Коли я підвелась, Деррік простягнув мені руку.
«Може, він щось не те зʼїв?» — подумала я, коли зрушила з місця і підняла сукню, щоб вийти. Проте зупинившись, втупилась у нього. — «Він намагається супроводити мене?»
— Що ти робиш? Не збираєшся спускатися? — насупився він. Його запитання повернуло мене до тями. Я озирнулася: на нас дивилися інші вельможі, які теж тільки-но прибули.
— А… Дякую, — я швидко взяла Дерріка за руку і вийшла з карети. Тримаючись за руки, ми піднялися сходами до бальної зали.
— Спадкоємець герцогського дому Екхарт, Деррік Екхарт, і леді Пенелопа Екхарт, — повідомив про наше прибуття слуга, коли ми проходили крізь велетенські двері до бальної зали.
— Не нароби дурниць, — байдуже кинув Деррік. — Не забувай, що твій випробувальний термін скінчився тільки вчора. Якщо знову зчиниш гармидер, то не обмежишся перервою від публічного життя, — його слова повністю погасили моє хвилювання від бенкету. Мені хотілося щось йому на те відповісти, але стрималась.
— Добре, я буду обачною, — я спробувала усміхнутися, але той відвернувся, не помітивши цього.
«Цк», — ображено цикнула я, поки він не дивився.
Здебільшого бенкет проходив гладко. Інакше кажучи, було нудно. Як тільки ми ввійшли, Деррік відійшов від мене, аби привітатися з іншими вельможами. Зі мною ніхто не підійшов поговорити. Враховуючи чутки про бешкет Пенелопи на останньому балу, не було дивним, що люди уникали мене. Я стояла в кутку, де мало хто проходив, і спостерігала, як інші шляхетні пані танцювали й перешіптувалися групами.
«Мені не самотньо», — думала я. — «Я прийшла сьогодні з певною метою, і якщо все вдасться, то зможу повернутися додому. Тільки коли вже зʼявиться цей клятий спадкоємний принц?!» — я не могла не помітити, як шляхетні дами поглядали в мій бік, певно, пліткуючи про мене. Я гадала, що вже не витримаю тих настирливих поглядів, коли кінець кінцем...
— Її Величність Імператриця та Його Королівська Високість Другий Принц! — нарешті настав час для події, з якої розпочався ця глава гри. Вельможі, що досі хихотіли й розмовляли, принишкли й схилили голови або стали навколішки обличчями до входу. За їхнім прикладом я теж вклонилась. Імператриця і другий принц йшли червоною доріжкою з врівноваженістю та впевненістю, властивими королівським особам. Вони обоє мали золотаве волосся, що сяяло під іскристим світлом бальної зали. Цей колір свідчив про їхню королівську приналежність. Вони перетнули бальну залу і піднялися сходами на поміст із тронами, де було дозволено сидіти лише королівським особам.
«Хіба це місце не належить спадкоємному принцу?» — я з подивом спостерігала, як другий принц влаштувався на кріслі посередині, розташованому вище за інші. Це був золотий трон з прикрасами у вигляді драконів, призначений для імператора або, за його відсутності, спадкоємця. Імператор майже ніколи не з'являвся протягом гри, тож замість нього там сидів спадкоємний принц.
«Але чому саме другий принц?» — дивним було бачити спокій на обличчях імператриці та другого принца, вони надто грубо порушували належний етикет. Чи це було дозволено з нагоди його дня народження?
— Можете підводитись, — наказав зі свого місця другий принц. Присутні підкорилися.
— Дякую всім, що прийшли на бенкет з нагоди мого дня народження, хоча я певен, що ви всі, мабуть, дуже заклопотані. І хоча в цьому бенкеті немає нічого грандіозного, я сподіваюся, що ви добре проведете час, — коли другий принц закінчив свою промову, святкування офіційно розпочалося. Тепер все, що залишилося...
Дивний гуркіт донісся від вхідних дверей.
— Що за?
— Що, що відбувається?
— Із передпокою…
Розмови вельмож раптово припинилися, коли обличчя повернулися до джерела шуму. До бальної зали увійшла постать і пройшла крізь натовп, який розступився перед нею. У залі було так тихо, що я могла чути кожен крок невідомого. І скрегіт того, що тягнули.
