Сходами я з поспіхом піднялася до своєї кімнати. Швидко зачинила за собою двері й стрибнула прямісінько у ліжко.
— Фух… — зітхнула я з полегшенням. Моє затерпле тіло розтавало у м’якенькому матраці. Було близько обідньої години, проте здавалося, що минув уже цілий день. Я кілька разів глибоко вдихнула, щоб втихомирити тяжке серцебиття. Зустріч із Дерріком змусила мене понервувати. Уже за мить я почала сміятися.
— А! Ви тільки погляньте, я все ще жива! — полегшення від того, що мені ледве вдалося уникнути смерті, було бентежним після безлічі невдач протягом гри. Я навіть змогла зберегти самовладання, з переляку назвавши Дерріка «першим молодим паном».
Поки відпочивала в ліжку, я почала пригадувати гру. Коли я вперше спробувала складний режим, прихильність Дерріка була однією з найбільших проблем, навіть більшою, ніж інші прихильності інших персонажів. Щоразу, коли у мене вдавалося підвищити його прихильність завдяки ретельно прийнятим рішенням, вона завжди спадала при наступному виборі. Я довго не могла зрозуміти причини.
«Чому його настрій такий непостійний?» — думала я тоді. І зрозуміла це лише після незліченної кількості смертей. Деррік ненавидів, коли Пенелопа називала його «братом». Ось чому щоразу, коли я вибирала варіант зі словом «брат», його прихильність спадала, навіть якщо це була вдало вибрана репліка.
— Як дрібʼязково. Він навіть гірший, аніж мій справжній найстарший виродок, — насупилася я. Але саме завдяки цьому знанню я змогла зберегти собі життя. «Що ж, відтепер ніколи не називатимемо його братом», — повторила я цю думку ще кілька разів, ніби мантру, для кращого запамʼятовування. Звичайно, спершу я мала на меті ніколи не зустрічатися з ним, щоб у мене навіть не було можливості назвати його братом, але про це слід було пам’ятати на випадок, якщо щось трапиться і наші шляхи все ж перетнуться.
Думаючи про все це, я почала відчувати в голові туман. «Мені треба чогось поїсти». Була обідня година. Але після всього шоку, який я пережила того дня, я справді не відчувала голоду. «А, однаково», — подумала я. Заплющила очі й вирішила замість того поспати. Можливо, тому, що просто хотіла втекти від цієї реальності після ранкових подій. Вже за мить я заснула.
***
— Чому це у твоїй кімнаті? — голос, холодніший товстезної криги, долинав згори.
— Відповідай, підла суко! Ти вкрала його! — пролунав гучний крик збоку.
— Рейнольде! — попередив герцог. Рейнольд був не в змозі стримати свого гніву і тупнув.
«Що це?» — дивилась я пустими очима й опускала голову. Я побачила там дві маленькі ручки. Це був сон Пенелопи.
— Говори, Пенелопо. Звідки в тебе намисто молодої панни? Здається, я казав, що тобі заборонено заходити до її кімнати, — запитав герцог.
— Батьку… Я ж Вам казав, що ця сучка його вкрала, без сумніву! — навіть отримавши попередження від герцога Рейнольд не зміг утриматися від паскудства у своїй люті.
— Я не крала! Не робила цього! — закричала, дивлячись на Рейнольда, Пенелопа.
— Замовкни! Припини брехати! Як батьків подарунок для Івонн опинився тут, у шухляді у твоїй кімнаті? — закричав Рейнольд, тримаючи в руці намисто.
— Не знаю! Я ніколи не заходила до тієї кімнати! — закричала Пенелопа, відмовляючись що-небудь визнавати. Вона вперше бачила це намисто.
— Я все бачив, — з-поміж зібраних слуг вийшов чоловік, проштовхуючись повз них. Герцог і Рейнольд обернулися до нього обличчями.
— Дворецький, — промовив герцог, вказуючи, що йому слід продовжувати.
— Протягом останніх кількох тижнів я часто бачив, як леді Пенелопа підіймається на третій поверх і спускається звідти. Про всяк випадок я перевірив, кімната леді Івонн не була замкнена, — усі, включаючи герцога, вичікувально повернулися до маленької дівчинки. Навіть сама Пенелопа не могла знехтувати всіма їхніми звинувачувальними поглядами.
— Це… це була не я, — зробила вона один крок назад.
