Сходами я з поспіхом піднялася до своєї кімнати. Швидко зачинила за собою двері й стрибнула прямісінько у ліжко.

— Фух… — зітхнула я з полегшенням. Моє затерпле тіло розтавало у м’якенькому матраці. Було близько обідньої години, проте здавалося, що минув уже цілий день. Я кілька разів глибоко вдихнула, щоб втихомирити тяжке серцебиття. Зустріч із Дерріком змусила мене понервувати. Уже за мить я почала сміятися.

— А! Ви тільки погляньте, я все ще жива! — полегшення від того, що мені ледве вдалося уникнути смерті, було бентежним після безлічі невдач протягом гри. Я навіть змогла зберегти самовладання, з переляку назвавши Дерріка «першим молодим паном».

Поки відпочивала в ліжку, я почала пригадувати гру. Коли я вперше спробувала складний режим, прихильність Дерріка була однією з найбільших проблем, навіть більшою, ніж інші прихильності інших персонажів. Щоразу, коли у мене вдавалося підвищити його прихильність завдяки ретельно прийнятим рішенням, вона завжди спадала при наступному виборі. Я довго не могла зрозуміти причини.

«Чому його настрій такий непостійний?» — думала я тоді. І зрозуміла це лише після незліченної кількості смертей. Деррік ненавидів, коли Пенелопа називала його «братом». Ось чому щоразу, коли я вибирала варіант зі словом «брат», його прихильність спадала, навіть якщо це була вдало вибрана репліка.

— Як дрібʼязково. Він навіть гірший, аніж мій справжній найстарший виродок, — насупилася я. Але саме завдяки цьому знанню я змогла зберегти собі життя. «Що ж, відтепер ніколи не називатимемо його братом», — повторила я цю думку ще кілька разів, ніби мантру, для кращого запамʼятовування. Звичайно, спершу я мала на меті ніколи не зустрічатися з ним, щоб у мене навіть не було можливості назвати його братом, але про це слід було пам’ятати на випадок, якщо щось трапиться і наші шляхи все ж перетнуться.

Думаючи про все це, я почала відчувати в голові туман. «Мені треба чогось поїсти». Була обідня година. Але після всього шоку, який я пережила того дня, я справді не відчувала голоду. «А, однаково», — подумала я. Заплющила очі й вирішила замість того поспати. Можливо, тому, що просто хотіла втекти від цієї реальності після ранкових подій. Вже за мить я заснула.

*** 

— Чому це у твоїй кімнаті? — голос, холодніший товстезної криги, долинав згори.

— Відповідай, підла суко! Ти вкрала його! — пролунав гучний крик збоку.

— Рейнольде! — попередив герцог. Рейнольд був не в змозі стримати свого гніву і тупнув.

«Що це?» — дивилась я пустими очима й опускала голову. Я побачила там дві маленькі ручки. Це був сон Пенелопи.

— Говори, Пенелопо. Звідки в тебе намисто молодої панни? Здається, я казав, що тобі заборонено заходити до її кімнати, — запитав герцог.

— Батьку… Я ж Вам казав, що ця сучка його вкрала, без сумніву! — навіть отримавши попередження від герцога Рейнольд не зміг утриматися від паскудства у своїй люті. 

— Я не крала! Не робила цього! — закричала, дивлячись на Рейнольда, Пенелопа.

— Замовкни! Припини брехати! Як батьків подарунок для Івонн опинився тут, у шухляді у твоїй кімнаті? — закричав Рейнольд, тримаючи в руці намисто.

— Не знаю! Я ніколи не заходила до тієї кімнати! — закричала Пенелопа, відмовляючись що-небудь визнавати. Вона вперше бачила це намисто. 

— Я все бачив, — з-поміж зібраних слуг вийшов чоловік, проштовхуючись повз них. Герцог і Рейнольд обернулися до нього обличчями.

— Дворецький, — промовив герцог, вказуючи, що йому слід продовжувати.

— Протягом останніх кількох тижнів я часто бачив, як леді Пенелопа підіймається на третій поверх і спускається звідти. Про всяк випадок я перевірив, кімната леді Івонн не була замкнена, — усі, включаючи герцога, вичікувально повернулися до маленької дівчинки. Навіть сама Пенелопа не могла знехтувати всіма їхніми звинувачувальними поглядами.

— Це… це була не я, — зробила вона один крок назад.

Правда, вона доволі часто підіймалася на третій поверх. Це був поверх, де ходило найменше слуг, він сполучався зі шляхом на горище. Пенелопа підіймалася на горище, аби втекти від жорстокої служниці, а не тому, що хотіла щось красти. І хотіла б вона отримати те намисто ще менш, якщо це було чимсь, що належало справжній леді герцогського сімейства.

— Я справді цього не робила, батьку! Я жодного разу не заходила у ту кімнату! — закричала Пенелопа, дивлячись на герцога благальними очима, сповненими прихильності й довіри. Зрештою, це він привіз її сюди. Проте герцог лише ігнорував її крижаним поглядом.

