними, але завжди знайдеться якийсь панич із гострим оком, який помітить їх. Обличчя Емілі сполотніло.
— Якщо зрозуміла, то йди за ними.
— Т…так! — я клацнула язиком, коли вона в паніці пішла геть. Були моменти, коли вона вагалася, чи не надто доброзичливо я до неї ставлюся. Крихітні миті, які змушували її хвилюватись, були необхідні, щоб тримати її дії у межах дозволеного.
*** Деррік змірив мене поглядом із виразом, який ніби промовляв: «Оце так рідкість».
— Здається, за час свого випробувального терміну ти дещо подорослішала, — це була наша перша зустріч за кілька днів, але його ставлення до Пенелопи нічим не відрізнялося від звичного. Утім, я не встигла засмутитися з цього приводу, бо смужка над його головою показувала таке:
[Прихильність 5%]
«Що за? Коли це вона піднялась?» — його прихильність до мене зросла без мого відома, ще й аж на 5%! Я була приголомшена. Складно було не вдатися в питання, наскільки ж сильно він ненавидить Пенелопу, якщо все, що було потрібно, щоб його прихильність зросла, — це не бачитися з нею кілька днів.
«Якби знати про це раніше, то вдала б, що хвора і не можу піти», — я вже почала шкодувати про своє рішення відвідати бенкет. Однак було вже пізно. Препишна карета з емблемою сімейства Екхарт вже чекала біля входу.
Я злегка схилила голову, аби привітати Дерріка, а потім простягнула руку до вартового, який стояв поруч, щоб він допоміг мені сісти в карету. Я не бачила, що робив Деррік у цей момент, бо була зайнята тим, що підіймала сукню, щоб піднятися. Тільки після того, як я успішно увійшла в карету, я повернулася і поглянула на Дерріка. Він стояв з витягнутою вперед рукою і дивився на мене із застиглим обличчям.
«Що це з ним?» — подумала я. Розгубившись, я нахилила голову, дивлячись на його порух. Треба було поквапитись, якщо ми хотіли встигнути на церемонію. Він просто застиг, хоча мав би вже йти до своєї карети, адже не міг він їхати зі мною в одній. Я сиділа і чекала, коли двері зачинять. Але тут Деррік, який так і лишився на місці, сів у екіпаж.
«Що за? Що відбувається?! Якого він сюди лізе?» — я гарячково намагалася віднайти у спогадах нашу попередню розмову, відчайдушно силкуючись зрозуміти, чи не зробила я чогось не так. Нічого не спадало на думку. Єдине, що ми зробили, це зустрілися та привіталися — було очевидно, що я нічим не провинилась.
— А, ми їдемо разом? — Деррік сів на сидіння навпроти. Він насупився, почувши моє запитання.
— Якісь проблеми? — спитав він.
— Ні, не в цьому справа, проте… — завагалась я.
«Що з тобою? Ти ж такого раніше ніколи не робив!» — я похитала головою, намагаючись не сказати нічого подібного вголос.
— Якщо тобі не довподоби, можеш їхати іншим екіпажем, — сказав він без зайвих слів. Я подивилась у вікно карети і, чесно кажучи, на мить вирішила так і зробити. Але було занадто пізно. Деррік уже зачинив двері, коли зайшов усередину. Було б дивно, якби я відчинила їх знову і вийшла.
— ... Мені це не недовподоби, — вичавила я з себе половинчасті слова і знову поглянула на Дерріка. — А просто тому, що я щаслива... — я обережно підвела погляд, аби оцінити його реакцію. Він на мить витріщився, а потім відвернув голову.
«Ти подивися на нього. Якщо він все одно збирався так себе поводити, якщо йому це так не подобалося, нащо ж він тоді їде зі мною і створює незручності нам обом? Це якийсь новий спосіб дратувати Пенелопу?» — спало раптом на думку. Я не знала, що з ним робити. І тут я помітила напис над його головою:
[Прихильність 6%]
Вона піднялася на один відсоток. Я тільки й встигла, що широко розплющеними очима подивитися на шкалу прихильності, як екіпаж рушив.
«…Гаразд. Від простої поїздки в кареті нічого не станеться», — подумала я. На моєму боці було цілих 6% прихильності. Неможливо спричинити падіння прихильності на 6% під час короткої поїздки каретою. Я вирішила, що якщо не можу цього уникнути, то можу насолоджуватися цим. Але незабаром після від'їзду я пошкодувала, що поїхала в одному екіпажі з Дерріком.
«Задихаюся! Рятуйте!» — ніякова тиша була нестерпною!
***
Здавалося, минула вічність, доки ми доїхали до палацу. Кожна мить, проведена із байдужим вродливим юнаком, що сидів переді мною зі схрещеними руками й ногами, була вкрай задушливою. В екіпажі було так тихо, що я страшилася навіть зайвий раз вдихнути, бо шум міг спричинити клопіт. У якийсь момент, не витримавши, я спробувала відчинити вікно, але зупинилася, коли Деррік подивився на мене. Після цього він не пропустив жодного мого руху.
«Трясця! Чого ти на мене так дивишся?!» — я час від часу перевіряла [Прихильність 6%], аби переконатися, що нічого не змінилося.
Коли ми прибули до палацу, я подумки скрикнула від радості. Нарешті я зможу вирватися з цього смертоносного екіпажу!
«Гаразд, вийдімо і подихаймо свіжим повітрям», — подумала я. Але не встигла я втілити свій задум у життя, як Деррік вже підвівся. Клацнувши, він відчинив двері й вийшов з екіпажу.
— Візьми... — він простягнув мені руку.