Правда, вона доволі часто підіймалася на третій поверх. Це був поверх, де ходило найменше слуг, він сполучався зі шляхом на горище. Пенелопа підіймалася на горище, аби втекти від жорстокої служниці, а не тому, що хотіла щось красти. І хотіла б вона отримати те намисто ще менш, якщо це було чимсь, що належало справжній леді герцогського сімейства.
— Я справді цього не робила, батьку! Я жодного разу не заходила у ту кімнату! — закричала Пенелопа, дивлячись на герцога благальними очима, сповненими прихильності й довіри. Зрештою, це він привіз її сюди. Проте герцог лише ігнорував її крижаним поглядом.
— Дворецький, надійно замкни кожну кімнату на третьому поверсі, особливо кімнату Івонн.
— Звичайно, ваша світлосте.
— І приведи завтра до маєтку ювеліра.
— Б-батьку… — Пенелопа застигла на місці, її обличчя було блідішим за чистий аркуш паперу. Відходячи, герцог не промовив ані слова.
— Тобі слід було залишити маєток, коли ми тобі про це сказали, ідіотко, — прошепотів Рейнольд, переконавшись, що герцог не зможе почути. Він безсоромно штурхонув Пенелопу й пішов за герцогом.
— Мотлох, — холодно пробурмотів Деррік, пильно дивлячись на Пенелопу, неначе вона буквально була сміттям.
Після цього сон перемінився, показуючи різні сцени. Пенелопа обійшла безліч магазинів, накупивши жахливу кількість прикрас і аксесуарів. Вона витратила стільки коштів, що Деррік і Рейнольд страшенно розлютились і звинуватили її у тому, що вона не знає собі місця. Відтоді Пенелопа більше ніколи не називала герцога «батьком».
***
Від сну мене розбурхав тихий стукіт. Я ліниво розплющила очі, проте не відповіла. Невдовзі пролунав ще один стук. Стукіт здавався поспішним, і я зрозуміла, що людина, яка стукає, сердита чи нетерпляча. Я повільно сіла в ліжку.
— Хто… — не встигла я закінчити речення, як двері відчинилися.
— Пані, це я, — крізь двері до кімнати потрапило яскраве світло. Саме тоді я зрозуміла, як темно насправді було в моїй кімнаті. Здавалося, сонце вже зайшло. Мої очі горіли від раптового світла. Я насупилась і повернулася до гостя.
— Дворецький? — спитала я.
— Я прийшов, оскільки маю одну нагальну справу, яку слід було вирішити якомога швидше, — було лише кілька разів, коли дворецький так поспішав за мною. Усередині похололо. «Щось сталося? Поки я спала, смерть вже стука в мої двері?»
— Що за нагальна справа така? — спитала я. Мій голос тремтів.
«Ця дрібнота знову намагається мене у чомусь звинуватити? Чим я тепер завинила?»
— Нам потрібно визначитися з новою особистою покоївкою для Вас до вечері, пані, — мені потемніло перед очима від слів, що він так недбало кинув.
— Зажди, — підняла я руку й зупинила його. Дворецький замовк. Здавалось, той був незадоволений з того, що я його спинила. Він злегка насупив брову.
«Ось це і все?» — перше, що я відчула, коли він розʼяснив цю нагальну справу, було неперевершене й безглузде відчуття полегшення. Однак невдовзі мене охопила лють. «Ти без дозволу ввірвався до кімнати своєї господині, що спала, просто для того, щоб обрати нову покоївку?» — я була приголомшена.
— Дворецький… — покликала я його глибоким, низьким голосом.
— Так, пані.
— Як тебе звати?
— Перепрошую? — перепитав він, отримавши несподіване запитання. Я вирішила бути милостивою і повторити за нього свої слова.
— Я питаю, як тебе звати?
— Пеннел, пані.
— Тоді, як звати мене?
— Міледі, чому Ви раптом ставите подібні запитання? — зморшка між його бровами поглибилася.
— Відповідай, коли тебе запитують. Як мене звати? — суворо продовжувала я.
— Ви Пенелопа Екхарт, — відповів він, не маючи іншого вибору.
— Так. Пенелопа Екхарт, дворянка, — кивнула я, підкресливши своє прізвище. Я продовжила:
— Я ще ніколи не чула про такий собі етикет, за яким простолюдин без прізвища наважився б заходити до шляхетської кімнати, як тому заманеться. Може, ти знаєш щось, чого не знаю я, га, головний дворецький?
