Чоловік, що досі зневажав Пенелопу, тремтів. Дивитися на це було одним задоволенням. Я скинула посмішку і зробила серйозне лице.

— Мені слід вказувати на кожну дрібницю, аби ти розумів? Знаєш бо, що у мене болить горло, — сказала я стишеним голосом. Цей вислів, який використовувався здебільшого дворянами високого класу, щоб застерегти дворян нижчого класу або простолюд. Сімейство Екхарт за станом були найвищими дворянами, вищою за яких була лише королівська родина.

— Я… я перепрошую, пані, — здавалося, дворецький зрозумів приховане значення моїх слів. Він миттю впав, ставши ниць.

— У своїй нетерплячості я образив Вас. Будь ласка, пробачте мені! — продовжив він. Сцена була незвичною для споглядання. Це повністю стерло мій поганий настрій, спричинений ранковими подіями. На якусь мить я подумала, що, мабуть, зайшла занадто далеко, поводячись так із людиною набагато старшою за мене, проте я все одно не сказала йому встати. Напевно, цей чоловік ставився до Пенелопи зневажливо, нехтуючи нею протягом останніх шести років. Вона заслужила на цю мить.

— Боюсь, що мені поки що буде неприємно бачити тебе, — байдуже промовила я, зверхньо дивлячись на дворецького. — Звичайно, я гадаю, що не тільки я це відчуваю. Тож якщо у тебе буде щось, що стосувалося б мене, відправ когось іншого.

— Але пані, мій обов’язок як головного дворецького — наймати покоївок для маєтку…

— «Так» або «ні», — байдуже перервала його я. — Єдине, що я хочу від тебе почути, це «так» або «ні».

— Так. Я зрозумів, пані, — відповів дворецький. Його обличчя помітно спохмурніло від хвилювання. — Тоді на вечерю... — продовжив він. 

— Мені це не потрібно. Можеш іти, — сподіваючись, що ці слова стануть останнім, що я йому скажу, я відвернулась. Я не бачила того, як дворецький піднявся з підлоги, але я могла чути його обережні кроки, коли він виходив із кімнати. Двері зачинилися з тихим скрипом, він дуже відрізнявся від того, котрий був, коли їх відчинили. Кімнату знову поринула в темряву. Як тільки він пішов, мене накрила хвиля тривоги, і я замислилася над тим, що щойно зробила.

«А що як він доповість герцогу?»

— Ну що він взагалі може зробити? — заспокоїла я себе. Він справді нічого не міг зробити. І в цей момент я теж нічого не могла зробити. Поводитися з дворецьким саме таким чином — це все, що я могла зробити, аби зменшити почуття несправедливості скривдженої Пенелопи. Крім того, це була просто якась лайка. Я не зчиняла галасу й нічим не кидалась. Не кричала.  

Якщо подумати, у грі була система репутації, за допомогою якої можна було підвищувати свій «авторитет», покращуючи тим стосунки з людьми, що вас оточують, не враховуючи любовних інтересів. Це б дало мені змогу розблокувати кінцівки всіх п’яти любовних інтересів. У мене не було наміру робити цього тут, як у справжній грі. У мене немає потреби бачити кожну з кінцівок. Мені потрібно було дожити хоча б до однієї з кінцівок. Було б марною тратою моїх сил та емоцій намагатися змінити ставлення людей, які не мали нічого спільного зі мною чи моїм виживанням. 

— Авторитет, чорт забирай. Я вже й так заніколена тим, що просто заради виживання намагаюсь підтримувати прихильність двох із п’яти любовних інтересів, — сказала я собі. Збільшення прихильності та авторитету було набагато простішим у грі — в моїй реальності це був просто великий клопіт.

Я знову заплющила очі, відкинувши всі думки. Я хотіла повернутися до спокійного сну, такого, що був до того, як мені його перервали дворецький зі сновидіннями маленької Пенелопи.

*** 

Я прокинулася рано вранці без допомоги покоївки. Пенелопа, мабуть, була старанною людиною, щоб із такою легкістю прокидатися в таку ранню годину. Мене це трохи здивувало, враховуючи її вдачу. Я підвелася з ліжка і потягнулася. 