— Це спадкоємний принц! — вигукнув хтось. Я подивилася в бік юнака, який перетинав бальну залу. Він мав вишукане світле волосся, яке маяло в повітрі, коли він ішов. Здавалося, воно було вироблене зі щирого золота. Волосся імператриці та другого принца не могло з ним зрівнятись, були наче дешева підробка в порівнянні з ним. Юнак із золотавим волоссям, чий червоний плащ маяв, був тим, хто дійсно сяяв.
— Хіба це не... хіба це не він?
— Ого! Це ж... це...
— Що? Це кров?!
Люди, які стояли близько до спадкоємного принца, почали кричати й здіймати ґвалт, коли побачили, що саме він тягне за собою. Я ж була настільки захоплена його сліпучою зовнішністю, що не усвідомила, що він волочить за собою нерухоме тіло мерця.
— З днем народження, любий мій братику, — сказав спадкоємний принц, підійшовши до сходів коло основи помосту. Він кинув бездиханне, мляве тіло до ніг другого принца.
— Б… Брате! — вигукнув другий.
— Спадкоємний принце, — імператриця з обуренням приєдналася до другого принца. Вона встала і вказала на першого. — Що Ви собі дозволяєте?
— Як Ви можете таке казати тому, хто просто прийшов на святкування з нагоди дня народження свого молодшого брата, матінко?
— Як Ви смієте! Ви ж тільки на словах спадкоємний принц. Як Ви смієте робити щось таке жахливе на святі, на яке тебе навіть не запросили! — обличчя імператриці запалало від гніву.
— Як це мене не запросили? Як сумно. Саме тому, що ви мене запросили, я прибіг сюди, покинувши всі свої невідкладні політичні справи, — глузливо сказав спадкоємний принц і знизав плечима без жодного сліду смутку на обличчі.
«А хіба імператриця не є рідною матір'ю спадкоємного принца?» — я зовсім не могла зрозуміти ситуацію.
— Слуга, який приніс моє запрошення, був занадто недосвідченим, — спадкоємний принц нахилився і підняв мертве тіло за волосся, поки воно не стало на ноги. Обличчя чоловіка було приховане за чорною маскою. Він був одягнений у темний одяг, що щільно облягав його, наче якийсь нічний злочинець.
— Він відмовився від мого запрошення і продовжував намагатися займатися іншими справами. Тож я провчив його. Тобі слід було вибрати більш корисного слугу, братику, — підтекст був очевидним. Цей «слуга» був найманцем, і спадкоємний принц звинувачував у цьому імператрицю та другого принца.
Вільною рукою спадкоємний принц витягнув меч. Він перетнув шию вбивці. Кров бризнула фонтаном.
— А це мій дарунок тобі, — спадкоємний принц кинув голову вбивці до ніг другого принца, і вона покотилася, як м'яч.
Бальна зала наповнилася криками імператриці. Обличчя другого принца зблідло і загалом він мав такий вигляд, ніби будь-якої миті міг знепритомніти. Він не вимовив жодного слова.
— Якщо хочете більше таких подарунків, можете в будь-який час знову посилати таких слуг, як цей, — у морі шокованих облич лише спадкоємний принц вищирився, блиснувши зубами, як пекельний лев. Він покинув бальну залу так само стрімко, як і ввійшов, залишивши по собі повну залу наляканих і збентежених вельмож. Коли спадкоємний принц вийшов з кімнати, я почула, як всі дворяни зітхнули з полегшенням, не усвідомлюючи, що затамували подих. Те ж саме було і зі мною.
«Що це щойно…?» — я гарячково перебирала спогади, хапаючись за груди. — «Нічого подібного в грі не було!» — скільки б я не згадувала гру, я була впевнена, що такого величезного інциденту, як цей, ніколи не траплялося. На відміну від слідів від шпиць на руках Пенелопи, це була надто велика подія, щоб про неї не згадати.
[Каллісто, що не мав добрих стосунків зі своїм братом, другим принцом, залишив бальну залу незадоволеним після невеликого інциденту]
Це було все, що було сказано в грі.