Дворецький стояв, вражений, раптом усвідомивши свій проступок.
«Дурна Пенелопа», — подумала я. Якщо вона була розлючена грубим ставленням челяді, сповненим ненависті до неї, вона мала не кричати й влаштовувати істерики, а використовувати свій титул і звання шляхетної особи, аби показати іншим, де їм місце. Продемонструвавши свій ранг, вона могла б переконатися, що з нею більше не будуть негідно поводитися. «Офіційно всиновлена шляхетна донька герцогської родини, молода пані — який гарний титул, аби використовувати його в таких випадках», — подумала я.
— А якщо до цього додати ще й те, що чоловік без дозволу входить до кімнати молодої дівчини… Що ж подумають люди, якщо почнуть ширитися чутки?
Дворецький нічого не відповів.
— Чи я не права? — я наївно посміхнулась.
— П… пані! — із переляком вигукнув дворецький, почувши мої слова. Звичайно, як і очікувалося, ефект був чудовий.
Далі
Розділ 8
Чоловік, що досі зневажав Пенелопу, тремтів. Дивитися на це було одним задоволенням. Я скинула посмішку і зробила серйозне лице. — Мені слід вказувати на кожну дрібницю, аби ти розумів? Знаєш бо, що у мене болить горло, — сказала я стишеним голосом. Цей вислів, який використовувався здебільшого дворянами високого класу, щоб застерегти дворян нижчого класу або простолюд. Сімейство Екхарт за станом були найвищими дворянами, вищою за яких була лише королівська родина. — Я… я перепрошую, пані, — здавалося, дворецький зрозумів приховане значення моїх слів. Він миттю впав, ставши ниць. — У своїй нетерплячості я образив Вас. Будь ласка, пробачте мені! — продовжив він. Сцена була незвичною для споглядання. Це повністю стерло мій поганий настрій, спричинений ранковими подіями. На якусь мить я подумала, що, мабуть, зайшла занадто далеко, поводячись так із людиною набагато старшою за мене, проте я все одно не сказала йому встати. Напевно, цей чоловік ставився до Пенелопи зневажливо, нехтуючи нею протягом останніх шести років. Вона заслужила на цю мить. — Боюсь, що мені поки що буде неприємно бачити тебе, — байдуже промовила я, зверхньо дивлячись на дворецького. — Звичайно, я гадаю, що не тільки я це відчуваю. Тож якщо у тебе буде щось, що стосувалося б мене, відправ когось іншого. — Але пані, мій обов’язок як головного дворецького — наймати покоївок для маєтку… — «Так» або «ні», — байдуже перервала його я. — Єдине, що я хочу від тебе почути, це «так» або «ні». — Так. Я зрозумів, пані, — відповів дворецький. Його обличчя помітно спохмурніло від хвилювання. — Тоді на вечерю... — продовжив він. — Мені це не потрібно. Можеш іти, — сподіваючись, що ці слова стануть останнім, що я йому скажу, я відвернулась. Я не бачила того, як дворецький піднявся з підлоги, але я могла чути його обережні кроки, коли він виходив із кімнати. Двері зачинилися з тихим скрипом, він дуже відрізнявся від того, котрий був, коли їх відчинили. Кімнату знову поринула в темряву. Як тільки він пішов, мене накрила хвиля тривоги, і я замислилася над тим, що щойно зробила. «А що як він доповість герцогу?» — Ну що він взагалі може зробити? — заспокоїла я себе. Він справді нічого не міг зробити. І в цей момент я теж нічого не могла зробити. Поводитися з дворецьким саме таким чином — це все, що я могла зробити, аби зменшити почуття несправедливості скривдженої Пенелопи. Крім того, це була просто якась лайка. Я не зчиняла галасу й нічим не кидалась. Не кричала. Якщо подумати, у грі була система репутації, за допомогою якої можна було підвищувати свій «авторитет», покращуючи тим стосунки з людьми, що вас оточують, не враховуючи любовних інтересів. Це б дало мені змогу розблокувати кінцівки всіх п’яти любовних інтересів. У мене не було наміру робити цього тут, як у справжній грі. У мене немає потреби бачити кожну з кінцівок. Мені потрібно було дожити хоча б до однієї з кінцівок. Було б марною тратою моїх сил та емоцій намагатися змінити ставлення