Саме в той час хтось постукав у двері моєї кімнати, ніби весь цей час стоячи там і чекаючи, доки я прокинусь. Якусь хвилину я нерухомо сиділа на ліжку й дивилася на двері — цікаво було, а чи подіяло моє вчорашнє застереження. Вже за мить з того, що ніхто не вривався, стало зрозуміло, що повідомлення затямлено.

— Хто там? — спитала я.

— Пані, це Рейна, — старша покоївка. Здавалося, спосіб, який я використала вчора, спрацював. Я залишилася задоволена результатом.

— Увійди, — покликала я. Двері відчинилися, і до моєї кімнати зайшла жінка середнього віку.

— Чи добре Вам спалось? — поцікавилася  вона.

— Чого ти прийшла? — спитала я.

— Я прийшла, аби призначити Вам нову особисту покоївку у звʼязку із учорашнім інцидентом, пані. Будь ласка, дайте мені знати, якщо маєте когось конкретного  на увазі.

«Бути цього не може» — подумала я. Я не відповіла старшій покоївці. 

— Інакше мені доведеться обрати котрусь самій... — промовила вона після мого мовчання. Звичайно, жодна служниця не зголоситься бути моєю особистою покоївкою.

— Хто була та покоївка, що обслуговувала мене до цього часу? — спитала я.

— Що? Ви маєте на увазі Емілі?

— А, саме так. Емілі,  — відповіла я, вдаючи цікавість. — Її вже прогнали?

— Ні, ще ні, проте ж…

— Тоді чим вона нині займається? — її очі були сповнені запитань, їй було цікаво, чому я питаю про попередню покоївку.

— ... За те, що вона не обслуговувала Вас належним чином, їй скоротили заробітну плату на три місяці й тепер вона відповідає за прання білизни. Чому Ви питаєте про те дівча? — на її обличчі стали помітнішими ознаки занепокоєння, а маска впевненості почала руйнуватися. Як і очікувалося, вона мала хоч якесь уявлення про те, що відбувається. А може, вона була справжнім підʼюджувачем, що ховався за спиною тієї дівчини? 

— Просто передай їй, щоб і надалі була моєю особистою покоївкою, — я говорила спокійно, відкинувши будь-які підозри.

— ...Перепрошую?

— Доволі незручно, що мене ніхто не обслуговує. Навіть якщо ми наймемо когось нового, вона буде погано виконувати свої обовʼязки, поки не навчиться робити все правильно. Краще буде залишити колишню покоївку, що має досвід, якщо вже на те пішло, — справжня Пенелопа не потурбувалася б про всю цю додаткову інформацію. Проте оскільки це був мій запит, я вирішила поставитися до нього якомога уважніше.

— Якщо розумієш, то я попрошу тебе повернути її. Залишаю це на тебе, — я посміхнулася, спостерігаючи на витягнуте у здивуванні лице безмовної старшої покоївки.

— … Але ж другий молодий пан особисто назначив їй покарання за те, що вона зробила з Вами, пані, тому...

— І що з того? Не можеш? — скоротила я її виправдання, вимагаючи відповіді. Старша покоївка втратила дар мови. Минуло лише два дні, а мені вже стало зрозуміло, що люди в цьому маєтку ніколи не роблять так, як я їм кажу. Мені доводилося або сварити їх, або застерігати.

«Й оце завжди так?»

У звичайному режимі так не було. Всі  в маєтку просто слухали героїню і робили все, що вона просила. Мене миттєво охопило роздратування, проте я вирішила вважати це можливістю щось змінити.

— Було б набагато краще, якби ти, коли я прошу, просто робила те, що я кажу,  — я навмисне використала слова «коли я прошу», тому що вони передають відчуття благання, а не наказу. «Невже я мала поводитися так, як Пенелопа, з рукоприкладством і гармидером, щоб домогтися хоча б чогось?»