«Як це може бути невеликим інцидентом, ти, божевільна гра?!» — мою голову сповнювали гарячкові думки, поки я дивилась, як слуги прибирають труп і кров. Перед очима з'явилося біле віконце.
<Система> Епізод [Спадкоємний принц заліза і крові, Каллісто Регулус] розпочато. Чи хотіли б Ви піти до «Садового Лабіринту»?
[Так/Ні]
Спадкоємний принц, якого я побачила того дня, був набагато божевільнішим, ніж я собі уявляла. Я довго думала про це.
«Мене пошаткують, як тільки ми зустрінемося», — подумала я. Я відкинула будь-які сумніви й страхи. Усе одно я прийшла сюди, аби померти. Якщо я переживу це, то зможу повернутися додому. А ще у мене була кнопка перезавантаження, як запасний варіант. Якщо я справді помру і не повернуся додому, я завжди зможу натиснути кнопку перезавантаження. Подумки перебираючи можливі варіанти розвитку подій, я заспокоїлась. Мої руки перестали тремтіти, і я натисла на кнопку [Так]. Навкруги все побіліло.
Коли я знову розплющила очі, я стояла коло входу до Садового Лабіринту.
— Що ж, це доволі корисно, — я непокоїлася через те, що маю схильність легко губитися. Я не знала, що тут буде така ж система телепортації, як у грі.
— Що ж, кроком руш на смерть, — я морально себе підготувала і ввійшла до Садового Лабіринту. Після входу система допомагала мені, підсвічуючи шлях, яким я мала йти. Деякий час я йшла за вогниками.
«Скільки ще?» — гадала я. Мені здавалося, що минуло багатенько часу, але освітлена стежка не показувала жодних ознак кінця. У мене вже почали боліти ступні, коли я помітив попереду ділянку, яка, здавалося, сяяла сильніше, ніж решта шляху. — «Нарешті, кінець!»
Я дійшла до кінця і повернула. Стежка вела на велику галявину з невеличким водограєм і лавкою, на якій можна було відпочити.
— Що ж це? І де він? — пробурмотіла я. Я шукала дороговкази, але їх не було. Я була майже впевнена, що знайшла кінець лабіринту, але, як не намагалася, не могла знайти жодного сліду спадкоємного принца. Я розгублено нахилила голову і нерішуче попрямувала до фонтану. — «Хіба не там я мала б його зустріти?»
Я почула металевий звук, а потім щось холодне і важке лягло коло моєї шиї. З несподіванки я затамувала подих.
— Мені цікаво стало, що ж то за пацюк вештається тут, — спадкоємний принц підійшов до мене ззаду, його меч ковзнув навколо моєї шиї, коли він зупинився переді мною. Лезо врізалося в шкіру, тепла кров крапала вниз, просочуючи мою сукню. Напруженість ситуації не давала мені відчути рідину — я навіть не усвідомила, що мене скалічено.
— Чи не ти скажений собака сімейства Екхарт? — запитав чоловік. Його блискуче золотаве волосся відбивало місячне сяйво, а багряно-червоні очі були калюжами крові, що дивилися на мене. На його лиці зринула примарна посмішка, перш ніж він продовжив.
— Подумати тільки, ти пішла за мною навіть після того, як стала свідком того, що сталося на бенкеті. Ти, мабуть, хочеш померти, — його вираз обличчя став крижаним, аж сироти спиною побігли.
— Кажи. Чому ти пішла за мною, маленька пацючко? — меч заглибився в мою шкіру. Але гірше за лезо вразили його смертельні наміри, які він спрямував на мене.
Саме тоді, у ту мить, я прийшла до тями й зрозуміла, що спадкоємний принц збирається вбити мене прямо тут і зараз.
«Кнопка перезавантаження!» — мої очі відчайдушно блукали в пошуках кнопки перезавантаження. Я подумала, що навіть, якщо я все одно помру, я повинна знати, де вона знаходиться, перш ніж померти.
— Оскільки ти не відповідаєш, мабуть, настав час попрощатися зі своєю сім'єю.
«Перезавантаження... Перезавантаження!» — де б я не шукала, я ніде не могла її знайти.
— Я буду люб'язним і особисто передам їм твої останні слова, — промовив він.
«Перезавантажити! Де, в біса, воно?! Перезавантаження!!!»