людей, які не мали нічого спільного зі мною чи моїм виживанням. — Авторитет, чорт забирай. Я вже й так заніколена тим, що просто заради виживання намагаюсь підтримувати прихильність двох із п’яти любовних інтересів, — сказала я собі. Збільшення прихильності та авторитету було набагато простішим у грі — в моїй реальності це був просто великий клопіт. Я знову заплющила очі, відкинувши всі думки. Я хотіла повернутися до спокійного сну, такого, що був до того, як мені його перервали дворецький зі сновидіннями маленької Пенелопи. *** Я прокинулася рано вранці без допомоги покоївки. Пенелопа, мабуть, була старанною людиною, щоб із такою легкістю прокидатися в таку ранню годину. Мене це трохи здивувало, враховуючи її вдачу. Я підвелася з ліжка і потягнулася. Саме в той час хтось постукав у двері моєї кімнати, ніби весь цей час стоячи там і чекаючи, доки я прокинусь. Якусь хвилину я нерухомо сиділа на ліжку й дивилася на двері — цікаво було, а чи подіяло моє вчорашнє застереження. Вже за мить з того, що ніхто не вривався, стало зрозуміло, що повідомлення затямлено. — Хто там? — спитала я. — Пані, це Рейна, — старша покоївка. Здавалося, спосіб, який я використала вчора, спрацював. Я залишилася задоволена результатом. — Увійди, — покликала я. Двері відчинилися, і до моєї кімнати зайшла жінка середнього віку. — Чи добре Вам спалось? — поцікавилася вона. — Чого ти прийшла? — спитала я. — Я прийшла, аби призначити Вам нову особисту покоївку у звʼязку із учорашнім інцидентом, пані. Будь ласка, дайте мені знати, якщо маєте когось конкретного на увазі. «Бути цього не може» — подумала я. Я не відповіла старшій покоївці. — Інакше мені доведеться обрати котрусь самій... — промовила вона після мого мовчання. Звичайно, жодна служниця не зголоситься бути моєю особистою покоївкою. — Хто була та покоївка, що обслуговувала мене до цього часу? — спитала я. — Що? Ви маєте на увазі Емілі? — А, саме так. Емілі, — відповіла я, вдаючи цікавість. — Її вже прогнали? — Ні, ще ні, проте ж… — Тоді чим вона нині займається? — її очі були сповнені запитань, їй було цікаво, чому я питаю про попередню покоївку. — ... За те, що вона не обслуговувала Вас належним чином, їй скоротили заробітну плату на три місяці й тепер вона відповідає за прання білизни. Чому Ви питаєте про те дівча? — на її обличчі стали помітнішими ознаки занепокоєння, а маска впевненості почала руйнуватися. Як і очікувалося, вона мала хоч якесь уявлення про те, що відбувається. А може, вона була справжнім підʼюджувачем, що ховався за спиною тієї дівчини? — Просто передай їй, щоб і надалі була моєю особистою покоївкою, — я говорила спокійно, відкинувши будь-які підозри. — ...Перепрошую? — Доволі незручно, що мене ніхто не обслуговує. Навіть якщо ми наймемо когось нового, вона буде погано виконувати свої обовʼязки, поки не навчиться робити все правильно. Краще буде залишити колишню покоївку, що має досвід, якщо вже на те пішло, — справжня Пенелопа не потурбувалася б про всю цю додаткову інформацію. Проте оскільки це був мій запит, я вирішила поставитися до нього якомога уважніше. — Якщо розумієш, то я попрошу тебе повернути її. Залишаю це на тебе, — я посміхнулася, спостерігаючи на витягнуте у здивуванні лице безмовної старшої покоївки. — … Але ж другий молодий пан особисто назначив їй покарання за те, що вона зробила з Вами, пані, тому... — І що з того? Не можеш? — скоротила я її виправдання, вимагаючи відповіді. Старша покоївка втратила дар мови. Минуло лише два дні, а мені вже стало зрозуміло, що люди в цьому маєтку ніколи не роблять так, як я їм кажу. Мені доводилося або сварити їх, або застерігати. «Й оце завжди так?» У звичайному режимі так не було. Всі в маєтку просто слухали героїню і робили все, що вона просила. Мене миттєво охопило роздратування, проте я вирішила вважати це можливістю щось змінити. — Було б набагато краще, якби ти, коли я прошу, просто