— Дворецький, надійно замкни кожну кімнату на третьому поверсі, особливо кімнату Івонн.

— Звичайно, ваша світлосте.

— І приведи завтра до маєтку ювеліра.

— Б-батьку… — Пенелопа застигла на місці, її обличчя було блідішим за чистий аркуш паперу. Відходячи, герцог не промовив ані слова.

— Тобі слід було залишити маєток, коли ми тобі про це сказали, ідіотко, — прошепотів Рейнольд, переконавшись, що герцог не зможе почути. Він безсоромно штурхонув Пенелопу й пішов за герцогом.

— Мотлох, — холодно пробурмотів Деррік, пильно дивлячись на Пенелопу, неначе вона буквально була сміттям.

Після цього сон перемінився, показуючи різні сцени. Пенелопа обійшла безліч магазинів, накупивши жахливу кількість прикрас і аксесуарів. Вона витратила стільки коштів, що Деррік і Рейнольд страшенно розлютились і звинуватили її у тому, що вона не знає собі місця. Відтоді Пенелопа більше ніколи не називала герцога «батьком».

***

Від сну мене розбурхав тихий стукіт. Я ліниво розплющила очі, проте не відповіла. Невдовзі пролунав ще один стук. Стукіт здавався поспішним, і я зрозуміла, що людина, яка стукає, сердита чи нетерпляча. Я повільно сіла в ліжку.

— Хто… — не встигла я закінчити речення, як двері відчинилися.

— Пані, це я, — крізь двері до кімнати потрапило яскраве світло. Саме тоді я зрозуміла, як темно насправді було в моїй кімнаті. Здавалося, сонце вже зайшло. Мої очі горіли від раптового світла. Я насупилась і повернулася до гостя.

— Дворецький? —  спитала я.

— Я прийшов, оскільки маю одну нагальну справу, яку слід було вирішити якомога швидше, — було лише кілька разів, коли дворецький так поспішав за мною. Усередині похололо. «Щось сталося? Поки я спала, смерть вже стука в мої двері?»

— Що за нагальна справа така? — спитала я. Мій голос тремтів.

«Ця дрібнота знову намагається мене у чомусь звинуватити? Чим я тепер завинила?»

— Нам потрібно визначитися з новою особистою покоївкою для Вас до вечері, пані, — мені потемніло перед очима від слів, що він так недбало кинув.

— Зажди, — підняла я руку й зупинила його. Дворецький замовк. Здавалось, той був незадоволений з того, що я його спинила. Він злегка насупив брову.

«Ось це і все?» — перше, що я відчула, коли він розʼяснив цю нагальну справу, було неперевершене й безглузде відчуття полегшення. Однак невдовзі мене охопила лють. «Ти без дозволу ввірвався до кімнати своєї господині, що спала, просто для того, щоб обрати нову покоївку?» — я була приголомшена.

— Дворецький… — покликала я його глибоким, низьким голосом.

— Так, пані.

— Як тебе звати?

— Перепрошую? — перепитав він, отримавши несподіване запитання. Я вирішила бути милостивою і повторити за нього свої слова.

— Я питаю, як тебе звати?

— Пеннел, пані.

— Тоді, як звати мене?

— Міледі, чому Ви раптом ставите подібні запитання? — зморшка між його бровами поглибилася.

— Відповідай, коли тебе запитують. Як мене звати? — суворо продовжувала я.

— Ви Пенелопа Екхарт, — відповів він, не маючи іншого вибору.

— Так. Пенелопа Екхарт, дворянка, —  кивнула я, підкресливши своє прізвище. Я продовжила: 

— Я ще ніколи не чула про такий собі етикет, за яким простолюдин без прізвища наважився б заходити до шляхетської кімнати, як тому заманеться. Може, ти знаєш щось, чого не знаю я, га, головний дворецький?

Дворецький стояв, вражений, раптом усвідомивши свій проступок.

«Дурна Пенелопа», — подумала я. Якщо вона була розлючена грубим ставленням челяді, сповненим ненависті до неї, вона мала не кричати й влаштовувати істерики, а використовувати свій титул і звання шляхетної особи, аби показати іншим, де їм місце. Продемонструвавши свій ранг, вона могла б переконатися, що з нею більше не будуть негідно поводитися. «Офіційно всиновлена шляхетна донька герцогської родини, молода пані — який гарний титул, аби використовувати його в таких випадках», — подумала я.

— А якщо до цього додати ще й те, що чоловік без дозволу входить до кімнати молодої дівчини… Що ж подумають люди, якщо почнуть ширитися чутки?

Дворецький нічого не відповів.

— Чи я не права? — я наївно посміхнулась.

— П… пані! — із переляком вигукнув дворецький, почувши мої слова. Звичайно, як і очікувалося, ефект був чудовий.