— Кажу ж тобі, що це незручно. Тож просто поклич її. Чи старша покоївка бажає особисто мене обслуговувати?

— Якщо ви так вважаєте, я попрошу дозволу у Його Світлості, пані, — це була чітка заява, що вона не робитиме так, як я сказала, до самісінького кінця. Доволі кумедний стан речей. Не було жодної людини, яка б беззаперечно виконувала накази Пенелопи.

— У цьому немає потреби. Я сама піду до батька, — я підвелась. І продовжила: 

— Оскільки все так закінчилося, я збираюся детально пояснити йому, що сталося вчора, і попросити його пробачити Емілі.  Тоді не буде ніяких проблем, так? Де зараз батько?

— П…пані! — очі старшої покоївки широко розкрилися, коли вона зрозуміла, що я готова йти будь-якої миті.

Вчорашній випадок обійшовся невеликим покаранням для однієї покоївки, але якби я втрутилася далі, все могло б ускладнитися. Емілі не була тією, хто керував знущаннями, і не була єдиною, хто брав у них участь. Якби хтось на кшталт старшої покоївки виявився свідком, знаючи про знущання з молодої пані герцогського дому, який би галас міг би здійнятися?

— Й… його світлість наразі відвідує королівський палац.

— Справді? Тоді пізніше, коли він повернеться…

— Я зараз же приведу Емілі! — головна покоївка була в паніці, хвилюючись, що я піду знайти батька, усвідомлюючи, що це може означати для неї та інших покоївок.

— З віком я, мабуть, стала тривожною. Я була не в змозі відразу зрозуміти милосердя моєї пані, бувши такою старою. Прийміть мої вибачення.

Опущена голова старшої покоївки не принесла мені полегшення, лише гіркоту. Я не планувала підвищувати свій авторитет, зближуючись з оточенням, але відчувала, що число авторитету, яке я мала на той момент, певно, наближалася до від'ємних значень.

— Мені слід привести Емілі негайно, пані? — виважено запропонувала старша покоївка, хоча в її голосі досі було чути хвилювання.

— Старша покоївко, я сподіваюся, ти більше не змушуватимеш мене повторюватись, — сказала я їй. Мій день було вже зіпсовано. — Йди.

*** 

Емілі  ввійшла до кімнати зі сніданком у руках. Певно, вона отримала суворі настанови від старшої покоївки, тому що прибула вона майже відразу потому, як Рейна пішла.

— Пані, я приготую сніданок... — руки Емілі страшенно тремтіли, коли вона накривала стіл. Певно, вона страждала після того, що сталося вчора. Їсти тоді зіпсовану їжу було божевіллям, проте воно виявилося того варте. Сьогодні страва була набагато кращою: вона складалася зі свіжого салату із соковитим стейком.

«Зовні здається добрим», — подумала я. Хоча мені все одно не хотілося цього їсти. Моє тіло все ще оговтувалося від поглинання того непотребу. Я поглянула на Емілі. Вона незграбно стояла біля мене, поки я повільно їла шматок їжі. Вона не могла змусити себе подивитися мені увічі.

Але чи справді відчуває вона провину?

Певно, вона помирала від бажання знати, чому я знову обрала її своєю особистою покоївкою. Не зʼївши навіть половини страви, я підкликала Емілі.

— Так, пані? — підскочила вона здивовано, витягнута з глибокої задуми. Я простягнула руку.

— Віддай мені шпицю.

— Га? Що?

— Шпицю, що ти нею колола мене щоранку, — вона затамувала подих, коли зрозуміла, про що йдеться. Її обличчя сполотніло, і вона впала на підлогу, ставши навколішки.

— Пані! Я… Пробачте! Пробачте мені, будь ласка! — вона просила вибачення, бʼючи чолом об землю. 

«А й справді. Навіщо їй це робити, якщо вона збиралася просто перепрошувати?» —  я відчула огиду. Не я була тією людиною, перед ким вона мала перепросити. Справжня Пенелопа ніколи б не почула цих вибачень.

— Хіба ти не чула від старшої покоївки? Не змушуй мене повторюватись.