робила те, що я кажу, — я навмисне використала слова «коли я прошу», тому що вони передають відчуття благання, а не наказу. «Невже я мала поводитися так, як Пенелопа, з рукоприкладством і гармидером, щоб домогтися хоча б чогось?» — Кажу ж тобі, що це незручно. Тож просто поклич її. Чи старша покоївка бажає особисто мене обслуговувати? — Якщо ви так вважаєте, я попрошу дозволу у Його Світлості, пані, — це була чітка заява, що вона не робитиме так, як я сказала, до самісінького кінця. Доволі кумедний стан речей. Не було жодної людини, яка б беззаперечно виконувала накази Пенелопи. — У цьому немає потреби. Я сама піду до батька, — я підвелась. І продовжила: — Оскільки все так закінчилося, я збираюся детально пояснити йому, що сталося вчора, і попросити його пробачити Емілі. Тоді не буде ніяких проблем, так? Де зараз батько? — П…пані! — очі старшої покоївки широко розкрилися, коли вона зрозуміла, що я готова йти будь-якої миті. Вчорашній випадок обійшовся невеликим покаранням для однієї покоївки, але якби я втрутилася далі, все могло б ускладнитися. Емілі не була тією, хто керував знущаннями, і не була єдиною, хто брав у них участь. Якби хтось на кшталт старшої покоївки виявився свідком, знаючи про знущання з молодої пані герцогського дому, який би галас міг би здійнятися? — Й… його світлість наразі відвідує королівський палац. — Справді? Тоді пізніше, коли він повернеться… — Я зараз же приведу Емілі! — головна покоївка була в паніці, хвилюючись, що я піду знайти батька, усвідомлюючи, що це може означати для неї та інших покоївок. — З віком я, мабуть, стала тривожною. Я була не в змозі відразу зрозуміти милосердя моєї пані, бувши такою старою. Прийміть мої вибачення. Опущена голова старшої покоївки не принесла мені полегшення, лише гіркоту. Я не планувала підвищувати свій авторитет, зближуючись з оточенням, але відчувала, що число авторитету, яке я мала на той момент, певно, наближалася до від'ємних значень. — Мені слід привести Емілі негайно, пані? — виважено запропонувала старша покоївка, хоча в її голосі досі було чути хвилювання. — Старша покоївко, я сподіваюся, ти більше не змушуватимеш мене повторюватись, — сказала я їй. Мій день було вже зіпсовано. — Йди. *** Емілі ввійшла до кімнати зі сніданком у руках. Певно, вона отримала суворі настанови від старшої покоївки, тому що прибула вона майже відразу потому, як Рейна пішла. — Пані, я приготую сніданок... — руки Емілі страшенно тремтіли, коли вона накривала стіл. Певно, вона страждала після того, що сталося вчора. Їсти тоді зіпсовану їжу було божевіллям, проте воно виявилося того варте. Сьогодні страва була набагато кращою: вона складалася зі свіжого салату із соковитим стейком. «Зовні здається добрим», — подумала я. Хоча мені все одно не хотілося цього їсти. Моє тіло все ще оговтувалося від поглинання того непотребу. Я поглянула на Емілі. Вона незграбно стояла біля мене, поки я повільно їла шматок їжі. Вона не могла змусити себе подивитися мені увічі. Але чи справді відчуває вона провину? Певно, вона помирала від бажання знати, чому я знову обрала її своєю особистою покоївкою. Не зʼївши навіть половини страви, я підкликала Емілі. — Так, пані? — підскочила вона здивовано, витягнута з глибокої задуми. Я простягнула руку. — Віддай мені шпицю. — Га? Що? — Шпицю, що ти нею колола мене щоранку, — вона затамувала подих, коли зрозуміла, про що йдеться. Її обличчя сполотніло, і вона впала на підлогу, ставши навколішки. — Пані! Я… Пробачте! Пробачте мені, будь ласка! — вона просила вибачення, бʼючи чолом об землю. «А й справді. Навіщо їй це робити, якщо вона збиралася просто перепрошувати?» — я відчула огиду. Не я була тією людиною, перед ким вона мала перепросити. Справжня Пенелопа ніколи б не почула цих вибачень. — Хіба ти не чула від старшої покоївки? Не змушуй мене повторюватись.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!